Глобальна економіка

4.3. Транснаціоналізація і регіональна інтеграція як шляхи становлення глобальної економіки

Поділ праці на міжнародному рівні призводить до інтернаціоналізації процесу відтворення і залежно від його масштабів приймає форму транснаціоналізації, тобто утворення міжнародних транс- і багатонаціональних корпорацій (ТНК і БНК), або регіоналізаціїї, утворення міждержавних регіональних об’єднань.

Загальновизнаним є факт тісного взаємозв’язку між такими важливими особливостями сучасного розвитку світової економіки, як глобалізація і збільшення числа і посилення ролі міжнародних корпорацій. Існування такого взаємозв’язку має беззаперечний характер, тому що ці обидва процеси у своїй основі мають інтернаціоналізацію виробництва, що є закономірним наслідком дії закону міжнародного поділу праці.

Сучасні міжнародні корпорації - гігантські промислово-фінансові об’єднання, побудовані за принципом централізованого управління й інтернаціональні за сферою своєї діяльності. Вони беруть активну участь у процесах світової торгівлі, інвестування капіталу, обміну технологіями, виробничого і науково-технічного співробітництва, міграції робочої сили і тим самим посилюють процес інтернаціоналізації світу, активно використовують об’єктивні тенденції міжнародного поділу праці і сприяють встановленню нових схем у всесвітньому поділі праці. Саме ТНК і є тим основним фактором, що прискорює глобалізацію світового господарства.

Відомий член Римського клубу, фундатор Київського Міжнародного інституту менеджменту професор Б. Г аврилишин відзначає: «Г оловними рушіями глобалізації є великі міжнародні фінансові, промислові і торговельні підприємства. Сполучені Штати Америки, Японія і декілька західноєвропейських країн, в яких базуються такі підприємства, стали саме завдяки їм ключовими акторами на світовій економічній арені» [17, с. 3].

Згідно з результатами дослідження провідного українського економіста-міжнародника В.Г. Герасимчука, 147 транснаціональних корпорацій контролюють 40 відсотків світового багатства. “Lucrum unius est alterius damnum (Лат.). - Прибуток одного - це збиток для іншого“. В цілому ТНК забезпечують близько 50% світового промислового виробництва. На ТНК припадає понад 70% світової торгівлі. 40% світової торгівлі відбувається усередині ТНК, яка здійснюється не за ринковими, а за трансфертними цінами. З 100 найбільших економік у світі 52 складають ТНК, 48 припадає на національні економіки. Відчувається істотний вплив ТНК в усіх регіонах світу за рахунок наявних фінансових важелів, політичного лобі, а також через зв’язки з громадськістю.

40% усього світового доходу контролюють 147 ТНК. Їх список склали дослідники зі Швейцарського федерального інституту технологій в Цюріху (Swiss Federal Institute of Technology). Аналіз взаємозв’язків 43 тисяч ТНК визначив існування певного їх “ядра”. Опирається це “ядро”, насамперед, на банківську систему. На кожному етапі дослідження підтверджувалося основне припущення: незначна кількість ТНК шляхом прямого і непрямого володіння (через акції, облігації, інші цінні папери) контролює діяльність дрібніших корпорацій. Через них ТНК здійснюють величезний вплив і на усіх громадян [18].

За допомогою методів моделювання соціальних систем учені проаналізували повну базу даних по корпораціях. При цьому ставилося за мету: з´ясувати архітектуру мереж власності в глобальній економіці. Учені використали базу даних Orbis за 2007 рік, у якій міститься інформація про 37 млн. компаній і інвесторів. З цього списку були виділені усі 43 060 ТНК, а також їх найпотужніші акціонери. Використання відповідної економіко-математичної моделі дало змогу виявити, яким чином одні ТНК контролюють інші через володіння пакетами акцій. Модель вказувала також на операційні доходи цих компаній. Вченим вдалося скласти карту розподілу економічного впливу ТНК. Модель виявила ядро з 1318 компаній, які мали найбільше непрямих зв’язків з іншим бізнесом. З’ясувалося, що кожна з 1318 компаній безпосередньо пов’язана з двома або декількома іншими компаніями. Ті, у свою чергу, так або інакше брали участь у структурі власності ще в середньому 20 компаній. Лише на 1318 компаній в сукупності доводиться 20% світового доходу. Через частки в акціонерному капіталі найкрупніші ТНК колективно володіють більшістю найпотужніших у світі компаній реального сектора економіки. На частку останніх припадає ще 60% світового доходу.

З’ясувалося також, що виявлені 1318 компаній, у свою чергу, колективно належать 147 ТНК. Обмежене число ТНК поширює свій вплив далі і далі, утворюючи єдину мережу найбільших корпорацій на Землі. Проаналізувавши отримані дані і склавши карту мережі корпорацій, учені спробували також розкрити структуру і механізми управління цим “темним” світом корпоративних фінансів і власності. Вчені застосували рекурсивний алгоритм для виявлення існуючих між усіма учасниками експерименту відносин власності. В результаті вийшло графічне зображення мережі ТНК з 600 508 вузлами і 1 006 987 сполучними лініями. Корпорації зі “списку 147” контролюють 40% усього багатства в системі. По суті, менше 1 % від усього числа компаній у світі змогли контролювати 40% усієї глобальної мережі. Більшість з них - це фінансові інститути. До складу Топ-20, а тим більше Топ-50 корпорацій, що управляють світом, входять Barclays Bank, JPMorgan Chase & Co, Goldman Sachs Group.

Варто, на думку професора В.Г.Герасимчука, зупинитися на такому аспекті в діяльності ТНК, як переміщення їх капіталу з країн базування (насамперед “G7”) до країн, які приносять надприбутки (насамперед “E7”). На підрозділи ТНК за межами країн базування припадає близько 10,3% світового ВВП і третина світового експорту. У порівнянні з 2005-2007 рр. чисельність зайнятих на підрозділах ТНК за межами країн базування виросла на 33,9%, обсяг продажів - майже на 35%, обсяг експорту - на 47,1%. Таким чином, навіть в умовах глобальної кризи спостерігається помітне зміцнення економічних п озицій ТНК [18].

Видатний український вчений Д.Г. Лук’яненко зазначає, що, домінуючи на ринках товарів, послуг, капіталів, технологій, управлінських інновацій глобальні корпорації стають реально найвпливовішими суб’єктами глобальної економіки і, одночасно, найдинамічнішими її структурними елементами. За мобільністю, здатністю адекватного реагування на зміни у конкурентному середовищі вони вочевидь переважають традиційні забюрократизовані державні, міжнародні та регіональні наддержавні утворення. Діяльність глобальних корпорацій, які, очевидно, не матимуть ринкової альтернативи, значною мірою визначатиме контури майбутньої глобальної економіки і філософію глобальної конкурентоспроможності і лідерства. Однак очевидним є й те, що навіть організаційно реформовані і висококонсолідовані корпорації як ключові суб’єкти глобального бізнесу не відіграють самостійну роль у глобальній економіці і політиці, а подальші контури трансформацій світової системи формуються в їх продуктивній взаємодії (партнерстві) з державами і міжнародними організаціями зі структурно оновленими порівняно з класичними функціональними портфелями [4, с. 19].

Кінцевою метою регіоналізаціїї, утворення міждержавних регіональних об’єднань є об’єднання господарств двох і більше держав у єдине господарство.

Міжнародну економічну інтеграцію визначають як процес зближення, взаємопереплетення, зрощування національних економік і формування цілісного регіонального господарського комплексу [19, с. 12], як якісно новий етап і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств [20, с. 5]

Етапи розвитку регіональних об’єднань і управління їх послідовністю. Один із засновників теорії економічної інтеграції Б. Баласса запропонував таку схему послідовних етапів економічної інтеграції: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) спільний ринок; 4) економічний союз; 5) повна економічна інтеграція. Ця схема розвитку інтеграційних процесів вважається науково обґрунтованою і сучасними дослідниками.

Перші два етапи представляють собою торговельну інтеграцію і проявляються у послідовному розкритті внутрішнього ринку країни для суб’єктів тієї частини зовнішнього ринку, яка формується країнами- учасницями зони вільної торгівлі (ЗВТ) та митного союзу (МС). Режим вільної торгівлі, як правило, охоплює не всі товари, якими торгують країни-учасниці ЗВТ. Частина з них вилучається з режиму вільної торгівлі і входить до списку вилучень і обмежень. Це пояснюється відсутністю спільного зовнішнього тарифу та єдиної торговельної політики щодо третіх країн, що дозволяє будь-якій з них увійти на внутрішній ринок ЗВТ через ту країну-члена ЗВТ, ставки митного тарифу якої відносно третіх країн є мінімальними. Ознакою МС є поява спільного для всіх країн- членів органу, який закладає початок централізації управління регіональним об’єднанням і запровадженню у ньому в подальшому єдиної промислової політики, яка одержує розвиток у наступних формах регіональної інтеграції [19, с. 13].

Наступні форми міжнародної економічної інтеграції виходять за рамки розгляду товарів і послуг та поширюються на фактори виробництва, тобто є формою виробничої інтеграції, яка створює умови для посилення інвестиційних та інноваційних процесів. Скасування обмеження на рух факторів виробництва - капіталу, робочої сили у МС перетворює його на спільний ринок. Вводяться загальні обмеження на рух виробничих факторів з третіми країнами, посилюється координація економічної політики. При спільному ринку відбувається досягнення “чотирьох свобод”: лібералізація руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили.

Економічний союз виникає шляхом доповнення спільного ринку уніфікацією і об’єднанням всієї економічної надбудови, інституціональної системи, яка забезпечує функціонування спільного ринку. Характерною рисою економічного союзу є наявність установи, яка повинна гармонізувати економічні політики країн-учасниць, а точніше - здійснювати узгоджену єдину економічну політику союзу і запроваджувати її у практику. Ця установа створюється шляхом передачі їй частини функцій національними органами регулювання економік країн- учасниць союзу. Тобто, установа стає наднаціональним органом, наділеним правом приймати рішення з важливих економічних питань союзу і нести за них відповідальність.

Повна економічна інтеграція передбачає остаточне злиття національних економік у єдину економіку з єдиною валютою і спільним Центральним банком. Звернемо увагу на те, що термін «повна економічна інтеграція» стає тотожнім терміну «злиття економік».

Політичний союз вважається теоретично найвищою формою інтеграції, яка передбачає передачу національними урядами наднаціональним органам більшої частини власних повноважень стосовно третіх країн, що фактично означає створення міжнародної конфедерації та втрату суверенітету окремими державами.

У цьому контексті слід зазначити, що однією з ознак розвитку інтеграції між країнами є утворення і посилення ролі наднаціонального органу управління (ННОУ), який створено регіональним об’єднанням. Цілком очевидно, що утворення і розвиток ННОУ відбувається не стихійно, а як результат дії певного органу управління, формального або неформального, який керує цим процесом. Логічно вважати початком утворення такого органу управління той колектив вищого управлінського персоналу країни, двох або більше країн, який обґрунтовує доцільність або необхідність започаткування інтеграційних процесів. Логічно допускати, що стимул до інтеграції може бути позитивним, якщо базуватиметься на можливості отримання певних матеріальних вигод, або негативним, якщо відмова від інтеграції несе можливість понесення певних матеріальних втрат.

Необхідно констатувати, що в управлінні процесом інтеграції великого значення набуває і управління формуванням та розвитком ННОУ, яке може передбачати як злиття країн, що інтегруються, так і їх поглинання найбільш економічно сильними з них. Із становленням і розвитком ННОУ саме у його структурі має оформитися у якості підрозділу орган управління розвитком інтеграційного об’єднання, який і визначатиме послідовність у часі переходу об’єднання від одного етапу до наступного з можливістю обминання певних етапів (прискорена інтеграція).

Важливо усвідомлювати, що термін «повна економічна інтеграція» тотожний термінові «злиття економік». Поняття «злиття» і «поглинання» набули становлення, широкого практичного і наукового застосування у процесі утворення та розвитку великих корпорацій, транснаціональних компаній, аналізу їх функціонування. Обидва ці терміни вживаються для позначення факту об’єднання до того самостійних інституцій. Принципова різниця цих двох видів об’єднання зводиться до того, що у випадку злиття інституції об’єднуються на засадах добровільності та з обопільною втратою юридичної самостійності шляхом утворення нової інституції, нової юридичної особи, яка наслідує права і обов’язки, активи і пасиви своїх попередників-складових. При поглинанні однією інституцією іншої їх об’єднання відбувається на засадах добровільного або вимушеного наміру однієї з них відмовитися від юридичної самостійності. У цьому випадку права і обов’язки, активи і пасиви інституції, що поглинається, переходять до інституції, яка її поглинає і зберігає свою самостійність.

Підсумуємо, що результат і злиття, і поглинання один і той же - утворення замість двох інституцій однієї, але різниця суттєва з точки зору власності і системи управління. Дійсно, при злитті власники обох інституцій стають співвласниками нової об’єднаної інституції і утворюють нову систему управління нею. При поглинанні власники інституції, що поглинається іншою, втрачають (продають) свою власність власникам інституції, яка поглинає цю інституцію, при цьому вони можуть змінити систему управління, а можуть її залишити і без значних змін. Цікавим є і одномоментний характер цих перетворень, який визначається часом юридичного оформлення відповідних документів, хоча їх реалізація може відбуватися і певний час, який залежить від багатьох обставин і перш за все від розмірів і специфіки інституцій, що об’єднуються. Та незалежно від цього стосовно інституцій не йдеться про поступове злиття чи поглинання.

Перенесення викладеного розуміння співвідношення злиття і поглинання, зробленого на прикладі інституцій (підприємств, ТНК), на процеси інтеграції країн стикається з необхідністю узгодження його з викладеною послідовністю етапів утворення ними регіональних об’єднань. При цьому, якщо інституція може бути об’єктом чиєїсь власності, то цілком зрозуміло, що країна не може бути таким об’єктом власності. Слід підкреслити, що саме тому на цьому рівні необхідно спиратися не на право власності, а на право управління країною.

Вище зазначалось, що першим етапом утворення регіональних об’єднань є формування ЗВТ, на якому її країни-учасниці втрачають можливість застосовувати у внутрішній торгівлі товарами мита. У такому разі можна говорити, що з моменту встановлення ЗВТ починається процес злиття країн-учасниць ЗВТ. Якщо ж країна приєднується до вже існуючої ЗВТ, то цілком логічно такий процес називати процесом поглинання країни країнами-членами ЗВТ.

При переході до другого етапу розвитку регіональних об’єднань - утворенні МС країни-члени ЗВТ, що перетворюється у МС, продовжують процес злиття. Будь-яка інша країна, яка захоче приєднатися до новоствореного МС, може приєднатися до нього, обминаючи етап ЗВТ.

У такому разі йдеться про часткове поглинання цієї країни країнами- членами МС. Утворення на цьому етапі інтеграції спільного органу свідчить про часткове злиття країн-учасниць ЗВТ, на базі яких утворюється МС, і часткове поглинання нових учасниць МС. Функції нового спільного органу управління МС формуються шляхом передачі йому відповідних функцій органів управління країн-учасниць МС.

Аналогічну картину спостерігаємо на третьому етапі розвитку регіональних об’єднань - утворенні спільного ринку, на якому посилюється координація управління, тобто фактично утворюється ситуативний орган наднаціонального управління.

На четвертому етапі - утворенні економічного союзу - завершується формування наднаціонального органу управління (ННОУ), який забезпечує централізовану розробку економічних завдань, прийняття управлінських рішень і несе за них відповідальність. Продовжується процес злиття країн, які сформували спільний ринок, і часткове поглинання нових членів - країн, що не входили до спільного ринку.

Завершення інтеграції країн, їх повне злиття у єдине ціле відбувається на п’ятому етапі шляхом введення єдиної валюти і єдиного Центрального банку. Його розширення відбувається шляхом повного поглинання.

Таким чином, у процесі утворення і розвитку регіональних інтеграційних об’єднань мають місце і злиття, і поглинання. Чисто теоретично можна стверджувати, що для країн у цьому процесі кращі умови може забезпечити злиття, тому що воно дає можливість країні опрацьовувати разом з іншими країнами умови об’єднання і завдяки цьому краще враховувати і координувати з ними свої інтереси. Саме на таку специфіку міжнародних договорів вказують дослідники.

Вище відзначалось, що внаслідок того, що країна не може бути об’єктом чиєїсь власності, її злиття чи поглинання іншою країною слід розглядати з позицій управління. Право управління країною згідно із сучасною державницькою парадигмою належить народу. Водночас ще на етапі створення митного союзу право митного захисту країни передається керівництвом країни на наддержавний рівень. Слід наголосити, що для легітимності така передача права митного захисту має бути обов’язково санкціонована народом країни.

Санкціонування народом передачі права на здійснення управлінських функцій ННОУ має відбуватися і на усіх подальших етапах розвитку регіональних інтеграційних об’єднань країн. Повна інтеграція країн веде до утворення єдиного для усіх країн органу управління, який одержує права на здійснення управлінських функцій від народів усіх країн об’єднання, що сформували єдиний народ, власністю якого є багатства усіх країн, які у сумі дорівнюють багатству об’єднання.

Важливо звернути увагу на те, що якщо процеси злиття і поглинання на рівні окремих інституцій відбуваються на основі рішень їх власників, як індивідуальних, так і колективних, то на рівні країн вони стають легітимними лише на основі волевиявлення народів країн, тобто усіх громадян незалежно від рівня їх статків.

Вирівнювання розвитку країн-учасниць регіональних об’єднань і проблема еквівалентності взаємовідносин між ними. Практика утворення регіональних інтеграційних об’єднань свідчить про те, що країни, які їх формують, характеризуються різним рівнем економічного розвитку і кожна з них собі за мету інтеграції ставить завдання його підвищення. І якщо вважати, що інтеграція однаковою мірою сприятиме покращанню рівня економічного розвитку для усіх країн, то слід дійти висновку, що диференціація країн залишиться незмінною. Але кінцевим результатом регіональної інтеграції є повна інтеграція, злиття країн у єдину країну. А у будь-якій країні однією з цілей її розвитку є вирівнювання розвиненості усіх її територіальних складових. Тому і процес інтеграції має у якості своєї складової вирівнювання стану економічного розвитку країн, що формують регіональне об’єднання. При цьому таке вирівнювання може відбуватися безпосередньо за рахунок більш розвинених країн або опосередковано за їх рахунок шляхом непропорційного розподілу ефекту інтеграції на користь менш розвинених країн. Тобто, вирівнювання розвиненості країн об’єднання може відбуватися за рахунок нееквівалентного обміну між ними результатами економічної діяльності. Якщо ж такого вирівнювання не буде, то при можливості вільного переміщення робочої сили всередині об’єднання спостерігатиметься міграція населення з менш розвинених країн у більш розвинені, що сприятиме поглибленню різниці у розвиненості країн і розмиванню в них національної ідентичності.

Таким чином, створення регіональних інтеграційних об’єднань породжує суперечність між необхідністю вирівнювання розвиненості країн і порушенням еквівалентності в економічних відносинах між ними.

Необхідно також зазначити, що відсутність вирівнювання розвиненості країн об’єднання може свідчити про те, що порушення еквівалентності у відносинах між ними на користь менш розвинених країн не спостерігається. Ці висновки видаються обґрунтованими для етапів утворення зони вільної торгівлі, митного союзу і спільного ринку.

На етапі економічного союзу утворюється наднаціональний орган, наділений правом приймати рішення з важливих економічних питань союзу, нести за них відповідальність, що вимагає формування і централізованих фондів (бюджету об’єднання), який створюється для забезпечення реалізації вже прийнятих рішень. Цей наднаціональний орган уособлює інтереси регіонального об’єднання як єдиного цілого, реалізація яких може досягатися шляхом бюджетного фінансування на безповоротній основі (видачі дотацій) одній з країн з централізованих фондів (бюджету), що дає можливість цій країні підвищити рівень її розвитку.

У цьому випадку між країнами у рамках економічного союзу виникають нееквівалентні відносини, тому що країна одержала ресурси з централізованого фонду на безповоротній основі, а фактично - від решти країн об’єднання за посередництвом наднаціонального органу управління. На наступних етапах розвитку інтеграційного об’єднання нееквівалентні відносини набувають більшої ваги і свого максимального значення досягають при повній інтеграції. Відповідно, на цих етапах посилюються й можливості вирівнювання розвитку країн, що формують регіональне об’єднання.

При цьому повна інтеграція не є реалістичною метою для 30 країн, які значно відрізняються одна від одної за своїми політичними традиціями, культурою і рівнем економічного розвитку. Та це не означає, що ядро у складі найбільш передових країн ЄС не повинно рухатися далі, включаючи шлях політичної інтеграції. Ідея об’єднання в інтеграційні комплекси лише високорозвинених країн все більше поступається місцем формуванню нових торгово-економічних блоків з ядром, до якого входять індустріальні та постіндустріальні країни, та периферією, яка складається з середньо- і навіть слабкорозвинених країн. Причому дійсно інтегрованим, скоріш за все, залишатиметься лише високорозвинене ядро, а решта країн формуватимуть з ним зону вільної торгівлі. Таке припущення є цілком логічним, якщо вважати формування інтеграційних об’єднань етапом глобалізації, який має завершитися утворенням єдиної планетарної господарської системи. Очевидно, що така система не зможе складатися лише з високорозвиненого ядра.

До країн ядра належать найбільш розвинуті країни, які відносяться до етапу постіндустріального розвитку суспільств з високим рівнем життя і професійної підготовки. Цікаво, що цей високий рівень життя і пояснюється високим рівнем підготовки (знань та вмінь) населення цих країн і відповідно високою цінністю продукції їх економічної діяльності, за яку населення країн периферії обмінює свою значно менш цінну продукцію. Тому стверджується, що такий обмін слід визнавати еквівалентним, а бідність країн периферії пояснюється низьким рівнем професійної підготовки їх населення та їх нездатністю виробляти продукцію, яку виробляють країни ядра.

Прикладом може слугувати і одна з трьох основних зон регіональної інтеграції, найрозвинутіше регіональне угруповання - Європейський Союз. На значну різницю у рівні економічного і соціального розвитку країн-членів ЄС вказує обсяг ВВП на душу населення країн ядра та країн периферії, місце країн ядра і периферії за рейтингом конкурентоспроможності, рівень безробіття та інші показники, які сьогодні свідчать про поглиблення загострення ситуації в ЄС [21; 22]. Необхідно також відзначити, що ступінь диференціації рівня життя країн ядра і периферії світу має тенденцію до зростання.

Викладене вище дозволяє чітко усвідомити, що і транснаціоналізація на рівні корпоративних структур, і регіональна міждержавна інтеграція посилюють цілісність економічної системи світу і тим самим трансформують її у глобальну економіку.

Принципового значення для майбутнього людства в умовах загострення глобальних проблем набуває питання конфігурації глобальної економіки.

У докторській дисертації І.В. Співак використання методу кластеризації для обґрунтування поділу країн на п’ять рівнів у глобальному середовищі дозволило встановити місце і роль держави у геоекономічному просторі на основі таких визначених критеріїв, як військова та ядерна могутність, економічна та технологічна могутність, забезпечення доступу до нових ринків, відносна політична стабільність, забезпечення доступу до джерел сировини і енергії, збереження національно-культурної самобутності. Перший рівень - держави, які диктують свої правила гри, тобто за рахунок своєї могутності є провідними гравцями на геоекономічній арені та відповідно мають можливість управляти й контролювати світові процеси. Другий рівень - країни “самовисуванці”, які чіткістю економічної політики, поступовим, можливо і несанкціонованим входженням до ядерного клубу, набирають політичну та економічну вагу. Третій рівень - країни-буфери - група країн, яка завжди матиме вигідне стратегічне положення для країн - великих гравців, однак не матиме зиску для самої себе. Четвертий рівень - держави - сировинні наповнювачі, що мають вагомий інструмент впливу на країни інших рівнів - стратегічні запаси сировини, водночас непродуманість внутрішньої політики залишатиме їх далеко позаду. П’ятий рівень - країни глибокої периферії, яким не просто важко вибратися з дна, а важко взагалі функціонувати у сучасній глобальній економіці [3, с. 5-6].

Як свідчать результати докторської дисертації Я.М. Столярчук, основні тренди світогосподарського розвитку в історичній перспективі визначаються асиметрією як загальною формою глобального економічного розвитку, що відображає системні зміни у світовій економіці. Ключовими суперечностями у соціально-економічній сфері на глобальному витку світогосподарського розвитку є: поглиблення антагонізму між глобальною експансією монополій та національним економічним суверенітетом країн світу, посилення глобальної конкуренції у сфері виробництва та збуту товарів і послуг, загострення антагонізму між глобальним капіталом і міжнародним контингентом найманих працівників, суперечність між глобалізацією та регіоналізацією міжнародної економічної діяльності, поглиблення антагонізму між класом найбідніших та найбагатших громадян планети, поглиблення диспропорцій щодо участі країн у глобальній економічній системі, зростання структурного безробіття та підрив техніко-технологічної безпеки країн, поглиблення розриву у доходах працюючого населення та посилення внутрішньо регіональних асиметрій соціального розвитку країн, поглиблення нерівномірності розвитку фінансового та реального секторів глобальної економіки [23].

З урахуванням вищезазначеного можна стверджувати, що багатополярний світ - умова ефективного функціонування світової економіки. Зрозуміло, що зближення ступеня розвитку та рівня життя країн ядра і периферії вимагає доповнення еквівалентних горизонтальних відносин обміну продукцією між країнами нееквівалентними вертикальними відносинами як у регіональних об’єднаннях, так і на рівні глобальної економіки. Організатором цих вертикальних відносин виступають відповідно ННОУ і «світовий уряд», які акумулюють необхідні ресурси і передають їх певним країнам на безоплатній основі. Але при цьому логічно виникає питання: чиї інтереси вони обстоюють і що може примусити їх саме до таких дій? Цілком очевидно, що на рівні регіональних об’єднань ННОУ має захищати інтереси не окремих країн, а об’єднання як єдиного цілого. Ці інтереси зводяться до успішного функціонування об’єднання у світовому економічному просторі, де спостерігається гостра конкурентна боротьба.

Тобто, саме конкурентна боротьба між регіональними об’єднаннями на світовому ринку є тим чинником, який вимагатиме від ННОУ об’єднання доповнювати горизонтальні еквівалентні відносини вертикальними нееквівалентними, які сприятимуть підвищенню конкурентоспроможності об’єднання і одночасно зближенню рівня розвиненості й життя його складових. Можна навіть стверджувати, що саме утворення ННОУ має за мету сприяти посиленню конкурентоспроможності розглядуваної сукупності країн, що утворили об’єднання, на світовому ринку.

Для глобального рівня така логіка дій «світового уряду» неможлива за визначенням: глобальна економіка не має з ким конкурувати. У глобальній економіці відсутній чинник, який би примушував «світовий уряд» зближувати рівні розвитку та життя країн ядра і периферії. На це вказують вчені, серед яких і П.О. Масляк: «будь-яка система, наприклад соціально-економічна, не може існувати без ідейного антагоніста. У противному разі вона просто не матиме мотивації та приречена на розпад і загибель. Однак однією з головних передумов створення керованого з одного центру світового господарства саме і є позбавлення його антагоністичних суперечностей сучасного світу... глобалізована соціально-економічна система буде позбавлена природного антагоніста, що рівносильно її загибелі» [24, с. 13]. П.О. Масляк доходить висновку: «Лише на власній відмінності націй і держав, у першу чергу в просторі і часі, можна збудувати дійсно справедливий і раціональний світ майбутнього. У противному разі нас чекає не подолання проблем, а наростання кризових явищ, масштабні терористичні акти, мондіалістські війни тощо, прояви яких ми вже маємо сьогодні. Світ, який через механізм глобалізації мав би за теорією ставати впорядкованішим, насправді дедалі більше скочується до стану ентропії та вселенського хаосу» [24, с. 14].

При розгляді формування глобальної економіки шляхом транснаціоналізації на корпоративному рівні та регіональної інтеграції на рівні країн необхідно звернути увагу на те, що обидва процеси ведуть до утворення централізованих систем управління з різним ступенем самостійності їх складових (підсистем). Попри те, що деякі вчені обстоюють ідею однополюсної глобальної економіки, необхідно враховувати ментальну і ціннісну специфіку людства, той факт, що світ є різноманітним та суперечливим, а також і те, що уникнути існуючої в світі диференціації економічних умов життя людей і реально зблизити їх на практиці вкрай важко. Цілком обґрунтованим видається й питання щодо співвідношення ментальності суб’єктів і об’єктів управління, яке вимагає їх приналежності до одних систем цінностей, до однієї ідеології чи релігії. Слід мати на увазі, що той глобалізаційний процес, який спостерігається в сучасному суспільстві, базується на ідеології лібералізму, її різновиду - неолібералізму, яка може входити у суперечність з тими системами цінностей, які сповідують ті чи інші людські спільноти.Тому дослідження проблеми одно- чи багатополярності глобальної економіки потребує виходу за рамки суто економічних проблем і переходу у площину цивілізаційних вимірів глобальних економічних процесів.