Глобальна економіка

12.1. Позиціювання України в глобальній економічній системі

Глобальні трансформаційні процеси, що відбуваються в національній економічній системі України як елементі глобальної економіки та глобального ринку об’єктивно вимагають узгодження ринкових перетворень та національної економічної політики з глобалізованою світовою економічною системою, з її структурою, механізмами функціонування та регулювання (у т. ч. ринкового саморегулювання, корпоративного управління та світ-державного регулювання глобальними наддержавними регуляторними інституціями, такими як ООН, МВФ, СБ, СОТ, МОП, ОЕСР та інші), в напрямі та з метою адаптації національної економіки (і насамперед її структури, стандартів продуктивності та якості, рівня людського розвитку за індексом розвитку людського потенціалу, конкурентоспроможності товарів та послуг, науково-технологічного, інфраструктурного та інституціонального забезпечення) до стандартів, вимог, трендів та принципів функціонування модерної глобальної економічної системи, що має стати основою та запорукою поступового та взаємовигідного як для України, так і для світової спільноти інтегрування національного господарства в регіональні міжнародні та глобальну економічні системи.

Позиціювання України в глобальній економічній системі визначається цілим комплексом міжнародних рейтингів та оцінок рівня розвитку країн світу [1, с. 538-539]. Найбільш поширеними з них є індекс глобальної конкурентоспроможності, індекс розвитку людського потенціалу, індекс глобалізації.

Конкурентні позиції України в світовій економіці визначаються станом конкурентоспроможності її економіки, тобто здатності вести і вигравати конкурентну боротьбу на світовому ринку товарів і послуг. Перехід економіки України на засади ринкової економіки і посилення її міжнародних зв’язків виявили її нездатність вигравати конкурентну боротьбу на багатьох складових світового ринку товарів і послуг, внаслідок чого реальною стала деіндустріалізація країни, перетворення її на сировинний придаток розвинених країн.

Стан конкурентоспроможності країни визначається як її конкурентна позиція у певній сукупності країн, тобто як її конкурентоспроможність у порівнянні з конкурентоспроможностями формуючих сукупність країн. Конкурентна позиція, або конкурентний статус держави визначається світовою спільнотою як бренд держави за такими універсальними стандартами, як людський розвиток, політична та економічна стабільність, екологічна безпека [2, с. 61].

В науковій літературі містяться різні визначення конкурентної позиції країни. Так, польський вчений Б. Шлюсарчик оперує поняттям “конкурентність національної економіки” як “інтегральним поняттям, яке поглинає поняття конкурентоспроможності як потенційної можливості країни досягти певного успіху (конкурентність чинникового типу) та конкурентної позиції як реалізованого потенціалу (конкурентність результативного типу)” [3, с. 25].

Таким чином, конкурентоспроможність країни визначається її позицією у рейтингу конкурентоспроможності. Саме за допомогою рейтингу можна визначити поточний стан відносин розглядуваної країни з іншими країнами, виявити слабкі та сильні сторони її економіки, розглянути і запропонувати певні заходи, спрямовані на підвищення рівня конкурентоспроможності.

Рейтинг конкурентоспроможності країн визначається за допомогою різних методик, серед яких найбільш авторитетними є рейтинги міжнародного інституту розвитку менеджменту (ІМД, Лозанна) та Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ, Давос).

З 2004р. головним індексом для вимірювання національної конкурентоспроможності став розроблений за методологією ВЕФ Глобальний Індекс Конкурентоспроможності (ГІК), який формують 110 індикаторів. Приблизно одна третина з них - це статистичні дані, решта - дані, отримані шляхом опитування, яке проводиться за методологією ВЕФ. ГІК увібрав у себе основні новітні ідеї щодо конкурентоспроможності й, з урахуванням складності процесу економічного зростання, містить зважене середнє значення великої кількості різних компонентів, кожний з яких стосується одного з аспектів конкурентоспроможності.

Компоненти згруповані в 12 складових конкурентоспроможності:

1) державні, суспільні та приватні установи;

2) інфраструктура;

3) макроекономічна стабільність;

4) охорона здоров’я та початкова освіта;

5) вища освіта та професійна підготовка;

6) ефективність ринку товарів та послуг;

7) ефективність ринку праці;

8) розвиненість фінансового ринку;

9) оснащеність новітніми технологіями (технологічна готовність);

10) розмір ринку;

11) рівень розвитку бізнесу;

12) інновації [4].

Конкурентні позиції країни можна визначати також за допомогою таких 10 показників (див. рис. 1).

Показники середньої тривалості життя і місця країни по запасах природних ресурсів на душу населення можуть викликати певні сумніви щодо їх застосування в цьому контексті, тому що середня тривалість життя при її збільшенні може вести до зниження конкурентоспроможності країни з точки зору економічної і водночас сприяти її підвищенню з точки зору соціальної. Місце країни по запасах природних ресурсів на душу населення також навряд чи впливає на конкурентоспроможність країни, хоча й визначає її вагу у світі.

Конкурента позиція країни з погляду її участі у міжнародному поділі праці може бути визначена її часткою у світовому експорті, часткою у світовому ВВП, коефіцієнтом міжнародного поділу праці, який визначається як відношення частки країни в експорті світу до частки країни у ВВП світу, експортом на душу населення та коефіцієнтом ефективності експорту, який показує виручку на душу населення від кожного процента ВВП, що експортується, порівняно із середньосвітовою, що приймається за 100 [6, с. 219-223].

Існують і інші показники визначення конкурентної позиції країни. Особливого значення для цього набуває аналіз співвідношення товарів і послуг у експорті й імпорті країни, структури її товарного експорту, а також технологічних укладів її виробництва і, зокрема, питома вага виробництв п’ятого і шостого технологічних укладів. На підвищення питомої ваги саме цих технологічних укладів спрямована найважливіша складова державної політики підвищення конкурентоспроможності країни у світовому господарстві - підвищення інноваційного потенціалу країни.

Дані звітів про конкурентоспроможність країн світу дозволяють і більш детально розглянути динаміку стану конкурентоспроможності економіки України у розрізі 12 складових Глобального індексу конкурентоспроможності (див. табл. 1).

Динаміка складових конкурентоспроможності України за даними ГІК 2008-2009 - ГІК 2014-2015 рр.

	Назва складової конкурентоспроможності	2008- 2009	2009- 2010	2010- 2011	2011- 2012	2012- 2013	2013- 2014	2014- 2015	Тренд
1	Державні, суспільні та приватні установи	115	120	134	131	132	137	130	У=2,75х+117,43
2	Інфраструктура	79	78	68	71	65	68	68	У^2х+79
3	Макроекономічна стабільність	91	106	132	112	90	107	105	У=0,0714х+105,86
4	Охорона здоров´я та початкова освіта	60	68	67	74	62	62	43	У^2,4286х+72
5	Вища освіта та професійна підготовка	43	46	46	51	47	43	40	У—0,5х+47Д43
6	Ефективність ринку товарів та послуг	103	109	129	129	117	124	112	У=1,6071х+111,14
7	Ефективність ринку праці	54	49	54	61	62	84	80	У=5,5714х+41,143
8	Розвиненість фінансового ринку	85	106	119	116	114	117	107	У=2,9643х+97,286
9	Оснащеність новітніми технологіями (технологічна готовність)	65	80	83	82	81	94	85	У=3,0714х+69,143
10	Розмір ринку	31	29	38	38	38	38	38	У=1,3829х+30,143
11	Рівень розвитку бізнесу	80	91	100	103	91	97	99	У=2,1429х+85,857
12	Інновації	52	62	63	74	71	93	81	У=5,6071х+48,429

Наведені у табл. 1 дані свідчать про нестабільний характер змін складових конкурентоспроможності України на розглядуваному відрізку часу. Тренди їх динаміки, хоча і розраховані за даними короткого проміжку часу (усього 7 спостережень), проте свідчать, що тільки стосовно трьох складових - «Інфраструктура», «Охорона здоров’я і початкова освіта», «Вища освіта та професійна підготовка» - можна зробити висновок, що вони мають тенденцію до підвищення свого місця у рейтингу і тим самим сприяють підвищенню конкурентоспроможності України. Інші дев’ять складових за їх трендами мають тенденцію до зниження свого місця у рейтингу. Серед них необхідно відзначити складові «Інновації», «Ефективність ринку праці», «Оснащеність новітніми технологіями (технологічна готовність)», «Розвиненість фінансового ринку», «Державні, суспільні та приватні установи», «Рівень розвитку бізнесу».

Значну увагу слід приділяти складовим «Оснащеність новітніми технологіями (технологічна готовність)» та «Інновації», які відображають інноваційний розвиток економіки України. Наведені дані свідчать про те, що говорити про успіхи інноваційного розвитку економіки України неможливо: за розглядувані роки складова «Оснащеність новітніми технологіями (технологічна готовність)» перемістилась з 65 на 85 місце, складова «Інновації» - з 52 на 81 місце.

Аналіз стану конкурентоспроможності України дозволяє стверджувати, що її підвищення вимагає прийняття комплексу заходів з їх подальшою реалізацією. Аналогічні висновки роблять і інші дослідники стану конкурентоспроможності економіки України.

Так, на основі аналізу рейтингів всесвітнього економічного форуму стверджується: «економічний тренд розвитку Української держави, на жаль, є регресивним; він веде Україну до групи країн «третього світу». Сучасна Україна майже втратила позиції технологічного лідера, яким вона була в ряді галузей в 70-80-ті рр. минулого століття. Для того, щоб не перетворитися на світову периферію, що виготовляє дешеву сировинну продукцію, Україна повинна в найближчі 15-20 років сформувати у власній економіці потужні сектори з п’ятого і шостого технологічних укладів» [7, с 45].Очевидно, що створення таких секторів сприятиме підвищенню продуктивності праці на основі інтенсифікації міжнародного поділу праці та посилення інтеграційних зв’язків економіки України із світовою економікою.

Для підвищення продуктивності праці особливого значення набуває якість людського капіталу. Професор Т.Є. Оболенська зазначає: «Перша половина XXI ст., за прогнозами економістів, філософів і соціологів, має бути часом освіти та інформації. Саме освіта є стратегічним ресурсом розвитку цивілізації. Місце країни у світовому розвитку визначатиметься рівнем освіченості її народу. Ті держави, які зроблять прорив у галузі освіти, особливо в перші два десятки років третього тисячоліття, здобувають цей стратегічний ресурс. А це означає, що вони визначатимуть магістралі розвитку цивілізації. І ми добре усвідомлюємо, що рівень розвитку нашої держави, її інтеграція у світові цивілізаційні процеси визначатимуться освіченістю українського народу» [8, с. 4]. Саме здатність держави створити умови для заохочення “припливу” висококваліфікованих кадрів є запорукою її майбутнього.

Підсумуємо, що конкурентоспроможність національної економіки можна визначити як її здатність до суперництва, до боротьби з економіками інших країн з метою забезпечення економічної могутності країни, її сталого розвитку і на цій основі - зростання добробуту народу, покращання всіх показників, які позитивно характеризують його (народу) сучасний стан і майбутнє.

У цілому визнається, що конкурентоспроможність національної економіки є її здатністю продавати на ринках інших країн свою продукцію і забезпечувати сталий розвиток країни, зростання добробуту народу, якості його життя і довголіття.

Конкурентну позицію країни у світі можна визначити як її конкурентоспроможність у порівнянні з іншими країнами на основі рейтингів ІМД, ВЕФ та інших методик. Разом із цими методиками можуть бути використані і прості, які дозволять зробити спрощену оцінку конкурентних позицій країни в світовій економіці.

Конкурентна позиція України у світовій економіці свідчить про необхідність вжиття комплексу заходів, спрямованих на її підвищення. Основною метою цього комплексу заходів повинно бути зростання продуктивності праці на основі інтенсифікації міжнародного поділу праці та посилення інтеграційних зв’язків економіки України зі світовою економікою. Особливого значення для зростання продуктивності праці, а відповідно і підвищення національної конкурентоспроможності, набуває якість праці, якість людського капіталу.

Безперечним є й те, що якість праці, людського капіталу визначається рівнем культури, духовності, системою цінностей. Видатний учений, академік НАН України Ю.М. Пахомов пише: “все чаще именно ценностные факторы, - т. е. факторы культуры и жизненных смыслов стали предопределять исход конкуренции. Поэтому под влиянием глобальной открытости ныне вызревают выводы о ценностях культуры как о решающих факторах международной конкурентоспособности” [9, с. 79].

Дослідження широкого кола проблем розвитку сучасної цивілізації, особливостей взаємовідносин країн, аналіз поведінки країн «золотого мільярда», поглиблення диференціації країн і посилення нерівноправності у відносинах між ними, становлення новоявленного макроекономічного неоколоніалізму дозволили Ю.М. Пахомову зробити висновок, що: “Центр тяжести в сфере глобальной конкурентоспособности смещается в культурно-ценностное русло, т. е. в сферу духа, а не материи” [9, с. 248].

У світі викладеного очевидно, що наступним важливим показником, що характеризує позиції України у глобальній економіці, є індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), який був розроблений і прийнятий у системі ООН. При розрахунку ІРЛП беруть до уваги три показники: а) показник середньої тривалості життя при народження (оцінює довголіття); б) індекс освіти - рівень освіти (грамотності) дорослого населення країни (2/3 індексу) і сукупна частка учнів та студентів (1/3 інднксу); в) рівень життя, оцінений через ВВП на душу населення при паритеті купівельної спроможності в доларах США. Сутність цього показника полягає у тому, що чим ближче він є до одиниці, тим вищі можливості для реалізації людського потенціалу завдяки зростанню освіти, довголіття та доходу.

За останні 10 років серед країн світу індекси розвитку людського потенціалу в переважній більшості держав поліпшилися (з показника 0,639 до 0,694), а 40 країн світу в даному рейтингу суттєво просунулися [1, с. 539-540].

Щодо України, то незважаючи на відносне зростання індексу в 2009-2012 роках, динаміка рейтингу, навпаки, погіршилася. У 2010 році Україна займала 69 позицію, у 2011 році - 76 з показником 0,737, в 2013 році - 78 з показником 0,740. За критеріями досліджуваного індексу в Україні найкращий стан справ із освітою та грамотністю - 0,860 (29 місце у світі), помітно гірший зі здоров’ям та довголіттям - 0,760, а найгірший із рівнем життя (економічним розвитком) - 0,615.

На момент набуття Україною незалежності індекс людського розвитку був вищий, аніж європейський та центральноазійський (0,714 порівняно з 0,701), а на даний час він нижчий на 0,31 (0,740 порівняно з 0,771) [1, с. 540]. В 2014 році Україна за цим індексом займала 83 місце з показником 0,734 [10].

Тобто, спостерігається постійне погіршення за цим індексом рейтингового місця України у глобальній економіці. Зважаючи на негативну динаміку рейтингу серед країн світу за досліджуваним індексом (2010 р. - 69 місце, 2014 р. - 83 місце), стає зрозумілим, що у разі погіршення якості (доступності) освіти, збереження сучасного стану економіки та медицини наша країна, географічно знаходячись в Європі, надалі поступатиметься у світових рейтингах країнам із менш розвинених частин світу.

Індекс глобалізації України за системою KOF в 2010 і 2012 рр. відповідно склав 67,78% та 67,48%. У рейтингу серед 207 (2010 р.) та 208 (2012 р.) країн Україна зайняла 47 та 44 місце відповідно. Тобто, рівень залучення України у глобальне середовище вище середнього.

При цьому серед складових індексу глобалізації найнижчий рівень Україна має за індексом соціальної глобалізації - 57,78% (2010 р.). Середнім є індекс економічної глобалізації - 64,84% (2010 р.), що позначає взаємозв’язок між потребами людей та можливостями виробництва та розповсюдження товарів і послуг завдяки міжнародній торгівлі, надходженню іноземних інвестицій. Високим є рівень політичної глобалізації - 86,07% (2010 р.), що відображає політичну вагу та вплив країни на світові процеси, масштаби розширення її участі в цих процесах. Потужні за розміром ВВП країни зберігають низькі рівні співвідношення «зовнішня торгівля й ВВП». Країни з високими рівнями такого співвідношення, у тому числі Україна, є більш вразливими до викликів розвитку світового господарства [1, с. 541-542].

Позиція України в глобальній економіці визначається її торговельно-економічними відносинами з різними країнами світу. У 2014 р. зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 217 країн світу.

Вступ у 2008 році до Світової організації торгівлі (СОТ) і утворення зон вільної торгівлі з низкою країн поки що важко назвати успішними для України, як з точки зору динаміки зовнішньоторговельного сальдо (з 2006 року стало від’ємним і зростаючим, крім 2014 р., див. табл. 2), так і за структурою експорту, який має переважно сировинний і напівфабрикатний характер.

Аналіз структури торгівлі України з країнами світу свідчить, що основу її експорту складають товари низького ступеня обробки з незначною часткою доданої вартості. Характерною рисою ринків, на яких реалізуються ці товари, є те, що на них спостерігається цінова конкуренція, у якій перемагає той продавець, який має лідерство у витратах і внаслідок цього може знижувати ціну на свою продукцію.

При ціновій конкуренції між собою конкурують фактично тотожні за своїми споживчими якостями товари, і тому покупець в основу свого рішення щодо їх придбання покладає ціну, намагаючись мінімізувати свої витрати. Цілком логічно, що у цих умовах виграє той продавець, який здатен більше ніж його конкуренти знизити ціну на свою продукцію і зберегти при цьому ефективність виробництва. Така стратегія підприємств України можлива при зменшенні витрат, які визначаються дією комплексу чинників. Цінові чинники пріоритетно важливі у феномені конкурентоспроможності. У сучасних умовах необхідності інтенсифікації інтеграції України до ЄС вони заслуговують на особливу увагу. Це пояснюється тим, що в експорті українських товарів до країн ЄС провідне місце посідають чорні метали та вироби з них, сільськогосподарська продукція, енергетичні матеріали, нафта та продукти її переробки, руди, шлаки та зола, для ринків яких, за деякими виключеннями, характерною є цінова форма конкуренції. Низький рівень обробки, фактична відсутність сучасних технологій і відносна універсальність технологічного процесу приводить до того, що основна маса продукції збігається за споживчими якостями з продукцією підприємств-конкурентів.

Основними чинниками конкурентних переваг українських товаровиробників є низький рівень оплати праці при достатньо високому рівні її кваліфікації, відносно низька ціна на сировину і електроенергію, а також недостатня частка амортизації у структурі виробничих витрат. З ціновою конкуренцією пов’язані і всі тарифні та нетарифні інструменти регулювання національної конкурентоспроможності, зокрема встановлення мінімального рівня імпортних цін.

Світовий досвід свідчить, що конкурентоспроможність країни залежить від зовнішньоекономічної та регуляторної політики держави. Тому посилення конкурентних позицій України на світогосподарському ринковому просторі можливе за умов поширення участі держави у регулюванні економічних процесів, зокрема шляхом застосування митно - тарифних і нетарифних інструментів регулювання зовнішньоторговельних відносин. Зазначимо, що із вступом України у травні 2008 року до СОТ відповідно до зобов’язань України, які містяться у звіті робочої групи з питань вступу до СОТ, з дати вступу до СОТ Україна не застосовуватиме обов’язкових мінімальних цін на імпортовані товари і обов´язкових мінімальних експортних цін. Разом з тим слід зауважити, що на сучасному етапі розвитку світової економіки, її лібералізації роль митно-тарифних інструментів регулювання зовнішньоторговельних відносин зменшується, а нетарифних збільшується.

В умовах набуття українською валютою (спочатку українського купоно-карбованця, а з 1996 р. - гривні) вільної внутрішньої конвертованості за поточними операціями фактором першорядного значення для розвитку зовнішньої торгівлі України став обмінний курс, величина якого визначає відповідно ціну українських товарів і послуг на зовнішньому ринку і ціну імпортованих товарів і послуг на внутрішньому ринку. Звідси цілком логічно випливає залежність конкурентоспроможності України від рівня обмінного курсу української валюти.

Низький обмінний курс української валюти посилює дію цінових чинників, конкурентні переваги стають вагомішими, а товари і послуги - конкурентоспроможними. Зниження ціни експорту, на думку багатьох дослідників, може створити вигідні умови для підвищення економічного зростання національної економіки. Це підтверджує численна практика багатьох країн, коли із зниженням обмінного курсу національних валют досягалося збільшення експорту і поліпшення динаміки економічного зростання. Така ж логіка виявлення наслідків низького валютного курсу української гривні відносно імпорту дає можливість зробити висновок, що ціна імпортованих в Україну товарів і послуг підвищується. Тому на внутрішньому ринку імпортовані товари стають менш, а українські, навпаки - більш конкурентоспроможними. При високому рівні валютного курсу гривні спостерігаємо протилежне: українська продукція стає менш конкурентоспроможною як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках, а іноземна продукція навпаки, більш конкурентоспроможною.

Зниження валютного курсу гривні веде до підвищення конкурентоспроможності та збільшення обсягу експорту українських товарів, в основному товарів з невеликою часткою доданої вартості. Та одночасно з цим погіршуються умови торгівлі, тобто зменшується обсяг закордонних благ, які країна може отримати на одиницю свого блага, погіршуються умови для переходу економіки України до інвестиційно- інноваційної моделі розвитку, експорту середньо- і високотехнологічної продукції і доповнення вартісних чинників якісними чинниками забезпечення високої конкурентоспроможності українських товарів на світовому ринку.

Підвищення обмінного курсу національної валюти знижує конкурентоспроможність України, зменшує обсяг експорту українських товарів і одночасно зменшує розмір у гривнях номінованого переважно у доларах зовнішнього боргу країни, зокрема - її державного зовнішнього боргу. Повертати ж позички країна зможе лише у тому випадку, коли у результаті своєї зовнішньоекономічної діяльності, передусім торговельної, одержить ту валюту, у якій вона зробила ці позички (переважно долари США). Тобто підвищення валютного курсу гривні покращує умови для переходу економіки України до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку і виплати зовнішнього боргу. Тому регулювання валютного курсу гривні є дуже важливим і відповідальним, повинно залежати від конкретної ситуації, в якій перебуває країна, враховувати стратегічні цілі її розвитку. Цій проблемі в економічній науці приділяється постійна увага, досліджуються як співвідношення конкурентоспроможності національної економіки і валютного курсу, так і валютно-курсова політика в Україні. При цьому зазначається, що певну роль у нагромадженні кризових явищ у сфері інноваційної діяльності в Україні відіграла політика штучного заниження вартості національної грошової одиниці.

Тому для країни найважливішими показниками її економічного стану і відповідно конкурентоспроможності стають розмір зовнішнього боргу і умови його погашення, сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами, ступінь доларизації економіки, рівень і динаміка валютного курсу гривні відносно долара США.

Протягом І кварталу 2015 року валовий зовнішній борг України скоротився на 0.3 млрд. дол. США і станом на 1 квітня 2015 року становив 126.0 млрд. дол. США. Відносно ВВП обсяг боргу зріс за квартал з 95.1% до 109.8% від ВВП. Фінансовий та корпоративний сектори економіки скоротили обсяги зобов’язань перед нерезидентами на 5.7 млрд. дол. США, натомість борг державного сектору зріс на 5.4 млрд. дол. США, переважно внаслідок залучення кредиту від Міжнародного валютного фонду (4.9 млрд. дол. США) [11].

Розглядаючи вплив змін обмінного курсу національної валюти на цінову конкурентоспроможність національної економіки, слід зазначити, що підвищення конкурентоспроможності за рахунок зниження ціни супроводжується тим, що країна для забезпечення позитивного сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами стає змушеною експортувати їх значно більше, ніж раніше. Тим самим погіршуються умови для подальшого використання того потенціалу, особливо природного, яким володіє країна. І якщо послідовно розглядати конкурентоспроможність країни як її здатність забезпечення економічної могутності країни, її сталого розвитку і на цій основі - зростання добробуту народу, покращання всіх показників, які позитивно характеризують сучасний стан і майбутнє народу, то цілком очевидним стає той факт, що використання цінової конкурентоспроможності не може розглядатися як доцільне. Можна констатувати, що конкурентоспроможність української економіки має вияв передусім на ринках металу і металопродукції за рахунок низької ціни сировини, робочої сили і курсу гривні відносно долара США. Та цю конкурентоспроможність не можна визначити як таку, яка забезпечує майбутнє нації, особливо якщо врахувати значне погіршення у 2006-2013 рр. стану сальдо зовнішньої торгівлі. Слід враховувати також і те, що продукція основних конкурентів України на ринку металопродукції вважається більш якісною за рахунок модернізації її виробництва (якої не було зроблено в Україні). На ринку металопродукції цінова конкуренція заміняється конкуренцією диференціації, в якій українська металопродукція програє. Вище зазначалось, що виграш у ціновій конкурентній боротьбі, зокрема за рахунок зниження обмінного курсу національної валюти, погіршує умови торгівлі, що несе для економіки країни негативні наслідки [12, с. 292-294].

Тому досягнення позитивного зовнішньоторговельного сальдо доцільне лише шляхом поступового доповнення і заміни лідерства у витратах диференціацією. Зауважимо, що лідерство у витратах за рахунок зниження валютного курсу національної валюти погіршує і можливості виплати зовнішнього боргу, деномінованого в іноземній валюті (доларах США).

Важливою складовою, що визначає позицію України в глобальній економіці, є характеристика її участі у ринку високотехнологічної продукції. “На світовому ринку виділяються 7 провідних країн - технологічних лідерів (США, Японія, Фінляндія, Швеція, Великобританія, Німеччина, Корея), які контролюють 80% ринку наукомісткої продукції і займають перші місця в рейтингу конкурентоспроможності, що підтверджує тісну кореляцію між рівнем інноваційного розвитку економіки і її місцем на світовому ринку. У той час, як у розвинених країнах світу 70-85% ВВП формується за рахунок високотехнологічних виробництв, в Україні ця частка становить менше 6%. При виробництві 0,49% світового ВВП частка наукомісткої продукції України на світовому ринку становить лише 0,05-0,1%” [13, с. 68]. Згідно з даними, представленими на офіційному сайті СОТ, світовий ринок наукомісткої продукції оцінюється у $2,593 трлн. і розвивається високими темпами: протягом останніх років загальний обсяг продажів зріс більш, ніж у п’ять разів. Домінуючі позиції (дві третини виробництва і торгівлі) на ринку утримують країни «великої сімки», у т. ч. США - понад 20%, Японія - 14%, Німеччина - понад 10%. Частка вітчизняної наукомісткої продукції на ньому становить близько 0,01%, що не відповідає як науково-технічному потенціалу України, так і провідним тенденціям розвитку сучасної економіки [14, с. 11].