Глобальна економіка

10.4. Глобальна інституалізація економічного розвитку

Глобальна економіка є якісно новим станом світової економіки, який характеризується таким ущільненням простору й часу, що зміни у будь-якій частині економіки впливають на стан інших її частин. Досягнення такого стану світової економіки й відбувається у процесі її глобалізації, який супроводжується певними змінами систем управління на усіх її рівнях.

До епохи глобалізації провідну роль відігравали національні економічні відносини. Найбільш розвинені на той чи інший період часу національні господарства визначали в основному характер, форми і механізми міжнародних відносин. Внутрішні економічні відносини були первинні, міжнародні - вторинні. Дискусійність питання про можливість глобального управління спричинена неоднозначністю самого змісту управління. Історично одним із перших підходів стало уявлення про управління як про традиції та інститути якої-небудь країни, за допомогою яких влада використовується для загального блага. Це визначення містить у собі, по-перше, процедуру виборів, контролю і заміни носіїв влади, подруге, здатність уряду ефективно використовувати наявні в нього ресурси і проводити розумну політику, по-третє, повагу державою і громадянами тих інститутів, що регулюють їхню економічну і соціальну взаємодію. Таке розуміння управління (“governance”) у сенсі відповідального правління легко сплутати з простим здійсненням повноважень на управління (“government”), однак ці концепції відрізняються. Коли мова йде про правління, то сильніше акцентується ефективність інститутів, у випадку з управлінням виділяються, скоріше, процедури і процеси здійснення владних повноважень. Відповідальне правління виходить за межі описового чи усталеного розуміння політичної організації і визначає той спосіб, за допомогою якого інститути можуть установити і втілити в життя правила, що визначають відносини між соціальними суб’єктами. “Governance” значною мірою полягає в організації взаємодії. У плані інструментарію це охоплює створення інститутів, що, у свою чергу, визначають засоби, цілі і правила колективної дії.

До числа агентів глобального управління відносять: уряди, міжнародні організації, неурядові об’єднання, транснаціональні корпорації, епістемічні співтовариства і навіть окремих осіб, що володіють необхідними для цього ресурсами.

Об’єктом глобального управління є глобальне суспільство. Формування глобального суспільства, утворення взаємопов’язаного світу ставлять людство перед найгострішою проблемою управління глобальним розвитком. Сучасна світова політика покликана вирішити найважливіше завдання - забезпечити здатність управляти (керованість) у нових масштабах - як на усьому просторі планети, так і на всіх рівнях організації, від локального до всесвітнього.

У XX ст. після Першої та Другої Світових воєн і до розвалу СРСР вважалось, що стан світової системи визначало співвідношення сукупності країн капіталістичної і соціалістичної систем, тобто можна було вважати світ фактично біполярним. З розвалом СРСР більшість авторів вважає існуючий світ уніполярним на чолі зі США. Такий погляд на сучасний світ цілком логічний, якщо виходити з того, що соціалістичний світ як антагоніст капіталістичного світу зник і залишився один капіталістичний світ на чолі з наймогутнішими з капіталістичних країн США. Процес розвитку цієї світової капіталістичної системи мав би врешті-решт привести до необхідності утворення світових регулюючих органів для запобігання і подолання властивих, відповідно до теоретичних висновків ряду вчених, капіталістичній системі кризових явищ.

Тобто, з розвалом соціалістичної системи актуальності набуло питання утворення владної вертикалі глобального управління, певної системи світових регулюючих органів, чогось на кшталт «світового уряду». Саме на цьому наполягав, аналізуючи капіталізм, Джордж Сорос, стверджуючи: «На мою думку, ринковий порядок повинен доповнюватись порядком іншого типу: підтримка стабільності на фінансових ринках має стати одним із пріоритетів державної політики. Це і є той основний принцип, який я хотів би запропонувати. Власне, незважаючи на поширення довіри стосовно можливостей вільного ринку, цей принцип уже прийнято і запроваджено у національному масштабі. Проте у міжнародному масштабі нам, на жаль, бракує відповідних фінансових інституцій. На мій погляд, потрібні будуть й інші інституції. Вважаю, .ми повинні створити своєрідну систему міжнародного контролю над національними владними структурами» [24, с. 15]. Очевидно, що така система контролю над національними владними структурами, тобто урядами, і набувала б рис свого роду «світового уряду», і на глобальному просторі має складатися контур владної вертикалі. Але офіційно питання формування «світового уряду» досі не було поставлено, хоча про його необхідність, а навіть і про реальне його існування доволі часто йдеться як у теоретичних працях, так і у журналістській практиці.

Стосовно існуючого стану речей у глобальному просторі управління академік НАН України О.Г. Білорус пише: «Сформована вже й наддержавна система влади та управління економікою світу. Вона відтворюється на розширеній основі у формі всіляких інтеграційних об’єднань, блоків, союзів держав, з одного боку, і об’єднань корпоративних структур, з іншого боку. До того ж різні глобальні лідери (політики, бізнесмени, менеджери, вчені) також гуртуються у блоки. Тож наразі вже можемо говорити про формування системи глобального мережного управління. Глобальний інтеграційний процес домінує, а «національні» держави все більше і більше втрачають суверенітет. Система наддержавності витісняє національну державність та демократію. Тому перспектива глобального суспільства - не демократична, а імперіалістично-неоколоніальна.» [26, с. 10]. Необхідно констатувати, що слово «національні» взято автором у лапки.

Член-кореспондент НАН України В.Р. Сіденко виокремлює три основні аспекти процесу глобалізації, необхідні для правильного розуміння і деталізації змісту економічної глобалізації:

зменшення перешкод для економічної, політичної і культурної
тенденція до утворення більш гомогенного економічногоо,
утворення структур глобального управління [27, с. 86].
взаємодії країн та народів;
політичного і культірного простору;

Сьогодні значно більшою мірою йдеться про перший з названих аспектів, тим не менш і два інших аспекти поступово набирають силу. При цьому тенденції до гомогенізації протистоїть тенденція до збереження власної культурної самобутності. Пануюча у суспільстві система цінностей є тим фільтром, через який проходить потік інформації ззовні, і за допомогою якого можливим є відсіювання конструктивної для даного суспільного організму інформації від деструктивної. Саме через наявність таких фільтрів гомогенізація має свої межі і не зможе призвести у більшості випадків до повної асиміляції національного культурного середовища глобальним середовищем [27, с. 89].

Третій компонент - глобальне управління - є процесом, що найбільш повільно розвивається. Це призводить до того, що перші етапи глобалізації виступають як явний пріоритет розвитку лібералізаційних тенденцій, в результаті чого сама сьогоднішня глобалізація постає як процес неоліберальної глобалізації. Цю тезу, підкреслює видатний вчений

В.Р.Сіденко, не слід розуміти як повну відсутність глобального управління на перших етапах розвитку глобалізації. Адже лібералізація потоків капіталів дає сильний поштовх процесу транснаціоналізації господарської діяльності, і саме ТНК в початковому періоді виступають як головний суб’єкт відносин глобального управління.

Однак саме в силу такого свого характеру вказане глобальне управління виступає як фрагментарне і органічно нездатне гармонізувати різні суперечливі процеси, пов’язані із формуванням нових глобальних структур. Це безперечно веде до виникнення і наростання потенційної можливості виникнення серйозних глобальних дисбалансів і криз, прикладами яких стали азіатська фінансово- економічна криза 1997-1998 рр. і глобальний спад 2001-2002 років.

Саме наростання глобальної економічної нестійкості в міру розвитку процесу глобалізації актуалізує проблему забезпечення симетрії між процесами лібералізації глобального переміщення ресурсів, з одного боку, і забезпеченням глобальної ув’язки національних інтересів та глобального регулювання основних структурних пропорцій обміну, з іншого. Все це дає поштовх до розширення сфери глобального управління зі сфери мікрорівня і мезорівня (ТНК та їх глобальні мережі) до макро- і мегарівня (міждержавні організації і наднаціональні регулюючі структури інтеграційних формувань). Процес становлення вказаного міжнародного управління, як і два інші компоненти процесу глобалізації, є внутрішньо суперечливим явищем. У ньому поєднані спроби регулювання глобалізації як об’єктивного процесу, пов’язаного з виникненням нових можливостей економічного розвитку в умовах інформаційно-комунікаційної революції, з проведенням цілеспрямованої політики глобалізації (чи глобалізму), причому глобалізм інколи трактується як система з деспотичною політичною, економічною і соціальною владою корпорацій [27, с. 90].

Взаємодія, взаємопроникнення, взаємозалежність національних організмів починають набувати настільки інтенсивного і органічного характеру, що постає питання, в якому ступені світ залишається у рамках вестфальської системи міжнародних відносин як системи, що базується на взаємовідносинах суверенних держав. Відповідь на це запитання стає все більш категоричною: «Світ, що сформувався після підписання Вестфальського миру у 1648 р., в якому головну роль відігравали держави, відійшов у минуле» [28, с. 83-92]. Тим не менш поки ще зарано позбавляти держави статусу основних суб’єктів світової політики. Втративши монополію у сфері міжнародних відносин, вони залишаються ключовими гравцями на цьому полі. Міждержавні відносини утворюють основу структури усієї системи світових зв’язків. Саме держави, а точніше найбільш сильніші з них, формують мегасуспільство, виходячи з своїх цілей та інтересів.

Чисто зовнішньо світ після «холодної війни» формується в нетривіальний спосіб. Поглиблюється розкол правових основ світопорядку. З одного боку, ніхто не відміняв традиційного принципу суверенітету держав. Фундаментальна категорія державного суверенітету покладена в основу Уставу ООН - найважливішого джерела сучасного міжнародного права. З іншого боку, все сильнішою стає тенденція визнання прав людини як основоположного принципу, у тому числі й у міжнародних відносинах. Поки вона сфокусована на захисті прав особистості від свавілля з боку «своєї» держави, але у подальшому може стати основою всеохоплюючого правового регулювання у світі, що глобалізується. У встановленні нового світового порядку правове регулювання покликане відіграти особливу роль.

Глобалізація стимулює утворення великих, відносно однорідних соціальних просторів, що сприяє посиленню людської активності. Цей процес відбувається переважно стихійно і знизу, поступово кристалізуючись навколо найсильніших гравців. На базі цих центрів сили формуються обширні суперрегіони, взаємодія між якими відзначається підвищеною інтенсивністю. Залежно від ступеня інтеграції вони мають різні форми - від зон вільної торгівлі до конфедеративних об’єднань. Нова політико-економічна конфігурація світу привертає все більшу увагу вчених. На перший план виходить питання про природу суперрегіонів, що формуються, чи йдеться про замкнені торгово-економічні блоки зі схильністю до автаркії, чи опорні конструкції нової структури світового господарства. Поки домінує ідея відкритого регіоналізму, якому притаманні як внутрішня інтеграція, так і розвиток зв’язків між регіонами.

На думку деяких дослідників, розвиток суперрегіонів спрямований на утворення інтегрій - наднаціональних політичних об’єднань зі своєю валютою, моделями економічного регулювання, правовими інститутами, структурами управління, системами безпеки. Тому у перспективі можна буде говорити якщо не про державні, то принаймні про квазідержавні утворення [28, с. 83-92]. При цьому загострюється проблема співвідношення захисту прав людини і прав меншин із захистом суверенітету націй і держав. Час абсолютного і виключного суверенітету пройшов, та це не означає, що принцип суверенітету взагалі відійшов у минуле і що окремим державам чи групам держав дозволено довільно визначати, хто має і хто не має права на державний суверенітет [28, с. 553-554].

Поствестфальська система міжнародних відносин декларує, з одного боку, верховний суверенітет людської особистості, верховенство прав людини над національним суверенітетом. Демократична формула організації суспільства визнається тепер інтегральною і невід’ємною частиною міжнародної системи безпеки. З іншого боку, у міжнародно- правовому космосі все частіше проявляються тенденції, при реалізації яких позиція захисту прав людини слугує лише своєрідною димовою завісою і ефективним інструментом.

Практичні основи нового ладу виявляються як у фактичному розширенні номенклатури суб’єктів міжнародних відносин (неурядові і міжурядові міжнародні організації, великі соціальні і релігійні організації, ТНК і ТНБ, інші транснаціональні центри впливу), так і у закріпленні їх нерівності при формуванні нової конфігурації цих зв’язків.

Ключовий постулат поствестфальської системи - вибіркова легитимність, що само по собі передбачає наявність владної еліти, яка санкціонує легітимність, а також особливої групи країн з обмеженим суверенітетом. Необхідно також згадати і тенденцію дифузії ефективної влади, що проявилась, зокрема, у феномені «держав, що збанкрутували», розширенні простору світового андеграунду. Другий важливий елемент цієї системи - поява у XX ст. феномена міжнародних регулюючих органів (МРО): спочатку у вигляді Ліги Націй, а потім - Організації об’єднаних Націй (ООН). Конструкція цих органів передбачала делегування їм окремих елементів національної влади, перш за все у сфері безпеки. Наприкінці XX ст. виникає нове покоління міжнародних регулюючих органів, елітарних, а не егалітарних. У зв’язку з цим спостерігається фактичне витіснення ООН механізмом переговорів (нарад) «великої сімки» в якості провідного інституту Нового світу чи такої аморфної регіональної організації з широким членством, як ОБСЄ, набагато більш дієвою і ексклюзивною за складом організацією Північноатлантичної угоди (НАТО). Паралельно зростає вплив спеціалізованих міжнародних економічних організацій (МВФ, МБ, СОТ і інші), при цьому зменшується роль голосування за формулою «одна країна - один голос» при розповсюдженні опосередкованих, консенсусних форм прийняття рішень [29, с. 240-242].

Активно формується поствестфальська міжнародно-правова парадигма, що закріплює у суспільній свідомості та у просторі міжнародних відносин «новий звичай» у якості специфічної норми своєрідного протоправа. Його характерні риси - нечіткість законодавчої бази, превалювання владної політичної ініціативи над юридично закріпленими повноваженнями і формами поведінки держав на міжнародній арені, що склалися (важливість цього фактора посилюється значенням прецедента в англосаксонській правовій культурі), неформальний характер ряду впливових організацій, анонімність і принципова непублічність значної частини рішень, що ними приймаються тощо.

Новацією останнього часу в контексті верховенства норм міжнародного права над національним законодавством є практика судового переслідування з боку міжнародних і іноземних органів правосуддя відставних і навіть діючих керівників держав, а також інших осіб, які обіймають високі державні посади. Крім того, збільшуються намагання національних судових органів приймати рішення, обов’язкові для виконання іноземними державами і міжнародними органами [29, с. 240-242].

Слід зазначити, що поствестфальська структура світових зв’язків у якості перспективи передбачає як чітко монополярну, «імперську» структуру соціуму, так і інші можливості, включаючи ту чи іншу форму біполярності/багатополярності, або горизонти експансії мережевої схеми соціальної регуляції, її метаморфози, відносини з більш звичними системами управління, взаємозалежності, що виникають при цьому, форми симбіозу тощо [30, с. 228].

У просторі глобального управління в сучасних умовах розвитку демократії і стимулювання підприємливості, реалізації неоліберальної економічної парадигми і відповідно до неї спостерігається розвиток процесу індивідуалізації - становлення енергійної, поліфонічної особистості чи групи особистостей, які володіють доступом до фінансових, організаційних, технологічних ресурсів суспільства і користуючись цим і своїм внутрішнім творчим потенціалом доповнюють владну вертикаль глобального управління системою горизонтальних зв’язків саморегулювання, мережевим управлінням [31, с.174-175].

Таким чином, основним напрямом інституційних змін у просторі глобального управління є одночасне посилення як централізму шляхом розвитку владної вертикалі, так і ринкового самоуправління на засадах розвитку реалізуючих підприємливість мережевих структур. Важливим при цьому стає той факт, що інтереси особистостей чи груп особистостей, які формують мережеві структури і реалізують самоуправління, можуть відповідати інтересам держави, до якої вони належать, а можуть і не відповідати і навіть бути їм антагоністичними і тотожними з інтересами подібних груп, що належать до інших держав, утворюючи разом з ними космополітичні єдності транснаціональних утворень.

Тобто, в умовах формування глобальної економіки створюються можливості формування в країні частини еліти, що, за своєю сутністю, є елітою не цієї, а іншої країни, що їй протистоїть, або, принаймні, має інші інтереси, котрі не збігаються з інтересами даної країни (тобто, ця частина еліти у крайньому випадку може бути «п’ятою колоною»). “Зміна актуальних кодів управління - один з найважливіших аспектів змін. Нові організаційні схеми і технології часом підривають колишні інституції, змінюючи звичний вигляд влади. Починає проглядатися тенденція маргіналізації всього корпусу “легальної влади”, національної публічної політики, її відчуження від вирішення ряду ключових питань, підміна соціальної регуляції альтернативною системою, владою “неформальною”, транснаціональною, геоекономічною. Паралельно відбувається природна в цих умовах експансія мережевих структур - розмаїтого конгломерату “амбіційних корпорацій”, соціальних, політичних, економічних, культурних організмів. У їхньому колі присутні клуби з різним рівнем впливу і компетенції, різноманітні релігійні і квазірелігійні організації, глобалістські й антиглобалістські структури, нарешті, усілякі асоціальні, терористичні організації, весь строкатий і еклектичний світовий андеграунд [30, с. 230]. Цю думку іншим чином доволі оригінально висловив в інтерв’ю кореспонденту одного із західних ЗМІ відомий і дуже впливовий американський політик, провідний член Більдерберзького клубу Збігнєв Бжезінський, стверджуючи, «Росія може мати скільки завгодно ядерних валіз і ядерних кнопок, але позаяк 500 млрд. дол. російської еліти лежать у наших банках, ви ще розберіться: чи то ваша еліта, чи вона вже наша? Я не бачу жодної ситуації, за якої Росія скористується своїм ядерним потенціалом» [32].

Тому для глобальної економіки актуальною стає проблема утворення певного керівного прошарку населення країн, який, виходячи із своїх власних інтересів, може приймати рішення, які не відповідають інтересам країн. Вчені Г.П. Аніліоніс і Н.А. Зотова гостро ставлять питання виокремлення так званої “глобальної еліти”. Ця верхівка суспільства формується із середовища політиків, представників ділового світу, а також науки, мистецтва, має своїм центром Америку і тісно пов’язані з нею кола представників національних еліт інших країн. Їхня орієнтація - глобальні, доведені до крайнощів ліберальні цінності, ототожнення національних цілей із загальнопланетарними, відмова від традиційної моралі. Це ті 20% населення, в руках яких зосереджено фінансову владу, загальний контроль над економікою і політикою, доступ до найновіших інформаційних технологій, важелі культурологічного та ідеологічного впливу на людську свідомість і світосприйняття. Згідно з термінологією Зигмунта Баумана, це так звані «глобали» («globales»), яким протистоять «локали» (нім.«1ока^»). Крім Інтернету, «глобали» особисто спілкуються між собою «поверх національних кордонів», вільно переміщуючись світом, організовують дискусії і випрацьовують спільний погляд на світові процеси і явища в рамках елітних клубів, міжнародних форумів, що збирають бізнесменів, політиків, найбільших медіамагнатів, відомих інтелектуалів. У той же час територіальний простір «локалів» - постійне місце проживання чи вимушена міграція, законна (біля 100 млн.) чи незаконна, в інші локуси. Але знов-таки прив’язка до одного місця. Локальна людина в умовах глобалізації приречена залишатися на локальному рівні назавжди. Аналізуючи нову «соціальну асиметричність» як найхарактернішу особливість глобалізації, О.С. Панарін підкреслює, що усі «оспівувані можливості глобалізації звернені до еліт, які вже встигли ними скористатися», в той час як питання про те, що отримує від глобалізації народ, залишається таємницею. Зрозуміло, що такий політичний глобалізм - патологія. Подальші глобальні процеси маємо осмислити з точки зору можливостей реалізації масових інтересів і демократичного контролю над діями відірвавшихся від громадськості та користолюбних еліт» [33, с. 25-26].

Однією з форм впливу на цю «глобальну еліту» стають її заощадження в іноземних банківських установах і можливість їх арешту. На це опосередковано вказує член-кореспондент НАН України А.А. Гриценко, торкаючись проблеми валютного резервування: “Візьмемо, наприклад, золотовалютні резерви, котрі суспільна свідомість сприймає як певний запас цінностей, що не піддаються впливу кон’юнктурних чинників і може виручити в разі непередбачених труднощів. Проте реально цей запас є, переважно, іноземною валютою (як правило, долари США та євро), розміщеною в іноземних банках і в надійних короткострокових цінних паперах країн зі сталою економічною і фінансовою системами. Валютні резерви (за винятком золота, частка якого є невеликою, до того ж його часто зберігають в іноземних банках) не становлять жодних реальних цінностей. Це просто записи на рахунках або цінні папери, що дають право на отримання іноземної валюти (теж у вигляді записів на рахунках), в обмін на яку можна отримати реальні цінності. Фактично, валютні резерви є довірою до країн зі стабільною фінансовою системою й існуючого у світі фінансового порядку, притому довірою взаємною. Якщо, наприклад, якась країна тримає свої валютні резерви в казначейських зобов’язаннях США (що є дуже поширеним), а США в силу певних причин вирішать, що ця країна неправильно поводиться на міжнародній арені і заарештують її активи, то валютні резерви перестануть бути такими. Втрата довіри є втратою валютних резервів” [34, с. 7-11]. Цей вплив за останні роки неодноразово використовувався і використовується у міжнародній практиці.

Реалізація неоліберальної парадигми глобалізації призводить до перенесення на планетарний рівень “провалів” ринку, які не корегуються суспільним контролем за економікою. До системних вад сучасних інституційно-організаційних механізмів розвитку світової економіки Н.І. Гражевська в дисертації відносить: нехтування національною специфікою господарського розвитку, притаманне діяльності впливових міжнародних структур; недемократичний спосіб нав’язування перехідним економікам ліберальних цінностей та типових схем економічної політики; захист насамперед інтересів транснаціональних компаній високорозвинених країн; бюрократизацію та надмірну формалізацію процесів прийняття рішень; інституційну інертність [22].

Отже, перехід на мережеві принципи управління для багатьох країн стає неминучим, тим більш, якщо він попередньо підготовлений процесами доларизації економіки, її лібералізацією та входженням національних компаній і підприємств у систему зарубіжних транснаціональних відтворювальних процесів. Але для держав, які володіють власною системою економічних інтересів, прагнуть зберегти лідируюче положення на геоекономічній карті світу, поступово перетворитися на системні центри, це є абсолютно неприйнятним - вони повинні самостійно продукувати ті принципи і моделі управління, які передусім відповідають їх стратегічним інтересам і забезпечують монопольне панування на певних економічних ареалах. В даному випадку це відноситься до КНР та Російської Федерації, які хоча і частково підпали під вплив процесів утворення мереж, але ще не остаточно втратили можливість стати глобальними лідерами. Це можливо тільки з опорою на власні підходи до філософії і методів державного управління, які базуються на історичній спадковості та суто національних інтересах і технологіях. Звичайно, в певному сенсі, подібна альтернатива виглядає дещо утопічною, особливо, коли державний апарат відчуває агресивний тиск зарубіжних кураторів, але для стратегічного ривка і сталого розвитку в майбутньому побудова нової управлінської вертикалі необхідна. Для геополітичних зон вкрай важливою є перебудова державного управлінського апарату таким чином, щоб, з одного боку, номінально зберігаючи зовнішню відкритість, демонструвати у будь-який момент здатність перейти на режим закритої економіки самозабезпечення. Це дозволяє зробити лише наявний промисловий і військовий потенціал. Сучасне державне управління у такій ситуації повинно зберігати ієрархічність, спиратися на централізацію, підзвітність всіх суб´єктів. Першим етапом модернізації існуючої структури управління повинна стати інвентаризація фондів, запасів, виробничих потужностей, галузевий аналіз можливостей самозабезпечення і визначення критичного рівня імпортної залежності, а також ідентифікація рівня транснаціоналізації економіки на предмет можливих загроз національній безпеці. Визначивши внутрішні можливості й зовнішні загрози для економічного розвитку необхідно перейти до наступного етапу - реального, а не декларативного планування з чітко сформованими цілями та поставленими пріоритетами національного розвитку та державними програмами цільового фінансування. На третьому етапі можна вносити деякі корективи в існуючу систему управління шляхом усунення дублюючих і неефективних, в першу чергу, регіональних ланок.

Безумовно, така модернізація повинна передбачати підзвітність і злагодженість роботи всіх елементів системи. Держави ж, які вже майже остаточно втратили суверенітет (мається на увазі велика частина країн Європи, СНД) не можуть розраховувати на побудову самодостатньої економічної системи, вони міцно інкорпоровані в мережеві структури. Тому єдиним для них прийнятним варіантом на сьогодні є реалізація інтеграційних планів, причому іноді різновекторного порядку. В даному випадку мова не йде про більш або менш прийнятний варіант, головна мета полягає в збереженні правлячих еліт і ареалів їх економічної діяльності. Зрозуміло, що в умовах системних криз, які тільки набирають оборотів і будуть все більш і більш драматичними з точки зору наслідків, остання лінія поведінки однозначно приречена на невдачу і є абсолютно безперспективною в довгостроковому плані, оскільки ніяке інтегративне або регіональне об´єднання самого досконалого порядку не здатне мобілізувати внутрішні резерви для порятунку окремо взятої країни, воно швидше розпадеться або раціоналізує структуру. Лідируючий статус збережуть ті утворення, які будуть здатними звільнитися від надмірної опіки різноманітних «мереж», будуть спиратися на національні управлінські моделі і режим самозабезпечення, продемонструвавши свою ефективність в умовах криз, депресій, військових зіткнень і різноманітних катаклізмів. Крім того, такий своєрідний «патріотизм» стане каталізатором об´єднавчих процесів нового формату [35].

Можна погодитись із Н.І. Гражевською стосовно необхідності вдосконалення глобального інституційного середовища на основі реалізації ноосферо-синергетичної моделі глобалізації, заснованої на розвитку діалогу та партнерства цивілізацій; демократизації діяльності впливових міжнародних організацій, формуванні ефективного механізму координації дій національних держав; усуненні практики подвійних стандартів у відносинах між країнами, ліквідації штучних бар’єрів для поширення знань та інформації; утвердженні екологічної та соціальної спрямованості економічного розвитку; поглибленні співпраці національних держав та міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем [22].