Глобальна економіка

2.3. Чотири державно-політичні платформи сучасного глобалізму. Вашингтонський консенсус

В агрегованому вигляді сучасний глобалізм реалізується в чотирьох державно-політичних платформах [7, с. 38-39].

I платформа - створення Єдиної світової економіки і Єдиного світу завдяки розвитку і поступовому об’єднанню континентальних економічних і фінансових союзів, регіональних валют і континентальних політичних конфедерацій. Роль взірця покликані зіграти ЄС і НАФТА, євро і долар. Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі мають супроводжуватися створенням і посиленням аналогічних угруповань і конфедерацій на інших континентах. На наступному етапі відбувається інтеграційне стикування континентальних конфедерацій. Наприклад, об’єднання ЄС та НАФТА у Новий трансатлантичний ринок. На завершальному етапі всі континентальні конфедерації зливаються в Єдиний світ зі спільною економікою.

II платформа - сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти, законодавства, економічних інститутів на весь світ. Країни, які не приймуть нових умов, опиняться ізольованими від світової економіки, і зв’язки з ними будуть мінімізовані. Подібна платформа не передбачає негайного загального політичного об’єднання і залишає поза увагою питання про те, будуть чи ні громадяни інших країн- учасниць нової господарської системи мати право обирати американського президента і американських законодавців.

III платформа - поступового сприяння глобалізації завдяки активізації лібералізації економічної і фінансової діяльності, розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, що працюють на цілі лібералізації, таких, як СОТ, МВФ та інші.

IV платформа - створення єдиного світового економічного правопорядку і на цій основі розвиток інтернаціональних інститутів, які дають змогу проводити скоординовану світову соціально-економічну і фінансову політику [7, с. 39].

Реалізація будь-якої з названих державно-політичних платформ (а особливо другої і третьої) так чи інакше передбачала застосування принципів моделі Вашингтонського консенсусу, яка в практичній площині віддзеркалювала принципові аспекти глобалізму.

Washington Consensus is a set of policies that were argued to offer a formula for promoting economic growth in Latin America in the late 1980s. It was first presented by the economist John Williamson from the Institute for International Economics in 1989 and consists of ten major areas of national economic reform. These are: fiscal policy discipline; the redirection of public spending towards education, health and infrastructure; tax reform which flattens the tax curve to reduce the burden on high tax brackets and increase it on lower brackets; the market determination of interest rates; competitive exchange rates; trade liberalization; openness to FDI; privatization of state enterprises; deregulation to encourage competition; and legal security for property rights [4, с.228-229].

In the 1980s and 1990s, partly out of choice and partly out of necessity, Third World governments complied with the development strategies advocated by the neoliberal Washington Consensus. But these same governments appear to be running out of patience, as the promised benefits for those who play by the rules of the new game have failed to materialize... Yet, even a distinguished World Bank economist, William Easterly, has noted that greater adherence by ‘developing countries’ to the policies advocated by the Washington Consensus has been associated with sharp deterioration of their economic performance [19, c.268]. From an academic perspective, theorists have criticized the consensus from a post-Keynesian standpoint, arguing that a number of the areas of reform (notably fiscal discipline and liberalization) are in conflict and work against economic growth in certain contexts [4, с. 229].

Вашингтонський консенсус - тип макроекономічної політики, який наприкінці XX ст. був рекомендований керівництвом МВФ і Світового банку до застосування у країнах, що зазнають фінансову і економічну кризу.

Вашингтонський консенсус був сформульований англійським економістом Джоном Вільямсоном в 1989 р. як звіт правил економічної політики для країн Латинської Америки. Особливу роль в його долі зіграли бурхливі події в Східній Європі і на пострадянському просторі, що збіглися за часом з публікацією доповіді Вільямсона.

“Вашингтонський консенсус” включає набір з 10 рекомендацій:

1. Підтримання фіскальної дисципліни (мінімальний дефіцит бюджету).
2. Пріоритетність охорони здоров’я, освіти та інфраструктури серед державних витрат.
3. Зниження граничних ставок податків.
4. Лібералізація фінансових ринків для підтримки реальної ставки по кредитах на невисокому, але все ж позитивному рівні.
5. Вільний обмінний курс національної валюти.
6. Лібералізація зовнішньої торгівлі (в основному за рахунок зниження ставок імпортного мита).
7. Зниження обмежень на прямі іноземні інвестиції.
8. Приватизація.
9. Дерегулювання економіки.
10. Захист прав власності.

“Сувора бюджетна економія, приватизація і лібералізація ринків були тими трьома стовпами, на яких трималася стратегія Вашингтонського консенсусу протягом 1980-1990-х років” [20, с. 67].

Існує альтернативний виклад параметрів Вашингтонського консенсусу, що виходить з кіл його супротивників: свобода пересування капіталу; тотальна приватизація - навіть де неможлива конкуренція, що дає можливість приватному капіталу необгрунтовано завищувати ціни, не підвищуючи якість товарів і послуг; високі процентні ставки, що перешкоджають розвитку промисловості, але полегшують фінансові спекуляції; скорочення до мінімуму або ліквідація всіх соціальних програм (безкоштовних або дешевих охорони здоров’я, освіти, дешевого житла, громадського транспорту тощо); відмова від захисту природи і охорони навколишнього середовища; підтримка стабільності національної валюти шляхом встановлення її залежності від долара США і обмеження реальної грошової маси (що призводить до невиплат зарплат, допомог, дефіціту готівкових грошей, а також до часткової втрати національного суверенітету); скорочення зарплат і обмеження прав трудящих (права на страйк, прав профспілок тощо); податкові реформи, що збільшують тиск на бідних і полегшують податковий тягар богатих.

У більш широкому сенсі термін «Вашингтонський консенсус» використовується для характеристики ряду заходів (необов´язково з вищевказаного списку), спрямованих на посилення ролі ринкових сил і зниження ролі державного сектора [21].

Висновком усього наведеного вище може слугувати теза про ідеологічну обумовленість сучасних глобалізаційних процесів, які, з одного боку, розвиваються у скерованому руслі, а з іншого - можуть вийти з-під контролю ідеологічної надбудови, що неминуче позначиться, внаслідок відсутності або недостатньої зрілості ідеологічних альтернатив, на безпеці майбутньої архітектури світового простору.

Особливу небезпеку майбутньому людства несуть можливості виникнення криз, яких не знало у минулому людство. Про це свідчать досі не подолані наслідки наймасштабнішої світової фінансової кризи 2007 року і результати теоретичних досліджень виявлення причин і наслідків криз у сучасному світі [22]. У Доповіді Генерального секретаря ЮНКТАД відзначається, що криза примусила відмовитися від ідеї універсальної політики, придатної для всіх, і тим самим підтвердила правильність критики впровадження Вашингтонського консенсусу. Вона серйозно підірвала впевненість розвинутого світу в правильності його концепцій і показала, до чого призвів той факт, що фінансові ринки та інститути із слуг реальної економіки перетворились на її хазяїв: до деформації структури торгівлі та інвестицій, посилення нерівності й виникнення системної загрози економічній стабільності [23].