Глобальна економіка

9.1. Особливості сучасного стану глобалізації та можливості її кількісного вимірювання

В економічній літературі активно аналізується сутність глобалізації та її сучасний стан. Індекс рівня глобалізації країн світу (KOF Index of Globalization) створено у 2002 р. в Швейцарському економічному інституті (KOF Swiss Economic Institute) за участі Федерального Швейцарського технологічного інституту (Swiss Federal Institute of Technology). Індекс подається як комбінований показник, що дозволяє оцінити масштаб інтеграції тієї чи іншої країни до світового простору й порівняти різні країни за його компонентами.

The overall index covers the economic, social, and political dimensions of globalization. Following Clark, Norris, Keohane, Nye, it defines globalization to be the process of creating networks of connections among actors at multi-continental distances, mediated through a variety of flows including people, information and ideas, capital and goods. Globalization is conceptualized as a process that erodes national boundaries, integrates national economies, cultures, technologies and governance and produces complex relations of mutual interdependence. More specifically, the three dimensions of the KOF index are defined as:1) economic globalization, characterized as long distance flows of goods, capital and services, as well as information and perceptions that accompany market exchanges; 2) political globalization, characterized by a diffusion of government policies; and

3) social globalization, expressed as the spread of ideas, information, images and people [1].

Всі країни, що досліджуються у рамках Індексу, оцінюються за 24 показниками, об’єднаними у три основні групи глобальної інтеграції [2]:

1. Економічна глобалізація - обсяг міжнародної торгівлі, рівень міжнародної ділової активності, торговельні потоки, міжнародні інвестиції, тарифна політика, обмеження і податки на міжнародну торгівлю тощо.

Broadly speaking, economic globalization has two dimensions. First, actual economic flows are usually taken to be measures of globalization.

Second, the previous literature employs proxies for restrictions to trade and capital. Consequently, two indices are constructed that include individual components suggested as proxies for globalization in the previous literature.

Actual flows: The sub-index on actual economic flows includes data on trade, FDI and portfolio investment. Data on trade are provided by the World Bank, stocks of FDI (normalized by GDP) are provided by UNCTAD STAT. Portfolio investment is derived from the IMF’s International Financial Statistics. More specifically, trade is the sum of a country’s exports and imports and portfolio investment is the sum of a country’s stock of assets and liabilities (all normalized by GDP). While these variables are straightforward, income payments to foreign nationals and capital are included to proxy for the extent that a country employs foreign people and capital in its production processes.

Restrictions: The second index refers to restrictions on trade and capital using hidden import barriers, mean tariff rates, taxes on international trade (as a share of current revenue) and an index of capital controls. Given a certain level of trade, a country with higher revenues from tariffs is less globalized. Mean tariff rates originate from various sources. Gwartney et al. allocated a rating of 10 to countries that do not impose any tariffs. As the mean tariff rate increases, countries are assigned lower ratings. The rating will decline toward zero as the mean tariff rate approaches 50 percent. The original source for hidden import barriers, finally, is the World Economic Forum’s Global Competitiveness Report.

2. Соціальна глобалізація - рівень культурної інтеграції, відсоток іноземного населення, міжнародний туризм, міжнародні особисті контакти, обсяг телефонного трафіка, поштових відправлень, транскордонних грошових переказів, інформаційні потоки, розвиток інформаційно-комунікаційної інфраструктури тощо.

The KOF index classifies social globalization in three categories. The first covers personal contacts, the second includes data on information flows and the third measures cultural proximity.

Personal contacts: This index is meant to capture direct interaction among people living in different countries. It includes international telecom traffic (traffic in minutes per person) and the degree of tourism (incoming and outgoing) a country’s population is exposed to. Government and workers’ transfers received and paid (in percent of GDP) measure whether and to what extent countries interact, while the stock of foreign population is included to capture existing interactions with people from other countries. The number of international letters sent and received also measure direct interaction among people living in different countries. Telecom traffic is provided by the International Telecommunication Union, while the number of letters is taken from the Universal Postal Union’s Postal Statistics Database. The remaining three variables are from the World Bank.

Information flows: While personal contact data are meant to capture measurable interactions among people from different countries, the sub-index on information flows is meant to measure the potential flow of ideas and images. It includes the number of internet users (per 100 people), the share of households with a television set, and international newspapers traded (in percent of GDP). All these variables to some extent proxy people’s potential for receiving news from other countries - they thus contribute to the global spread of ideas. The variables in this sub-index derive from the World Bank, International Telecommunication Union, the UNESCO, and the United Nations Commodity Trade Statistics Database.

Cultural proximity: Cultural proximity is arguably the dimension of globalization most difficult to grasp. Famous scholar Dreher suggests the number of English songs in national hit lists or movies shown in national cinemas that originated in Hollywood. However, these data lack for the majority of countries in our sample. Instead, we thus use imported and exported books (relative to GDP), as suggested in Kluver and Fu. Traded books proxy the extent to which beliefs and values move across national borders, taken from the UNESCO, and the United Nations Commodity Trade Statistics Database. ^taral globalization mostly refers to the domination of U.S. cultural products. Arguably, the United States is the trend-setter in much of the global sociocultural realm (see Rosendorf, 2000, p.111). As an additional proxy for cultural proximity we thus include the number of McDonald’s restaurants located in a country. For many people, the global spread of McDonald’s became a synonym for globalization itself. In a similar vein, we also use the number of Ikea per country.

3. Політична глобалізація - членство держав у міжнародних організаціях, участь у міжнародних місіях (включаючи місії ООН), ратифікація міжнародних багатосторонніх договорів, кількість посольств та інших іноземних представництв тощо.

To proxy the degree of political globalization we employ the number of embassies and high commissions in a country and, the number of international organizations to which the country is a member and the number of UN peace missions a country participated in. In addition, we include the number of treaties signed between two or more states since 1945. These data are taken from the Europa World Yearbook, the CIA World Factbook, the UN Department of Peacekeeping Operations, and the United Nations Treaties Collection.

Індекс рівня глобалізації обчислюється як сума вказаних складових з ваговими коефіцієнтами 36%, 39% і 25% відповідно. Для всіх країн, що охоплені цим дослідженням, складається рейтинг за Індексом глобалізації, який вказує їх місце серед інших досліджуваних держав.

Джерелом інформації для визначення Індексу слугують спеціалізовані бази даних Всесвітнього банку, Міжнародного валютного фонду, Організації Об’єднаних Націй, Міжнародного телекомунікаційного союзу, інших міжнародних організацій і статистичних інститутів.

У 2013 році дослідження охоплювало 187 країн. Відповідно до них Україна посіла 47 місце із значенням індексу 67,78 [2].

Поряд із індексом глобалізації країн світу за версією KOF існує інша система кількісного і якісного вимірювання ступеня глобалізації, розроблена Міжнародною організацією Carnegie Endowment for International Peace (CEIP). За системою CEIP індекс визначається з урахуванням 12 позицій, поділених на чотири інтегровані корзини, які обчислюються як сума складових із різними ваговими коефіцієнтами: економічна корзина або економічна інтеграція; персональна корзина або інтенсивність міжособистісних контактів; політична корзина або рівень залучення країни у світові політичні процеси; технологічна корзина або кількість використання технічних систем зв’язку [3].

Дослідники підкреслюють, що саме глобалізацією визначається економіка як індустріальних країн, так і країн, що розвиваються [4, с. 5]. Як вказує професор Колумбійського університету (США) Дж. Сакс, необхідно розуміти що у всіх країнах, і перш за все у США, розвиток економіки визначається не внутрішньою економічною політикою, а «новою глобалізацією», сутність якої у тому, що всі частини світу у теперішній час об’єднані через торгівлю, інвестиції. Фактично, кінцевий продукт, наприклад, комп’ютер, мобільний телефон або автомобіль, є результатом виробничого процесу у багатьох країнах. У певному сенсі глобалізація розвивалась протягом декількох тисячоліть. Однак, навіть враховуючи довгу історію глобальної торгівлі, є дещо, що якісно відрізняє глобалізацію наших днів, достатнє для того, щоб назвати наш час часом цієї нової глобалізації. Новою є комбінація проривних технологій та змін у геополітиці, котрі зробили економічну взаємозалежність країн набагато більш інтенсивною, ніж будь-коли. Найважливішими технологіями нової глобалізації є інформаційні, комунікаційні і транспортні технології.

Нова глобалізація є глобалізацією цифрової ери. Комп’ютери для збереження й обробки інформації, Інтернет та мобільний телефонний зв’язок для миттєвої передачі цієї інформації по всьому світу. Контейнерний засіб транспортування вантажів морським шляхом і перевезення вантажів літаками по всьому світу забезпечили світову торгівлю з найменшими витратами, тому світова економіка стала взаємозв’язаною так тісно, як ніколи раніше, з глобальним поділом праці набагато складнішим, ніж у минулому. У XIX столітті та, фактично, до 1950-х років, промислове виробництво було побудовано на морських перевезеннях обмеженого набору сировинних товарів з різних частин світу до центів обробної промисловості у Європі, США і Японії. Сьогодні усі стадії промислового ланцюга, від сировини до кінцевого упакування й продажу, здійснюються в межах найскладнішої мережі, яка об’єднує множину місць виробництва в різних регіонах, що розташовані на відстані декількох годин літаком.

Over the past decades there have been significant changes in the mode and relations of exchange that entail an ongoing retheorizing of its dominant and emergent patterns [5, c.XXV].

Головними суб’єктами нової глобалізації є багатонаціональні корпорації, які діють більш ніж в одній країні (а інколи і в сотні). У найбільших американських корпораціях, таких як General Electric, Ford Motors чи IBM більш ніж половина робочої сили зайнята за межами США. Якщо у 1960-ті роки лише 5% прибутку американських корпорацій одержувалось за кордоном, то зараз цей показник зріс до 25%. Крім грандіозних проривів в інформаційних і транспортних технологіях, ключову роль у виникненні нової глобалізації відіграли геополітичні зміни. Першою найважливішою подією стали спеціально утворювані експортні зони. Потім у 1978 р. відбулась найважливіша з усіх подія - Китай з його мільярдним населенням відкрив свою економіку для світової торгівлі, фінансових потоків та іноземних інвестицій. У 1991 р. за ним послідувала Індія. Сьогодні увесь світ об’єднаний торгівлею, фінансами та виробництвом [4, с. 6].

Як відзначає британський дослідник Р. Пестон, «якщо глобалізація переважно передбачає збільшення потоків товарів і послуг через кордони, можна було б подумати, що вона торкнеться і збільшення потоків людей. Безперечно, ці потоки зростають у сенсі подорожей - і ділових, і туристичних. Але популярною є помилка, що глобалізація сприяє зростанню еміграції. У 2010 р. у світі було 2014 млн мігрантів, порівняно з 75 млн у 1965 р. В абсолютних цифрах приріст значний, але у відносних - дуже незначний. З 2,3% світового населення відсоток мігрантів зріс лише до 3,1%. Хоча обмеження на потоки товарів, послуг і грошей після війни все більше зменшувалися, це не торкалося людей. Багато країн мають дуже жорсткий іміграційний контроль, а за останні декілька років західні країни зробили його ще більш жорсткішим. У великих містах поступово все ж таки утворився дуже високий відсоток імігрантів: в Нью-Йорку у 1970 р. їх було 18%, зараз 36%, в Лос-Анджелесі було 15%, зараз - 40%, у Лондоні в 1951 р. було 5%, зараз 35%» [Цит. 4, с. 6-7].

To summarize, the global economy suffers from three deep problems. First, there is a chronic problem of oversupply relative to effective demand of a variety of manufactured goods as well as many agricultural commodities. The problem has been intensified over the past decade by China’s transformation into an export powerhouse. The excess capacity problem is the source of recurrent fears of a destructive global deflationary cycle of falling prices, falling profits and ultimately falling employment. Secondly, there is the failure over the last two decades of economic growth across many of the developing and transitional societies that has produced deteriorating standards of living for a substantial portion of the world’s population. Moreover, as the richer nations struggle with their own economic difficulties, they can be expected to resist opening their markets further to exports - both industrial and agricultural - from the developing world. Finally, the global financial system is increasingly fragile as financial integration has accelerated without adequate regulation and safeguards to protect the world economy from the collapse of financial bubbles [6, c. 123].

У сучасних умовах глобалізація переживає свого роду кризу. «Хоча світова економіка поки що не дійшла до крайніх проявів протекціонізму 1930-х років, вона стала набагато менш відкритою. Після двох десятиліть, протягом яких люди, капітали і товари переміщалися через кордони більш вільно, знову виникли стіни, хоча в деяких є ворота. Уряди все більше вибирають, з якими країнами торгувати, якого сорту іноземний капітал їм потрібен, і який ступінь свободи вони можуть дозволити своїм підприємцям для ведення справ за кордоном. Практично усі країни поки що визнають принципи міжнародної торгівлі та інвестицій. Вони хочуть скористатися вигодами глобалізації, але усіма можливими засобами захистити себе від її негативних наслідків - чи то нестабільність у притоках і відтоках капіталу, чи швидке зростання імпорту. В глобалізації явно настала пауза. Найпростіший показник інтенсивності міжнародної торгівлі - частка експорту у глобальному ВВП, яка постійно зростала з 1986 р. по 2008 р., але відтоді не зростала. Глобальні потоки капіталу, які у 2011 р. становили 11 трлн дол., у 2012 р. становили ледве третину цієї суми. Прямі іноземні інвестиції також знаходяться значно нижче того рекордного рівня, якого вони досягли у 2007 р.» [Цит. 4, с. 7].

Починаючи з 2009 р. у світі кожного року запроваджується 400 нових протекціоністських заходів. Усе більше поширюються заходи, що не пов’язані із тарифами і квотами.

Особливо помітними є зміни в міжнародному русі капіталів. Якщо у 2007р. його глобальні потоки становили 7 трлн дол., то зараз тільки третину від цієї суми.

Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що і влада, і гравці на світовому фінансовому ринку зараз роблять усе, щоб глобалізація зупинилась. Пояснюється це тим, що саме глобалізація довела світ до першої хвилі глобальної фінансової кризи, і тепер викликає застереження можливість появи другої хвилі цієї кризи. До того ж історія свідчить, що зупинити глобалізацію реально. З історичного погляду найбільш важливим фактором для відкриття кордонів різних країн була технологія. У 1800-ті роки поява парових суден і залізниць, а також винахід телеграфу породили першу хвилю глобалізації. У 1980-ті та 1990-ті роки глобалізація обумовлювалася запровадженням перевезення морських вантажів у стандартних контейнерах, а у 2000-ні роки - повсюдним розповсюдженням Інтернету, який дозволив миттєво обмінюватися інформацією і надавати послуги.

Однак самих по собі технологій для розвитку глобалізації недостатньо, необхідні також певні політичні умови. Передусім наявність країни-гегемона, яка була б головним імпортером і фінансувала б глобальну фінансову систему.

З середини 1800-х років і до 1914 р. таким гегемоном була Великобританія. З початку 1930 р. у світі склалась така ситуація, при якій Великобританія вже не могла бути стабілізатором глобальної економіки.

Тільки у 1945 р. США стали тією країною-гегемоном, яка поставила перед собою завдання фінансувати світову економіку і відродити світову торгівлю. Саме США забезпечили відродження у світі системи фіксованих валютних курсів, щоб покласти край практиці постійної девальвації національних валют з метою підвищення конкурентоспроможності кожної країни на світовому ринку, а також ініціювали утворення ГАТТ для врегулювання постійних зовнішньоторговельних суперечок. Однак крах системи фіксованих курсів у 1970-ті роки, два шокових підвищення нафтових цін і латиноамериканська боргова криза знову стали перепоною для глобалізації. Програючи конкуренцію Японії, США запровадили протекціоністські заходи. Замість принципу вільної торгівлі у світі було запроваджено принцип державного управління цією торгівлею.

Однак після 1989 р., “падіння” Берлінської стіни, і після 1990 р., коли Японія мала кризу на ринку нерухомості, США знову стали країною- гегемоном і гарантували новий розквіт глобалізації [4, с. 11-12]. Видатний вчений М.М. Моїсеєв вбачав у процесах активно впроваджуваної гомогенізації і “людського матеріалу”, і культури поступове утвердження «режиму нового тоталітаризму», «в якому зомбоване п’ятимільярдне населення бідних країн забезпечуватиме демократичний і екологічний добробут “золотого мільярда”». Дійсно, внаслідок спрямованих глобалізаційних зусиль цілком чітко вимальовувається реальність нової світової імперії, з єдиним центром управління, з розподілом держав по різних «світах», з жорстким і достатньо жорстким розподілом населення на еліту та масу, на золотий мільярд метрополії і колоніальну периферію [7, с. 38].

Разом з тим дослідники відзначають, що у наші дні Америка поводить себе вже не як гегемон. Вона все менше турбується про те, щоб забезпечити економічний розвиток в інших країнах, а більше думає про те, як подалати власні економічні проблеми. Проведені у 39 країнах опитування свідчать про те, що у 23 з них громадяни вважають, що у ролі світового лідера США замінив Китай.

Але сам Китай поки що не готовий взяти на себе роль країни- гегемона, що необхідно для того, щоб глобалізація пережила новий розквіт.

Нинішній етап глобалізації нерозривно пов’язаний із концепцією державного капіталізму, який дозволив Китаю, Індії, Бразилії і Росії пережити кризу 2008-2010 рр. легше, ніж провідним індустріальним країнам. Влада цих країн відкрито зазначає, що державний капіталізм краще, ніж ринкова економіка.

Слід зазначити, що з кінця 1940-х років і досі глобалізація виглядала як екстернаціоналізація американської моделі капіталізму. У зв’язку з цим визначальними рисами сучасного стану глобалізації є такі [4, с. 11-12].

По-перше, транснаціоналізація приватних корпорацій. По-друге, утворення глобальних електронних мереж і ущільнення просторово- часових зв’язків у світі. По-третє, неолібералізм. Саме у США в середині 1970-х років виникла ця ідеологічна і політична течія, розійшлася по усьому світу та докорінно змінила уяву про державу й соціальну політику - стало вважатися, що в основі усього має бути вільний ринок. Згідно з неолібералізмом, ринок, а не держава, якою б демократичною вона не була, повинен визначати економічну політику, рух товарів, капіталів і робочої сили та регулювати усі ціни в економіці. Крім того, неолібералізм призвів до того, що ключову роль у суспільстві було визнано за приватним сектором та правом приватної власності. По-четверте, панування фінансового ринку. Глобалізацію було засновано на підкоренні усіх форм капіталу у будь-якому секторі економіки, державної влади і повсякденного життя людей фінансовому ринку. По-п’яте, мілітаризація американської зовнішньої політики. Одночасно із розквітом неолібералізму спостерігалась все більша готовність США використовувати військову силу в рішенні усіх зовнішньополітичних проблем.

У науковій літературі визначаються такі характерні риси моделі глобалізації, що переважали в останні десятиріччя - на межі століть:

♦♦♦ глобалізація економіки і технології під контролем невеликої

кількості могутніх транснаціональних корпорацій (ТНК), штаб-квартири яких знаходяться переважно в США і частково в Західній Європі та Японії, і світових фінансових центрів (СФЦ), які здійснюють миттєві глобальні перетоки капіталів в інтересах тих самих ТНК;

♦♦♦ глобалізація інформаційних потоків через Інтернет,

телекомунікації, інформаційні ТНК, нав’язування через ці канали західного соціокультурного устрою й системи цінностей іншим цивілізаціям, що підриває їх самобутність (у тому числі мовну), їхнє спадкове ядро;

♦♦♦ однополюсний світ на основі домінування єдиної наддержави,

яка, спираючись на контрольовані нею міжнародні організації (НАТО), намагається підкорити своєму впливу і перебудувати на свій лад увесь геополітичний простір [8, с. 81-82].

Відмова від глобалізації і утворення глобальної економіки розглядається багатьма дослідниками як песимістичний варіант світового розвитку. Та й діючу неоліберальну модель глобалізації багато дослідників вважає песимістичною [9].

Науковцями зазначається можливість і логічність зародження нової форми глобалізації, яка відповідатиме китайській версії капіталізму. Тобто, майбутня глобалізація буде значно відрізнятися від тієї глобалізації, що була дотепер. Елементами цієї нової форми глобалізації можна вважати такі.

По-перше, це транснаціоналізація державних компаній. Тобто, в глобалізації, що породжується Китаєм, головними діючими силами є державні компанії. По-друге, це глобалізація, яка породжується авторитарною державою. По-третє, це глобалізація, яка вперше породжується країною, що розвивається і раніше була об’єктом колонізації. По-четверте, це глобалізація, породжена країною, населення якої не належить до білої раси. Тому ключову роль починають відігравати питання расової ідентичності [4, с. 14-15].