Глобальна економіка

1.4. Хронологічні межі глобалізації в працях сучасних науковців

Ідеї глобалізації сучасні дослідники пов’язують із ретроспективою в декілька тисячоліть (М.Елліан, Ю.Яковець та ін.), знаходять їх в теоріях

І.Канта, А.Сміта (“ідеальна економічна система”). Проте наукове використання терміна “глобалізація” розпочалося з 1960-х рр., а академічно значимим воно стало в середині 1980-х рр. [3, с. 65].

У сучасній науковій літературі виділилися два основних підходи до визначення хронологічних меж глобалізації [20, с. 16-18]. Широкий підхід, який трактує глобалізацію як тривалий історичний процес поетапного формування загальнопланетарної цілісності, що супроводжує весь хід цивілізаційного розвитку, або ж почався приблизно 100 років тому у зв’язку з інтенсифікацією зовнішньоекономічних відносин. Фахівці Всесвітнього банку виділяють три хвилі глобалізації: перша -1870-1914 рр.; друга - 1950-1970 рр. і третя - починаючи з 1970 року.

Іншими дослідниками стверджується циклічно-хвильова природа глобалізації і розрізняються три цикли глобалізації:

1) античний цикл (VIII ст. до н.е. - II ст. н.е.): хвиля диференціації - VIII - IV ст. до н.е.; хвиля інтеграції - III ст. до н.е.-II ст. н.е.;

2) середньовічний цикл (III - XIII ст. н.е.): хвиля диференціації - III - VII ст. н.е.; хвиля інтеграції - VIII-XIII ст. н.е.;

3) цикл Нового часу (XIV - XXI ст. н.е.): хвиля диференціації - XГV-XVШ ст. н.е.; хвиля інтеграції - XIX-XXI ст. н.е.

Деякі дослідники виділяють: колоніальну глобалізацію як наслідок Великих географічних відкриттів XV-XVI ст.; повільну еволюційну глобалізацію, що тривала до кінця XI ст.; прискорену глобалізацію XX ст.

Існує також підхід, відповідно до якого процес глобалізації розділяється на такі етапи: повільну глобалізацію (до початку епохи Великих географічних відкриттів); структурну глобалізацію, пов’язану з переділом світу й утворенням протилежних економічних систем (середина XI - 80-ті роки XX ст.); послідовну глобалізацію (сучасний етап).

Представники вузького підходу розглядають глобалізацію як новітній процес, що почався в XX ст. (остання чверть XX ст.) і органічно пов’язаний з більш загальним процесом інтернаціоналізації [20, с. 16-18].

Видатний економіст-міжнародник А.С. Філіпенко у своїй фундаментальній праці, присвяченій проблемам економічної глобалізації, теж розглядає два підходи. Відповідно до першого підходу, глобалізація розпочалася ще в період Великих географічних відкриттів як в’ялоплинна глобалізація, коли економічні зв’язки між державами мали спорадичний, дискретний характер, залишаючись у межах окремих локальних ареалів і територій. Від епохи Великих географічних відкриттів до середини XIX ст. вона перейшла в стадію повільно прогресуючої глобалізації, під час якої сформувався світовий ринок, розвивався міжнародний поділ праці, вималювався профіль спеціалізації окремих країн і регіонів. Наступний етап - середина XIX ст. - 80-ті рр. XX ст. - названий біструктурною глобалізацією, був пов’язаний з економічним переділом світу, розпадом світового господарства на протилежні системи та їх протистоянням. Нарешті, послідовна, або органічна, форма глобалізації розвивається в умовах єдиного ринкового світового господарства як об’єктивний процес і найважливіша ознака постіндустріальної цивілізації. При цьому А.С. Філіпенко посилається на те, що, аналізуючи історичні форми глобалізації, англійські автори виокремлюють глобалізацію архаїчну, протоглобалізацію, модерну і постколоніальну.

Другий підхід базується на тому, що глобалізація притаманна лише економічному розвитку кінця XX століття. На нинішньому етапі глобалізація стає визначальним чинником як національного, так і міжнародного розвитку, перетворюється на домінуючу тенденцію світогосподарських процесів. А.С. Філіпенко дотримується думки, що витоки глобалізації беруть свій початок з часів давніх цивілізацій, між якими розвивався товарообмін [21, с. 19-20].

Відомий зарубіжний дослідник глобалізації Ульрих Бек вважає, що серед теорій глобалізації можна виділити три підходи до встановлення ´її часових рамок. «Згідно з першим із них, глобалізація розпочалася на світанку цивілізації, а отже, вже триває 5-10 тис. років і означується як процес поширення цивілізації або ототожнюється з розширенням світ- систем. Другий підхід відносить початок глобалізації до періоду зародження капіталізму та початку європейської модерності, тим самим приписуючи їй приблизно 500-річний вік. На думку представників третього підходу, глобалізація - нещодавнє явище, пов’язане з такими процесами, як деколонізація, постіндустріалізація та інформатизація, а отже, його вік вимірюється 30-40 роками» [22, с. 13].

Відомий український вчений Т.В. Кальченко виокремлює чотири базові концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномена [23, с. 69]:

1. Концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»).
2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномена.
3. Концепція протоглобалістів. В агрегованому вигляді концепції
4. Концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).

Перша концепція найбільшого визнання набула у працях Р. Робертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Броделя, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Красіна, Ю. Пахомова та ін. (узагальнені концептуальні позиції прибічників такого підходу представлені на рис. 1).

Так, Р. Робертсон і М. Уотерс вважають, що глобалізація є тривалим історичним процесом, і її початок відносять до рубежу XV- XVI ст., а Г. Терборн виділяє в історії принаймні шість хвиль глобалізації, найраннішою з яких він вважає експансію світових релігій у III—VII ст. Позиція західних вчених знаходить визнання серед деяких російських науковців. Так, відповідно до підходу Г.Померанца, глобалізація є лише історичним явищем, що постійно супроводжує історію людства і приймає на різних етапах розвитку техніки і соціуму різноманітні форми [23, с. 72].

У працях інших вчених форми глобалізації ще більш уточнюються. До них відносять еллінізм, «три Рими», Арабські халіфати, Великі географічні відкриття тощо.

Аргументація прибічників першої концепції є логічною з погляду на глобалізацію як процес, що трансформував певні сфери світового простору. За думкою Ф.Броделя, розмір світового простору залежить від історичного сприйняття часу. Для Середземномор’я, наприклад, істотними глобальними подіями визнавалися тільки ті, що були безпосередньо пов’язані з басейном цього моря. Але поступово часовий центр змістився на північ Європи. Саме тому, як вважає Ф.Бродель, у кожну історичну епоху глобалізатори, в міру власних зусиль, намагаються освоїти світ у відомих для них межах, а отже, кожен часовий проміжок світового розвитку характеризується власним рівнем глобалізації.

До прибічників другої концепції Т.В. Кальченко відносить таких західних вчених, як К. Омае, Т. Левітта, Ф. Фукуяму, російських - А. Вебера, О. Неклессу, В. Кузнєцова, В. Ядова, і вітчизняних - Д. Лук’яненка, О. Білоруса, А. Гальчинського, В. Гейця та ін. Їх увага спрямовується на зростаючі обсяги міжнародних торговельних операцій, діяльність ТНК і міжнародних організацій, планетарні комунікаційні мережі та мультикультуралізм.

Прибічники цієї концепції висловлють думку, що визначення тенденцій віддаленого минулого як глобалізаційних є антиісторичним, оскільки надає їм властивостей такого масштабу, який не був їм притаманний — інтенсивність і всеосяжність, а також робить позбавленим змісту саме поняття глобалізації. Якщо глобалізацією визначати як будь- які міжнародні, міжкультурні контакти і географічні відкриття європейців, починаючи з XV, а тим більше з ІІІ ст., тоді поняття «глобалізація» охоплює все що завгодно і водночас нічого конкретного. Ототожнення різномасштабних і різноякісних явищ, вважає В. Кузнєцов, перетворює «глобалізацію» з конкретного наукового поняття, яке розкриває специфічність сучасних процесів, в абстрактне зазначення тривіального факту переміщення індивідів і результатів їхньої діяльності по планеті.

Критиці піддаються також і спроби представників першої концепції визначити засновників глобалізаційних теорій. Наприклад, О. Іанні та М. Уотерс початок дискурсу глобалізації пов’язують з працями О. Канта, К. Маркса й інших класиків соціології. Це, з погляду В. Ядова, є також антинауковим. Досліджуючи соціокультурні зрушення ХХ ст., можна розвести предметні галузі теоретичних пошуків класиків і сучасних дослідників, позначивши їх, відповідно, поняттями «інтернаціоналізація» і «глобалізація». Інтернаціоналізацією, на думку представників «другої концепції», логічно називати поглиблення системних економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститутів (держав, міждержавних неурядових організацій національного масштабу), що було помічене ще в ХІХ ст. і стало предметом дослідження класичних теорій розвитку. Ключовим словом під час дослідження ранньоіндустріальної і індустріальної цивілізації (аж до 60-х рр. ХХ ст.) було слово, що позначало поняття «національний»: національний ринок, національне господарство, національний суверенітет, війни між національними державами та їх союзами тощо. Це дозволяло будувати класичні економічні, соціологічні, культурологічні теорії та концепції, значною мірою відволікаючись від власне глобальних процесів [23, с. 75].

Проте ця характеристика все ж таки не достатня для теоретикопрактичного узагальнення сучасних процесів, які якісно відрізняються від попередніх стадій інтернаціоналізації. Статистика виявляє, що в першій половині ХХ ст. виник різкий контраст між плавністю розвитку попередніх тенденцій та хвилеподібною динамікою наступних. Цей контраст кількісних параметрів вказує на перехід від інтернаціоналізації до власне глобалізації. До поняття глобалізації, на думку О. Неклесси, логічно включати як безпрецедентну інтенсифікацію процесів інтернаціоналізації до такого ступеня, що вони виступають безпосередніми факторами змін соціальної організації на субнаціональному рівні, так і інтенсифікацію транснаціональних міжіндивідуальних і міжгрупових взаємодій.

Отже, вже хоча б через різність предмета таких класиків економіки, як Маркс чи Кант слід вважати попередниками, а не засновниками теорії глобалізації. Крім того, класичні теорії суспільного розвитку за логічною структурою принципово відрізняються від теорій глобалізації [23, с. 71-76].

Третю концепцію пропонується розглядати в контексті попередньої [23, с. 76]. За цією концепцією виокремлюють два етапи глобалізації - протоглобальний і сучасний етап ліберальної глобалізації.

Яскравим прибічником цієї концепції є А.І. Уткін. Він зазначає, що факт взаємозалежності країн і народів був відомим задовго до появи терміна «глобалізація». Але революційно швидкими темпами зближення йшло лише двічі. У першому випадку - на межі XIX і XX ст. світ вступив до активної фази взаємозближення на основі активізації розвитку торговельних і інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки новітнім досягненням науки і техніки.

Британія зі своїми морським, індустріальним і фінансовим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глобалізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. Трансатлантичний кабель (1866 р.) скоротив час передання інформації між Лондоном і Нью-Йорком з тижня в тисячу разів, а телефон - до кількох хвилин.

Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговельно- економічних зв’язків, зі зростанням фінансової взаємозалежності національних господарств, деякі дослідники дійшли висновку, що з 70-х р. XIX ст. до 1913 р. (початок протоглобальної стадії) ступінь економічної взаємозалежності індустріальних країн за багатьма з цих параметрів був не нижчим, аніж наприкінці XX століття [23, с. 77].

Ідеологами глобалізації перших десятиліть стали Р. Кобден і Дж. Брайт, які висунули тезу про те, що вільна торгівля незворотньо підштовхне всесвітнє економічне зростання і завдяки небаченому процвітанню, заснованому на взаємозалежності, народи позбудуться конфліктних ситуацій.

Р. Кобден висунув ряд фундаментальних для лібералізму тез, зокрема про те, що торгівля між країнами є найкращою профілактикою військових конфліктів. Він наполягав на тому, щоб були запроваджені наднаціональні інстанції, здатні регулювати відносини між державами, обмежувати їх свободу у веденні війн і примушувати в певних випадках до миру і співробітництва навіть проти їх волі. Узагальнюючи пошуки попередників, Й. Шумпетер у своїй класичній праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» виклав ідею «творчої деструкції» — постійної заміни менш ефективних способів виробництва більш ефективними. Таким чином набула розвитку думка про головну особливість часу, зміст якої полягав у заміні традиційних способів розвитку підприємства на інноваційні.

Ідея сприятливого впливу глобалізації на схильне до конфліктів світове середовище висвітлювалася в книзі Н. Ейнджела «Велика ілюзія» (1909 р.). У ній за п’ять років до початку Першої світової війни автор доводив неможливість глобальних конфліктів, оскільки світ набув економічної взаємозалежності: до 1914 р. Британія та Німеччина (основні зовнішньополітичні антагоністи) були другими за значушістю торговельними партнерами, і це при тому, що на зовнішню торгівлю Британії і Німеччини припадало 52 і 38 % їхніх ВНП відповідно. Америка, Британія, Німеччина, Франція, стверджував Ейнджел, втрачають схильність до ведення війн.

Серпень 1914 р. показав всю необґрунтованість твердження про незворотність глобального зближення націй. Перша світова війна призупинила процес зростання економічної, інформаційної, комунікаційної взаємозалежності. Вигоди глобалізації поступилися геополітичним розрахункам. 1914-1945 рр. були періодом фактичної автаркії основних світових виробників.

Семидесятирічний період між початком Першої світової війни і закінченням «холодної війни», вважає А. Уткін, був проміжним періодом між першим і другим періодами глобалізації. Лише в останні десятиліття ХХ ст. після двох світових воєн, великої депресії і численних соціальних експериментів, що призвели до протистояння систем, ліберальний економічний порядок, створений у ХІХ ст., став відроджуватися у світовій практиці.

Друге народження (чи відродження) глобалізації почалося наприкінці 1970-х рр. на основі безпрецендентної революції, що забезпечила появу інформаційних, цифрових та телекомунікаційних технологій. «Смерть» простору стала важливим фактором, що змінив світ між двома фазами, двома періодами глобалізації. На початку 1980-х рр. керівники потужних економічних відомств - Міністерства фінансів, МВФ і Світового банку, розташованих у столиці США, досягли згоди про те, що головною перешкодою для економічного розвитку є митні та інші бар’єри на шляху світової торгівлі. Глобальною метою було визначено процес руйнації цих бар’єрів. Так сформувався «Вашингтонський консенсус», який відчинив двері глобалізації ліберального типу [23, с. 78; 9, с. 12-15].

Четверта концепція «глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству», обґрунтована в термінах філософської науки в працях і доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова. Г оловним завданням своєї концепції Е. Азроянц вважає зближення трьох попередніх. Для цього, на його думку, необхідно відповісти на два запитання: що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою), і в якому відношенні знаходяться поняття «інтеграція» і «глобалізація»: поглинається одне поняття другим або вони є рівнозначними? [10, с. 63].

Глобалізація розглядається як мета історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є його тенденціями, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Такий підхід передбачає розгляд глобалізації не як стратегії, що ставить за мету досягнення гомогенності, а як найважливіше джерело різноманітності - збирання до цілого різноманітних складових. При цьому різноманітність є не тенденцією, а результатом, що визначає життєспроможність системи, який не можна ототожнювати з дезорганізацією і хаосом [23, с. 82].

Ці два класи тенденцій можна уявити таким чином:

Інтеграція:

• транснаціоналізація;
• регіоналізація;
• імперіалізація;
• націоналізація;
• етносоціалізація.

Дезінтеграція:

• етносуверінізація;
• реставрація;
• асоціалізація;
• міграція.

Процес глобалізації за часом розподіляється на певні етапи, характерні форми яких дозволяють розрізняти їх як історичні типи, щаблі. Не претендуючи на повноту і завершеність, серед таких типів можна назвати глобалізацію: родову, племінну, етнічну, давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаціональну.

Е. Азроянц пропонує деякий перелік параметрів, що диференціюють глобалізацію за напрямами діяльності, в межах яких є можливим давати оцінку ступеня інтеграції історичного суб’єкта в метапростір. Серед таких параметрів він виділяє: природний, економічний, політичний,

технологічний, культурний, комунікаційний, демографічний.

Глобалізація економіки є не просто продовженням і прискоренням багатовікового процесу інтернаціоналізації, не просто розширенням сфери його дії, а процесом переходу світового економічного простору до якісно нового стану. Глобалізацією нерідко називають зростання економічної відкритості країн, лібералізацію торгівлі, міжнародних переміщень капіталу тощо. Це поняття використовується і як синонім міжнародної інтеграції [24, с. 18].

Surveying uses of the term globalization in contemporary parlance, four general conceptions can be distinguished. Globalization is variously understood to mean internationalization, liberalization, universalization, and planetarization. These four notions overlap and are complementary, inasmuch as all of them refer broadly to the growth of social relations that extend beyond the confines of the nation-state. Many people also use the term to mean more than one of these four things at the same time. However, the four notions have different foci and different (sometimes radically divergent) implications. One’s choice of emphasis among these conceptions is therefore highly significant for one’s knowledge and practice of globalization [2, с. 527].

Для виявлення історичних кордонів глобалізації слід чітко визначити основні категорії, що часто ототожнюються з нею, тобто побудувати понятійний ряд «інтернаціоналізація — регіоналізація — єдиний і цілісний світ — глобалізація».

Інтернаціоналізація є в принципі універсальною за суб’єктами і простором, які охоплюються нею, хоча і не обов’язково втягує до сфери свого впливу всіх чи навіть більшу частину учасників міжнародної економіки. Найчастіше процес розвивається на локальному рівні, охоплюючи окремі сфери, види, напрями діяльності. Інтернаціоналізація як явище історично мала з’явитися досить рано - за суттю одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур. Головна її функція - забезпечення стійких міжнародних зв’язків у реально функціонуючій світовій економічній системі.

Інтернаціоналізація є поступовим взаємопроникненням технологічних і культурних стандартів, яке, однак, не захоплює державного суверенітету. Масштабні, довготермінові та всеохоплюючі процеси інтернаціоналізації підготували матеріальне, когнітивне, політичне підґрунтя глобалізації.

Якщо явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну і розвитку існує стільки, скільки самі міжнародні відносини, то глобалізація як явище оформилася у другій половині XX століття. При цьому суб’єктом глобалізації, як і в разі з інтернаціоналізацією, є, в принципі, весь спектр суб’єктів сучасної економіки, політики, міжнародного життя [23, с. 84].

Регіоналізація часто розглядається як характерна ознака світової економіки кінця XX століття. Але такий процес як фактор державотворення спостерігався ще в Середньовіччі. Це підтверджує тезу про те, що історія являє собою послідовність циклів «стягування» та руйнування держав, інших суб’єктів світової економіки, а регіоналізація є однією з форм стадій «стягування», сутність якої полягає у формуванні нових, більш великих інтеграцій (соціально-територіальних систем) - союзів, конфедерацій тощо на основі та завдяки розвитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків.

Єдиний і цілісний світ, найімовірніше, теж не є породженням XX ст., в деяких формах він проявляв себе і раніше. Єдність і цілісність світу не є якістю, що набувається моментально. На шляху до цього можливі різні етапи і ступені досягнення. Крім того, єдність і цілісність світу, що об’єктивно утворюються, можуть тривалий час не сприйматися сучасниками як такі, що існують, і, навпаки, сприйняття світу як цілісності може залишати позаду реалії. Єдина і цілісна система є якістю не тільки світу, а й цивілізацій, які відіграють в ньому провідну роль, ознака їх духовної і/чи матеріальної екстравертності. Такий світ, як і регіоналізація, це можливий, але не кінцевий результат розвитку процесів інтернаціоналізації в різні історичні епохи, результат, що періодично переглядається з тим, щоб бути відтвореним на нових витках історичної спіралі [23, с. 85].

Глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що провокує нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету, закладає фундамент деякої нової, глобальної спільноти. Маючи багато спільних рис, глобалізація та інтернаціоналізація є все ж таки якісно різними процесами. З певної точки зору їх можна розглядати як стадії, що наслідують одна одну. Проте, судячи з того, що ми знаємо про глобалізацію, це - якісно новий рівень економічного розвитку в новій площині. Країни, що розвиваються в полі інтернаціоналізації і глобалізації, знаходяться як би в різних діапазонах. Зрозуміло, що між інтернаціоналізацією і глобалізацією немає нездоланного бар’єра.

«Стягування» світу до єдиного, хоча і суперечливого, позначеного значною кількістю вибухонебезпечних проблем і конфліктів цілого, одним з наслідків обов’язково матиме становлення принципово нового типу (на додаток до історично давно існуючих внутрішньокраїнових і міжнародних) відносин внутрішньоглобальних. Основу їх утворюють міждержавні відносини, проте владна вертикаль внутрішньоглобальних відносин формуватиметься навколо найбільш дієвих у практичному плані держав, їх союзів та інтеграцій, а також міжнародних організацій [23, с. 86].

Якщо попередні до глобалізації етапи економічного розвитку, як уже зазначалося, заведено трактувати діахронно, як зміну стадій чи подій, просторово розділених кордонами суверенних держав, то з початком епохи глобалізації таке розуміння історії людства змінилося синхронним баченням, яке фіксує події одночасно, не розділяючи їх простором і часом. Глобалізація прийшла на зміну модернізації, яка була стадіальною теорією історії. Сама ж глобалізація зосереджена на інтеграції в реальному часі. Її зміст становить та революція в технології засобів зв’язку, яка скасовує історичний час, а до певної міри - і простір. Теоретично віднині будь-яка країна, незважаючи на специфіку власної історії, може скористатися економічними перевагами, які відкриваються перед нею у разі лібералізації певних секторів господарства.

І глобалізація, і модернізація є телеологічними: вони відмовляються від ідеї про циклічність історії і ґрунтуються на теорії про те, що майбутнє не повторює минуле і що нині відбувається формування нової глобалізаційної ери. Але питання про телеологічність чи циклічність історії залишається відкритим.

Якщо ж історія є скоріш циклічною, ніж телеологічною, можна очікувати, що глобалізаційна тенденція набуде зворотного розвитку, можливо, в результаті воєнного конфлікту, екологічної катастрофи чи демографічної кризи.

Отже, поки проблема діахронності чи синхронності стадіального розвитку світу не матиме остаточного тлумачення, поставити останню крапку в дискусіях про початок формування глобальної системи неможливо [23, с. 86-87].

Слід також зазначити, що представники цивілізаційного підходу до дослідження глобалізації (Е. Азроянц, О. Неклесса, Ю. Павленко, О. Панарін, В. Віганд, М. Горін, В. Цимбурський, Ю. Яковець), які виходять з позицій історизму, не бачать у глобалізації нічого нового, відводячи її початок до XV чи XIX ст. або вважаючи її властивістю людства протягом усієї його історії і навіть умовою його існування. Серед представників цього підходу поширені лінійні уявлення про характер процесу глобалізації, що передбачають розширення, поглиблення, збільшення інтенсивності світових інтеграційних процесів без їхніх радикальних перетворень. На думку С.Б. Кримського, «розгортання історії як всесвітнього процесу вже виступає фактичною глобалізацією у сферах різнобічної взаємодії народів, країн та локальних цивілізацій. Історія самореалізується у напрямку зв’язків її підсистем». У статті П. Хірста та Г. Томпсона стверджується, що: ‘Globalization’ is a complex and contested concept. Globalization has a history [25, с. 355], цей термін не є новим і, на думку І. Уоллерстайна, глобалізаційні процеси нараховують порядка 500 років [26].

В науковому середовищі яскраво проявляється неоднозначність й у оцінці глобалізації, зокрема в контексті інтерпретації її наслідків. З одного боку, глобалізація торує шлях до формування єдиного світу у формі мегадержави з єдиною світовою економікою, культурою тощо. У цьому випадку глобалізація веде до втрати багатоманітності світу, певної асиміляції. З іншого боку, глобалізація розглядається як формування цілісної системи самобутніх суб’єктів світового порядку, зв’язки між якими є такими, що взаємно доповнюються, а не руйнують самі суб’єкти - частини системи.

Сучасний етап розвитку процесів глобалізації у світлі Доповіді Генерального секретаря ЮНКТАД може розглядатися як перехідний, зумовлений тими уроками, які надала світові перша у XXI ст. світова фінансова криза, що розпочалася у 2007 році й наслідки якої досі не подолані. У Доповіді аналізуються уроки, а також причини кризи і робиться висновок про необхідність переходу від діючої глобалізації з опорою на фінанси, яка характеризується відірваністю фінансових ринків від реальної економіки, до глобалізації з опорою на стабільний і

всеохоплюючий розвиток. В документі обгрунтовується відхід від тієї неоліберальної стратегії світового розвитку, яка почала активно запроваджуватися у практику міжнародних відносин з 70-х років XX ст. й на певному етапі сприяла світовому розвитку, але в сучасних умовах виявилася неефективною [27].

Neoliberal globalization under American auspices has elicited widespread acceptance among elites throughout the world. However, it has also provoked widespread popular resistance and has been unable to reestablish a framework for sustainable global economic development and political stability [2, с. 568].

1. Jones A. Dictionary of Globalization / Andrew Jones. - Cambridge, UK; Malden, MA, USA: Polity, 2006. - 258 p.
2. Encyclopedia of Globalization / Ed. by R. Robertson, J.A. Scholte. - N.Y.; Lnd: Routledge, 2007. - Vol. 2. F to M. - XVII, 427-845.
3. Лук’яненко Д.Г. Глобальна економічна інтеграція: монографія / Дмитро Григорович Лук’яненко. - К.: ТОВ “Національний підручник”, 2008. - 220 с.
4. Лук’яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності: навч. посіб. / Дмитро Григорович Лук’яненко. - К.: КНЕУ,
5. - 204 с.
6. Глобалистика: Международный междисциплинарный энциклопедический словарь / Гл. ред.: И. И. Мазур, А. Н. Чумаков. - М. - СПб. - Н.Й.: ИЦ “ЕЛИМА”, ИД “Питер”, 2006. - 1160 с.
7. Chase-Dunn Ch. Trade Globalization since 1795: Waves of Integration in the World-System / Chase-Dunn Ch., Kawano Yu., Brewer B.D. // Globalization and Economy. Vol. 1. Globalizing Markets and Capitalism. Ed. by P. James, B.K. Gills. - Los Angeles: Sage publications, 2007 (Central currents in globalization). - P. 58-83.
8. Навроцька Н.А. Глобальні детермінанти трансформації інвестиційного процесу: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора екон. наук: спец. 08.00.02 “Світове господарство і міжнародні економічні відносини” / Н.А. Навроцька. - К., 2015. - 32 с.
9. Бочан І.О. Глобальна економіка: підручник // І.О. Бочан, І.Р. Михасюк. - К.: Знання, 2007. - 403 с.
10. Уткин А.И. Глобализация: процесс и осмысление / А.И. Уткин. - М.: Логос, 2002. - 254 с.
11. Азроянц Э.А. Глобализация: катастрофа или путь к развитию? Современные тенденции мирового развития и политические амбиции / Э.А. Азроянц. - М.: Издательский дом «Новый век», 2002. - 416 с.
12. Сиденко В.Р. Глобализация - европейская интеграция - экономическое развитие: украинская модель: В 2-х томах / Владимир Романович Сиденко. - К.: Феникс, 2008. Том 1. Глобализация и экономическое развитие. - К.: Феникс, 2008. - 376 с.
13. Limits to globalization: welfare states and the world economy / Elmar Rieger and Stephan Leibfried;translated by Benjamin W.Veghte with the assistance of Elmar Rieger. - Cambridge: Polity Press, 2009. - 402 p.
14. Стігліц Дж. Глобалізація та її тягар; А.Іщенко (пер. з англ.) / Джозеф Стігліц. - К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2003. - 252 с.
15. Башнянин Г.І., Шевчик Б.М., Сухий О.О., Перепьолкіна О.О. Сучасні економічні теорії глобальних систем: навч. посіб. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Львів: Новий Світ - 2000, 2013. - 366 с.
16. Делягин М.Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации: Курс лекций. - 3-е изд., перераб. и доп. / М.Г. Делягин. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 768 с.
17. Пределы глобализации (культура в контексте глобализационных процессов). Материалы постоянно действующего междисциплинарного семинара Клуба ученых “Глобальный мир”. Выпуск пятый (17). - М.: Издательский дом “Новый Век”, Институт микроэкономики, 2002. - 116 с.
18. Минаев С.В. Глобальная экономика: 2012-2013 годы. Аналит. обзор / С.В. Минаев. - РАН. ИНИОН. Центр научн.-информ. исслед. глобал. и регион. пробл. Отд. Азии и Африки. - М., 2014. - 128 с. (Сер.: Глобальные проблемы современности).
19. Бжезінський З. [Електронний ресурс]. Режим доступу:http://politika.ua/bligpost27489
20. Глобальна економіка: конспект лекцій для студентів V курсу денної форми навчання спеціальності «Міжнародна економіка» / Відп. за випуск О.В. Воронова. - Одеса: ОНЕУ, Ротапринт, 2012. - 84 с.
21. Филипенко А.С. Экономическая глобализация: истоки и результаты / Антон Сергеевич Филипенко. - М.: “Экономика”, 2010. - 511 с.
22. Бек У. Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія / Ульрих Бек; пер. з нім. О.Юдіна. - К.: Ніка- Центр, 2011. - 408 с.
23. Кальченко Т.В. Глобальна економіка: навч. посіб. / Тимур Валерійович Кальченко. - К.: КНЕУ, 2009. - 364 с.
24. Кальченко Т.В. Глобальна економіка: методологія системних досліджень: монографія / Тимур Валерійович Кальченко. - К.: КНЕУ, 2006. - 248 с.
25. Hirst P. The Future of Globalization // Paul Hirst and Graham Thompson // Globalization and Economy. Vol. 1. Globalizing Markets and Capitalism. Ed. by P. James, B.K. Gills. - Los Angeles: Sage publications, 2007 (Central currents in globalization). - P. 355-373.
26. Wallerstein I. Globalization or the Age of Transition? A Long-Term View of the Trajectory of the World-System / Immanuel Wallerstein // Globalization and Economy. Vol. 1. Globalizing Markets and Capitalism. Ed. by P. James, B.K. Gills. - Los Angeles: Sage publications, 2007 (Central currents in globalization). - P. 401-416.
27. Report of the Secretary-General of UNCTAD to UNCTAD XIII. Development-led globalization: Towards sustainable and inclusive development paths. - N. Y.; Geneva: UN, 2011. - 136 p.