Глобальна економіка

9.4. Прогностичні сценарії розвитку глобалізації

Глобалізація за логікою власного розвитку передбачає інтегральний характер розвитку, єдину мету і спільність перспективи для світової системи. З цих позицій політичний проект неоліберального глобалізму, що виражає сепаратні цілі й інтереси, повністю випадає з цього змістовного ряду. Замість спільного руху всіх в одному напрямі, за словами Е.Азроянца, на основі спільності інтересів і єдиних стандартів реалізується агресивна політика прориву країн-лідерів за рахунок решти держав світу.

Симптоми розвитку багатьох процесів за катастрофічним сценарієм є достатньо очевидними. Розвинуті країни, сформувавши власний колосальний військово-економічний потенціал, утворили асиметричний, нічим не компенсований осередок напруги, вільна енергія якого є експансивною і «розриває» світову систему за лініями і шарами соціально- культурної нерівності і різноманітності. Саме по кордонах цих соціально- культурних розломів накопичується напруга. При цьому констатується відсутність ефективних систем транснаціонального характеру, здатних вирішувати проблеми, породжені глобалізацією, гарантуючи учасникам безпеку і справедливість. Неоліберальна глобалізація викликала кризу капіталізму, максимально дезорганізувавши його. Це підтверджується і М.М. Г оланським, який окреслив достатньо песимістичний тренд розвитку глобальної економіки внаслідок домінування політики американського глобалізму [17, с. 113-114].

Під впливом таких песимістичних прогнозів гостро критикується ідеологія Вашингтонського консенсусу, замість якого Дж. Стігліц (залишивши посаду віце-президента Світового Банку через свою позицію, яка суперечила поглядам керівництва) запропонував і обґрунтував принципи Поствашингтонського консенсусу. Головне, на його думку - це не лібералізація, дерегулювання і приватизація, а утворення дієвого механізму регулювання глобальної фінансової системи. Разчарування у ліберальній доктрині приводить до висновку про назрілу зміну парадигми економічної глобалізації на користь такої, яка передбачає створення ефективної системи глобального економічного регулювання - за участі бідних і малих країн, а також представників громадянського суспільства у вигляді неурядових організацій [15, с. 56-57].

На основі викладених у попередньому розділі основних умов і факторів визначення перспектив глобалізації можна сформулювати такі прогнози (помірно-оптимістичний варіант):

1) Як технологічний і економічний процес, глобальна інтеграція незворотня, її не можна відмінити чи зупинити. Це означає, що процеси глобалізації продовжуватимуться, хоча можливо й не такими стрімкими темпами, як останні 10-15 років. Вплив глобалізації на внутрішній стан втягнутих до неї країн зростатиме, супроводжуючись, зокрема, і негативними ефектами, пов’язаними з проблемами іміграції, міжетнічних суперечностей тощо.

2) Економічне підвищення Китаю і низки інших великих держав, загострення міжнародної конкуренції і боротьби за доступ до ресурсів сприятимуть підвищенню ролі регіональних інтеграційних об’єднань, а також, можливо, посиленню протекціоністських чи навіть ізоляціоністських тенденцій як з боку провідних промислових держав, так і інших країн, зацікавлених перш за все у розвитку внутрішнього ринку.

3) Явний і неявний спротив політиці неоліберальної глобалізації на данному історичному етапі посилюватиметься. Мабуть, транснаціональним корпораціям і міжнародним фінансовим організаціям доведеться найближчим часом мати справу з подальшою активізацією протестних рухів як ліводемократичного, так і ультраправого, націоналістичного толку.

4) Західні держави і міжнародні організації змушені будуть більшою мірою враховувати інтереси інших країн, що втягуються в глобалізаційні процеси.

5) У результаті спротиву «культурного середовища», дій супротивників неолібералізму і змін в управлінській політиці корпорацій глобалізаційні процеси більшою мірою набуватимуть форми, що віддзеркалюватиме місцеві особливості, звичаї та традиції. У соціологічній літературі це вже одержало назву «локалізації» чи «глокалізації» (від об’єднання слів «глобалізація» і «локалізація»). Як зазначають дослідники, багатьом корпораціям, фінансовим й інформаційним організаціям доводиться змінювати свої системи управління, максимально використовуючи переваги тієї чи іншої культури і адаптуючись до неї.

6) Глобальна нерівність зберігатиметься, але поступово розширюватиметься коло країн, в межах якого збільшуватиметься різниця за доходами і за доступністю елементарних життєвих благ стабілізується чи стане зменшуватися в результаті більш дієвих заходів зі скорочення бідності та створення для менш розвинених країн можливостей більш ефективного використання технічного прогресу, а також внаслідок завершення демографічного переходу - стабілізації чисельності населення. На міжнародній конференції в Монтерреє (Мексика, березень 2002р.) прийнято рішення збільшити фінансову допомогу на цілі розвитку. Виклик міжнародного тероризму повинен стимулювати багаті країни до подальших кроків у цьому напрямі.

7) Через загрози екологічних катастроф і вичерпання невідновлюваних природних ресурсів збережеться актуальність принципу сталого розвитку, більш того, вона буде зростати. Єдина можливість усунути загрозу виживанню людства - це зменшення глобального антропогенного впливу на довкілля до межі, що відповідає регуляційному потенціалу біосфери. Усвідомлення імперативів сталого розвитку і взаємозв’язку між стабільністю і глобалізацією має спонукати промислово розвинуті країни, у їх власних інтересах, прийняти норми і правила, що регулюють і упорядковують функціонування глобальних ринків. Механізм досягнення цілей стійкого розвитку має бути запущений у цьому сторіччі - більше часу людству не дано.

8) Створюючи все більш щільну мережу світових взаємозв’язків і взаємозалежностей суспільств, глобалізація посилить шанси кооперативної системи міжнародної безпеки і стабільності, що спиратиметься на підтримку США, Китаю, Європейського Союзу, Росії та інших великих держав. Це дозволить утримувати під контролем конфліктні ситуації і загрози, уникати переростання конфліктів у крупномасштабну війну із застосуванням зброї масового ураження. Можна очікувати також становлення більш дієвої інституційної системи управління глобальними процесами - передусім у сфері фінансової діяльності, економічної і екологічної безпеки, боротьби з бідністю, ВІЛом тощо [15, с. 58-60].

У довготривалій перспективі все більш виразно видимі три головні сценарії долі локальних цивілізацій в XXI ст. - їхні розчинення, трансформації чи зіткнення [8, с. 81-89].

1. Сценарій розчинення локальних цивілізацій у майбутньому глобалізованому суспільстві найбільш чітко сформулював і аргументував О.О. Зінов’єв. На його погляд, поняттю «цивілізація» найбільше відповідає Західна Європа, більш широко - західна цивілізація. Щодо північноєвразійських, африканських, південноамериканських, південноазіатських народів, то, на думку О.О. Зінов’єва, вони власними силами не здатні створити цивілізацію на рівні сучасних досягнень: про якусь особливу російську цивілізацію немає сенсу думати, до того ж час цивілізацій взагалі минув, вони поступаються місцем соціальній організації іншого роду і більш високого рівня й включаються у нову соціальну організацію глобального масштабу. Іншої точки зору щодо Росії як цілісної цивілізації дотримується М.М. Моїсеєв.

При продовженні та розвитку існуючих тенденцій глобалізації дійсно посилюватиметься процес уніфікації людства, реальною стане загроза розчинення локальних цивілізацій в уніфікованому за західним взірцем глобальному надсуспільстві. Внаслідок реалізації цього сценарію може статися таке. Уніфікація цивілізацій зовсім не означає, що усі країни і цивілізації піднімуться за своїм економічним, технологічним, соціокультурним рівнем, якістю життя до країн Заходу. Для цього не вистачить наявних земних ресурсів. Результат буде зворотній: відбудеться те, що В.Л. Іноземцев визначив як розкол цивілізації. Згідно з В.Л. Іноземцевим, у результаті постекономічної революції, що розгортається, навік затвердиться монополія Заходу (Західної Європи і США). Інші країни і цивілізації (включаючи Японію, Китай, Росію й Індію) назавжди приречені залишатися на індустріальній стадії розвитку, а найбідніші країни і цивілізації «четвертого світу» стануть об’єктом поновленого колоніалізму з боку постекономічних країн; при цьому природним стане визнання однополюсного світу. Така концепція означає, за своєю сутністю, кінець багатотисячолітньої історії цивілізацій, кожна з яких має своє самобутнє (і рівнозначне у багатоманітності) соціокультурне ядро. Найбільш небезпечна «манкуртуюча» функція глобальних інформаційних потоків, яка позбавляє мільярди людей власного цивілізаційного, культурного, етнічного спадку і формує суспільство самовдоволених ідіотів на зразок «цього нового чудового світу» О. Хакслі (“Brave New World” by Aldous Leonard Huxley). Використання Інтернету та інших каналів сучасної інформаційної революції саме такі тенденції і народжує. Слід зазначити, що нав’язування під лозунгом глобалізації у її неоліберальному варіанті американських стандартів і способу життя навіть у Європі викликає незадоволення, а у багатьох країнах, що розвиваються, сприймається як наступ на їх традиційні культурні цінності, звичаї і традиції.

2. Сценарій зіткнення цивілізацій є антиподом, логічним наслідом попереднього сценарію, відповіддю на виклики глобалізації та уніфікації. Все більш виразно відчуваючи небезпеку розчинення, закріплення у другому чи третьому ешелоні, або на узбіччі історичного прогресу, не- західні цивілізації не тільки підіймають голос протесту, але й активно протидіють тенденціям встановлення однополярного світу, остаточному розколу країн і цивілізацій на багаті й бідні, диктату однієї держави. Тривога за долю нащадків штовхає на крайні заходи протистояння, аж до міжнародного тероризму і загрози зіткнення цивілізацій, що посилюється. Таку перспективу найбільш чітко висловив С. Хантингтон. Не виключає такої можливості і М.М. Моїсеєв. Власне, зіткнення цивілізацій відповідно до ліній «цивілізаційних розломів» вже відбувається, про що свідчать події в Лівані, Югославії, Північному Кавказі. Зростає загроза зіткнення західної і мусульманської цивілізацій. Перспектива зіткнення цивілізацій цілком реальна, а сподівання на всемогутність західної цивілізації і її здатність підкорити своїх противників вчені вважають марними, що підтверджується гірким досвідом зіткнення Ізраїлю і Палестини. Тобто, необхідно шукати інші, більш ефективні та перспективні, шляхи вирішення цих проблем.

3. Сценарій трансформації цивілізацій, їх адаптації до реалій XXI ст. абсолютно реальний і найбільш бажаний. Цілком очевидно, що просто законсервувати і зберегти відносини цивілізацій третього покоління, що склалися в індустріальну епоху, нереально. Зміни матимуть неодмінне місце у майбутньому. Важливим стає визначення напрямів цих змін.

По-перше, все виразнішою стає тенденція формування четвертого покоління локальних цивілізацій. Західна цивілізація диференціюється на материнську - західноєвропейську і дочірні - північноамериканську, латиноамериканську і океанічну, причому дві останні мають змішаний характер. Лідерство в цьому разі фактично переходить до північноамериканської цивілізації, але і західноєвропейська переживає період нового підйому на базі інтеграції до єдиної цивілізаційної цілісності і є пілотним проектом, який на майбутнє може стати еталоном для інших багатокультурних цивілізацій. У складі далекосхідної цивілізації виразно виділяються китайська, що перебуває у фазі довготривалого піднесення, японська - зараз у стані стагнації, буддійська, що поки що має неясні обриси. Найстаріша індійська цивілізація накопичує сили для нового ривка. Пассіонарний порив переживає мусульманська цивілізація. Стадію розпаду завершує євразійська цивілізація, що ще нещодавно протистояла Заходу. Проміжна східноєвропейська цивілізація, що ще до кінця не сформувалася, здійснює рух від євразійської до західноєвропейської цивілізації. Африканська цивілізація, пройшовши недовгий період пожвавлення після утворення незалежних держав, перебуває у кризовому стані, викликаному стрімким демографічним зростанням і все більш обмеженими природними, технологічними і економічними ресурсами розвитку.

По-друге, враховуючи всю різноманітність особливостей і стартових позицій конкретних цивілізацій, можна виділити магістральний шлях їх трансформації на загальному фоні глобалізації та перетворення індустріальної світової цивілізації на постіндустріальну, характерною рисою якої є примат духовних цінностей і ноосферний підхід.

По-третє, глобальні проблеми XXI ст. мають планетарний характер і можуть бути вирішені не шляхом одностороннього диктату, а на основі зацікавленої взаємодії усіх цивілізацій. До цих проблем відносять: демографічну, екологічну, технологічну, економічну, геополітичну, соціокультурну.

По-четверте, масштабність глобальних проблем XXI ст. і складність трансформаційних процесів є такими, що не можуть бути розв’язаними в межах моделі їхньої взаємодії, що була домінуючою протягом тисячоліть і за умов якої процес діалогу, взаємного збагачення науковими і культурними цінностями періодично переривався періодами конфронтацій, воєнних зіткнень. Процеси глобалізації і трансформації визначають необхідність становлення моделі взаємодії цивілізацій, котра повинна ґрунтуватися на їх діалозі та партнерстві, що стає цивілізаційним імперативом XXI століття [8, с. 81-89].

Видатний вчений у галузі прогнозування сценаріїв глобалізації і долі цивілізацій Ю.В. Яковець у заключенні своєї відомої монографії підсумовує, що все більш чітко вимальовуються два крайніх сценарії розвитку у XXI ст. (принаймні, у першій його половині), дві моделі глобалізації і взаємодії цивілізацій, що мають глибоке коріння і реальні перспективи в наступні десятиріччя.

Перший, песимістичний і трагічний сценарій - продовження нині превалюючої моделі глобалізації, що одержала назву неоліберальної (хоча з урахуванням тенденцій і перспектив її можна було б назвати і неототалітарною, і неоколоніальною). Ця модель, що впроваджується в інтересах і під керівництвом могутніх ТНК і західних цивілізацій, спрямована на реалізацію однополярного світу, веде до поглиблення прірви між багатими і бідними країнами, цивілізаціями і соціальними прошарками. Результатом реалізації цієї моделі стане уніфікація (за західним взірцем) та ієрархізація цивілізацій (на піку ієрархії знаходитиметься наймогутніша - північноамериканська), тенденція до зменшення і ліквідації цивілізаційного і культурного багатоманіття, що є гарантом збереження і джерелом саморозвитку глобального суспільства [18, с. 405].

Такий сценарій насправді - антиутопія. Претензії на світове домінування, надцентралізацію багатств і ресурсів, однополярний світ незаперечно викликають відповідну реакцію - тенденцію до відродження цивілізаційного і культурного різноманіття, намагання відкинутих до стану бідності і злиднів народів і цивілізацій досягти справедливішого розподілу багатства заради майбутніх поколінь. Подавити цей спротив можна спробувати силою, відроджуючи у глобальних масштабах начала тоталітаризму і неоколоніалізму, що знов-таки виявиться несприйнятним для більшості країн та цивілізацій. Тим самим отримаємо той самий результат - самогубне зіткнення цивілізацій.

Залишається надія на вибір альтернативного, оптимістичного сценарію, хоча він зараз і уявляється малоймовірним. Сутність цього сценарію у поступовій зміні моделі глобалізації, її гуманізації, запровадженні в інтересах і під контролем глобального громадянського суспільства, що формується (і навіть трохи запізно), яке зможе приборкати користливість стратегічно короткозорих ТНК і країн «золотого мільярда». Цей сценарій може бути реалізованим лише за принципами діалогу, співробітництва і партнерства країн та цивілізацій у спільному розв’язанні найгостріших глобальних проблем XXI ст. - екологічної, демографічної, технологічної, економічної, геополітичної і соціокультурної.

Оптимістичний сценарій більш важкий, складний, довготривалий для реалізації; але іншого виходу немає, якщо ми бажаємо зберегти і розвинути земну цивілізацію, - завершує свої роздуми Ю.В. Яковець [18, с. 406-407]. Зрозуміло, що ототожнення глобалізації з вестернізацією і спроба уніфікувати світ є утопією у кращому випадку, а у гіршому - призведе до знищення на планеті тих народів, які зі своєю ментальністю і системою цінностей не зможуть вписатися у західну цивілізацію. Тому як прогностичну реальність глобальну економіку оптимальніше розглядати як сукупність економік великих регіональних об’єднань країн, що належать до різних цивілізацій, взаємодія між якими і забезпечує існування планети Земля.

Цієї думки поряд з вітчизняними вченими дотримуються й інші зарубіжні вчені, висуваючи ідею соціально-ринкової глобалізації на противагу неоліберальній, що означає такий розвиток процесів глобалізації, при якому на першому місці - інтереси основної маси населення планети, нинішніх і майбутніх поколінь, напротивагу корисливим інтересам фінансового капіталу і ТНК [19, с. 345-360; 20, с. 344].

Як підсумок, наведемо дані стосовно глобальної економіки та нашої країни, опубліковані у звіті Світового банку: “Global growth is expected to be 2.8 percent in 2015, lower than anticipated in January. Growth is expected to pick up to 3.2 percent in 2016-17, broadly in line with previous forecasts. Developing economies are facing two transitions. First, the widely expected tightening of monetary conditions in the United States, along with monetary expansion by other major central banks, has contributed to broad-based appreciation in the U.S. dollar and is exerting downward pressure on capital flows to developing countries. Many developing-country currencies have weakened against the U.S. dollar, particularly those of countries with weak growth prospects or elevated vulnerabilities. In some countries, this trend has raised concerns about balance sheet exposures in the presence of sizeable dollar-denominated liabilities. Currency depreciations have been significantly less in trade-weighted terms, partly due to a weakening euro and yen, thus offering only modest prospects for competitiveness gains to boost exports. Second, despite some pickup in the first quarter of 2015, lower oil prices are having an increasingly pronounced impact. In oil-importing countries, the benefits to activity have so far been limited, although they are helping to reduce vulnerabilities. In oil-exporting countries, lower prices are sharply reducing activity and increasing fiscal, exchange rate, or inflationary pressures. Risks remain tilted to the downside, with some pre-existing risks receding but new ones emerging.

In Ukraine, output contracted by 6.8 percent in 2014, reflecting a deep decline in the conflict-affected East and a moderate recession in the rest of the country. Exports fell sharply, as exports to Russia (one-quarter of exports in 2010-14) dropped by one-third. Despite a drawdown of official reserves to 1.6 months of imports (January 2015), the exchange rate of the hryvnia against the U.S. dollar tripled between end-December 2013 and end-February 2015. Depreciation and administered price increases contributed to an increase in inflation to 60.9 percent in April 2015. Banks have come under considerable stress, facing worsening asset quality (with nonperforming loans exceeding 30 percent of total loans), weakening profitability and large deposit withdrawals amounting to one-quarter of deposits (12 percent of GDP) since January 2014” [21, c.121].

На завершення зауважимо, що представники не тільки бідних, але й багатих країн відчувають необхідність перебудови міжнародного порядку, що посилює ймовірність реалізації оптимістичного сценарію розвитку глобалізації.