Глобальна економіка

7.4. Прояви парадоксів в глобальних трансформаціях: парадокс стратифікації, феномен «домашнього зміщення», парадокс Філдстайна-Хоріоки і феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу, парадокс дисоціації

У попередньому розділі було розглянуто особливості глобальних трансформацій у минулі часи і на сучасному етапі існування людства.

Цілком логічно було виявлено парадоксальність сучасного етапу глобальних трансформацій, сутність якої полягає у відмові від інституту національної держави і необхідності створення глобальної держави. Однак залишається відкритим питання про збереження у цій глобальній державі цивілізаційного різноманіття людства. Постає питання подолання суперечності між необхідністю досягнення єдності при збереженні специфічності та різноманіття її складових.

Проблема суперечностей і парадоксів у глобальних трансформаціях розглядається вченими не тільки на теоретичному рівні, але й вивчається на конкретних матеріалах, що підтверджують їх існування. Деякими з учених навіть висловлювались думки про те, що суперечності і парадокси несуть приховану загрозу глобальній стабільності.

Проведені дослідження дозволили виділити три базові глобальні парадокси, які узагальнено можна визначити як посилення протилежних тенденцій: глобалізації (системного стягування) та локалізації, інтеграції та дезінтеграції, уніфікації та різноманіття (див. рис. 1) [16, с.114].

Ключовим моментом теоретичних конструкцій глобалізації є згладжування нерівномірності розвитку, утворення однорідного взаємопов’язаного та взаємовигідного для співробітництва глобального простору. Вище у термінах утворення гомогенного глобального простору про це йшлося у В.Р. Сіденка. На практиці ж спостерігається не уодноріднення, а стратифікація, тобто розшарування, загострення нерівномірностей розвитку. Наочним підтвердженням тому є парадокс глобальної стратифікації, який виникає на стику протилежних тенденцій уніфікації і різноманіття.

До початку епохи глобалізації вважалося, що голод - це наслідок загальної бідності, але сьогодні спостерігається відносно новий феномен - зростання чисельності голодуючих на тлі зростання рівня багатства. Навіть у США, які виробляють продовольства на 40% більше, ніж здатні спожити, 26 млн американців потребують соціальної допомоги.

Парадокс стратифікації не лише знаходить вираження в соціальній сфері, але й пов’язаний з поглибленням технологічної диференціації. Нова міждержавна технологічна спеціалізація передбачає, що постіндустріальне суспільство за власною економічною структурою не є самодостатнім, оскільки не може повністю взяти на себе функції індустріального та аграрного виробництв, які реалізуються в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру продукцією та послугами, а центр приймає на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Проте капітал, що вкладається таким чином, спрямовується здебільшого не в сферу високих технологій, а в індустріальне виробництво з метою його індустріалізації та адаптації до потреб постіндустріальних країн. Активізації набув і процес абсорбції інтелектуального потенціалу з країн периферії [16, 0.116-117].

Парадокс стратифікації був закладений в ідеологію сучасних глобальних трансформацій, механізм яких видається зрозумілим і досить простим, враховуючи досвід, одержаний від застосування рекомендацій так званого Вашингтонського консенсусу. Тиск цих рекомендацій використовувався задля уніфікації всіх національних економік на основі набору однакових вимог, що передбачали вільний рух капіталу, товарів, послуг, технологій відповідно до ринкової оцінки. Країнам, які потребували кредитної підтримки, інвестиційних ресурсів і доступу на зовнішні ринки, нав’язувалися жорсткі умови «структурної адаптації» поза залежністю від специфіки їхнього економічного середовища [16, с.119]. Значна кількість країн, що розвиваються, як і країн з перехідним характером економіки, в результаті такої політики зазнала серйозних економічних збитків. Така економічна система вигідна лише для тих, хто займає найбільш сильні конкурентні позиції на світовому економічному просторі. Кастельс зазначає, що формування спільного глобального інформаційного простору і зростання різноманіття економічних моделей, специфіка яких визначається культурою та соціальною структурою країни чи регіону, посилює розрив між зростаючим впливом міжнародної еліти, що знаходиться в центрі інформаційних і фінансових потоків, і позиціями інших членів суспільства [Цит. 16, c.119].

Глибина та безнадійність розриву у рівнях розвитку поглиблюється за рахунок «технологічного бар’єру» між розвинутими країнами та тими, що розвиваються.

Ряд парадоксів глобальних процесів спостерігається на світових фінансових ринках і розглядається як логічний результат конфронтації двох суперечливих процесів глобалізації (системного стягування) та локалізації (див. рис. 1). Вони відомі під назвами феномен «домашнього зміщення», парадокс Філдстайна-Хоріоки та феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу.

На парадоксальний характер процесів економічної глобалізації вказує провідна українська дослідниця фінансіалізаціїзації економіки З.О. Луцишин: «парадоксом у світовій економічній глобалізації є те, що фінансова глобалізація (глобальний фінансовий сектор) існує і виявила себе уже постфактум, не будучи при цьому інтегрованою в напряму конвергенційності. Фінансова глобалізація передує процесу фінансової інтеграції за змістом, широкою масштабністю охоплення та площинністю дії, але за формою і за глибинністю фінансових механізмів процеси міняються місцями» [17, с. 89].

Фінансова глобалізація, до якої веде функціонування світових фінансових ринків, безперечно, стала ядром економічної глобалізації в цілому. Глобалізація не могла би прогресувати без фінансових ресурсів світових ринків, але самі ринки еволюціонують під безпосереднім впливом глобальних тенденцій. Глобалізація фінансів як найважливіша складова частина глобалізації світового господарства базується на величезному за обсягами переміщенні грошового капіталу між країнами, тобто на світових фінансових потоках [18, c. 85].

Саме на ролі фінансової глобалізації зосереджуються і зарубіжні вчені. H.Patomaki and P. James state: “Money - whatever dominant form it takes in moving and translating value across time and space - carries social and economic power. Those who possess money can buy assets, things, and people’s labour-time. These resources can in turn be organized into various collective ventures whether in fmancial markets or elsewhere” [19, c. XXIV-XXV].

Нагадаємо, що процес глобалізації спрямований на посилення зв’язків країни з усією світовою системою і має за мету утворення єдиного планетарного господарства, Локалізація веде до послаблення зв’язків країни з усією світовою системою і тим самим веде до автаркії.

Глобалізація передбачає усунення бар’єрів між внутрішніми та міжнародними фінансовими ринками і тим самим полегшує рух капіталів (фінансових інструментів) між країнами, з внутрішнього ринку на світовий і навпаки. В ідеалі, на глобальному рівні капітал має вільно переміщуватися, без штучних перепон, і його існування і спрямованість мають визначатися лише можливістю одержати більш високу норму прибутку ніж на місцевому ринку, де він був отриманий. Виходячи з цього слід очікувати, що рух капіталу між країнами буде спостерігатися до тих пір, поки світова економіка не буде характеризуватися відносною рівномірністю розвитку, і капітал повсюдно буде давати однакову норму прибутку.

На сучасному етапі розвитку світова економіка характеризується різним рівнем розвитку країн та ефективності їх господарювання й інтенсивним міжнародним рухом капіталів, дослідження якого дозволило виявити наступні парадокси.

Феномен «домашнього зміщення» (home bias phenomenon) ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель порівняно з не диверсифікованим позначається на значно більш очікуваних прибутках (за умов однакового рівня ризику). Феномен проявляється при розгляді і знаходженні оптимального диверсифікованого фінансового портфеля, тобто при прийнятті рішень щодо найкращого використання капіталів шляхом їх вкладення у різні активи (галузі, підприємства, сферу економічної діяльності). При цьому ці капітали можуть використовуватись на національних фондових ринках, а можуть виходити за його межі, до інших країн. Дослідження показали, що завдяки міжнародній диверсифікації можна досягти значних вигод у вигляді стабільних прибутків. Згідно з висновками, за умов відсутності штучних бар’єрів оптимальний портфель має включати цінні папери всіх країн [Цит. 16, с.121]. І чисто теоретично, якщо виходити з ідеї, що диверсифікований інвестиційний портфель детермінує вищі рівні дохідності при тому ж рівні ризику у порівнянні з недиверсифікованим портфелем, то міжнародні інвестиційні портфелі повинні ставати все більше диверсифікованими. Однак існуючі портфелі міжнародних інвесторів характеризуються значним зміщенням в бік внутрішніх активів у порівнянні з оптимальним портфелем, розрахованим згідно з моделлю CAMP [20].

Але аналіз існуючих портфелів міжнародних інвесторів, тобто їх розподіл у цінні папери, засвідчив, що, як правило, значно більше вкладають у свою країну. Це суперечить концепції міжнародної диверсифікації портфелів. Навіть за умов зростання міжнародної диверсифікації портфелів у середині 90-х років XX століття, коли на американському ринку домінували глобальні інвестиційні фонди, перерозподіл інвестиційних коштів на користь зарубіжних активів, тобто в інші країни, так і не відбувся. Аналітичні дослідження доводять також, що і країни-учасниці ОЕСР демонструють незначний відсоток валових іноземних активів, включаючи акції та інші цінні папери, порівняно із сукупними внутрішніми фінансовими заощадженнями [16, с.121-122].

Феномен “домашнього зміщення” інституційних інвесторів, найімовірніше, може бути викликаний нормами державного регулювання, витратами інвестування, нестачею інформації та інерцією і консерватизмом менеджменту. Тобто, враховуючи те, що на лінії глобальних (інтегрованих) ринків має місце різний рівень їх досконалості, можна припустити, що інвестор оцінює національний ринок як більш повний, тобто такий, який дозволяє застрахуватись від усіх можливих ризиків за допомогою доступних фінансових інструментів, а ніж сусідній чи глобальний ринок в цілому. Враховуючи те, що диверсифікація стосуватиметься вкладень капіталу і на неповних ринках, інвестор може розцінити це як збільшення ризику, який він приймає на себе, а не зменшення його внаслідок диверсифікації, як на цьому наголошує класична теорія ринку капіталу. Крім цього, міжнародне інвестування вимагає величезних вкладень у людський капітал. Як тільки економічний агент зважується розпочати міжнародну інвестиційну діяльність, подальші граничні витрати зменшуються, що полегшує інвестування. Таке зниження витрат може бути охарактеризоване як “премія за ризик прийняття інноваційних рішень” [20].

Повного пояснення феномена «домашнього зміщення» й досі не існує. Частково можна пояснити тим фактом, що міжнародні фінансові потоки переважно пов’язані з діяльністю транснаціональних корпорацій і відображають їхні виробничі операції за кордоном. З цієї причини прямі іноземні інвестиції та короткотермінові портфельні вкладення є, в основному, постійними за обсягом. Іншим поясненням слугує і те, що інвестори, скоріше за все, віддають перевагу вкладанню коштів за кордоном, в основному, у зобов’язання, а не в акції. Крім того, оцінки оптимального портфеля є вкрай неточними і можуть бути позначені сильним перекосом у розподілі інвестицій на користь внутрішнього виробництва. Всі ці пояснення не можуть повною мірою розкрити феномен «домашнього зміщення», який продовжує проявлятися на практиці [16, c.121-122].

Парадокс «Філдстайна-Хоріока» (Feldstein-Horioka puzzle). М. Філдстайн та Ч. Хоріока звернули увагу на те, що безперешкодне функціонування міжнародного ринку капіталів дозволяє внутрішній нормі інвестицій значно відхилятися від норми заощаджень [16, c.123]. Дійсно, в ідеалі заощадження (тобто наявний, власний капітал країни) повинні шукати шляхи власного найбільш ефективного використання на всьому ринку, тобто не тільки у своїй, а й у інших країнах. І внутрішні інвестиції не обмежуються тільки національними заощадженнями, оскільки джерелом інвестиційних коштів повинен бути і міжнародний ринок капіталів.

Якщо б фінансові ринки були повністю об’єднанні, у всьому світі були б об’єднані й заощадження. Теоретично можна припустити, що надлишкові внутрішні заощадження повинні спрямовуватися в країни, які забезпечують найвищі доходи, і не існує ніякої кореляції між внутрішніми заощадженнями і внутрішніми інвестиціями [20].

Тобто, внутрішні заощадження можуть виходити з країни на міжнародний ринок капіталів і ставати інвестиціями в інших країнах. Так само в країні на інвестування можуть йти як внутрішні заощадження, так і через міжнародний ринок капіталів заощадження інших країн. Таким чином може існувати різниця у той чи інший бік між обсягами національних заощаджень та інвестицій.

Однак аналіз показав високу кореляцію між цими величинами, що заперечує твердження про фінансову глобалізацію ринків. Іншими словами, ринки тяжіють не до експорту надлишкового капіталу, а до поглинання надлишку заощаджень на внутрішньому ринку [20].

Проте в багатьох країнах з часу Другої світової війни різниця між національними заощадженнями та інвестиціями, тобто баланс поточних операцій, не була надто помітною. Країни, що характеризувалися високою нормою заощаджень, мали і велику норму інвестицій. Звідси Філдстайн і Хоріока зробили висновок про низьку міжнародну мобільність капіталів, про малий обсяг перетікання капіталів з країни в країну. Дослідники парадоксу дійшли висновку, що ринки характеризуються не експортом надлишкового капіталу, а поглинанням надлишку заощаджень на внутрішньому ринку.

Парадокс має принаймні два можливих пояснення: по-перше, показники заощаджень та інвестицій можуть змінюватися паралельно. Тобто, чинники (наприклад, реального сектора, фіскальної політики перерозподілу тощо), які збільшують норму заощаджень, підвищують також норму інвестицій; по-друге, економічна політика держави, спрямована на ліквідацію значного дисбалансу рахунку поточних операцій, запобігає відтоку капіталів з країни, наприклад, через запровадження системи валютних обмежень, через що інвестори змушені будуть шукати канали інвестування в національні активи. А це призводить до підвищення показника кореляції національних інвестицій і національних заощаджень. Тим самим уряд свідомо заважає посиленню міграції капіталів, а отже, запобігає не тільки негативним проявам глобалізації, але й її позитивним ефектам, пов’язаним, в першу чергу, з оптимізацією алокації ресурсів у світовій економіці [20].

The Feldstein-Horioka puzzle is a widely discussed problem in macroeconomics and international finance, which was first documented by Martin Feldstein and Charles Horioka in an 1980 paper. Economic theory assumes that if investors are able to easily invest anywhere in the world, acting rationally they would invest in countries that offer the highest return per unit of investment. This would drive up the price of the investment until the return across different countries is similar. The discussion stems from the economic theory that capital flows act to equalize marginal product of capital across nations. In other words, money flows from lower to higher marginal products until the increased investment equalises the return with that obtainable elsewhere. According to standard economic theory, in the absence of regulation in international financial markets, the savings of any country would flow to countries with the most productive investment opportunities. Therefore, domestic saving rates would be uncorrelated with domestic investment rates. This is the same fundamental insight which underlies several other results in economics like the Fisher separation theorem.

Feldstein and Horioka argued that if the assumption is true and there is perfect capital mobility, we should observe low correlation between domestic investment and savings. Borrowers in a country would not need the funds from domestic savers if they could borrow from international markets at world rates. By the same token, savers as savers would show no preference for investing within their own country, but would lend to foreign investors and would not need to lend domestically. For example, a saver in France would have no incentive to invest in the French economy, but would invest in the economy which offers the highest return on capital. Therefore, increased saving rates within one country need not result in increased investment. However, statistical data does not bear this out.

For example, if the capital flows between OECD countries are reasonably free, this should hold true in those countries. But Feldstein and Horioka observed that domestic savings rates and domestic investment rates are highly correlated, in contrast to standard economic theory.

Maurice Obstfeld and Kenneth Rogoff identify this as one of the six major puzzles in international economics. The others are the home bias in trade puzzle, the equity home bias puzzle, the consumption correlations puzzle, the purchasing power and exchange rate disconnect puzzle, and the Baxter- Stockman neutrality of exchange rate regime puzzle.

Feldstein and Horioka´s assumption of perfect capital mobility discounts factors such as:

• differential tax treatment. For example, New Zealand, an OECD member, has a tax regime which penalises outward foreign investment;
• differential dealing costs, custody fees, and management fees, which are typically higher for foreign instruments;
• the risk of exchange rates moving adversely to the investor;
• information asymmetry; targets for foreign investment may be less well-known than domestic ones, and information about then may be harder to obtain or written in a foreign language;
• regulatory risk. Serious mismatches between savings and investment levels are seen as undesirable by many national central banks and by supranational institutions such as the International Monetary Fund, and consequent changes to public policy may disadvantage investors.

All these apply to the hypothetical rational investor. Additionally, some investors are chauvinistic, seeing it as more patriotic to invest domestically; a view encouraged by some governments [21].

Феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу. Міжнародні потоки капіталу є одним з найважливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. У системі національних рахунків рахунок поточних операцій платіжного балансу відповідає різниці між валовими національними заощадженнями та інвестиціями. Дефіцит рахунка поточних операцій означає брак внутрішніх заощаджень, який компенсується припливом чистих заощаджень з-за кордону [16, c.124]. Динаміка сальдо рахунку поточних операцій і відображає міжнародну мобільність капіталу, яка характеризується відношенням сальдо рахунка поточних операцій до номінального ВВП. Навіть з врахуванням того, що заощадження та інвестиції в індустріально розвинутих країнах коливаються з різних причин, рівень чистих потоків капіталу, що спостерігається на сьогодні, суперечить теоретичним уявленням про неабиякі масштаби глобалізації на фінансових ринках.

Парадокси глобалізації фінансового ринку частково пояснюються диспропорцією його розвитку на користь похідних фінансових інструментів. Угоди з деривативами дозволяють ідентифікувати ризик і передавати його іншому контрагенту. Враховуючи те, що операції з деривативами складають значну частку загального обсягу міжнародних операцій, специфіка глобалізації на фінансових ринках проявляється у зростанні обсягів міжнародного трансферту ризиків, а не потоків капіталу.

Капіталізм завжди ризикує, спекулюючи на майбутньому: “Те, що ми бачимо відносно деривативів, однак, є спекуляцією у чистому вигляді» - derivatives are but one technology among many that not only create a more uncertain future but which also feed on that very same uncertain future [22, c. 107]. But while we may see derivatives as one example of a heightened level of interaction with the future there certainly also seems to be something here that applies only to capitalism. Capitalism has always been about taking risks by speculating on the future. What we seem to have with derivatives, however, is speculation in its purest form. Now, the risk no longer consists in speculating in the future developments of a given asset that has been invested in. The risk of speculating in the asset has itself become an asset for investment [22, c. 108].

Слід зазначити, що поглибленню розуміння розглянутих парадоксів сприяють роботи З.О. Луцишин, яка констатує: «сучасний період світогосподарського розвитку загалом, і фінансової глобалізації зокрема, характеризуються глобальним економічним прагматизмом з боку потужних міжнародних корпорацій та країн-світових лідерів» [17, с. 90], і торкається вищезазначених парадоксів та феноменів [17, с. 93-94].

Н.А. Навроцька наголошує на дуалістичному характері впливу іноземних інвестицій на економіку приймаючих країн: позитивного, що через доступ до міжнародних фінансових ресурсів, прогресивних технологій, маркетингово-логістичних мереж, управлінського досвіду сприяє прискоренню економічного зростання, структурній оптимізації економіки, підвищенню національної конкурентоспроможності, негативного - загроза монополізації ринків, посилення сировинної спрямованості економіки, консервації місцевих наукомістких та високотехнологічних виробництв, наростання структурних диспропорцій, деекологізації та десоціалізації [23].

Парадокс дисоціації. Глобалізація розглядається як мета історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є його тенденціями, що визначають його динаміку. Одним із проявів інтеграції є регіоналізація, всередині якої виникли і загострились після світової фінансової кризи 2007 р. ознаки визрівання парадоксу дисоціації. Остання хвиля розширення Європейського Союзу (ЄС) призвела до зростання його гетерогенності за багатьма параметрами: розмірами, рівнями економічного розвитку, станом систем ринкової економіки і демократії, географічному розташуванню. У разі виникнення несприятливих умов розрив у рівнях розвитку і диференціація національно-державних інтересів можуть призвести до того, що відцентрові тенденції будуть домінувати над доцентровими, а у кризовій ситуації ЄС може розколотися на декілька регіональних угруповань чи повністю дезінтегруватися [18, с.126-127].

Наслідком провалів реалізації інтеграційних планів може стати не просто дезінтеграційна реальність, а дисоціація, що буде супроводжуватися утворенням нових геополітичних конструкцій у постглобальному світі.

Розглянуті основні парадокси глобалізації свідчать про складність і непередбачуваність цього процесу, змушують переглядати традиційні теоретичні уявлення і концепції, розробляти більш обґрунтовані державно-політичні стратегії розвитку. Саме наявність парадоксів глобальних трансформацій часто дискредитує глобалізаційний процес сам по собі, викликаючи рішучий опір різноманітних політико-соціальних груп, а іноді й цілих економічних шкіл.