Кримінологія: Загальна та Особлива частини

§1. Поняття і предмет кримінологічної віктимології

Становлення віктимології як вчення про жертву злочину відбулося відносно недавно, у другій половині XX століття. Пов´язується це із появою після другої світової війни у Західних країнах та Сполучених Штатах Америки підвищеного суспільного інтересу до проблеми жертв злочинів. На той час, перед науковою спільнотою назріло риторичне питання: чому окремі особи і соціальні групи стають жертвами злочинів частіше від решти людей, що опиняються в аналогічних ситуаціях? Пошуком відповіді на це питання першочергово зайнялися такі видатні зарубіжні вчені як Г. Гентінг, Б. Мендельсон, Ф. Вертхам, М. Вольфганг, Р. Гасер та ін.

Одним із перших почав досліджувати жертв злочинів німецький науковець Ганс фон Гентінг (1941р). Він звернув увагу на те, що жертва виступає активним суб´єктом формування злочинної мотивації, приймає участь, а іноді й ініціює вчинення злочину проти себе. Г. Гентінг вказував на існування зв´язку між злочинцем і жертвою та можливість обміну їх ролями (інтеракцією) у процесі вчинення злочину. У своїй праці «Злочинець і його жертва» (1948р.) вчений досліджував різноманітні типові ситуації і відносини, пов´язані із особою та поведінкою жертви, різні типи жертв, що привертають увагу злочинців, можливості їх до чинення опору.

До заслуг іншого видатного науковця Бенджаміна Мендельсона слід віднести уведення до наукового обігу самого терміну «віктимологія» від латинського слова «уісііта» (жертва) (1947р.), заяву про необхідність утворення нової галузі знань про жертву злочину, розробку поняття «жертва» та їх класифікацію, а також твердження про існування у жертв злочинів порівняно більшої схильності опинитися у цій ролі, що має враховуватися при призначенні покарання злочинцям. Пізніше, у роботі «Загальна віктимологія» (1975 р.), Б. Мендельсон висував ідею про створення так званої клінічної або практичної віктимології, що має вивчати не тільки жертв злочинів, але й жертв природних катаклізмів, геноциду, етнічних конфліктів і війн. Багато уваги ним приділялося з´ясуванню питання наскільки жертва сама сприяла власній віктимізації.

Саме цих двох вчених із світовим ім´ям небезпідставно вважають засновниками віктимології. їхні наукові ідеї і погляди розроблялися та втілювалися у працях багатьох інших видатних вчених. Серед останніх слід назвати представників радянської школи віктимології, перш за все, Л. В. Франка, Д. В. Рівмана, В. І. Полубінського, В. Я. Рибальську, а також українських науковців В. О. Тулякова, О. М. Джужу, В. В. Голіну, О. М. Литвинова Є. М. Моісеєва, О. Є. Михайлова, О. М. Юрченко та ін.

Із великого масиву наукових напрацювань можна вивести низку концептуальних положень віктимології:

- центральною категорією віктимології є «жертва злочину», у кожного злочину є своя жертва;

- вірогідність стати жертвою злочину залежить від особливого феномена - віктимності, яка буває індивідуальною та груповою (масовою);

- величина віктимності може змінюватися. Процес її збільшення називається віктимізацією, зменшення - девіктимізацією;

- на зростання рівня віктимізації впливають віктимогенні фактори (детермінанти);

- віктимізація пов´язана із латентною злочинністю;

- між злочинцем і жертвою існує умовний зв´язок, під час злочинної взаємодії вони можуть помінятися ролями;

- важливу роль у механізмі злочинної поведінки відіграє поведінка жертви у конкретній життєвій ситуації;

- віктимна поведінка жертви по-різному впливає на мотивацію та рішення вчинити злочин проти конкретної особи;

- віктимна поведінка у механізмі злочинної поведінки виконує роль умови, що сприяє вчиненню злочину;

- зниження ризику стати жертвою злочину досягається заходами віктимологічної профілактики;

- шкода, заподіяна жертвам злочину, має бути компенсованою, а порушені права відновленими.

Накопичені знання про жертву злочину доволі різнопланові. Потерпілого (жертву) злочину вивчають усі науки кримінально-правового циклу, причому кожна з них робить це виходячи із предметних інтересів відповідної галузі знань.

Так, кримінальне право вивчає потерпілого як ознаку складу злочину, що характеризує об´єкт кримінально-правової охорони, враховує стан і поведінку потерпілого при кваліфікації злочину, призначенні покарання злочинцю, звільнення від кримінальної відповідальності.

Кримінально-процесуальна наука звертається до проблеми потерпілого як сторони кримінального провадження, у зв´язку з чим формулює законодавче поняття потерпілого, обґрунтовує зміст його правового статусу, розробляє порядок захисту його прав і законних інтересів у досудовому розслідуванні та під час судового розгляду.

У криміналістиці особа потерпілого (жертви) вивчається за двома напрямами: 1) для побудови та використання криміналістичних характеристик різних категорій (видів) злочинів; 2) для розроблення та реалізації тактики проведення окремих слідчих і судових дій (В. Ю. Шепітько, 2013).

Кримінально-виконавче право працює над удосконаленням законодавства щодо захисту інтересів потерпілих під час виконання кримінальних покарань, зокрема встановлення обов´язку злочинця по відшкодуванню заподіяної злочином шкоди, нормативного закріпленням участі потерпілого у виконанні покарання, забезпечення особистої безпеки засудженим у місцях позбавлення волі від загрози посягання на їх права з боку інших засуджених (І. С. Яковець).

Серед вказаних наук кримінально-правового циклу, що досліджують жертву злочину, кримінологія посідає центральне місце, оскільки віктимологія початково сформувалася у самостійний науково-прикладний напрям саме в межах кримінологічної теорії. Кримінологія розробляє загальне вчення про жертву злочину, формує його категоріально-понятійний апарат, пізнає природу групової (масової) та індивідуальної віктимності, досліджує процес віктимізації та фактори, що на нього впливають, визначає роль віктимної поведінки у ґенезі злочинного посягання та механізмі вчинення злочину. До сфери кримінологічних інтересів також належить віктимологічна характеристика жертв від різних видів злочинів, типологія жертв, наукове забезпечення державної політики у сфері захисту прав потерпілих від злочинів, стратегічні напрями та заходи віктимологічного запобігання, пошук шляхів і способів реабілітації жертв злочинів та захисту їх від повторного заподіяння шкоди злочинними посяганнями.

Отже, кримінологічна віктимологія представляє собою систему знань про жертв злочинів, закономірності та чинники їх поведінки, типові ситуації\ що призводять до злочинних посягань, а також заходи віктимологічного запобігання.

Із наведеного визначення убачається специфічний предмет кримінологічної віктимології. Насамперед він включає особу і поведінку жертви злочинних посягань, їх роль у ґенезі злочину. В особі жертви злочину найбільший інтерес представляє вивчення природи та форм прояву ключової її властивості - віктимності\ з´ясування ролі останньої у формуванні та реалізації злочинного задуму. Поведінка жертви вивчається з метою встановлення, наскільки вона привернула увагу злочинця і зумовила заподіяння шкоди від злочину. До кола питань, що охоплюються предметом віктимології належить характер та закономірності відносин між злочинцем та жертвою до вчинення злочину. У багатьох випадках від дозлочинних відносин залежать мотиви і цілі злочинного посягання, створення конкретної

життєвої ситуації, посткримінальна поведінка жертви (звернення до правоохоронних органів чи ні, примирення із злочинцем тощо). На особливу увагу заслуговують віктимогенні чинники, що детермінують деформації свідомості і поведінки людей, більше від інших схильних наражатися на небезпеку стати жертвою злочину. Значний інтерес представляє еіктимологічна характеристика жертв різних видів злочинів, за допомогою якої встановлюються зв´язки між фізіологічними, демографічними, рольовими ознаками, поведінкою цих осіб в умовах конкретної життєвої ситуації та мотивацією і характером злочинного посягання, його наслідками. Зрештою, найбільше прикладне значення має розробка доктрини і комплексу заходів віктимологічного запобігання, спрямованого на обмеження дії та нейтралізацію віктимогенних детермінант, зниження ризику стати жертвою злочинів, компенсацію заподіяної шкоди, а також реабілітацію жертв за їх захист від повторних протиправних посягань.