Глобальна економіка

3.3. Основні школи сучасної глобалістики

Сучасний етап розвитку глобалізаційних процесів характеризується як всепоглинаючий процес, що включає в себе політичні, економічні, соціальні, екологічні, науково-технологічні та інші складові. Залежно від того, яким аспектам процесів глобалізації приділяється особлива увага, розрізняються різні парадигми сучасної глобалістики, в рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові колективи.

Перша школа представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968 р.). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільним труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні системні особливості, подолання яких локальними зусиллями неможливе. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!»

Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При моделюванні враховувалися п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. При цьому межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства - планування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш численних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну Програму Нового Гуманізму, суть якої саме у «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль з планування і керування заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього. Ця глобальна стратегія гуманізму і сьогодні не втратила свого значення [5, с.18-19]. Концепція “нового гуманізму” обґрунтовувала глобальну трансформацію свідомості на гуманістичних засадах та домінування “нового глобального етносу”, а також проголошувала “революцію світової солідарності”.

Друга школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивалась під керівництвом академіка М. Моїсеєва на базі вчення В. Вернадського про ноосферу. В ній піддаються критиці доповіді Римського клубу за їхнє розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства і пропонується враховувати зворотню реакцію біосфери на процеси глобального розвитку. Ця школа є антагоністичною щодо концепцій сталого розвитку, вважаючи останню «опаснейшим заблуждением современности», а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову у пісок.

Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів, розробила моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об’єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Запропонована концепція «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватись стабільних і ефективних компромісів.

Третя школа мітозу біосфер вважається важливою для раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969 р.), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея полягає в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатех» - тип нової культури, що має за ореал увесь планетарний ринок. Факт експансії «глобатеху» в космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту [5, с. 20-21].

Четверта школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані передбачає реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору оптимальних стратегій управління. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам.

Пропонується розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем.

П’ ята школа світ-системного аналізу (І. Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ- система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу. Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50-100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М.Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією (1994 р.). Закономірностям глобального соціального розвитку приділяється все більша увага [5, с.21].

Український вчений Т.В. Кальченко серед основних шкіл сучасної глобалістики виокремлює такі: еколого-економічну, універсального еволюціонізму, глобальної екології, контрольованого глобального розвитку, міжнародної політичної економії і економічної соціології. На його думку, на найбільший потенціал наукового розвитку можуть розраховувати лише деякі з шкіл, а саме - еколого-економічна, глобальної екології і економічної соціології. Причому, якщо перша група шкіл уже пройшла пікову фазу розвитку, то друга перебуває у стадії активного формування, інтенсивно залучаючи потенціал міждисциплінарних досліджень [6, с. 49-51].

Поряд із розглянутими школами глобалістики низкою науковців пропонуються нові концептуальні школи [7, с. 16-17]:

- концепція «гуманістичного соціалізму» (Я. Тінберген), що містить проект такої організації населення, яка має забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей відповідно до універсальних гуманістичних цінностей та в якій з метою зближення рівня доходів у світовому масштабі пропонується встановити нульовий ріст для розвинутих країн та 5% зростання середньорічних доходів на душу населення для країн, що розвиаються;

- концепція «дороговказів у майбутнє» (Б. Гаврилишин), у якій аналізується ефективність функціонування різних суспільств та пропонується модель майбутнього світового порядку, заснована на співіснуванні різних культур, релігій та способів життя;

- концепція «геогенезису» (Е. Кочетов), яка розвиває просторово- філософську методологію пізнання та передбачає методологічний поділ світового простору за функціональними ознаками (геополітика, геоекономіка, геофінанси, геодемографія тощо);

- концепція «глобальної спільноти» (М. Чешков), яка доводить, що динаміка розвитку людства як глобальної спільноти (що характеризується двома автономними поняттями - глобальна система і світове співтовариство) визначається взаємодією різноманітних компонентів цієї спільноти;

- концепція «сталого розвитку» (Л. Браун), яка доводить, що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють економічні можливості, і тому потрібно еволюційним шляхом забезпечувати сталий розвиток на всьому глобальному просторі.

Враховуючи складність і всеохоплюваність проблем глобалістики, цілком обґрунтованою є можливість виникнення нових більш розвинених і досконалих концептуальних шкіл.