Глобальна економіка

6.3. Дуалізм сучасного етапу глобалізації

Дуалізм (від лат. dualis - подвійний) - філософське вчення, в якому постулюється подвійне начало і матеріального, і духовного. Термін був введений німецьким філософом Х.Вольфом і позначав визнання двох субстанцій: матеріальної і духовної [8, c. 175]. Дуалізм також трактується як поєднання суперечностей або єдність протилежностей; як втілення принципу парності, який передбачає, що завжди діючою одиницею є пара, дві взаємодоповнювальні сутності, наприклад: дух і матерія, світ і темрява, час і простір, добро і зло, форма і зміст тощо.

Дуалізм сучасного етапу глобалізації потребує розгляду з позицій єдності як матеріальних, так і духовних засад існування людства. У переважній більшості праць, присвячених проблемі глобалізації, першочергова увага приділяється економічним та передусім фінансовим проблемам глобального розвитку. В основі сучасної парадигми глобального розвитку - міжнародний поділ праці й капіталістична економічна система на її заключній глобальній стадії розвитку, в якій ставиться за мету матеріальне збагачення, що базується на порівнянні статків та матеріальних можливостей суб’єктів економіки, тобто усіх членів світового суспільства. Це порівняння й загальна спрямованість людей максимально можливо задовольняти свої матеріальні потреби веде до утвердження у світі нерівності. Під впливом неоліберальної глобалізації можливості розвитку для країн і окремих людей стають дедалі нерівномірнішими і соціально несправедливішими.

Така ситуація є небезпечною і для так званих успішних країн ядра. Високий ступінь економічної взаємозалежності країн, гігантські неврегульовані перетоки гарячих спекулятивних капіталів зробили глобальну економіку реально уразливою. Серйозна проблема породжується саме розривом, незбалансованістю розвитку її реального і фінансового секторів, який до того ж посилюється у часі. Саме цей розрив породжує величезний неконтрольований офіційними інституціями глобальної економіки рух короткострокового спекулятивного капіталу, який провокує утворення великих боргів, сприяє зародженню і розвитку фінансових криз та унеможливлює стабілізацію світової економіки після їх завершення.

Усі досягнення економічного глобалізму останніх двох десятиліть XX ст. не зняли з порядку денного завдання подолання небезпечного розриву у рівнях економічного розвитку країн, завдання, яке з 70-х років перебуває в епіцентрі руху за новий міжнародний економічний порядок. На 20% населення планети, що живе в багатих країнах, випадає 86% світового ВВП, а на найбідніших 20% - усього 1%. Нерівність, що досі зберігається і навіть посилюється у сучасному світі, - це не тільки результат колоніалізму та історичної долі, але й результат несправедливого і нерівноправного співробітництва у наші дні. У всесвітніх економічних відносинах декілька країн контролюють значну частину виробництва і споживання; вони мають, навіть не звертаючись до економічного тиску, вирішальне слово у визначенні того, яким буде обсяг і структура міжнародної торгівлі та руху капіталу. Їх внутрішні оцінки і рішення визначають всі основні сектори світової економіки. Переважна частина решти країн, як і раніше, має пристосовуватися до тих умов міжнародних торговельних і валютних відносин, які формуються без їхньої участі. Таке становище ускладнюється й тим, що кількість малих держав упродовж XX ст. збільшувалась внаслідок дезінтеграції імперій та багатоетнічних держав, причому цей процес посилився після Другої світової війни і розвалу світової соціалістичної системи. Асиметрична взаємозалежність, що є результатом цих процесів, створює ситуацію постійної загрози нових міжнародних конфліктів внаслідок постійного перебування у програші окремих країн [5, с. 30]. Визнаючи це, глави держав і урядів світу відзначили у прийнятій у вересні 2000 р. Декларації тисячоліття Організації Об’днаних Націй як головне завдання забезпечення того, щоб глобалізація стала позитивним чинником для всіх народів світу.

Слід підкреслити абсолютну нереальність можливості досягнення всіма країнами світу того рівня економічного розвитку і відповідного рівня життя їх населення, якого досягли країни «ядра», так звані країни «золотого мільярда». На це чітко вказують дослідження як ресурсного забезпечення економіки, так і здатність планети витримувати антропогенне навантаження через її біологічні і ноосферні можливості. За деякими розрахунками для цього потрібно було б мати п’ять таких планет як Земля. Реально ж у світі спостерігається не тільки не зменшення диференціації умов життя в країнах «ядра» і периферії, а навпаки, збільшення, її посилення. Причому спостерігається посилення поляризації, подолати яку можна лише шляхом перерозподілу матеріальних благ, товарів та послуг між багатими і бідними країнами й верствами населення всередині країн. Але такий перерозподіл має бути не революційним, а добровільним, базуватися на законах не матеріального, а духовного світу.

Так, академік НАН України О. Білорус впевнений: “Нова глобальна цивілізація воістину повинна стати цивілізацією самообмеження для багатих народів, цивілізацією нової, не матеріальної, а духовної якості життя. Це і буде глобальною компенсацією для Заходу. Інакше світ загине в глобальному конфлікті за виживання бідних країн з багатими” [9, с. 143]. На думку деяких зарубіжних вчених, «глобалізація продовжує бути агентом імперіалізму» [10, с. 305] і нездатна подалати бідність, increases unemployment: “even some of the most ardent ‘proglobalization’ advocates would admit that, for instance, trade reform in developing countries may lead in the short run to higher unemployment and greater poverty, as a result of pervasive labor market distortions - such as a low-degree of wage flexibility and imperfect labor mobility across sectors. Globalization may affect poverty adversely in the long run as well [11, с. 311].

The problems for the working class created by the new development in capitalist globalization are very much the concern of all worldwide who struggle for economic and social justice [12, с. 4]. Ці проблеми загострюються в умовах сучасної однополярної організації глобальної економіки при домінуванні США і західної цивілізації. Незважаючи на велику різницю у рівні життя населення країн ядра і периферії, деякі зарубіжні вчені пов’язують розбудову більш справедливого світу із подальшим економічним зростанням Східної Азії [7, с. 270].

Зростаюча нездатність багатьох країн наздогнати високорозвинені країни, соціальна нерівність, що посилюється в цих країнах, і очікування мас, що не справдуються на фоні тиражування засобами масової інформації високих життєвих стандартів в країнах «золотого мільярда», посилюють соціальну напругу у світі. Ці явища, безперечно, не нові, але при стихійному ході глобалізації можуть вийти з-під контролю, дестабілізувати уряди і країни й навіть призвести до громадянських війн [5, с. 29-30].

Вищезазначені питання, однак, мають свою історію, яку необхідно брати до уваги для їхнього успішного розв’язання. “The reproduction of the North-South income divide since 1960 has been based on two main mechanisms - one structural and one ideological. The structural mechanism consists of the tendency of profit-oriented innovations in the organization of economic life to polarize space into zones of more or less permanent ‘prosperity’ and zones of more or less permanent ‘depressionAround 1960s, the concentration of First World countries in zones of more or less permanent prosperity and of Third World countries in zones of more or less permanent depression was largely a legacy of Western territorial and industrial expansion since about 1800.

After 1960, however, the very success of Third World countries in internalizing within their domains the industrial activities with which First World wealth had been associated activated a competition that sharply reduced the returns that previously had accrued in such activities. Around 1980, a radical change in U.S. policies provoked a major restructuring of the industrial apparatuses that had grown up under the previous regime. Under the new global regime, only those industrial apparatuses that could become profitable by world standards remained in operation or expanded further, while those that could not were downsized or eliminated altogether. From this point of view, the main difference between the pre-1980 and the post-1980 periods is that before 1980 relationships among the industrial apparatuses of Third World countries were predominantly non-competitive, producing broadly similar developmental outcomes, while after 1980 they became predominantly competitive, producing sharply divergent developmental outcomes among Third World regions.

Structural mechanism did not operate in an ideological void. Rather, they were shaped by beliefs and theories about the pursuit of national wealth in a global economy that channeled Third World developmental efforts in particular directions. These beliefs and theories were fundamentally contradictory because they reflected the hegemonic power’s attempt to do two incompatible things - to accommodate Third World countries’ aspirations to catch up with the standards of wealth of First World countries, and to preserve standards of oligarchic wealth for itself and for its closest allies. From this point of view, the main difference between the pre-1980 and the post-1980 periods is that, while in the earlier period the need to accommodate Third World aspirations was predominant, in the later period the need to preserve oligarchic wealth gained the upper hand” [7, c. 266].

Найголовнішим критерієм існування людини на планеті залишатиметься її якість життя. На перший план виходять глобальні проблеми соціальної якості життя - освіта, здоров’я, безпека людини тощо. Тому проблеми народонаселення, забезпечення його продовольством та іншими ресурсами стають найактуальнішими. Чисельність населення планети впродовж існування людства постійно зростає. До початку нашої ери на Землі проживало 256 млн. чоловік, в 1000 р. - 280; до 1500 р. - 427 млн., у 1820 р. - 1 млрд.; у 1927 р. - 2 млрд. чоловік. Сучасний демографічний вибух почався в 1950-1960 роках. У 1959 р. населення планети становило 3 млрд.; у 1974 р. - 4 млрд.; у 1987 р. - 5 млрд. осіб. Очікується, що до 2050 р. відбудеться стабілізація чисельності населення планети на рівні 10,5 - 12 млрд., що є межею біологічної популяції людства як виду [13].

Під якістю народонаселення мається на увазі комплекс медико- генетичних і соціально-психологічних характеристик життя людей. Якість народонаселення прийнято визначати за такими кількісними показниками, як: поліпшення здорового способу життя; зростання життєвого комфорту; зростання духовних і розумових якостей (за рівнем освіти, кількістю інтелектуальної продукції (книг, винаходів), кількістю навчальних закладів. Вихідним показником народонаселення є його кількість. Саме зміна в бік безперервного збільшення цієї цифри викликає найбільшу занепокоєність людства. Відомо, що якість народонаселення може змінюватися від одного покоління до іншого, оскільки певні генотипи розмножуються більш інтенсивно, ніж інші (наприклад, люди інтелектуальної праці частіше створюють нечисленні сім´ї). Існуючі статистичні дані показують також, що кожен відсоток приросту населення поглинає кілька відсотків приросту національного доходу [13].

Одним з основних показників світових рейтингів, що характеризує якість життя, є Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП). За ІРЛП Україна займає 76 місце серед 187 держав світу. Очікувана тривалість життя в Україні - 68,6 року. Це нижче від середньосвітового рівня (69,3 року). За ІРЛП ми займаємо 103-е місце. Нагадаємо, що тривалість життя в Україні в 1965-1966рр. складала 71,6 року. Найвищі показники тривалості життя в Японії - 83,2 року. Тривалість життя 80 років і вище - в 23 країнах, між 75 і 80 роками - в 29, між 70 і 75 роками - в 44 країнах [14].

За рівнем ВВП (ПКС) на душу населення Україна займає 90-е місце серед 169 країн з показником 6535 дол. США. У 1990р. вона займала 51-е місце, перевищуючи середньосвітовий рівень на 11%. Нині в середньому у світі показник ВВП (ПКС) на душу населення дорівнює 10631 дол. США, що в 1,6 рази більше, ніж в Україні. За період 1990-2008 рр. індекс світового ВВП виріс на 190,7%. В Україні він впав до 74,1%. Світова економічна криза 2008-2009 рр. не призвела до значного скорочення світового ВВП. У 2009р. проти попереднього, 2008-го, він знизився лише на 2,2%. В Україні він впав за рік на рекордних - 15,1%. У 2008 р. ВВП України дорівнював 74,1%, в 2009 р. - 62,9% від показників 1990 р. Світовий ВВП за 1990-2009 рр. виріс на 86,7%. Станом на 01.10.2012 р. середня зарплата в Україні склала 3110 грн. - 384 дол. США. Зарплата в Україні досить низька. Для аналізу наведемо інформацію щодо середньомісячної зарплати в Китаї, скориставшись даними Статистичної служби Китаю: 1960 р. - 12 дол. США; 1970 р. - 15; 1978 р. (історичний ІІІ Пленум ЦК КПК) - 38; 1980 р. - 42; 1990 р. - 37; 2000р. - 94; 2010 р. - 465; 2012 р. - 656 дол. США. Середньорічне зростання мінімальної заробітної плати в КНР з 2011 по 2015рр. повинно скласти не менше 13%. Підвищення оплати праці входить в план на 12-у п’ятирічку і є одним з ключових завдань уряду [14].

За методикою Economist Intelligence Unit (EIU) оцінка індексу якості життя поєднує результати суб´єктивних відгуків про задоволеність життям (наскільки люди, за їх словами, щасливі) з об´єктивними критеріями якості життя по країнах. Розрахунки показали, що на вершині рейтингу комфортного життя розташувалася Швейцарія, далі - Австралія, Колумбія, Норвегія, Перу, Швеція, Естонія, Данія, Венесуела, Сінгапур, Хорватія, Нова Зеландія, Нідерланди, Канада і Гонконг. Серед досліджених 80-ти країн останньою йде Нігерія. Україна - на 78-му місці [14].

На теперішній час світова демографічна ситуація має такі особливості.

Демографічна криза в ряді розвинених країн вже призвела до порушення відтворення населення, його старіння і скорочення чисельності.
Швидке зростання населення в країнах Азії, Африки і Латинської Америки.
У країнах третього світу живе в 3 рази більше людей, ніж у розвинених.
Збільшуються екологічні проблеми (перевищені гранично допустимі навантаження на екосистему, забруднення навколишнього середовища) [13].

Поліпшуючи і роблячи більш комфортним життя для обраних, глобалізація може своїм екологічним впливом вести до непоправних порушень самих умов існування людства. Це достатньо яскраво ілюструє проблема захисту озонового шару навколо нашої планети, а також розповсюдження нових видів інфекцій, які становлять загрозу для збереження здорового генофонду людства і самого життя на планеті. Загострюється продовольча проблема і проблема невідновлюваних ресурсів, оскільки сьогодні темпи зростання використання мінеральних ресурсів випереджають темпи зростання населення [13].

Пошуки виходу з патової ситуації вбачаються у відродженні духовності як величини, здатної знову згуртувати устрій буття. Для цього потрібно визнати ту просту істину, що «сьогоднішній катастрофічний стан людини, її духу, її культури, її природи і її природного середовища існування явно вимагають від нас не кількісного виміру ставлення людини до світу, до себе і до власної культури, під пануванням теоретичного, науково-технічного розуму, соціальних, економічних і технічних благ, а докорінної переорієнтації людського життя і культури. Таким чином, «людство зможе вижити, лише відродившись духовно». Глобальна ідентичність можлива, тільки за умови, що вона буде вибудовуватися на духовному фундаменті [13].

Цінності сучасної людини західного типу оголошені цінностями всього людства. При цьому в розрахунок не взяті антропологічні сюжети інших цивілізацій, де взагалі по-іншому акцентована і представлена сутність людини, а також вказані варіанти її прояву в соціумі і у взаємодії з космосом. Заперечення Бога і Природи плюс секуляризація Правди та Істини західною цивілізацією були компенсовані механічною працею, технікою і технологією, обмеженим спілкуванням, товарами, грошима як «плаваючими» знаками, споживанням, опосередкованим ставленням людини до людини. Духовність просто «випарувалася», стала непотрібною перешкодою в досягненні егоцентричних устремлінь. Навпаки, нарощування «технологічної реальності наших речей» (Ж.Бодрійяр) стає долею цієї людини і її культури [13].

Намагання зробити глобалізацію дійсно позитивною для всіх її учасників потребує величезних колективних зусиль усіх держав світу, вимагає діалогу культур і цивілізацій для усунення суперечностей та розв’язання вищезазначених проблем з позицій єдності як матеріальних, так і духовних засад існування людства.

Дуалізм сучасного етапу глобалізації акцентує увагу на посиленні ролі духовних факторів, які ґрунтуються на світоглядних концепціях, на системах цінностей, що формують ментальність та поведінку різних народів нашої планети. Очевидним стає те, що розв’язання проблем засобами лише матеріального стимулювання і тим більше економічного примусу неможливо. Тобто, логічно визнати у XXI ст. в умовах надзвичайного розвитку науки і техніки необхідність повернення до Бога та збереження цивілізаційної ідентичності, самобутності держав, унікальні традиції і цінності яких стануть основною для формування континентальної моделі постекономічного, інформаційного суспільства, покликаного відтворити в нових умовах гармонічні відносини людини, суспільства і природи.