Глобальна економіка

8.2. Історія становлення і розвитку антиглобального руху

The short history of the alter-globalization movement can be divided into four periods. The first one, in the mid-1990s, reflected a proliferation of local and national protests against neoliberal policies, in every region of the world. Activist intellectuals from North and South played a fundamental role at this stage; they turned the attention of public opinion to the damage inflicted by neoliberal policies, developed arguments against the Washington Consensus, and increased the number of international meetings. They set up networks that have played a fundamental role in the movement, such as ATTAC, Global Trade Watch, the Transnational Institute, Focus on the Global South, and Jubilee South.

2001-2005: Social Forums Become the Heart of the Movement. These actors all came together at the first World Social Forum at Porto Alegre (Brazil) in January 2001, marking the beginning of a new phase. Over the next five years, hundreds of social forums were organized at the local, national, continental and global levels. In contrast to the counter-summits with their central focus on opposition to one particular international organization, these Social Forums are geared up to encouraging exchanges among activists from different parts of the world about the alternatives that they are implementing. The first European Social Forum, in Florence (2002:uniting 50,000 people) and the World Social Forums in Mumbai (2004:120,000 people) and Porto Alegre (2005:170,000 people) are some of the greatest success stories of alternative globalization.

2006-2010: A New Geography. After 2005, the audiences and outcomes of most alter-globalization meetings have considerably diminished. While they demonstrated the movement’s ability to expand geographically and to include Africa, the “polycentric” World Social Forums of 2006 (held in Bamako, Caracas and Karachi) and the Forums of 2009 (Nairobi) and 2011 (Dakar) were all disappointing. There was a significant decline in the number of participants (between 15,000 and 50,000 for each), and the inclusion of popular organizations often met more complications.

Paradoxically, the alter-globalization movement seemed to be facing difficulties at the very time when neoliberal ideology was more frequently being questioned. However, during this time the movement was successful in at least three ways: geographical extension into regions considered to be symbolic or strategic (Africa, the United States, and the Arab world), convergences on environmental issues, and delegitimization of the Washington Consensus.

The economic and financial crisis that began in 2007 delegitimized neoliberal ideology. A series of negotiations for trade liberalization at the WTO were failures: Seattle (1999), Cancun (2003), Hong Kong (2005) and Geneva (2008). Latin American governments buried the proposed Free Trade Area of the Americas during the continental summit of 2005, and set up a “Bank of the South” to replace the World Bank in the region. The first meetings of the G20 in 2008 targeted tax havens, and even Nicolas Sarkozy stated that “the ideology of market dictatorship and the impotence of governments died with the financial crisis.” Alter-globalization perspectives seemed to be confirmed by the crisis, and their discourse had a new resonance. However, a few years later, the tax havens are still active, the IMF budget has tripled, and since 2010, traders’ bonuses have set new records. The return of the state to save the banking sector was followed by austerity policies. Though ideologically discredited, the neoliberal “zombie” continues to guide economic policies, thus reminding alternativists that, no matter how deep the crisis is, it does not in itself create societal change. Such change depends on the abilities of social actors to give it meaning, to raise the questions presented by the historical situation, and to put forward alternative political visions and economic logics. The actors in the alter- globalization movement were not up to this, until a new generation of activists appeared, to get the debate onto the front pages of the financial press.

Since 2011: A New Generation. Between 2005 and 2010, the region with the largest number of international social forums was the Arab world. In 2011 a global wave of movements came out of this region, denouncing austerity policies and reminding us that it was not the excesses of the welfare state but those of finance that caused the crisis. Demonstrations against austerity are increasing in Europe, but although the movements have been coordinated at the continental or global level for a decade, demonstrations against austerity do continue but they remain mostly organized at the national level.

The 2013 World Social Form gathered some 30.000 activists in Tunis, March 26th-30th. Although the number of participants was well short of the records set by the recent Forums held in Brazil (170,000 people in 2005, and 130,000 in 2009), attracting tens of thousands of Tunisian and international activists shows that the WSFs remain appealing events in various regions of the world. The 2013 Forum aimed to encourage exchanges between progressive citizens from every continent and progressive activists involved in the Arab spring [11].

Підйом протестного руху проти неоліберальної глобалізації є одним з яскравих проявів соціальної активності в останні два десятиріччя.

Перехід до неолібералізму як стратегії економічного розвитку, здійснений урядами провідних країн Заходу, і перш за все Великобританії і США, з метою подолання економічного спаду та підвищення конкурентоспроможності національних економік на початку 70-х років, відзначився низкою політичних та економічних реформ, котрі передбачали дерегуляцію соціальної сфери, приватизацію державної власності й скорочення витрат на соціальну сферу. Неоліберальна парадигма стала визначальною також у системі міжнародних економічних відносин. Паралельно здійснювалося посилення регулюючої ролі глобальних інститутів - МВФ, Світового банку і Світової організації торгівлі (СОТ) [5, с. 7]. Значну увагу неоліберали приділяли глобалізації, становленню єдиного економічного, інформаційного, культурного і соціального простору, а також поширенню західних демократичних цінностей у всіх країнах світу та поглибленому впровадженню їх у соціальні структури і суспільне життя. У явищі глобалізації неоліберали бачать наочне підтвердження правоти своєї парадигми, стверджуючої необхідність створення наднаціональних структур - аж до світового уряду (світового управління).

Глобалізація та ерозія національного суверенітету, у тому числі й у вирішенні національних економічних проблем, посилили увагу суспільства до зростання глобальної могутності міжнародних інститутів і впливу ТНК при відсутності прозорості та звітності в їхній діяльності. Зміцнення неоліберального фундаменталізму у світовій економіці та запевнення його прибічників щодо відсутності альтернативи неоліберальній глобалізації стимулювали на початку 90-х років дискусії з питань можливості утворення умов для більш соціально, економічно і екологічно справедливої глобалізації.

У дискусіях, що відбулись у багатьох країнах світу, противники глобалізації поступово формулювали спільні позиції з основних проблем сучасного етапу розвитку світової економіки. Сформувалось загальне уявлення про відповідальність міжнародних фінансових і економічних організацій за політичні конфлікти та економічні провали як в окремих країнах, так і в цілих регіонах світу. У суспільній свідомості затверджувалось уявлення про те, що в основі всіх тих проблем, які мала світова економіка й окремі країни протягом 80-90-х років, - неолібералізм та діяльність міжнародних організацій [5, с. 8].

Економічні наслідки неоліберальної глобалізації об’єднали в опозицію до неї найрізноманітніші сили.

Неоліберальні реформи стимулювали активність різних соціальних сил у країнах Півночі. Робочий рух в індустріальних державах протягом 80-90-х років виступав проти приватизації, наступу на права робітників, спаду виробництва, структурних перетворень у промисловості й переведення робочих місць до країн, що розвиваються. Екологи виступали проти СОТ, торгові правила та регулююча діяльність якої негативно впливала на ефективність національного законодавства та заходи в галузі охорони довкілля.

У Північній Америці в ці роки проводилися масові кампанії проти створення на континенті зони вільної торгівлі. Так, у 1988 р. канадські активісти та націоналісти активно протестували проти лібералізації торгового режиму між США та Канадою, вважаючи, що це спричинить скорочення робочих місць, соціальних програм і призведе до втрати культурної ідентичності. Підписання угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) викликало протести в усіх країнах континенту. Проти угоди виступали як традиційні противники вільної торгівлі (профспілки, націоналісти, екологи), так і нові об’єднання, такі як “Союз захисту відповідальної торгівлі” (Alliance for Responsible Trade), “Громадянська кампанія проти вільної торгівлі” (Citizens Trade Campaign) в США, мексиканська мережа громадянських заходів проти вільної торгівлі (RAMALK).

У країнах Півдня 80-ті роки також були відзначені ростом протестних настроїв - проти економічних криз, спровокованих політикою структурної адаптації (structural adjustment), нав’язаної МВФ, проти зростаючої нерівності між країнами Півдня та Півночі та величезних боргів, які мають країни, що розвиваються. Провали економічних реформ, здійснених згідно з неоліберальними рецептами Світового банку та МВФ, призвели до радикалізації громадянського суспільства і політичних партій у країнах Латинської Америки. Фінансові кризи в Південно-Східній Азії в 1997 р. стимулювали антиглобалістські настрої. Більшість організацій громадянського суспільства країн, що розвиваються почали активно співпрацювати між собою та розвивати міжнародні контракти з організаціями країн Півночі. Зокрема, в ході переговорів щодо створення зони вільної торгівлі в Латинській Америці паралельно із переговорами міністрів торгівлі і головами урядів в Чилі, Бразилії, Коста-Риці організовували “народні саміти”. Такі саміти були організовані активістами країн - учасниць форумів Азіатсько- Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) під час зустрічі голів держав та урядів країн АТЕС у Ванкувері та Манілі [5, с. 9].

Незадоволення наслідками впровадження у життя неоліберальної моделі глобалізації кристалізувалося у транснаціональний рух протесту, який і одержав назву антиглобалістського або альтерглобалістського. Перші масові виступи проти неоліберальної глобалізації і міжнародних інститутів відбулися у 1997 р. в Парижі проти прийняття Міжнародної угоди з інвестицій, що були організовані рухами і організаціями, які виступають за «глобальне громадянське суспільство»; наприкінці 1999 р. в Сіетлі проти розширення сфер діяльності СОТ. Ці акції протесту стали демонстрацією здатності соціальних рухів ефективно протистояти єдиним фронтом викликам неоліберальної глобалізації, що нав’язувала країнам та цілим континентам несправедливі правила міжнародної торгівлі, порушуючи права людини і права працівника, негативно впливаючи на навколишнє середовище.

Сіетл став новим етапом в історії соціальних рухів, оскільки об’єднав активістів з різних країн світу, надавши транснаціонального характеру колективним заходам і протесту. November 30, 1999 WTO meeting in Seattle gathered more than 40 000 protestors, over 600 were arrested (‘Battle of Seattle’). Результатом критичної оцінки неоліберальної глобалізації та її наслідків стало визнання більшістю учасників соціальних рухів того факту, що вона спричинила виникнення всіх проблем, проти яких вони борються: чи то деградація довкілля, переведення робочих місць у країни з більш низькою заробітною платою, порушення прав людини на напівлегальних підприємствах у країнах, що розвиваються, зростання бідності та нерівності в світі, борги, які ставлять на межу катастрофи численні країни, що розвиваються, тощо [5, с. 5-9].

У відповідь на матеріалізацію світу альтерглобалізмом висуваються широкі гуманні, соціальні, культурні, екологічні гасла - скасування боргів країнам, що розвиваються, встановлення демократичного контролю над фінансовими ринками та їх інститутами, надання права на працю і гідну заробітну плату, вимоги до екологізації виробництва, рівноправ’я між статями, заборона на примусову та дитячу працю, захист прав етнічних меншин і багато інших.

Цілком закономірним з цього приводу є заклик Європейського соціального форуму (ЄСФ) до суспільних рухів цього континенту щодо необхідності боротьби:

— проти неолібералізму;

— проти війни;

— проти расизму;

— проти сексизму і гомофобії;

— за права та «іншу Європу».

Демократичні вимоги антиглобалістів спрямовані на збереження та зміцнення громадського контролю над проблемою вирішення долі людей в країні, регіоні, суспільстві, світі. Саме тому ключовими пунктами їхньої програми є соціальні питання [6, с. 184].

У цілому можна зазначити, що альтерглобалізм народився разом з тими негативними наслідками, особливостями, суперечностями і парадоксами, які прийшли у світ разом з глобалізацією на засадах неолібералізму.