Кримінологія: Загальна та Особлива частини

§2. Причини та умови рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність визначається наперед загальними причинами та умовами, що породжують ісприяють їй, іспецифічними причинами та умовами, пов’язаними зобставинами вчинення першого злочину, процесом виконання покарання, умовами постпенітенціарного періоду, які впливають на вчинення саме повторних злочинів.

Отже, причини та умови рецидивної злочинності— це комплекс взаємодіючих детермінант, пов’язаних знесприятливим зовнішнім середовищем іособою злочинця, які обумовлюють продовження злочинної діяльності.

Специфічні причини та умови (детермінанти) рецидивної злочинності можна поділити на три групи:

– детермінанти, пов’язані зпершою судимістю, першим вчиненням злочину особою;

– детермінанти, обумовлені процесом відбування покарання, особливо покарання увигляді позбавлення волі;

– детермінанти, які впливають на постпенітенціарну адаптацію.

Детермінанти, пов’язані зпершим засудженням, першим вчиненням злочину, загальні ідля первинних, ідля повторних злочинів. Соціально-економічні обставини україні, особливості сімейного виховання, вплив найближчого оточення, засобів масової інформації, соціально-психологічні передумови становлення особи (нахили, темперамент, психічні хвороби іаномалії, криміногенні акцентуації тощо), конкретні життєві ситуації— усе це формує особу зїї системою установок іособливостями характеру. Взаємозв’язок цих факторів виступає безпосередньою причиною будь-якого умисного злочину, втому числі йрецидивних злочинів.

Вплив на рецидив злочинів другої групи детермінант, які пов’язані знегативними явищами упроцесі відбування покарання увигляді позбавлення волі, відомий. Позбавлення волі характеризується моральними, психологічними та матеріальними збитками для засудженого, внаслідок чого принижується його соціальна цінність іпідвищується відчуження особи від суспільства. Уколоніях перебувають переважно працездатні молоді люди. Близько половини засуджених мають вік до 30 років. Після 5–7 років безперервного перебування упереповнених виправних установах настають необоротні зміни психіки. Понад третина тих, хто звільняється, потребують спеціального психологічного чи психіатричного втручання для відновлення послаблених чи зруйнованих пристосувальних механізмів. За відсутності такої допомоги вони поповнюють ряди рецидивістів. Жінки, засуджені на тривалий строк ув’язнення, усвоїй більшості втрачають віру всебе, для них вирок означає проведення умісцях позбавлення волі найбільш активного періоду життя. Не маючи надії на дострокове звільнення, ці особи поступово деградують як усоціально-моральному відношенні, так іщодо додержання вимог режиму відбування покарання. Уних поступово розпадаються сім’ї, втрачаються соціально важливі зв’язки, руйнується особистість.

Теоретично головне призначення режиму відбування покарання— це виховний вплив на засуджених, апримусова регламентація їх способу життя привчає засуджених до порядку, свідомого додержання встановлених правил поведінки, дисциплінує їх, виховує потребу до праці, повагу до закону, правил співіснування, почуття колективізму та інші позитивні якості. Подібні вимоги режиму дозволяють припустити, що режим створює можливості для виявлення, формування та розвитку позитивного потенціалу особи. Дійсність, однак, відкидає ці сподівання, хоча позитивні приклади були (колонія А. Макаренка, експерименти уШвеції, деяких штатах США). Але через те що все вмісцях позбавлення волі спрямоване на жорстке регламентування життя людини до дрібниць ітим самим убиває внеї потяг до творчості, узасуджених прокидається усвідомлений або стихійний протест проти задушливих умов. Слід враховувати також існування неофіційних правил кримінальної субкультури, яка протистоїть режиму. Таким чином, ізольованість людини від нормального суспільства призводить до криміногенних наслідків, зокрема до рецидиву злочинів. Недарма склалася думка, що «тюрма— школа злочинності», «наші тюрми єголовним джерелом епідемії злочинності», «рецидив має переважно пенітенціарну природу», «чим раніше людина вчиняє злочин, за який її поміщують умісця позбавлення волі, тим імовірніше, що вона знову вчинить злочин» тощо. Із загальної кількості осіб, які щороку засуджуються вУкраїні до позбавлення волі, більше половини раніше вже відбували покарання.

Третя група детермінант рецидивної злочинності залежить від попередніх груп причин та умов ібезпосередньо випливає із складної для вирішення проблеми соціальної адаптації звільнених із місць позбавлення волі, розв’язання питань їх працевлаштування, побуту, реабілітації, контролю, допомоги.

Головна мета соціальної адаптації— ресоціалізація особи. Під ресоціалізацією розуміють процес виправлення засуджених, формування уних законослухняної поведінки, стимулювання людини на вироблення таких життєвих установок, які відповідають соціальним нормам. Цей процес, як уже було показано, при виконанні покарання ще має багато негативних рис інаслідків. Істотні недоліки характеризують його іпісля звільнення засудженого змісць позбавлення волі. Практика свідчить про те, що десоціалізована особа майже не піддається ресоціалізації. Як показали дослідження минулих років, більше половини звільнених від покарання не змогли іне бажали адаптуватися до трудових колективів внаслідок того, що не подолали надто високих, на їх думку, вимог колективу щодо дисципліни праці, правил співіснування, професіоналізму, освіти, норм поведінки, бар’єру відчуження членів колективу, конфліктів, які виникали уколективі через їх появу, тощо.

Особливо гостро питання працевлаштування постало сьогодні, іпроблеми, зним пов’язані, ще більше поглибилися. Вумовах ринкових відносин зникла та опіка над засудженими, що була характерна для 70–80-х років ХХ ст. Відсутність можливості працевлаштуватися, справжньої допомоги збоку держави, декваліфікованість, руйнування сімейних відносин, хронічні хвороби, часто— втрата місця проживання та інші негаразди єдетермінантами рецидивної злочинності.

Повторному вчиненню злочинів сприяють недоліки, пов’язані зсистемою контролю за поведінкою тих, хто відбув покарання, збоку органів внутрішніх справ, які здійснюють профілактичний іадміністративний нагляд. Не виключено, що велика завантаженість співробітників органів внутрішніх справ, особливо дільничних інспекторів міліції, роботою знебезпечним контингентом, відсутність належної допомоги збоку місцевих органів влади та інші недоліки впливають на якість ірезультативність профілактичного іадміністративного контролю та нагляду іведуть до повторної злочинності.

Має місце недостатня робота йінших суб’єктів запобігання рецидивної злочинності, права та обов’язки яких щодо контролю за особами, звільненими від відбування покарання, зазначені устаттях 160-166 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Перелічені групи детермінант, безперечно, створюють умови рецидивної злочинності, але вони не виключають суб’єктивного фактора— людину. Становлення рецидивістів на злочинний шлях залежить від них самих. Не слід робити із рецидивістів тільки жертв соціальних обставин або недоглядів удіяльності відповідних державних органів та громадських організацій. Багато зних вчиняють злочини повторно не випадково, не ситуативно, асвідомо, звично, наполегливо. Прикладів тому безліч.