Глобальна економіка

10.2. Управлінські функції державної влади, країнова варіативність механізмів державного управління

Глобалізація суттєво впливає на економічні функції держави і це перш за все пов’язано з тим, що економічний простір держави стає більш відкритим і врегульованим не тільки державними правовими актами, а й міжнародними правовими угодами.

The current political globalization processes have produced the breakdown of the so-called Westphalian model. Named after the Peace of Westphalia of 1648, the Westphalian model was primarily a description of a world divided up territorially between sovereign nation-states which interacted with each other in an ‘international system’. Each state was solely responsible for and governed its parcel of territory. Many commentators see the key dynamic of contemporary political globalization as being the multiple dimensions to the breakdown and/or dissolution of this world order. Whilst the institutional apparatus of states survives (and in fact is larger, stronger and more intrusive than ever before), the core principle of Westphalian territorial sovereignty is no longer operative [4, c.185-186].

Згідно з неоліберальною теорією, яка знаходиться в основі сучасної глобалізації, час управлінської суб’єктності держави вичерпується; стверджується, що сучасна держава все менше займається регуляцією суспільних процесів. Однак, ця теза спростовується статистичними показниками видатків державного бюджету, розрахунки яких свідчать про участь держави у справах суспільства. При самоусуненні держави, відповідно, і бюджетні видатки повинні були б скоротитися. Проте спостерігаємо прямо протилежний процес. Рік у рік бюджетні видатки лише зростають. У жодній з держав світу, по яких існують статистичні дані, не було зафіксовано їхнього зниження, що проаналізовано протягом тривалого часу. У тих країнах, які досягли постіндустріальної фази розвитку, значення і роль держави, через ускладнення системних управлінських завдань, лише зростає. Дослідження свідчать про те, що західні високотехнологічні країни є на сучасному етапі світовими лідерами за масштабністю державних інтервенцій в економічній сфері. Участь держав у житті розвинутих суспільних систем Заходу зросла за останню третину XX ст. більш ніж удвічі. Прикладом слугує і економічний ривок країн Південної і Східної Азії, що також корелюється із збільшенням в них ролі державної участі.

Відомо, що ідеї етатистської держави простежуються у вченнях багатьох мислителів. Ще Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Х. Вольф, Г.В.Ф. Гегель вважали державу найвищим благом людства. Сам термін «етатизм» (від фр. l’etat - держава) виник лише наприкінці ХІХ ст. для позначення доктрини, яка вимагає максимального посилення впливу держави і розширення повноважень її органів. Важливо зазначити, що етатистська ідеологія близька до ідеалів консерватизму та авторитаризму і є антиподом лібералізму та анархізму, як течій, що виступають за послаблення державної влади, звуження сфери її впливу, надмірне поширення свободи, егалітаризму, народовладдя тощо. В українській науці переважна більшість сучасних досліджень апологізують лібералізм і демократію, акцентують увагу виключно на деяких негативних рисах етатистської держави, гіперболізуючи їх, та ігноруючи потенційні позитивні риси останньої, насамперед могутність, легітимність, патерналізм, здатність до реалізації масштабних проектів та реформ тощо [5].

Посилення етатистської компоненти в національних економіках у цілому є беззаперечним трендом сучасного розвитку світу. Ще більш помітною виглядає етатистська спрямованість розвитку західних країн у довгостроковій історичній ретроспективі. Слід також зазначити, що недооцінці ролі державного управління у ліберальній теорії протистоїть її переоцінка у радянському минулому. Обидва ці полярні підходи не можуть розглядатися як оптимальні. Йдеться про знаходження оптимуму між полюсами абсолютного етатизму і абсолютного роздержавлення. Проблема полягає у знаходженні оптимального рівня етатизації.

Цікавим є і той факт, що домінуюче положення Заходу у сучасному світі сформувалося шляхом посилення масштабів державного управлінського фактора.

Характерною є і реакція держав на кризи. Як у часи Великої депресії, так і в сучасних умовах, зокрема, для подалання наслідків глобальної фінансові´ кризи 2008-2010 рр., держава активно втручається в урегулювання кризових явищ. Як приклад, наведемо обґрунтування зарубіжних вчених щодо провідної ролі уряду у попередженні, а скоріш, у зменшенні тих можливих негативних наслідків, які можуть завдати країні фінансові кризи: “Crises are contingent. Rather than being inevitable and preordained, they generally afflict countries that have entered a danger zone where the government lacks the political and economic capacity to fend off financial pressure in the event of an intensification of the latter. If investor sentiment turns against the country, for whatever reason, the government of a country with a heavy financial burden or a weak economy may be unable to sustain the harsh policies of austerity needed to deflect mounting speculative pressures. If, on the other hand, market sentiment remains favorable, the same economic and financial fundamentals will be sustainable, and no crisis will result [6, c. 167]. Як зазначає Ф.Фукуяма, “держава зберігає найважливіші функції, виконання яких не можуть взяти на себе транснаціональні суб’єкти: вона залишається єдиним джерелом сили, здатним забезпечити дотримання закону.” У доповіді Генерального секретаря ЮНКТАД підкреслюється, що третій урок світової фінансової кризи 2007 р. полягає у тому, що в умовах, коли все розвалюється, єдиним інститутом, здатним мобілізувати ресурси, необхідні для протидії серйозним системним загрозам, залишається держава. Теза про те, що у світі без кордонів національна держава себе пережила, втратила свій зміст: “ A third lesson is that when things do fall apart, the state remains the only institution capable of mobilizing the resources needed to confront large and systemic threats. The idea that the nation state had somehow outlived its usefulness in a borderless world was never very serious. Since the state is pivotal to establishing an inclusive social contract and strengthening participatory politics, it is both imprudent and unrealistic to reduce or bypass its role in managing economic development and change. The more worrying trend in recent years has been the growing influence of financial markets in bending public policy and resources to their own needs and interests - leading a former IMF chief economist to warn of “a quiet coup” - including in the post-crisis period” [7].

According to Dr. Almon Leroy Way, Professor of Political Science, the President of the Cyberland University of North America, a government, comprised of public institutions and serving as the instrument of its overall political society, differs from all other institutions within the society. Firstly, the government is universal in its reach within the society, its authority extending to all members of the society. Secondly, the government claims a monopoly of control over the use of armed force and violence by the society and its members. Thirdly, if the government and society are stable, governmental decisions and actions bear the force of political legitimacy, the decisions and actions being widely recognized within the society as morally and legally binding on all of its members. Fourthly, the decisions of government are authoritative; i.e., they (a) are made and carried out for and in the name of the entire society, (b) are vested with the authority of the society, and (c) are binding on all members of the society. Fifthly, the government, in making and enforcing its decisions, authoritatively allocates the benefits and costs of living in the society. Sixthly, all governmental decisions and actions involve the spending of tax money and are therefore the business of the general public. Among the major functions of modern government are foreign diplomacy, military defense, maintenance of domestic tranquillity, administration of justice, provision of public goods and services, promotion of economic growth and development, the operation of social-welfareprograms, etc. [8].

В науковій літературі відзначається, що наслідком принципу ліберального агностицизму є гіперболізація тези про обмеженість управлінських можливостей держави. Функціонування країни, відповідно до цього погляду, більшою мірою пов’язано із умовами середовища. Такими, наприклад, як світовий ринок чи сукупність спрямованостей великої кількості учасників внутрішнього ринку (саморегуляція ринку). Змінити їх державна влада нездатна, оскільки діє ліберальна презумпція необмеженої відкритості національної економіки, і навіть презумпція того, що вторгнення держави в «природні» процеси розвитку соціуму неминуче матиме негативні наслідки. Разом з тим держава - це “винахід” людства для облаштування свого життя в усіх його аспектах - від безпеки до організації соціальних структур. Немає такого питання, яке не торкалося б держави. Навіть питання самостійності суспільства у його саморегуляціях, конституційні установи, що надають суспільству права впливу на владу, права на її формування - в той чи інший спосіб є похідними від самої влади. Похідними тією мірою, якою саме влада встановлює правовий простір. Питання масового інформаційного впливу, виховання, освіти, культури вирішуються на державному рівні.

На думку багатьох українських і зарубіжних вчених, теза про відповідальність держави за все не у сенсі, що вона всім директивно керує, а у сенсі відповідальності за результати розвитку, - є абсолютно правильною. Держава або використовує державні ресурси - у тому числі й адміністративний ресурс, - або встановлює правила гри та мотиви поведінки окремих акторів, включаючи приватний бізнес, але пристосовуючи його до балансу інтересів із суспільством і державою. Так само держава створює умови для балансу інтересів конфліктуючих груп у суспільстві.

Після екстремального лібералізму 1990-х років стало вже зрозумілим, що ринок сам по собі далеко не все може відрегулювати. Як у суспільстві, так і в окремій особистості час від часу проявляються і мають бути зупинені припадливі потреби, кримінал, вузькокорисливі інтереси. Без держави досягнення повної і гармонічної регуляції є неможливим. При цьому необхідно підкреслити: це не означає, що держава все контролює і всім управляє, як це намагаються представити ліберальні теоретики, значно спрощуючи проблему. Частину державних управлінських функцій держава виконує безпосередньо; але є і такі, в яких утворюється поле мотивацій для недержавних акторів, і вони діють через ці мотивації в такий спосіб, як це необхідно заради спільних інтересів, до яких належать інтереси і самої держави - наприклад, безпеки.

Governance consists of the traditions and institutions by which authority in a country is exercised. This includes the process by which governments are selected, monitored and replaced; the capacity of the government to effectively formulate and implement sound policies; and the respect of citizens and the state for the institutions that govern economic and social interactions among them [9].

Якість державного управління тісно пов’язана з поняттям успішності управління. Будь-яка людська діяльність, до якої належить і державне управління, може приводити до успіху (з точки зору досягнення цілей) або навпаки. Оцінка якості державного управління, відповідно, тотожня процедурі оцінювання успішності. Водночас державне управління дуже різнопланове за показниками як цілей, так і успіхів.

Існує ціла низка індексів та рейтингів прямо чи опосередковано пов’язаних з оцінкою якості державного управління. Один із найбільш розповсюджених і загальноприйнятих - це інтегральний показник державного управління (GRICS - Governance Research Indicator Country Snapshot), розроблений Інститутом Всесвітнього банку, який з 1996 р. розраховується по 215 країнах. The Worldwide Governance Indicators (WGI) project reports aggregate and individual governance indicators for 215 economies over the period 1996-2013, for six dimensions of governance: