Глобальна економіка

7.2. Парадокс глобалізації за Дені Родріком та іншими вченими

Dani Rodrik, Professor of International Political Economy at the John F. Kennedy School of Government, Harvard University, USA, has published his latest book “The Globalization Paradox: Democracy and the Future of the World Economy”. Prof. Dani Rodrik argues that the ultimate paradox of globalization is that it works best when it is not pushed too far. This paradox must be reflected in new global economic arrangements that are based on democratic deliberation where it really occurs - within national states [4].

Firstly, markets need to be coterminous with institutions of governance and regulation that underlie them. This is a corollary to Adam Smith’s notion that the division of labour is limited by the extent of the market. My corollary is the idea that the extent of the market is, in turn, limited by the scope of workable, and I emphasize workable, regulation and governance. A lesson that we keep learning is that markets are institutions that require the support of other non-market institutions. Any kind of long-distance market requires non-market institutions to create it. Markets are not self-creating, they’re not self-regulating, they’re not self-stabilizing, and they’re not, fundamentally, self-legitimizing. That is why well-functioning domestic markets always operate amidst an alphabet soup of regulatory institutions that deal with market failure, with informational asymmetries, and with incentive problems. The requisite rules are embedded in macroeconomic institutions - institutions of monetary and fiscal stabilization - and in broader governance, in political institutions that also provide safety nets, social protection, the welfare state, and ultimately, of course, in political democracy, in terms of ensuring that markets operate within a set of rules that operate through legitimate modes of public choice. So, the first key idea is that we run into problems when markets go beyond the limits of the governance institutions that we need to support them.

Secondly, the main locus of legitimate governance today remains the nation state. There is a lot of creative new thinking about mechanisms of governance that go beyond the nation state: various mechanisms of global governance, whether those are the traditional multilateral or international organizations, along the lines of the International Moneraty Fund and the World Trade Organization, or the newer forms of ‘network’ governance around networks of regulators; or the various forms of cross-border, non-governmental organizations; or the Corporate Social Responsibility movement. However, even though all of these are very interesting, important, and innovative methods of transnational governance that are trying to deal with some of the consequences of the fact that markets go beyond national governments, these structures are weak, and they’re likely to remain weak. On their own, they’re unlikely to support anything but a relatively limited version of globalization because the focus of democratic deliberation still resides largely with the nation state.

Thirdly, different nation states have different preferences over the shape that these institutions of governance ought to take. Because they differ in their historical trajectories, because of their cultural background, because of their levels of income and development, they have different preferences, and they have different needs. So, when we’re talking about the shape of a social protection mechanisms, or the shape that financial regulation ought to take, or the shape that labour-market institutions ought to take, or the form that consumer health and safety standards ought to take, there is going to be much variation across different parts of the world in terms of what is a locally desired form for these institutions. This diversity is natural. There is nothing in either theory or practice that suggests that capitalism, or a market- based system more generally, maps into a unique form of governance, into a unique set of regulations that ought to be globally harmonized, or that, necessarily, different countries will have similar preferences for the shape that these different regulatory institutions ought to take.

When you put these three ideas together, you end up with the conclusion that we have to contend with a world economy that is, and is likely to remain, a patchwork in terms of governance. We need to internalize the idea that the world economy is always going to be divided into different polities, and that jurisdictional boundaries will be there. This conclusion really puts a damper on how far we can go in terms of envisaging a truly global market, in terms of how far we can strive for what I call ‘hyper-globalization’, which refers to this ideal of a world economy where national borders don’t matter in the sense that they don’t impose any transaction costs on economic exchange [4].

У своїй книзі "The Globalization Paradox: Democracy and the Future of the World Economy” (2011), Дені Родрік аналізує причини парадоксу глобалізації, який він також називає трилеммою глобалізації, припускаючи наявність конфлікту між демократією, економічною глобалізацією і необмеженою автономією або суверенітетом держав. Родрік стверджує, що співіснування цих трьох цілей політики на рівні національної держави є неможливим. Квінтесенцією парадоксу він вважає конфлікт між демократичною системою державного управління, далекосяжною інтеграцією економіки окремих держав у світову економіку (гіперглобалізація) і суверенітетом, особливо щодо економічної і соціальної політики. На думку Родріка, можна поєднати не більше двох з вищезазначених політичних цілей, на що досі в дискурсі проблеми глобалізації не звертають увагу. Він стверджує, що гіперглобалізація можлива тільки у випадку створення тієї чи іншої форми світового уряду (глобальний федералізм) або відмови від демократії в окремих державах на користь технократичної еліти, яка пристосовуватиме свою політику до вимог світового ринку (а не до очікувань громадян). Родрік вважає, що перший варіант не є реалістичним, а другий неприпустимим з моральних міркувань, залишається відмова від гіперглобалізації на користь системи аналогічної Бреттон-Вудській системі. Як стверджує Родрік, така система дозволить суверенним, демократичнам країнам скористатися можливостями світового ринку - в межах, визначених міжнародними принципами його роботи.

В останньому розділі своєї книги під назвою “A Sane Globalization” (укр. розумна глобалізація) Родрік запропонував міжнародний проект економічної системи, яка дозволяє уникнути трилеми глобалізації. Пропонована реформа включає:

♦♦♦ зміну правил СОТ, з тим щоб держави-члени мали більше свободи в управлінні своїми національними економіками (наприклад, дозволяючи певні форми протекціонізму, щоб захистити національні ринки або певним чином направляти розвиток промисловості);

♦♦♦ введення регулювання світових фінансових ринків (напр., податок Тобіна);

♦♦♦ дозвіл безкоштовного (в порівнянні з поточною ситуацією - Родрік не виключає певні обмеження) переміщення робочої сили між країнами;

♦♦♦ сприйняття країн, що розвиваються, як повноправних господарчих партнерів [5].

“Щоб підвести під наш економічний світ надійніший фундамент, необхідно добре усвідомлювати тонкий баланс між ринками і владою. У цій книзі запропонований альтернативний підхід, що грунтується на двох простих міркуваннях. По-перше, ринки і уряди доповнюють, а не замінюють один одного. Якщо ми хочемо, щоб у нас було більше ринків і вони були ефективнішими, нам треба більше влади, і вона має бути ефективнішою.

Ринки краще працюють не там, де держава слабка, а там, де вона сильна. По-друге, ми не зобов´язані дотримуватися однієї-єдиної моделі капіталізму. До економічного процвітання і стабільності можна прийти, застосовуючи різні комбінації інституціональних механізмів на ринках праці, у фінансах, в корпоративному управлінні, соціальному забезпеченні та інших сферах. Окремі країни мають право і напевно вибиратимуть різні набори цих механізмів залежно від своїх цінностей і потреб.

Якими б банальними не були ці міркування, вони мають колосальне значення з точки зору глобалізації і демократії, а також необхідності враховувати кожне з них при спробах втілення їх в життя. Як тільки ми зрозуміємо, що ринки не в змозі добре працювати за відсутності публічних інститутів влади і контролю, а також визнаємо, що нації можуть мати різні переваги відносно тієї форми, яку приймуть ці інститути і заходи контролю, будемо вимушені дійти інших висновків.

Зокрема, це дозволить нам наблизитися до розуміння того, що я називаю фундаментальною політичною трилемою світової економіки: не можна одночасно підтримувати демократію, національне самовизначення і економічну глобалізацію. Якщо нам потрібна глибша глобалізація, слід відмовитися або від національної держави, або від демократичної політики. Щоб зберігати і зміцнювати демократію, доведеться робити вибір між національною державою і міжнародною економічною інтеграцією. А якщо пріоритетами оголошені національна держава і самовизначення, то треба вибирати між поглибленням демократії і поглибленням глобалізації. Корені наших проблем ховаються у небажанні змиритися із неминучістю цього вибору.

Незважаючи на те, що ми можемо одночасно насаджувати і демократію, і глобалізацію, з нашої трилеми виходить, що це вимагає створення глобального політичного співтовариства, набагато більше амбітного, ніж все те, з чим ми стикалися до цього дня або можемо зіткнутися в найближчому майбутньому. Знадобиться встановлення глобальних демократичних правил, підкріплених механізмами підзвітності, що набагато перевершують все те, що ми маємо зараз. Глобальний демократичний уряд такого роду - химера. Як показано в книжці, національні держави занадто сильно відрізняються одна від одної, щоб їх потреби і переваги могли бути враховані у рамках єдиних правил і інститутів. Та глобальна влада, яку ми в силах створити, зможе забезпечити лише обмежений варіант економічної глобалізації. Виняткова різноманітність, якою відрізняється наш нинішній світ, робить гіперглобалізацію несумісною з демократією.

Тому нам доведеться вибирати. Хочу відразу ж чітко і недвозначно заявити: в моїх очах демократія і національне самовизначення важливіше гіперглобалізації. Демократи мають право захищати свою соціальну систему, і в тих випадках, коли це право стикається з вимогами глобальної економіки, відступати повинні останні. Дехто може подумати, що цей принцип робить глобалізацію неможливою. Зовсім ні. Сподіваюся, до кінця книги мені вдасться переконати читачів в тому, що зміцнення національних демократій в реальності дасть глобальній економіці надійнішу і здоровішу опору. У цьому-то і полягає головний парадокс глобалізації. Обмежене зведення міжнародних правил, що залишає національним урядам значний простір для маневру, - ось що буде кращою глобалізацією. Зберігши економічні плюси нинішньої глобалізації, вона буде позбавлена від її недоліків. Нам потрібна не максимальна, а продумана глобалізація” [6].

Серед вчених, які деякою мірою погоджуються з Д.Родріком, можна назвати відомого фінського дослідника, професора світової політики Хельсінського університету Х.Патомакі: “Automatic justification of laissez- faire liberalism/capitalism and mystification and reification of the processes of globalization often go hand in hand, although the latter may add, among other things, irony and skepticism to the former. Actors can be misinformed and misled in different ways. Whatever the variation, the result is always the same: tacit acceptance of the existing relations of domination and other constraints and absences, which are co-causing the unwanted and undesired situation that prohibits the further flourishing of human possibilities.

But the ‘there-is-no-alternative’ frame is widespread also among those opposing global laissez-faire capitalism. In particular, for many defenders of state sovereignty, these two tendencies of liberal-capitalist economics and mystifying accounts of globalization are necessarily connected, and therefore they think that to oppose laissez-faire liberalism/capitalism must mean to oppose globalization as well. The beauty of the Tobin tax is in its potential to give rise to new democratic political constellations. The Tobin tax would, simultaneously, enhance the de facto autonomy of states and give rise to new global institutional arrangements, which must be legally binding. The argument is that the best way for states to gain some real autonomy is to collaborate and create new collective forms of organization. However, these new institutional arrangements would not hinder the processes of globalization but would rather politicize and democratize them.” [7, c. 338].

Видатний американський економіст та соціолог, професор Каліфорнійського університету в Берклі, Ф.Блек розглядає парадокс, котрий виявляється у поєднанні інтернаціоналізму та протекціонізму: “For the 20 years, market liberal ideas had moved from triumph to triumph and appeared not as a particular ideology, but as an obvious set of truths about how economies should be organized to maximize output and human satisfaction. By the end of the 1990s, however, the Asian economic crisis, the failure of market- oriented reforms in the Soviet Union, the dismal record of economic achievement in many countries that had followed the market liberal advice of the World Bank and the International Monetary Fund (IMF), and growing protests against ‘neoliberal globalization’ had shattered this confidence in Washington’s preferred policy ideas. At the same time, one of the deepest historic tensions in US foreign policy had re-emerged in a particularly intense form. From the time that the USA first began to exert itself as a global power in the 1980s down to the present, US foreign policy has been pulled in two conflicting directions: first, towards increasing integration into the global economy as US businesses pursue overseas opportunities; and secondly, to protect and stabilize the USA’s huge internal economy by focusing on domestic needs and priorities. One can label these impulses crudely as ‘internationalism’ and ‘protectionism’, but each of these broad policy directions includes a variety of different policy currents. Internationalism, for example, incorporates both a Wilsonian current and far cruder forms of imperialism, while protectionism extends from social reform currents on the left to right- wing advocacy of ‘Fortress America’. The conflict between internationalism and protectionism erupted dramatically in the battle over US participation in the League of Nations after World War I, and in the halting and uneven way in which the USA exerted its international influence in the 1920s and 1930s. After World War II, the cold war against the Soviet Union helped policy makers to manage this tension, but it never disappeared completely. While the USA maintained a high level of international engagement, it was never able to be as unselfish a hegemon as many internationalists would have preferred. From the era of the Marshall Plan through to the Reagan years, US administration were always constrained in their ability to make critical concessions to other nations because of the strength of domestic protectionism” [8, c.110-111].

На погляд деяких вчених і політичних діячів, парадоксальним можна вважати і той факт, що національна валюта є глобальною. При цьому обговорення необхідності введення глобальної грошової одиниці супроводжується обґрунтуванням зміцнення позицій національних валют.

“Over half a century ago, John Maynard Keynes presented an ambitious project of a single global currency. Although the “bancor” - as the new currency unit was supposed to be called - never came into being, the idea of a global currency is ever present in the monetary policy debate, pointing out the possible direction of reform of the international monetary system.

Michel Camdessus, the former Managing Director of the IMF, has stated in one of his presentations during the subprime crisis that it is not the reform of the international monetary system that really matters, but the verification what type of an international currency would best respond to the demand for the international stability and stable economic growth. As the major drawback of the Bretton Woods regime constituted the fact of the U.S. dollar being simultaneously a national currency and the international reserve asset, the calls for an analogical system based on a single global currency appear well- grounded.

The idea of a single global currency can be traced back to the mid-19th century works of John Stuart Mill. Robert A. Mundell states that creation of a global currency is “a project that would restore a needed coherence to the international monetary system, give the International Monetary Fund a function that would help it to promote stability, and be a catalyst for international harmony.” He continues: “The benefits from a world currency would be enormous. Prices all over the world would be denominated in the same unit and would be kept equal in different parts of the world to the extent that the law of one price was allowed to work itself out” (taken from R.A. Mundell’s website).

A global currency can be defined as “a common currency, managed by a Global Central Bank within a Global Monetary Union, that people can use within member countries as a legal tender and for international transactions. In short: A euro-like currency for the World” (Bonpasse, 2007). Morrison Bonpasse provides a selection of arguments in favor of and against the global currency. But it has to be remembered, though, that most of the points are rather controversial, and simultaneously many contradictory opinions can be found.

Following the 2009 G20 summit, plans were announced for creating a new global currency to replace the U.S. dollar’s role as the world reserve currency. Despite support given to the idea by the Chinese and Russian monetary authorities, no actual progress has been made in the area since. Paradoxically, during the presidential campaign of 2011-2012 in the U.S. the idea of reinstituting a gold standard was introduced by the Republican Party, reflecting the awareness of problems with the dollar’s status. The reform of the international monetary system appears also to be a factor uniting the BRICS (Brazil, Russia, India, China, and South Africa) countries that oppose the global domination of the U.S. dollar. Yet, despite declarations in favor of the new reserve currency (based, e.g., on the expansion of the SDRs framework), most members of the group seem to be trying to strengthen the regional and global role of national currencies.

Given the changes in the global economy, only a few years back there seemed to be a bipolar monetary system based on the U.S. dollar and the euro in the making. Despite disparities between the two players and their obvious weaknesses, there seemed to be no alternative, and both currencies fulfilled their international function with sufficient effectiveness. However, the rise of China and the possible emergence of the Chinese renminbi as a global currency gave way to a debate on a tripolar monetary system. Today, given the debt crisis in the Eurozone and the level of indebtedness of the U.S. economy, the future of the international monetary system is still open” [9, c.19-20].