Глобальна економіка

7.3. Особливості глобальних трансформацій в сучасному світі

Глобальні трансформації слід визначати виходячи з того, що вони ведуть до певних перетворень, які торкаються всієї планети. Ці перетворення можуть мати незалежний від людства, об’єктивний характер, а можуть бути викликані суб’єктивними цілеспрямованими діями певних учасників цих трансформацій. У першому випадку йдеться про глобалізацію як таку. Виходячи з її об’єктивного характеру, тобто незалежності від наявності чи відсутності бажань людства бути її учасником, можна стверджувати, що у самій по собі глобалізації недоцільно очікувати проявів тих чи інших парадоксів. Дійсно, якщо в основі економічної складової глобалізації знаходиться закон міжнародного поділу праці, то як інтеграційні, так і транснаціональні процеси розгортатимуться відповідно до його вимог й ніяких парадоксів як невиконання цих вимог не спостерігатиметься. Але процес глобалізації є не тільки об’єктивним, але й до певної міри керованим. І якщо управління глобалізацією не відповідатиме об’єктивним законам її розвитку, то глобальні трансформації супроводжуватимуться суперечностями й характеризуватимуться неочікуваними, парадоксальними проявами. При цьому слід зважати й на те, що відповідно до глибинних основ теорії розвитку саме суперечності, їх розв’язання є джерелом розвитку будь-якої системи, а відповідно - і джерелом глобальних трансформацій.

Історична ретроспектива глобальних трансформацій дозволяє стверджувати, що протягом всього існування людства спостерігається намагання однієї його частини підкорити собі інші його складові. Тобто, засобом глобальних трансформацій виступали війни. Їх результатом завжди був поділ трансформованих глобальних територій, імперій на центр і провінцію. Але Перша і Друга світові війни, а також поява зброї масового ураження унеможливили використання воєн у якості засобу здійснення глобальних трансформацій, їх місце зайняло посилення економічної взаємодії між країнами світу. І якщо в епоху військового перерозподілу світу інтереси переможців не вимагали обґрунтування у переможених, то в епоху глобальних трансформацій шляхом посилення економічної взаємодії її доцільність має бути доведена до обох сторін. Тобто, в епоху воєнних глобальних трансформацій не виникала проблема їх парадоксальності. Для всіх їх учасників було очевидним, що в результаті глобальних трансформацій переможці отримують певні переваги, мовою економіки - певні прибутки, а переможені - несуть відповідні втрати.

Дійсно, у випадку військового засобу глобальних трансформацій будь-яка країна не може не відповідати на агресію і вимушена або чинити спротив, тобто воювати, або признати поразку і здатися на милість переможця. Тобто, зовнішні обставини вимагають від країни приймати певні рішення. Не зреагувати на ці обставини країна ніяк не може.

Сучасна епоха глобальних трансформацій, на відміну від попередньої, військової епохи, проголошує, з одного боку, добровільність участі усіх країн світу в глобалізації, а, з іншого - об’єктивну необхідність брати в ній участь. Тобто, від волі самої країни залежить її участь у процесі глобалізації. Однак, при цьому вже апріорі проявляється парадоксальність ситуації: якщо глобалізація несе позитиви для всіх країн, які беруть в ній участь, то хіба логічним є твердження про її добровільність. Скоріше для такої ситуації відповідає термін «добровільно-примусовий вибір». Такий вибір характеризується наявністю суперечності.

Науково-технічний прогрес людства поряд із необхідністю відмови від військового засобу глобальних трансформацій сприяв подоланню фактору часу і простору і тим самим створив для людства ілюзію можливості впливу людей на перебіг всіх процесів, які відбуваються на планеті. І якщо раніше люди краще усвідомлювали свою обмеженість і планета сприймалася ними як цілий світ, то тепер уявлення про можливість підкорення собі усіх ритмів її життя почало превалювати. Певною мірою отримав право громадянства заклик відповідальності особистості за увесь світ. Але у дійсності світ дуже складний і суперечливий, а тому вирішувати його проблеми з позицій окремих особистостей неможливо. З точки зору науково-технічного прогресу, його надбань можна собі уявляти, що глобалізація торує шлях до формування єдиного світу у формі метадержави з єдиною світовою економікою, схожими транспортними мережами, схожою інфраструктурою тощо. Разом з тим глобалізація розглядається як формування цілісної системи самобутніх суб’єктів світового порядку, зв’язки між якими є такими, що взаємно доповнюються, а не руйнують самі суб’єкти - частини системи. Власне виходячи з цього можна стверджувати, що сучасний етап глобальних трансформацій має парадоксальний характер і може супроводжуватися як наперед очікуваними наслідками, так і несподіваними проявами своєї специфіки.

Яскравим проявом і незаперечною ознакою парадоксальності сучасних глобальних трансформацій є той факт, що майбутнє людства пов’язують з відмовою від інституту національної державності, обмеженням національного суверенітету шляхом розвитку наднаціональних і транснаціональних інституцій та організацій.

Дійсно, виглядає дещо дивним, що той інститут державності, який виник саме з метою захисту життя і створення умов для існування в часі та просторі певного народу, в процесі глобалізації має зникнути. Але відмова від військового засобу глобальних трансформацій остаточно знімає з порядку денного питання необхідності захисту народу від зовнішньої агресії. І причиною тут є науково-технічний прогрес, досягнення якого примушують людство відмовитися від військового засобу глобальних трансформацій. Разом з цим вищезазначеним позитивним наслідком є і негативний, оскільки той самий науково- технічний прогрес призвів людство до ситуації можливості його самознищення (вже не шляхом розв’язання ядерної війни) внаслідок занадто великого антропогенного навантаження планети, послабити яке і звести до оптимального людство може лише спільними зусиллями усіх народів.

Можна констатувати, що науковців вже досить довгий час турбує проблема коеволюційного розвитку біосфери і суспільства як системно пов’язаних між собою елементів. Конкретно вчені шукають відповідь на запитання, скільки людей може витримати планета Земля без негативних для неї наслідків, і досить впевнено стверджують, що видову норму чисельності, яка дозволяється біосферними законами і обмеженнями, людство вже перевищило майже на порядок, тобто майже у десять разів. Як відзначає видатний вчений М.М. Моїсеєв: «лише 10% енергії, що використовується людьми, становить відновлювана енергія. Решту дає кладова минулих біосфер або запаси радіоактивних матеріалів, одержаних Землею при її народженні. Стає зрозумілим: для того, щоб не витрачати земних запасів, які вже не можна відновити, щоб не порушувати природного кругообігу речовин і жити у згоді з Природою, як і усі інші види живих істот, людство мусить зменшити свої апетити і знайти нові технологічні основи свого існування, або десятикратно скоротити чисельність жителів планети» [10, с. 3].

Тобто, якщо всю історію свого існування народи планети основну небезпеку для себе бачили в інших народах і в боротьбі з ними утворювали держави, між якими і розгорталися війни за право користування необхідними для існування ресурсами планети, то в сучасну епоху виникає необхідність відмови від інституту національної держави при створенні глобальної держави, відповідальної за забезпечення оптимального антропогенного навантаження планети і тим самим продовження існування людства. Та як підкреслив у своїй Доповіді

Генеральний секретар ЮНКТАД саме національна держава відіграє ключову роль в питаннях управління процесами економічного розвитку й економічних трансформацій [11]. Тобто, зіставляються проблеми взаємовідносин між різними народами і самого їх існування загалом, і саме це становить парадокс сучасного етапу глобальних трансформацій.

Важливо зазначити, що відмова від військового вирішення проблем, які можуть виникати між країнами, а також від закритості країн посилює роль економічної складової. При цьому необхідно брати до уваги цивілізаційні особливості народів, не зводячи їх лише до матеріальних факторів існування, оскільки духовні засади є визначальними.

Необхідно погодитись з Н.І. Гражевською, яка описує спонтанну трансформацію пострадянських країн як найдеструктивнішу, котра спрямовула господарський розвиток у неефективне русло. Зокрема, українська дослідниця довела, що посткомуністичні перетворення не можуть бути адекватно осмислені без розкриття їх тісного зв’язку з глобальними трансформаціями. Для колишніх соціалістичних країн значення переходу до нової економічної системи полягає не лише в утвердженні ринкових відносин, але й у створенні умов для переходу до постіндустріального суспільства. Такий підхід зумовлює нове розуміння ринку не як самодостатнього чинника, здатного вирішити всі проблеми на шляху посткомуністичної трансформації, а як важливого механізму, глибоко пов’язаного із сукупністю суспільних відносин, розвиток яких залежить від соціально-політичної сфери, морально-етичного клімату, історичної та культурної спадщини певної цивілізаційної ідентичності [12].

Серед основних аспектів процесу глобалізації член-кореспондент НАН України В.Р. Сіденко називає тенденцію до утворення більш гомогенного економічного, політичного і культурного простору [13, с. 86]. Але така гомогенізація глобального простору в умовах існування економічного, політичного і культурного різноманіття світу цілком логічно викличе певний спротив цим процесам, що й призведе до появи у глобальному просторі нових парадоксів.

Ще один напрям формування явища парадоксу відомий український економіст-міжнародник В.Р. Сіденко пов’язує з переходом від неоліберальної глобалізації до синергетичної глобалізації. Синергетична глобалізація характеризується тим, що в ній державне і глобальне регулювання формують єдину, ієрархічно впорядковану глобальну структуру у органічній взаємодії з процесами економічної лібералізації і, як це не парадоксально, утворюють тим самим більш широкий простір для лібералізації [13, с. 90-91].

Принагідно до розглянутої вище проблеми можливої появи парадоксальної ситуації при переході від неоліберальноїй до синергетичної глобалізації слід навести висловлену відомим науковцем М.О. Косолаповим думку: «Парадокс у тому, що ідея неоліберальної глобалізації є здійсненною і конкурентною. Така глобалізація вже існує. Але світу вона у майбутньому готує екологічну, соціальну, культурну і військову катастрофи. Проблема для усіх політичних сил і країн полягає в тому, щоб міну сповільненої дії розрядити настільки ж відносно спокійно і безпечно, як це вдалося зробити із міною партійної ортодоксії і зверхцентралізму в колишньому СРСР» [14, с. 29].

Заслуговує на увагу і висловлена В.І. Пантіним думка щодо суперечностей і парадоксів глобалізації. У якості однієї з основних суперечностей сучасної глобалізації він бачить те, що, з одного боку, глобалізація передбачає і частково утворює єдність, тісний взаємозв’язок і точне стикування у просторі та у часі різних технологічних, економічних, політичних, інформаційних процесів, а з іншого, - народжує глибокі розриви, антагонізми, викликані неготовністю основних агентів глобалізації (чи то транснаціональні корпорації, розвинені держави, міжнародні організації) рахуватися з культурним, цивілізаційним, природно-кліматичним багатоманіттям світу, різноманіттям систем цінностей і укладів життя. Подібні «нестиковки» обов’язково породжують у якості реакції на глобалізацію антиглобалістські рухи, соціальний і релігійний фундаменталізм, посилюють тенденції до «зіткнення цивілізацій», у тому числі всередині окремих держав (причому не тільки у колишній Югославії, Росії, Індонезії, Ізраїлі, але й у більш ослабленій, латентній формі - в державах Західної Європи і США).

Системи цінностей, що формувалися протягом століть й тисячоліть і слугували своєрідними «генетичними кодами» різних культур і цивілізацій, під тиском стихійних процесів глобалізації починають деградувати. При цьому йдеться не про заміну одних домінуючих цінностей іншими, яка полегшує адаптацію етноса чи суперетноса до умов, що змінилися (що є нормальним процесом), а саме про деградацію базових цінностей, про їх втрату. Найбільш яскраво ці процеси деградації проявляються у втратах релігійних цінностей, у тому числі і «духу протестантизму», про значення якого для формування капіталізму у свій час писав М. Вебер. Якщо до середини XX ст. системи цінностей формувалися поступово і в основному відповідали умовам життя даного етносу чи суперетносу, використаним ним технологіям, то в теперішній час техніка і технології все більше переймаються і впроваджуються незалежно від ціннісних орієнтацій, що переважають в даному суспільстві. В результаті цього замість зближення і взаємодії різних ціннісних систем, яке б робило можливим «діалог культур», відбувається нівелювання ціннісних систем, їх спрощення і деградація. Це викликає обов’язкову реакцію у вигляді фундаменталізму, однак парадокс полягає у тому, що соціальний і релігійний фундаменталізм веде до ще більш прискореного руйнування традиційної системи цінностей. Ці процеси відбуваються, хоча і з різною швидкістю, не тільки в Росії, Китаї, Латинській Америці, але і в США, Західній Європі, Японії. Знищення ціннісних систем основних етносів і суперетносів веде до розбіжності процесів, запущених глобалізацією, взаємонепорозуміння цивілізацій, ескалації етнічних і міжцивілізаційних конфліктів.

Ці ж розриви і неузгодженості різних процесів і аспектів глобалізації сприяють поглибленню глобальної соціально-екологічної кризи. Якщо раніше мали місце локальні соціально-екологічні кризи окремих суспільств і цивілізацій, теперішня криза охоплює усі суспільства і усі цивілізації. Причому під соціально-екологічною кризою розуміються одночасні (синхронізовані), взаємопов’язані та взаємопідсилюючі різкі зміни, що відбуваються і у природі, і у суспільстві. Нинішня соціально- екологічна криза, що почалася у другій половині XX ст., має глобальний характер і продовжуватиметься довго, можливо, декілька сотен років.

Суть нинішньої соціально-екологічної кризи у прогресуючому загальному погіршенні стану довкілля - атмосфери, гідросфери (передусім світового океану), біосфери, у швидкому зменшенні площі лісів, погіршенні якості грунтів, масовому зникненні біологічних видів, зменшенні їх різноманіття тощо, результатом чого стає зміна ландшафту і умов життя людей. При цьому ілюзія пом’ягшення екологічної кризи у розвинутих країнах пов’язана, з одного боку, з процесами масового переміщення в результаті глобалізації найбрудніших технологій і виробництв з «центру» світ-системи на периферію, а з іншого, - компенсуючими, але за суттю паліативними заходами, що запроваджуються у розвинутих країнах. В.І. Пантін висловлює думку, що якщо у найближчі два-три десятиріччя динаміка зростання населення Землі не зміниться докорінно і чисельність людства не стабілізується, реальністю стануть серйозні катаклізми, нові світові війни та деградація біосфери [15, с. 6-9].