Глобальна економіка

10.6. Роль суспільних інститутів в глобальних економічних процесах

Значну роль у розвитку глобальних економічних процесів поряд з міжнародними міждержавними організаціями відіграють суспільні, неурядові організації (НДО).

Дослідження інституалізації неурядових міжнародних організацій свідчить про їх стрімкий розвиток. Так, якщо у 1905 році у світі налічувалось 134 неурядових організацій у системі міжнародних відносин, то у 1958 їх було 1000, 1972 - 3733, наприкінці 1980-х - 4000; а у 1994 р. налічувалось 43958 неурядових організацій [40]. На початку XXI ст. налічувалося до 50 тис. міжнародних неурядових організацій. Найвідомішими серед них є такі правозахисні організації, як “Міжнародна амністія (Amnesty International)”, “Міжнародна організація захисту прав людини (Human Right Watch)”, “Лікарі без кордонів”, “Репортери без кордонів”, екологічні організації “Зелений світ (Greenpeace)”, “Друзі планети (Friends of the Earth International)”, міжнародна антикорупційна організація “Міжнародна прозорість (Transparency International)”, правозахисні міжнародні організації, а також міжнародна гуманітарна організація “Oxfam”. Більше 13000 організацій громадянського суспільства підтримують партнерські стосунки з Департаментом з економічних і соціальних питань Секретаріату ООН. Більше 1500 неурядових організацій, що здійснюють широкі інформаційні програми, мають асоційований статус при Департаменті суспільної інформації. Загалом міжнародні неурядові організації оперують у своїй діяльності потужнішими фінансовими потоками, ніж ООН. З початку XXI ст. щорічний розмір цільових коштів за програмами економічної допомоги, які ними розподілялися, становив близько 7 млрд. доларів. При цьому деякі міжнародні неурядові організації проводять роботу для досягнення глобальних і регіональних інтересів США. Незважаючи на їхній статус, фінансування їхньої діяльності здійснюється винятково за рахунок держави.

Національний Фонд Розвитку Демократії (National Endowment for Democracy) був створений у 1983 р. президентом США Р.Рейганом і Конгресом США. The National Endowment for Democracy (NED) is a private, nonprofit foundation dedicated to the growth and strengthening of democratic institutions around the world. Each year, with funding from the US Congress, NED supports more than 1,000 projects of non-governmental groups abroad who are working for democratic goals in more than 90 countries [41]. Формально - це “приватна, некомерційна організація, створена для зміцнення демократичних інститутів в усьому світі через вплив на неурядові інститути”. Однак, бюджет фонду визначається

Конгресом США й складається в значній частині з дотацій Конгресу, а діяльність фонду також підзвітна Конгресу, на засіданнях якого його робота регулярно обговорюється і оцінюється. Водночас формальна “незалежність” від державних інститутів дозволяє йому приймати пожертвування від приватних осіб і корпорацій, а головне, дає легальну можливість виступати на міжнародній арені як приватній юридичній особі. NED видає щорічно сотні грантів для підтримки продемократичних груп в Африці, Азії, Центральній і Східній Європі, Латинській Америці, Близькому Сході й у країнах СНД.

Організацію “Freedom House” з 2002 по 2005 рр. очолював Джеймс Вулсі, колишній директор ЦРУ США. “Freedom House is an independent watchdog organization dedicated to the expansion of freedom around the world. Today, as more than two billion people live under oppressive rule, Freedom House speaks out against the main threats to democracy and empowers citizens to exercise their fundamental rights. We analyze the challenges to freedom; advocate for greater political and civil liberties; and support frontline activists to defend human rights and promote democratic change. Founded in 1941, Freedom House was the first American organization to champion the advancement of freedom globally” [42]. Неурядові приватні організації офіційно розглядаються адміністрацією США як ключовий елемент у будівництві демократії. США впевнені, що демократії потребують не менше 40-50 країн світу.

Лауреат Нобелівської премії Джозеф Стігліц пише: “Розвинутим країнам потрібно зробити свій внесок у реформування інституцій, які керують глобалізацією. Ми створили ці інституції, і ми повинні зробити так, щоб вони працювали належним чином....якщо ми справді хочемо, щоб глобалізація працювала для мільярдів людей, для яких вона досі не працює, якщо ми справді прагнемо, щоб глобалізація з людським обличчям досягла успіху, ми повинні підняти голос. Ми не можемо - не повинні - мовчки стояти осторонь” [43, c. 236.] “Ми не можемо повернути глобалізацію назад; вона прийшла назавжди. Питання в тому, як вона працюватиме. І якщо вона має працювати, то мають бути і глобальні громадські інституції, які допомагатимуть встановлювати правила” [43, c. 212.].

Дійсно, як вже неодноразово підкреслювалось, сучасна глобалізація розгортається відповідно до запровадженої неоліберальної моделі функціонування економік всіх країн світу. В основі цього процесу містяться рішення так званого Вашингтонського консенсусу. Дж. Стігліц підкреслює, що “згідно з концепцією Вашингтонського консенсусу, успішна економічна діяльність вимагає лібералізації торгівлі, макроекономічної стабілізації та ринкового ціноутворення. Як тільки уряд вирішить ці проблеми, тобто “піде з дороги”, приватні ринки ефективно розподілятимуть ресурси та стимулюватимуть економічне зростання на здоровій основі. Однак політику, підтримувану Вашингтонським консенсусом, навряд чи можна вважати комплексною, іноді вона ж може і дезорієнтувати. Для забезпечення роботи ринків потрібно більше, аніж лише низька інфляція, для цього потрібні: дієве фінансове регулювання; політика, спрямована на підтримку конкуренції; заходи, що стимулюють передачу технологій та посилення “прозорості” ринків. Та це лише деякі фундаментальні положення, упущені Вашингтонським консенсусом [44, с. 4-5]. Головне - формування відповідної системи регулювання, а не фінансова лібералізація [44, с. 20]. Яким би пост-Вашингтонський консенсус не був, один його принцип повністю зрозумілий - він не може базуватися лише у Вашингтоні [44, с. 34]. Та запровадження в усіх країнах неоліберальної моделі функціонування економіки не вичерпує проблеми реалізації міжнародної стратегії.

Таким чином, один із головних викликів економічної глобалізації - необхідність зміни парадигми її розвитку: неоліберальна концепція має поступитися місцем іншій концепції, що передбачатиме поєднання ринку з дирижизмом і потребуватиме посилення демократичних начал у міжнародних відносинах. Дж. Стігліц прямо говорить про третій шлях розвитку, що пролягає між соціалізмом і вільним ринком й забезпечуватиме соціальну справедливість та демократію. Слушність цих пропозицій доводить досвід Китаю і Росії, якими використовується нова модель розвитку, що принципово відповідає ідеї третього шляху [45].

According to Peter Rutland from Wesleyan University, USA, both China and Russia present a common lesson for theorists of globalization: that the world is not “flat”, and that strong states can find a niche role in the new global economic order. Both countries now seem to be converging on a regulated market model in which elements of market pluralism are embedded in post-communist, authoritarian institutions and practices: 1) The leaders are committed to preserving the integrity of state sovereignty and national identity. 2) The leaders are focused on economic growth as a major goal. 3) The market mechanism is the most effective tool for economic growth, both domestically and internationally. 4) The market has its limits, which must be policed by the state. 5) Liberal democracy is inappropriate. 6) The new middle class that the economic boom has produced serves as a social basis for the regulated market regimes [45, c.64-67].

Якщо розглядати у якості одного з методів управління світовою системою війни, а історія людства дозволяє вважати війни інструментом перебудови світу військовими засобами, то слід відзначити, що сучасний стан техногенного розвитку людства вніс у глобальну економіку суттєві корективи. Ще за часів «холодної війни» було виявлено недопустимість прямих військових зіткнень двох протилежних систем, більш ефективними було визнано так звані «локальні війни», або «війни нових поколінь», роль яких посилюється в сучасну епоху мілітаризації соціуму. Ці війни мають системний характер, економіко-глобалізаційну спрямованість і характеризуються як геоекономічні. «Геоекономічні війни - нанесення шкоди невійськовими методами згідно з наперед спланованою стратегією оперування в геоекономічному просторі з використанням високих геоекономічних технологій [3, с. 206]. До війн цього типу належать так звані «інформаційні», «валютні», «комунікаційно-хакерські», «гібридні» та інші війни.

Українські вчені-глобалісти приділяють пильну увагу вдосконаленню стратегій державного управління системою медіа та інформаційно- комунікаційними технологіями України на тлі глобальних викликів стабільності країни, оскільки інформаційна безпека стає однією із головних складових суверенітету нашої держави [19]. Можна погодитися також із В.І. Самохваловою, що: «Головна ж ідея інформаційної війни за глобалізацію - створити суб’єктивне відчуття свободи при об’єктивній несвободі» [46, с. 35].

На думку видатного вченого Д.Г.Лук’яненка, зростаюча активність і популярність НДО певним чином руйнує монополію влади і концентрацію її на державному і міждержавному рівнях, створює альтернативні канали інформації і тим самим ніби готує народження структур глобального громадянського суспільства [47, с. 189].

Слід зазначити, що «війни нових поколінь» можуть як включати, так і не включати використання військової сили, але, як правило, своєю метою ставлять досягнення посилення економічної і фінансової могутності їх ініціаторів, тобто реалізують геоекономічний і геофінансовий експансіонізм, є його інструментами.

Дослідниками глобальної економіки причиною і стимулом до безупинного геоекономічного і геофінансового експансіонізму, розв’язання геоекономічних війн визнається намагання захоплення світового доходу, що формується світовою спільнотою, і перерозподіл його на користь обмеженої кількості учасників, якими, принаймні теоретично, можуть бути як держави, так і різного роду політичні, етнічні, релігійні, кримінальні недержавні угруповання. Поряд з «війнами нових поколінь» і часом як їх антагоніст у глобальному просторі все активніше діє так званий «новий тероризм». Тим самим відбувається розповсюдження воєнних конфліктів з політичного (державного) рівня на соціальний простір, що врешті-решт формує ситуацію розвитку світової економічної системи «у непередбачуваному хаосі» [31, с.182].

Проблемі удосконалення інституцій, які керують глобалізацією, присвячено чимало праць. Українські вчені зазначають, що: “Економічна криза 2007-2010 рр. у безпрецедентно жорстких формах підтвердила необхідність розроблення та реалізації ефективного інструментарію антициклічного регулювання з передаванням на глобальний рівень частини компетенцій національних урядів щодо регулювання ділової активності. Необхідною стає інституціоналізація глобального антикризового менеджменту у межах компетенцій нової глобальної інституційно-регулятивної архітектури.” [48, с. 20].