Глобальна економіка
2.2. Еволюція концепцій глобалізації
Слово «глобалізм» походить від англійського global - всезагальний, латинського globus terrae - земна куля. Синонімом терміна виступає французька версія цього поняття - мондіалізм. Спрощено глобалізм розглядається як система поглядів на сукупність найважливіших проблем, що постають перед людством, і шляхів їх розв’язання [7, с.25].
Глобалізм, вважає відомий український вчений Т.В. Кальченко, є ідеолого-політичною платформою, своєрідною доктриною, надбудовою, змістовним центром процесів глобалізації, тією точкою відрахунку, звідки виходить уся множина векторів сучасного світового економічного розвитку. Формування сучасних характеристик глобалізму як ідеології відбулося на тлі історичної перемоги прибічників геополітичної стратегії талассократії (могутності моря) над прибічниками стратегії теллурократії (могутності суші). Взагалі ж залежно від домінування тієї чи іншої стратегії глобалізм може набувати тих чи інших модифікованих ідеологічних форм [7, с. 25].
Теллурократія є історично обумовленою фіксованим простором, стійкістю якісних орієнтацій і характеристик. На цивілізаційному рівні це знаходить відображення у певній консервативній державно-політичній моделі, її жорстких юридичних нормативах. Твердість Суші відбивається у твердості етичних і соціальних традицій, колективізмі та ієрархічності.
Практичного втілення теллурократична орієнтація набула в мобілізаційній платформі розвитку, яка активно запроваджувалася в країнах із централізованим характером економіки і тоталітарною владою. В чистому вигляді ця модель нині використовується лише Кубою та Північною Кореєю. Китайська та в’єтнамська державно-політичні платформи є скоріше гібридними формами її реалізації і становлять специфічну Азійську модель, що спирається на своєрідний симбіоз держави та бізнесу.
Талассократія, на відміну від теллурократії, ґрунтується на протилежних базисах і демонструє більший динамізм, рухомість, схильність до технологічного розвитку. Її пріоритетами є індивідуалізм як вища цінність, розмитість юридичних і етичних норм. Такий тип цивілізації швидко розвивається, активно еволюціонізує, легко змінює зовнішні культурні ознаки, зберігаючи незмінною лише внутрішню ідентичність загальної установки.
Континентальна геополітична традиція пов’язує глобалізацію з наступом талассократії. О.С. Панарін зазначає, що світові війни XX ст. представляють одну історичну подію, що розгортається у часі. Ця «Велика світова війна» й створила умови реалізації глобалізаційного проекту. Існує також оцінка глобалізації як тотального наступу атлантизму з метою остаточного руйнування континентального типу цивілізації. Цінністю такого підходу є насамперед підкреслення залежності розвитку глобалізації від територіального імперативу розвитку суспільства та від конфігурації співвідношення сил у світі.
Засновник геополітики - британський географ, дипломат і політичний діяч, один із засновників Лондонської школи економіки Х. Макіндер вважав протистояння між талассократією і теллурократією об’єктивним історичним процесом. Х. Макіндер під “морем” розумів морську Імперію, конкретно - Великобританію, під “сушею” - сухопутні континентальні держави, в першу чергу Російську імперію. Х. Макіндер та його послідовники дотримувалися точки зору, згідно з якою існує принциповий дуалізм геополітичних орієнтацій і фундаментальна суперечність між геостратегічними інтересами Моря і Суші, й боротьбу між ними досліджував як шлях до розуміння історичних подій ХІХ-ХХст., які розгорталися у Балтії, Східній Європі, Причерноморському регіоні, на Кавказі, в Центральній Азії, Далекому Сході, Тихоокеанському регіоні. Послідовники Х. Макіндера з глибоким скепсисом ставилися до можливості глибинної якісної трансформації суспільств, які є геополітичними опонентами.
Сутність континентального глобалізму. У 60 - 80-х рр. ХХ ст. набув розвитку континенталізм, завданням якого було на ідеологічному рівні протистояти атлантизму. Типовими представниками є так звані «нові праві», що чітко сформувалися як течія у Франції наприкінці 60-х рр. ХХ ст. під впливом поглядів лідера цього руху - філософа і публіциста Алена де Бенуа. Одним з фундаментальних принципів ідеології «нових правих», аналоги якої незабаром з’явилися і в інших європейських країнах, був принцип «континентальної геополітики». На відміну від «старих правих» і класичних націоналістів, А. де Бенуа впевнений, що принцип централістської держави-нації є історично вичерпаний і що майбутнє належить тільки «Великим Просторам». При цьому першоосновою таких «Великих Просторів» мають стати не тільки об’єднання різних держав у прагматичний політичний блок, а й входження етнічних груп різних масштабів до складу єдиної «Федеральної Імперії» на рівних підставах. Така «Федеральна Імперія» повинна стати стратегічно єдиною й етнічно диференційованою. «Великим Простором» А. де Бенуа називає Європу, що є континентальним геополітичним утворенням, яке ґрунтується на етнічному ансамблі індоєвропейського походження і має спільне культурне коріння. «Захід», навпаки, є геополітичним та історичним поняттям, що заперечує етнічні та духовні традиції, ґрунтується на чисто матеріальних і кількісних критеріях існування, є утилітарною і раціоналістичною механістичною буржуазною цивілізацією. Саме таким закінченим втіленням Заходу є США.
Конкретним проектом «нових правих» стала інтеграція Європи до «Федеральної Імперії», спроможної протистояти Заходу і США.
Отже, геополітика «нових правих» була різко антиатлантичною і знайшла часткове вираження у Євроінтеграційній стратегії Франції, Німеччини та деяких інших країн [7, с. 27]. На рівні практичної політики починаючи з 1970-х років «нові праві» обстоюють позиції суворого стратегічного нейтралітету Європи, вихід із НАТО, розвиток самодостатнього європейського ядерного потенціалу. Щодо СРСР, пізніше Росії, позиція «нових правих» еволюціонувала. Почавши з класичної тези «Ні Захід, ні Схід, але Європа», вони поступово еволюціонували до тези «Насамперед Європа, але краще із Сходом, ніж із Заходом». Вони бачать долю Європи як антитезу атлантистських і мондіалістських проектів, вони противники «талассократії» та концепції One World.
Дещо відмінну версію континентальної геополітики представляє бельгієць Жан Тіріар. Він доходить висновку, що світова роль європейських країн буде знівельована остаточно, якщо вони не приєднаються до складу єдиної Імперії, спроможної протистояти США. При цьому Ж. Тіріар підкреслює, що така імперія повинна бути не «федеральною» і «регіонально орієнтованою», а гранично уніфікованою, централістською, єдиною континентальною Державою-нацією. Наприкінці 1970-х рр. ХХ ст. погляди Тіріара зазнали змін. Аналіз геополітичної ситуації дав йому підстави стверджувати, що масштаб Європи вже не є достатній для того, щоб позбутися впливу американського глобалізму. Головною умовою майбутньої могутності Європи є її об’єднання з СРСР. Від геополітичної схеми, що включала три основні зони, Захід, Європу, Росію (СРСР), він переходить до схеми тільки з двома складовими - Захід і Євразійський континент й доходить радикального висновку, що Європі краще вибрати радянський соціалізм, ніж англосаксонський капіталізм. Конкретно погляди Ж. Тіріара відобразилися в проекті «Євро-Радянскої імперії від Владивостока до Дубліна». У ньому майже пророче описані причини, що приведуть СРСР до краху, якщо він найближчим часом не зробить активних геополітичних кроків у Європі і на Півдні. Ж. Тіріар вважає, що ідеї К. Хаусхофера відносно «континентального блоку Москва-Токіо» актуальні й досі. Ці тези Ж. Тіріар виклав за 15 років до розпаду СРСР, передбачивши його логіку і причини. Ж. Тіріар робив спроби довести свої погляди до керівництва СРСР, але це йому не вдалося. Погляди Ж. Тіріара лягли в основу ідеології нонконформістського руху європейських націонал-більшовиків («Фронт європейського звільнення»).
Дуже близькими до ідей Ж. Тіріара є погляди австрійця генерала Йорданса фон Лохаузена, який вважає, що політична влада має шанс стати довговічною і стабільною лише за умови, якщо уряди мислитимуть не локальними категоріями, а «тисячоліттями і континентами». Лохаузен відокремлює долю Європи від долі Заходу, вважаючи Європу континентальним утворенням, що тимчасово підпало під контроль талассократії. На його думку, майбутнє Європи неможливе без Росії і, навпаки, Росія не може існувати без Європи саме через уразливість її геополітичних позицій перед США. Йорданс фон Лохаузен, як і Жан Тіріар, передбачив геополітичний крах СРСР як наслідок дотримування ним свого звичайного курсу. Якщо атлантистські геополітики вбачали у краху СРСР перемогу, то Й. фон Лохаузен бачив у цьому скоріш поразку континентальних сил, але з тим нюансом, що нові можливості, які відкриються після падіння радянської системи, можуть утворити нові сприятливі умови для утворення у майбутньому нового євразійського блоку, Континентальної Імперії, оскільки певні обмеження, котрі диктуються марксистською ідеологією, були б у цьому випадку зняті.
Континенталістська орієнтація бельгійського геополітика і публіциста Робера Стойкерса полягає в активізації співробітництва Європи з країнами Третього Світу. Разом з тим він підкреслює величезну значущість Індійського океану для майбутньої геополітичної структури планети:
Індійський океан, контроль над яким забезпечував би вплив на три великих простори — Африку, Південно-Євразійський та Тихоокеанський регіони, має стати ядром всієї Європейської геополітичної стратегії [7, с. 29].
Заслуговує на увагу версія геополітики, що міститься у творах французького письменника Жана Парвулеско. Він висловлює думку, що нинішній історичний етап є кульмінацією багатовікового геополітичного протистояння, коли драматична історія континентально-цивілізаційної дуелі наближається до розв’язки. Жан Парвулеско передбачає швидке виникнення гігантської континентальної конструкції «Євразійської Імперії Кінця» та її зіткнення з «Імперією Атлантики». Цей есхатологічний поєдинок, описуваний ним у апокаліптичних тонах, він називає «Фінальною Битвою».
До поглядів «нових правих» приєднується італієць Карло Террачано, який публікує свої геополітичні аналізи у міланському «Оріоні» і вважає, що доля Європи цілком і повністю залежить від долі Росії та Євразії, від Сходу. Для нього континентальний Схід -це позитив, атлантичний Захід - негатив. Він поділяє ідею єдиної Євразійської Держави, «Євро-радянскої імперії від Владивостока до Дубліна», що зближує його з Ж. Тіріаром, та не поділяє властивого Ж. Тіріару «якобінства» і «універсалізму», наполягаючи на етнокультурній диференціації і регіоналізмі, що зближує його з Аленом де Бенуа. Підкреслюючи центральну роль російського чинника, він разом з тим вважає, що найважливіша роль у боротьбі з атлантизмом належить ісламському світу. Остаточна формула поглядів доктора Террачано: Росія (heartland) + Іслам проти США (атлантизм, мондіалізм). Європу Террачано бачить як плацдарм російсько-ісламського антимондіалістського блоку. З його точки зору, тільки така радикальна постановка питання об’єктивно може привести до справжнього європейського відродження.
Проекти континенталістів не знайшли практичного вираження і залишилися здебільшого на папері. Американська версія атлантизму опанувала провідні ідеологічні позиції в Європі, залишивши проекти континенталістів у спадщину окремим опозиційним угрупованням.
Атлантистська лінія геополітики. Розвиток американської (атлантистської лінії) геополітики після 1945 р. являв собою розвиток теорії Х. Макіндера, А. Мехена, Н. Спікмена. Американський вчений С. Коуен запропонував розподіляти основні геополітичні реалії на «ядра» і «дисконтинуальні пояси». На його думку, кожен конкретний регіон планети може бути розкладений на чотири геополітичні складові:
- зовнішнє морське середовище;
- континентальне ядро (nucleus), що є тотожнім терміну «Hinterland» (вилучені від узбережжя внутрішні регіони);
- дисконтинуальний пояс (берегові сектори, що орієнтовані або всередину континенту, або у протилежний бік);
- регіони, що геополітично незалежні від усього ансамблю.
Концепція дисконтинуальних поясів набула подальшого розвитку в
ідеологічній концепції Генрі Кіссінжера, за якою політична стратегія США щодо «дисконтинуальних» берегових зон полягає у поєднанні фрагментів у одне ціле та забезпеченні тим самим повного домінування ідеології атлантизму на теренах Радянської Євразії. Ця доктрина одержала назву «Linkage» або «Анаконда» і була спрямована на те, щоб «берегові сектори» Євразії або зберігали нейтралітет, або тяжіли до внутрішніх просторів континенту. На практиці ця політика була реалізована шляхом в’єтнамської воєнної кампанії, активізацією американо-китайських відносин, підтримкою проамериканського режиму в Ірані, різноманітних сепаратиських рухів. Розвиток класичної атлантистської моделі досягає кульмінації наприкінці 80-х років XX ст. Саме тоді стратегія «Анаконди» продемонструвала свою ефективність і здобула конкретного вираження у розпаді Варшавського договору і СРСР [7, с. 27].
Принцип анаконди, який зводиться до блокування ворожих територій з моря і за береговими лініями, що поступово веде до виснаження ворога, успішно апробований у громадянській війні США 1861-1865 рр., було перенесено на планетарний рівень американським адміралом Альфредом Мехеном і запропоновано для боротьби з континентальними державами Євразії, у першу чергу з Росією і Китаєм, а у другу - з Німеччиною. Саме А. Мехен ввів поняття морської сили (згодом розвинуте у працях Х.Макіндера), розглядаючи світовий океан як стратегічний простір у військовому та торговельному значеннях й вбачаючи основне завдання американської політики у розвитку Військово-морських сил для створення світової морської імперії й встановлення контролю над світовим океаном. Термін «геостратегія» З. Бжезінський, продовжувач справи Хелфорда Макіндера і один із ідеологів Холодної війни, у своїй роботі “План гри” визначив так: геостратегія - це об’єднання геополітики і стратегії; її мета - максимізація коефіцієнта корисних дій і перенесення геополітики та стратегії з теорії на практику [8].
З. Бжезінський у своїй роботі «Велика шахівниця» підкреслює, що глобальна першість Америки безпосередньо залежить від того, як довго і ефективно буде підтримуватися її перевага на євразійському континенті. Очевидно, що НАТО при цьому має відігравати таку ж саму роль, як морський флот для адмірала Мехена у минулому. Тому розширення НАТО на Схід в Росії цілком логічно розглядають не як невід’ємну частину розвитку Європи, а як наближення до кордонів Росії альянсу, який очолює Америка. Всі потенціальні політичні й економічні суперники американської першості - євразійські. Сукупна сила Євразії значно перевищує американську. На щастя для Америки, Євразія занадто велика, щоб бути політично єдиною [9, с.31].
Зміст глобалізму формують лібералізм та ідея повномасштабної планетарної інтеграції. В економіці лібералізм означає принципи вільного ринку, відхід держави з економічної сфери, laissez-faire (вільну конкуренцію, невтручання в економіку, необмежену свободу підприємництва) та фрітрейдерство (вільну торгівлю). Показово, що основними провідниками глобалізму виступають не тільки США і відомі міжнародні організації, а й неофіційні структури - Рада з міжнародних відносин, Більдерберзька група, Тристороння комісія та деякі провідні геополітики - Збігнев Бжезінський, Генрі Кіссінджер, Джордж Сорос.
Основне завдання мондіалістських проектів полягає в створенні умов переходу до єдиної світової системи з домінуванням Заходу і “прогресивних”, “гуманістичних”, “демократичних” цінностей. З’явилися і глобальні концепції, які сформували ядро сучасного глобалізму [7, с. ЗО].
Концептуальні прояви глобалізму спостерігаються у поглядах ряду провідних вчених сучасності [7, с. 30]. Вихідні позиції «палкий лібералізм» знаходить у праці Френсіса Фукуями «Кінець історії?» Смисл «кінця історії», за Ф. Фукуямою, зводиться до закінчення основних політичних конфліктів, що розривали людство на попередніх етапах і тим самим складали зміст історичного процесу. В епоху варварства всі воювали з усіма і переважало право сильнішого. В Новий час суб’єктом історії і носієм суверенітету було проголошено національні держави, і цей принцип був покладений в основу Вестфальської системи. Національні держави ворогували між собою і тим самим творили європейську історію, а заодно - через колоніальні епопеї - й історію решти світу. Після Другої світової війни суперництво між націями відійшло на другий план у порівнянні з ідеологічним протистоянням світового капіталізму і світового соціалізму, і на той час смислом історії було протиборство двох політико-економічних систем. Крах СРСР і перемога Заходу в «холодній війні» завершує і цей період, і отже, у історії немає більше смислу. За час ідеологічного протистояння з комунізмом буржуазні держави достатньо зблизилися між собою, щоб стати основою нової соціально-політичної і економічної світобудови, а зникнення ідеологічного противника теоретично дозволяє поширити ліберальну демократію, ринкову економіку і ідеологію «прав людини» на увесь світ. В такій ситуації національні держави поступово відімруть, а політика повністю заміниться економікою [10].
Аналог поглядів Фукуями можна знайти і в працях європейських авторів. Так, Жак Атталі, колишній особистий радник Президента Франції
Ф. Міттерана, запропонував подібну систему поглядів у книзі «Лінії обрію». Атталі вважає, що цей етап розвитку людства характеризується настанням третьої ери - «ери грошей», що є універсальним еквівалентом цінностей, адже у ході приведення всіх речей до матеріального цифрового виразу процес управління ними набуває рис раціональності. Він пропонує власну версію сценарію майбутнього світового розвитку, де домінуючими будуть єдина ліберально-демократична ідеологія та ринкова система, а Єдиний Світ ґрунтуватиметься на принципах «геоекономіки». Результатом стане виділення трьох базових регіонів, що в Єдиному Світі претендуватимуть на роль центрів нових економічних просторів:
- Американський простір;
- Європейський простір;
- Тихоокеанський регіон, що матиме кілька центрів конкуренції, включаючи Токіо, Тайвань, Сінгапур.
Між цими трьома глобальними просторами, на думку Атталі, не існуватиме суттєвих розбіжностей чи суперечностей саме внаслідок тотожності економічного та ідеологічного типів.
Одним з найяскравіших прикладів європейської версії глобалізму є футурологічна концепція Міланського Інституту міжнародних політичних досліджень (ISPI), розроблена під керівництвом професора Карло Санторо. Відповідно до моделі Санторо світова система в даний момент перебуває на перехідній стадії від біполярного світу до мондіалістської версії багатополярності (яка ґрунтується на засадах геоекономіки). Світ є, за словами К. Санторо, потенційно схильним до цивілізаційних катастроф і передбачуваний сценарій цих катастроф може мати таку етапність:
♦♦♦ подальше послаблення ролі міжнародних інститутів;
♦♦♦ наростання націоналістичних тенденцій серед країн Третього світу;
♦♦♦ дезінтеграція традиційних блоків (за винятком Європи) і прогресуючий розпад існуючих держав;
♦♦♦ початок епохи війн малої і середньої інтенсивності, результатом яких стають нові геополітичні утворення;
♦♦♦ загроза планетарного хаосу призводить до необхідності створення нових міжнародних інститутів, яким будуть делеговані значні повноваження, що фактично означає встановлення режиму правління Світового Уряду;
♦♦♦ остаточне державотворення під егідою нових міжнародних інстанцій (Світовий Уряд) [7, с.32; 11, с.29].
Самюель Хантінгтон - відомий американський політолог і геополітик, професор Гарвардського університету і директор Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Оліна при Гарвардському університеті - у своїй програмній роботі «Зіткнення цивілізацій», що зробила його всесвітньо відомим, демонструє «консервативний оптимізм». В ній він досліджує нові умови світобудови, що склалися після розпаду двополярного світу, і фактично спростовує висновки Ф. Фукуями щодо кінця історії. Він стверджує, що кінець двополярного світу не веде автоматично до встановлення глобального і однорідного ліберально-демократичного світопорядку, відповідно, історія не закінчена і говорити про кінець конфліктів і війн зарано. Світ престав бути двополярним, та в ньому створились умови формування нової конфігурації, нових колізій, зіткнень і конфліктів. Головним актором майбутнього світу С. Хантінгтон називає цивілізації. Він підкреслює, що “В цьому новому світі наймасштабніші, найважливіші та найнебезпечніші конфлікти відбудуться не між соціальними класами, бідними і богатими, а між народами різної культурної ідентифікації... І найнебезпечніші культурні конфлікти - ті, що мають місце уздовж ліній розлому між цивілізаціями” [12, с. 24-25]. При цьому він зазначає: “Протягом сорока п’яти років “залізна завіса” була центральною лінією розділу в Європі. Зараз ця лінія змістилася на декілька сот миль на схід. Зараз вона відокремлює народи західного християнства від мусульманських і православних” [12, с. 25]. Філософські погляди, засадничі принципи, соціальні відносини, звичаї та загальні погляди на життя відрізняються в різних цивілізаціях. Ці відмінності посилює відродження релігії у більшій частині світу. С.Хантінгтон вважає, що країни із західнохристиянським корінням досягають успіху в економічному розвитку і встановленні демократії у той час, як перспективи економічного і політичного розвитку в православних країнах туманні, а в мусульманських країнах і зовсім безрадісні. “Захід є і ще довгі роки залишатиметься наймогутнішою цивілізацією, - вважає
С.Хантінгтон: “Центральною віссю політики світу після “Холодної війни” є, таким чином, взаємовідносини західної міці і політик з міццю і політикою не-західних цивілізацій”[12, с. 26].
Саме цей концептуальний крок і слід вважати початком виникнення нової теорії - теорії багатополярності світу. Причому самою назвою своєї роботи С.Хантінгтон підкреслює, що кількість акторів майбутнього світу визначається кількістю існуючих цивілізацій. Фундаментальні витоки конфліктів між країнами знаходяться в сфері відмінностей культур різних націй і груп різних цивілізацій. Хантінгтон бачить нові геополітичні кордони в топології світової політики і доходить висновку, що найгостріші конфлікти відбуватимуться уздовж кордонів цивілізацій.
Пояснюючи це, Хантінгтон наводить таке мотивування:
- існують глибокі відмінності між цивілізаціями, що є продуктом багатовікового процесу;
- світ стає тіснішим;
- відбувається десекуляризація (зростання ролі релігії як найважливішого фактора цивілізаційної ідентичності);
- спостерігається усвідомлення розбіжностей між цивілізаціями і суспільствами всередині них;
- культурні особливості і розбіжності менше піддаються змінам (є найконсервативнішими);
- зростає економічний регіоналізм, що є найстійкішим у межах однієї цивілізації.
На його думку, центральною віссю світової політики найімовірніше буде конфлікт між «Заходом і рештою» і наступна світова війна, якщо така відбудеться, буде війною між цивілізаціями. В майбутньому не передбачається появи всесвітньої цивілізації, світ складатиметься з різних цивілізацій, кожна з яких буде змушена пристосовуватися до інших [7, с. 33].
Конфлікти між групами, що належать до різних цивілізацій, будуть більш частими, затяжними і кровопролитними, ніж конфлікти всередині однієї цивілізації, стануть найбільш ймовірними і небезпечним джерелом напруженості, потенційним джерелом світових воєн. Політичні еліти деяких розколотих незахідних країн намагатимуться включити їх до числа західних, але в більшості випадків їм доведеться зіткнутися з серйозними перешкодами. Особливо важливим видається зауваження Хантінгтона щодо того, що з усіх цивілізацій єдиною повністю нетрадиційною є західна. Вона вирвалася за межі традиції: індивідуалізм і раціоналізм, наука замість релігії, прогрес, секуляризація. В цьому зв’язку набуває нового змісту розподіл, що демонструє Хантінгтон, - «Захід і весь світ». Разом з тим С. Хантінгтон рекомендує Заходу:
1) забезпечити тісніше співробітництво та єдність у межах своєї цивілізації, особливо між європейською і американською частинами;
2) інтегрувати до західної цивілізації ті суспільства у Східній Європі і Латинській Америці, чиї культури є близькими до західної;
3) забезпечити тісніші взаємовідносини з Японією і Росією;
4) обмежити зростання військової потужності конфуціанських та ісламських держав;
5) підтримувати групи, що орієнтуються на західні цінності та інтереси в інших цивілізаціях;
6) посилити роль міжнародних інститутів, які у своїй діяльності віддзеркалюють західні інтереси та цінності, узаконюють їх та забезпечують залучення до своїх структур незахідних держав [7, с. 35].
«Політичний екстремізм» З. Бжезінського є ще одним концептуальним проявом глобалізму. У вступі до своєї знаменитої монографії «Велика шахівниця» З. Бжезінський зазначає, що відколи континенти почали політично взаємодіяти, близько 500 років тому, Євразія була центром політичної влади. Різними способами в різні часи народи, що населяли Євразію - хоча здебільшого народи із західноєвропейської периферії - охоплювали і домінували над іншими регіонами світу, а окремі європейські держави здобули особливий статус і користувалися привілеями найбільших потуг світу. Останнє десятиліття XX століття засвідчує, що вперше за всі часи позаєвропейська сила постала як світова верховна влада. Крах і розпад СРСР став останнім кроком у швидкому піднесенні влади західної півкулі, Сполучених Штатів, як єдиної і справді першої глобальної влади [9, XIII].
Для власної моделі політик обрав образ шахової гри. За шахову дошку править Євразійський мегаконтинент, на якому відбуваються всі найважливіші події. Шахові фігури в основному представлені національними державами та їх угрупованнями. Правила гри формуються США, а решта країн-васалів приймає їх безальтернативно. Для успішного ведення гри імперський супергравець потребує: запобігання можливості змови між васалами; збереження їхньої залежності від спільної безпеки; забезпечення покірності підлеглих; запобігання об’єднанню варварів; урахування сучасної кон’юнктури. В правилах гри, за думкою З. Бжезінського, зростає значення таких методів, як маневрування, кооптація, утворення коаліцій, “човникова” дипломатія, використання політичного місіонерства [7, с. 35].
Проте, звертає увагу З. Бжезінський, Євразія зберігає свою геополітичну вагу. І проблемою залишається здатність США стримати появу домінуючої й антагоністичної євразійської влади. Тепер в Євразії переважає не євразійська влада - і глобальна першість Америки безпосередньо залежить від того, як довго і ефективно така перевага на євразійському континенті буде підтримуватися. “Отже, - зазначає З. Бжезінський, - Євразія - це шахівниця, на якій і далі розігрується боротьба за глобальну першість” [9, с. 31]. І на його думку, США мусять проявити геостратегічну майстерність одночасно на західних, східних і південних межах Євразії [9, с. 55].
Цікаво, що свої міркування щодо ролі Америки З. Бжезінський завершує твердженням: “Отже, Америка - не тільки найперша, так само як і не тільки єдина дійсно глобальна надвлада, однак правдоподібно, що й найостанніша” [9, с. 209]. І далі «коли американське лідерство почне згасати, малоймовірно, що якась одна держава замінить нинішнє глобальне панування Америки. Отже, ключове питання на майбутнє ось яке: “Що Америка передасть світові як тривалу спадщину свого верховенства?” [9, с. 210].
Відповіді на це запитання З.Бжезінський посвятив свою наступну книгу, в якій констатував, що американська глобальна гегемонія стала доконаним фактом. «У кінцевому підсумку, - зазначає З. Бжезінський, - хай навіть і не скоро, американське глобальне домінування припиниться. Тому для американців було б на часі спробувати визначити, яку спадщину залишить їхня гегемонія» [13, с. 183].
Значної уваги заслуговують думки З.Бжезінського про те, що: «Америка має більше зважати на небезпеку того, що її ототожнення з несправедливим варіантом глобалізації може викликати світову реакцію, яка приведе до виникнення нової антиамериканської ідеології» [13, с. 194]. При цьому він наполягає на тому, що: «Беручи до уваги її роль у глобальній безпеці і ступінь американського проникнення у світі, Америка має право прагнути більшої безпеки, ніж інші країни. Ій потрібні сили, які можна рішуче застосовувати в усіх частинах світу» [13, с. 195].
Заслуговує на увагу і його виступ на VI щорічній конференції 28 вересня 2005 року «Помаранчева революція - це революція сподівань. Україна на шляху до зрілої національної державності». В ній він підкреслив: «Україна, якщо вона справді стане успішним членом
Європейської спільноти, - це запорука майбутнього Росії, в тому сенсі, що Росія тоді не матиме іншого вибору, як також стати членом цієї спільноти» [14, с. 93-94].
Яскравий представник «ліберального антифундаменталізму» Джордж Сорос у своїй праці «Криза глобального капіталізму. Відкрите товариство під загрозою» виступає перш за все як палкий прихильник Карла Поппера і його теорії про відкрите суспільство та його ворогів. Він проникся ідеями Поппера про недосконалість нашого розуміння світу, який, проте, може удосконалюватися. Дж. Сорос розробив власну концепцію рефлективності, концепцію двостороннього зв’язку між думкою і реальністю. І на її основі дійшов висновку, що небезпека відкритому суспільству може виникати через відсутність соціальної єдності й управління [15, с. 8-9].
«Капіталізм із його ставкою виключно на ринкові сили став причиною появи іншої загрози для відкритого суспільства, - пише Сорос, - ... сьогодні ринковий фундаменталізм становить більшу загрозу для відкритого суспільства, аніж будь-яка тоталітарна ідеологія» [15, с. 20]. Далі він зазначає: «Комунізм відкидає ринковий механізм і запроваджує колективний контроль над всією економічною діяльністю. Ринковий фундаменталізм прагне скасувати систему колективного ухвалення рішень і запровадити верховенство ринкових цінностей над політичними і соціальними. Обидві крайності неприйнятні. Все, що нам потрібно. - це скоригувати баланс між політикою і ринком, між визначенням правил гри і грою за ними [15, с. 25]. «Ми маємо глобальну економіку, але не маємо глобального суспільства. Така ситуація неприпустима. . нам потрібне глобальне суспільство для підтримки нашої глобальної економіки. Глобальне суспілство не означає «глобальна держава». Скасувати держави було б нелегко і недоцільно. Проте позаяк існують колективні інтереси, що виходять за межі державних кордонів, суверенітет держави повинен бути підпорядкований міжнародному законодавству і міжнародним інституціям» [15, с. 26-27]. Цікаво відзначити, що схожу думку висловлюють й інші західні учені, стверджуючи, що: «ми маємо глобальні ринки, але нам бракує глобальних інституцій, щоб ними керувати» [16, с. 311].
Своє ставлення до ринкового фундаменталізму, який стверджує, що соціальному благу найкраще служить дозвіл людям обстоювати власні інтереси і не думати при цьому про соціальне благо - адже ці два поняття буцімто ідентичні, - як до викривлення людської природи Дж. Сорос підтвердив і в наступній своїй праці, підкресливши: «я вважаю глобальний капіталізм викривленою формою глобального відкритого суспільства» [17, с. 161]. І, напевно, для удосконалення глобального відкритого суспільства Д. Сорос продовжує закликати Америку до фундаментального переосмислення її ролі в сучасному світі [18, с. 201].
