Глобальна економіка

9.2. Глобальні фінансово-економічні кризи

Особливість сучасного етапу глобалізації також проявляється у посиленні дій держави у забезпеченні безпеки на фінансовому ринку. Слід відзначити, що ці особливості виявилися результатом глобальної фінансової кризи 2008-2010 років.

The latest crisis has served as a further reminder that the finance-driven globalization is a political project and is, therefore, the subject of legitimate discussion and debate. .The crisis has put to rest the idea that there is a “one- size-fits-all” policy agenda. It has also been a considerable shock to the confidence of the developed world, and to the belief that economic disasters only occur in developing countries because of weak institutions, corruption and mismanagement. The former head of IMF, Dominique Strauss-Kahn, was right to conclude that events since 2008 have “devastated the intellectual foundations of the global economic order of the last twenty-five years” and have shattered confidence in simple policy fixes to complex development challenges [10, c. 5].

Глобальна фінансова криза, яка розпочалася у США в 2008 р., є важливою подією в економічній історії сучасного світу.

По-перше, це, по суті, перша криза епохи глобалізації, що не має собі рівних за швидкістю розповсюдження, масштабами та наслідками.

По-друге, це системна криза міжнародної валютно-фінансової системи, що склалася у результаті Бреттон-Вудських домовленостей, включаючи інститути, створені відповідно до цих домовленостей.

Крім того, криза дуже швидко перекинулася із сектора фінансів на реальний сектор, що дало можливість дійти висновку про кризу системи ринкових відносин, які склалися на початок нового тисячоліття.

Слід зазначити, що існують різні погляди щодо дати початку й закінчення кризи, пов’язані певною мірою із незавершеністю кризових явищ та їхньої оцінки. Найчастіше початком кризи називають момент вибуху «бульбашок» на ринку субстандартної іпотеки (subprimes) у США (2008), але деякі експерти вважають початком кризи 2007 р., коли іпотечні борги досягли критичних розмірів і незворотність фінансової кризи стала очевидною. До 2010 р. стан у фінансовій сфері окремих країн вдалося стабілізувати, а тому цей рік звичайно подається як час закінчення фінансових потрясінь.

Більшість вітчизняних та зарубіжних вчених розглядають глобальну фінансову кризу як етап наступного циклу в розвитку світової економіки; етап із своєю історією, в якій саме фінансові потрясіння відіграли провідну роль, спричинивши виникнення кризи. Наявність нерозривного зв’язку, взаємообумовленості та взаємодії процесів у сфері фінансів і у реальній економіці дозволяють визначати цю кризу як глобальну фінансово-економічну кризу.

Всебічна оцінка векторів та масштабів кризи - справа майбутнього. Однак вже зараз цю кризу називають другою Великою депресією 30-х років XX ст., або Великою рецесією. Аналогію вбачають в тому, що криза, як і Велика депресія, вплинула на всі сфери життя суспільства, викликала переоцінку цінностей та численну кількість дискусій з приводу не лише виходу зі скрутної ситуації, але й з перспективами розвитку світу. Період після Великої депресії був єдиним довготривалим періодом фінансової стабільності у світі. Коли у 80-ті роки почали запроваджувати процес дерегуляції, частота виникнення фінансових криз стала збільшуватися. В останні десятиріччя так звана фінансіалізація економіки, що стала однією з глибинних причин кризи, призвела до деформації фінансової системи внаслідок розростання штучного фінансового багатства, відірваного від реальних цінностей та їх виробництва. Чимало держав звикли жити у борг, не зіставляючи свої витрати з реальними доходами [11, с. 4-6].

Слід зазначити, що в останні десятиріччя відбувалася суттєва еволюція фінансової системи, що знайшла своє вираження у переході від опори на традиційний банківський сектор до суттєвого розширення фінансування за участі небанківських установ. Паралельно із розростанням ринків цінних паперів збільшувалися обсяги операцій з деривативами.

Післявоєнний період в економічній історії США та інших розвинутих країн характеризується як «30 років процвітання», пов’язаних в економіці із державним регулюванням з метою стимулювання економічного зростання, а у політиці - із заміною ліберальної держави соціальною, або державою добробуту.

Перехід до «фінансіалізованого капіталізму», який датується 70-ми рр. XX ст., пов’язується із зниженням темпів зростання, крахом Бреттон-Вудської системи й посиленням фінансової нестабільності, а також із запровадженням концепції неолібералізму та практики дерегулювання, які перетворилися на основні напрями економічної політики в розвинутих країнах і передусім в США.

Фінансіалізація як новий режим накопичення супроводжувалася фінансовою глобалізацією - лібералізацією фінансових ринків і суттєвим збільшенням світових фінансових потоків.

На думку бразильського економіста Л.К. Брессер-Перейри, основними особливостями «фінансіалізованого капіталізму» є:

1) величезне зростання сукупної вартості світових фінансових активів як наслідок мультиплікації фінансових інструментів завдяки сек’юритизації і деривативам; 2) розподіл реальної економіки і фінансової сфери, що супроводжується неконтрольованим зростанням фіктивного багатства, яке збагачує капіталістичних рантьє; 3) значне зростання норми прибутку фінансових інститутів та їх здатності виплачувати великі бонуси за зростання ренти.

Шляхом ризикованих фінансових інновацій банки та фінансові інвестори створювали фіктивне багатство і захоплювали зростаючу частину національного доходу чи реального багатства. Фінансове багатство виявилося відірваним від реального.

Згідно з річним звітом Інституту глобальних досліджень Маккінзі (McKinsey Global Institute) за 2008 р., у 1980-2007 рр. зростання фінансових активів приблизно в 4 рази перевищувало зростання реального багатства - ВВП. У результаті, якщо з 1947 по 1975 р. відбулася одна банківська криза, то з 1976 по 2008 р. - 31.Середні темпи зростання знизилися з 4,6% у 1947-1976 рр. до 2,8% у наступні 30 років, а економічна нерівність у перший період знижувалася, а в другий - збільшувалася. Криза висвітила важливу рису сучасної розвиненої ринкової економіки - величезні масштаби заборгованості у всіх секторах і ланках, які дозволяють охарактеризувати її як боргову економіку. Заборгованість перетворюється на головний засіб фінансування споживання і стимулятор зростання, у той час як збереження відходять на другий план. Паралельно з цим змінюється роль інститутів фінансового посередництва, які перетворюються на емітентів величезної маси слаборегульованих платіжних засобів, відсовуючи у цьому плані фактично фіктивну монополію держави у вигляді центрального банку [11, с. 36-37].

Однак необхідно визнати, що головним наслідком глобальної фінансової кризи у сфері економічної політики є відхід від доктрини неолібералізму, яка домінувала у попередній період. Економічний неолібералізм, настільки популярний ще два десятиліття тому, у тому числі й серед вітчизняних реформаторів 1990-х років, зафіксований у так званому «Вашингтонському консенсусі», безумовно відійшов у минуле. Як підкреслював ще на початку 2000-х років лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Стігліц, неоліберальний фундаменталізм, що являє собою доктрину на службі приватних інтересів, посилює нерівність, створює загрозу для світової економіки. Всесвітній банк визнав необхідність державного втручання у розвиток економіки. На сьогодні після економічної кризи 2008-2009 рр. прибічників неоліберального фундаменталізму в чистому вигляді важко знайти не лише в Європі, але навіть в США. Навпаки, все більшу підтримку одержує концепція посилення регулюючої, перерозподільчої та стимулюючої функцій держави (що ніяк не пов’язано із масштабами державної власності, тобто прямої участі держави в економіці, яка справедливо розглядається як надзвичайна подія).

У ході кризи та в період виходу з неї було вжито ряд заходів «хірургічного втручання» у сферу регулювання. Якщо раніше органи регулювання часто абстрагувалися від стану фінансового сектора, концентрували зусилля на окремих інститутах і ринках, зосереджуючись на стабільності цін, то криза показала, що грошово-кредитна політика має бути спрямована на фінансову стабільність, використовувати не лише процентну ставку, але й увесь набір інструментів, включаючи нормативи достатності капіталу, коефіцієнти ліквідності тощо.

У США останнім часом прийнято закони (Закони Гласса- Стіголла і Закон Додда-Франка), спрямовані на посилення регулювання і жорсткі санкції за порушення законодавства, а тим самим і на посилення ролі держави у функціонуванні фінансового сектора, регулювання якого було суттєво лібералізовано у післявоєнний період.

У Європі на порядку денному, який інтенсивно обговорюється як в окремих країнах, так і на рівні ЄС у цілому, режим економії та бюджетна дисципліна. Актуальною залишається проблема заборгованості, яку необхідно вирішувати шляхом загального оздоровлення економіки, прискорення економічного зростання [12;13]. При цьому необхідно констатувати, що конкурентоспроможність, інвестиційний та ресурсний потенціал і робоча сила ЄС програють новим індустріальним країнам. На саміті ЄС (жовтень 2011 р.) обговорювалося питання про зміни у структурі управління. Йдеться про нові повноваження ЄС з моніторингу та впливу на економіку. Наприклад, у Франції порушено питання про введення податків на фінансові операції.

У рамках «групи 20» обговорюються проблеми зміцнення міжнародного співробітництва для забезпечення стабільності, велике значення надається багатостороннім інститутам як інструментам розвитку глобальної взаємодії. Таким чином, нова концепція світового макроекономічного порядку у цілому орієнтована на перехід керівної ролі, принаймні частково, від ринку до держави і від простих рішень до більш складних.

Проте багато важливих проблем залишаються не вирішеними. Прогнозів багато, проте жоден не передбачає суттєвих змін стосовно основ існуючого фінансового капіталізму. Навіть найрадикальніші його критики вважають, що нестабільність капіталізму зберігатиметься, але соціальні уроки приведуть до того, що ринки стануть регульованими.

Разом з тим обговорюється можливість чергової кризи, яка зможе спровокувати крах усієї світової фінансової системи [11, с. 59-62].