Глобальна економіка

9.3. Підходи, умови і фактори визначення перспектив глобалізації

Проект глобалізації як теорія і політика Заходу, запропонований світу наприкінці XX ст., є спробою визначити майбутнє. Головні контури цього проекту знайшли своє відображення в теоріях Хантінгтона («зіткнення цивілізацій»), Бжезінського («велика шахівниця») і цілого ряду американських авторів [14, с. 20].

Прогнози щодо майбутнього глобалізації варіюються у широкому діапазоні - залежно від тих чи інших висхідних позицій.

Так, І.Уоллерстайн бачить у майбутньому «грандіозну політичну боротьбу» між двома таборами - тими, хто хоче зберегти міжнародну систему, що забезпечує привілейоване становище Заходу, і тими, хто хоче утворення нової, більш справедливої і демократичної системи. Результат цієї боротьби, вважає І.Уоллерстайн, непередбачуваний, однак саме у цій непередбачуваності, невизначеності він вбачає шанс для політичної дії, для людського втручання і творчості. Високі досягнення людства у можливостях для його частини максимально задовольняти свої потреби супроводжуються маргіналізацією значної його частини, неможливістю задовольняти нею свої першочергові потреби. Очевидним стає факт існування глибоких суперечностей сучасного етапу економічної глобалізації, який несе у собі потужний потенціал як подальшого розвитку людства, так і небезпеки для самого його існування.

Досить часто висловлюються думки про можливий катастрофічний характер розвитку подій. Так, німецький дослідник Ганс Магнус Ерценсбергер висловлює думку щодо можливої небезпеки настання ери громадянських воєн. Француз Ален Мінк пише про наступ нових темних століть. Англієць Норман Стоун переймається питанням, чи не повертаємося ми у середньовічний світ злиднів, епідемій чуми, інквізиції і забобон. До цих оцінок фактично приєднується і професор з Лідса Зиґмунд Бауман: концепція «вторинної варваризації», пише він, в найкращий спосіб відбиває загальний вплив сучасних метрополій на світову периферію. З доволі песимістичними застереженнями у свій час виступали і такі відомі вчені, як М. Моїсеєв і Б. Раушенбах [15, с.52].

Проблему загрози зіткнення цивілізацій найбільш виразно зобразив

С. Хантінгтон. Під час обговорення проблем майбутнього людства один із ініціаторів організації та науковий керівник постійно діючого семінару Клубу вчених “Глобальний світ” Е.А. Азроянц наводить цитату Вільяма Параффа з “International Herald Tribune” про те, що “настав час писати некролог глобалізму як економічній доктрині...”, оскільки в майбутньому вона готує екологічну, соціальну, культурну і воєнні катастрофи людству. При цьому Вільям Парафф критикує нездатність провідних держав світу подолати ескалацію міжнародного тероризму, вказує на наявність всіх підстав говорити якщо не про провал, то про кризу глобалізму [14, с. 29].

Одночасно з такими застереженнями висловлюється й інша думка про те, що у наш швидкоплинний час довгострокові прогнози взагалі безглузді, а будь-які претензії на передбачення обертаються небезпечними ілюзіями [15, с.52]. А.Б. Вебер з такою думкою не погоджується: “знати, щоб передбачити, передбачити, щоб змогти.. (О.Конт)”. Безперечно, ми не можемо дізнатися про все щодо майбутнього у певному абсолютному сенсі, але можемо передбачити ймовірні наслідки тих процесів і тенденцій, які ми спостерігаємо, за певних передбачуваних умов у найближчій перспективі. Це дозволяє говорити про можливі альтернативи і кращі варіанти та моделі розвитку. Тобто, передбачення, що базується на знанні сучасного, є необхідним як умова політичного вибору і обґрунтування дій, які необхідно здійснити. Тому перед тим, як робити певні прогнози, необхідно визначити основні умови чи фактори, які повинні братися до уваги і досліджуватися при оцінці перспектив глобалізації [15, с.53].

Основні умови чи фактори, котрі необхідно брати до уваги й аналізувати при оцінці перспектив глобалізації. Вони формують достатньо складну систему, яка включає такі положення.

1) Глобалізація - багатогранний процес, тому необхідно розрізняти і розмежовувати різні його сторони. У цьому випадку важливо виокремити дві сторони: «матеріальний», техноекономічний процес та його ідеологічно-політичну форму. З цього погляду глобалізація являє собою кентавра, «тіло» якого - технологічна революція у сфері інформатики і телекомунікацій, прискорене зростання транснаціональних переливів капіталу і міжнародної торгівлі, зростаюча взаємозалежність суспільств, а «голова» і «руки» - уряди США, інших країн «великої сімки» і міжнародні фінансові організації, що ними контролюються і діють відповідно до принципів Вашингтонського консенсусу, у дусі ідеології й політики неоліберального ринкового глобалізму.

2) Глобалізація поширюється на країни, між якими існує величезна різниця з огляду на географічне розташування, наявність факторів виробництва та інших умов виробництва. Йдеться про різницю у розмірах території, чисельності та густоті населення, кліматичних умовах, наявності здатної для обробки землі, доступних для експлуатації мінеральних ресурсів, за рівнем економічного і соціального розвитку, політичного устрою, культури тощо. Звідси і різне положення держав у глобальному силовому полі світової економіки і політики. Слабкі позиції більшості країн, що розвиваються (гірші стартові умови модернізації, нерівні умови торгівлі, доступу до нових технологій і т.п.), визначили їх відставання від лідерів технологічного прогресу.

3) Економічна глобалізація, тобто зниження та усунення національно-державних бар’єрів для вільного руху товарів, капіталу і послуг по всьому світу, може до певного ступеня послабляти різницю між країнами в забезпеченні природними факторами виробництва, але одночасно веде до посилення різниці в інших відносинах. Ринкова конкуренція сприяє диференціації, винагороджуючи тих, хто перебуває у більш вигідній ситуації, і «караючи» обділених. Переваги провідних промислово розвинутих країн у володінні політичними і організаційно- управлінськими ресурсами дозволяють їм спрямовувати сили ринкової конкуренції в такий спосіб, щоб притягувати до себе фінансові активи і кадри висококваліфікованих спеціалістів з інших, у тому числі менш розвинутих країн.

4) Наслідки глобалізації неоднозначні. У так званому світі, що розвивається, за останні чверть століття досягнуто певного прогресу з ряду позицій (збільшення середньодушових доходів, рівня грамотності дорослого населення, зниження дитячої смертності тощо), однак за середніми цифрами ховається вкрай суперечлива картина: одні країни (включаючи Китай, Індію) у той чи інший спосіб просуваються до розв’язання тих завдань, які перед ними стоять, демонструючи принципову можливість одержання вигід від долучення до глобалізації; інші - і їх більшість - все більше відстають чи тупують на місці. Неоднозначність результатів підкреслює значення політичного фактора - здатності (чи нездатності) держави спрямовувати розвиток.

5) Неоднозначні наслідки глобалізації і для самого Заходу: будучи вигідною для нього у економіному відношенні, вона супроводжується й побічними негативними ефектами - такими, як зростання легальної і нелегальної міграції з країн, що розвиваються (на несприятливому для Заходу демографічному фоні); поява внаслідок цього нових вогнищ етнокультурних і соціальних антагонізмів; активізація ультраправих на расистському і націоналістичному підґрунті; підживлювана ззовні тіньова економіка, організована злочинність, наркобізнес; ще й розповсюдження імпортованої проституції з ВІЛом. У світлі цього зрозумілим стає досить стримане (якщо не сказати більше) ставлення частини західного суспільства до глобалізації. Успіхи ультраправих на виборах у ряді країн Європи - один з індикаторів незадоволення наслідками глобалізації.

6) Спротив політиці неоліберальної глобалізації - такий самий об’єктивний факт, як і сама глобалізація.У тій чи іншій формі вимушені застосовувати захисні заходи як країни, що розвиваються, так і промислово розвинуті країни - в рамках регіональних економічних об’єднань, шляхом переговорів тощо. Серйозною суспільно-політичною силою стали протестні рухи, учасників яких називають антиглобалістами, хоча, як правило, йдеться про виступи не проти глобалізації як такої, а проти ринкового фундаменталізму і його негативних соціальних наслідків.

7) Західна модель суспільства споживання зіштовхується із проблемами, обумовленими природними, соціальними і моральними межами розвитку цього типу. Можливості суспільства споживання обмежені. Решта світу не може реально розраховувати на досягнення західних стандартів споживання, оскільки це означало б збільшення виробництва у масштабах, несумісних із збереженням довкілля у придатному для життя майбутніх поколінь стані. У США та інших країнах Заходу зростає критика споживання і марнотратства - і не лише за екологічними мотивами: критики пов’язують феномен споживацького достатку із вседозволеністю, з втратою моральних орієнтирів і самоконтролю людей над своєю соціальною поведінкою. Посилюються сумніви стосовно моральної коректності і перспективності панівної на Заході системи цінностей і характеру людських відносин загалом.

8) Соціологічні дослідження фіксують важливі зрушення у системі ціннісних орієнтацій великих груп населення. Опитування, проведені у США, Великобританії і Німеччині (Західній) ще у 80-ті роки, виявили формування нової ціннісної парадигми, що відрізняється від пануючої, неоліберальної. Респонденти не тільки віддавали перевагу захисту довкілля перед економічним зростанням, співробітництву перед конкуренцією, але й висловлювалися на користь збереження ресурсів для майбутніх поколінь, зменшення технологічних ризиків, більш широкої участі громадян у прийнятті важливих рішень тощо. Зміни у ціннісних орієнтаціях хоча й не одержали поки відповідного відображення у поведінці більшості людей, можуть стати одним із факторів, що впливатимуть на характер і форми глобалізаційних процесів.

9) Ідеологія і політика неоліберального глобалізму переживають кризу. Серйозно дискредитовано МВФ, його позиції ослабли. Відмова ряду країн дотримуватися рекомендацій МВФ і проведення більш самостійної політики дають позитивні результати (Китай, Малайзія), в той час як країни, що слухняно виконували ці рекомендації, потерпають від невдач. Наявні серйозні поразки неоліберального глобалізму: ряд важких фінансових криз (в Латинській Америці, Південно-Східній Азії); бурхливі масові виступи у Сієтлі, Празі, Ґетеборзі, Генуї, Барселоні та інших містах світу; нарешті, трагедія 11 вересня 2011 р. в Америці як зловісний побічний продукт сучасної техногенної цивілізації в її глобальному форматі. Все це позбавило самовпевненості прихильників Вашингтонського консенсусу, примусило «глобалістів» зайняти оборонні позиції, погодитися на діалог зі своїми опонентами.

10) Глобалізація сприяє посиленню нестабільності в міжнародних відносинах, зростанню насилля. В умовах нових загроз США фактично зробили ставку на односторонні дії (унілатералізм). Та Америка не всесильна, її могутність має свої межі. Зарозумілість та самовпевненість американської правлячої еліти викликає роздратування і невдоволення в інших країнах, підживлює антиамериканські настрої. Настрої у світовій суспільній думці в цілому не на користь США. У результаті наростають суперечності й у самому західному світі. Керівні політичні кола Заходу усвідомлюють, що одними лише силовими діями не вирішити проблеми міжнародної безпеки [15, с. 53-56].

Глобальний неоколоніалізм має три взаємозумовлені цілі: гегемонія над світом, доступ до планетарних ресурсів і панування на ринках збуту, і такий самий, як і колоніалізм, механізм розвитку, аналогічний життєвий цикл: самоствердження, панування, саморуйнування і розпад [14, с. 41]. М.А. Косолапов у дискусії з А.Б. Вебером зазначив: «Я цілком згодний з оцінками А.Б. Вебера неоліберальної глобалізації. Я висловився б навіть більш категорично: це чиста форма сучасного (постіндустріального) неоколоніалізму, яка, якщо просунеться, пройде через ті ж принципові фази, що і попередні: самоствердження (багато в чому вже відбулося), панування (вже має місце), саморозклад і розпад, здатний прийняти катастрофічні форми. Парадокс у тому, що ідея неоліберальної глобалізації здійсненна і конкурентна. Така глобалізація вже існує. Проте світу в майбутньому вона готує екологічну, соціальну, культурну і воєнну катастрофи. Проблема для всіх політичних сил і країн полягає у тому, щоб цю міну сповільненої дії розрядити настільки ж відносно спокійно і безпечно, як це вдалося зробити з міною партійної ортодоксії і надцентралізму в колишньому СРСР» [14, с. 29].

Важливим чинником і умовою перспектив глобалізації стає проблема збереження і розвитку цивілізацій у глобалізованому світі XXI століття. На думку В.І. Пантіна, «для побудови адекватних моделей, що мають прогностичне значення, недостатньо лише вимірювати і прогнозувати економічні, технологічні, демографічні та інші кількісні параметри; необхідно ще визначати ціннісні і світоглядні зрушення, що відбуваються в різних регіонах, прогнозувати їх спрямування” [16, с. 14].

На планеті виник новий глобальний феномен, який визначатиме долю людства у XXI столітті. Йдеться не тільки про переростання національних економік і державних утворень в цивілізаційні, наддержавні спільності (приклад подає Західна Європа), пориваючи з переважаючою в індустріальну епоху тенденцією пріоритету національних економік та суверенних держав, що перебували більшою або меншою мірою під контролем громадянського суспільства, яке формувалося в межах їхніх кордонів. Загроза соціальному (цивілізаційному) різноманіттю виникає на більш високому рівні. Гамлетівське питання - бути чи не бути - в ракурсі століття, що розпочалося, постає перед існуючою системою локальних цивілізацій, які можуть розчинитися в глобальному уніфікуючому потоці [8, с. 80-81].