Кримінологія: Загальна та Особлива частини

§2. Класифікація детермінантів злочинності та їх загальна характеристика в Україні

Детермінанти злочинності класифікують за різними критеріями. За механізмом впливу на злочинність їх поділяють на детермінанти, причини, умови, кореляти. За джерелами формування детермінанти злочинності поділяються на антропологічні та соціальні. Антропологічні, пов´язані із: закодованими у генотипі людини споконвічними пороками, саме: жадібністю, злістю, заздрістю, розпусністю, пихатістю, лінощами, обжерливістю та обумовленими ними деструктивними програмами й установками поведінки людини у суспільстві: прагнення до незаконного збагачення, схильністю до агресії і насильства, обману, порушення існуючих правил та заборон. Соціальні - це набутий негативний життєвий досвід, що пов´язаний із поганою адаптованістю до існуючих умов суспільного життя і відносин між людьми, а також засвоєнням моделі неправомірної поведінки як масово поширеної і вигідної. За змістом детермінанти диференціюються на політичні, економічні, соціокультурні, управлінські, психологічні, моральні, правові, сімейно- побутові та ін. За структурою вирізняються детермінанти усієї злочинності, детермінанти окремих видів злочинності (проти власності, у сфері економіки). За часом функціонування - це детермінанти, під впливом яких відбувалося попереднє формування особистості злочинців певного покоління і детермінанти, що діють у теперішніх умовах та обумовлюють кримінальну активність відповідним чином налаштованих людей. Зустрічаються й інші класифікації.

Наведені розподіли детермінантів носять умовний характер. Вони здійснені для кращого сприйняття та засвоєння навчального матеріалу. Детермінанти злочинності (причини, умови, кореляти) взаємопов´язані і взаємозалежні один від одного, інтегровані в утворення більш складного рівня організації так звані детермінуючі комплекси та системи. У своєму природному стані, нижчі рівні дії детермінант злочинної поведінки виявляють себе на рівні колективної діяльності соціальних груп і, далі, у модифікованому вигляді, на рівні усього суспільства.

Для формування загального уявлення про детермінанти сучасної злочинності в Україні, необхідно охарактеризувати найбільш типові сфери їх існування та дії: економічну, політичну\ управлінську та соціальну.

Економічна сфера - це своєрідний фундамент суспільства, що відіграє вирішальну роль у його розвитку. Ринкові відносини у сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, обтяжені гострими протиріччями, що породжують криміногенні деформації елементів суспільної свідомості. Класичним протиріччям ринкової системи економіки вважається невідповідність між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення сукупного продукту праці.

В Україні сформована олігархічна модель економіки. За оцінками експертів, 75% національного багатства привласнюють близько десяти великих фінансово-промислових груп. Панування зазначеної моделі економічних відносин супроводжується такими криміногенними явищами як тінізація та монополізація економіки, поглиблення економічної нерівності, погіршення показників зайнятості та бідністю переважної частини населення. Все це призводить до збільшення криміногенного потенціалу суспільства і зростання масштабів злочинності.

Про неконкурентоздатність побудованої в Україні економічної моделі свідчать показники міжнародних досліджень. Так, за рейтингом глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму, наша держава посідає вісімдесят другу позицію серед сто тридцяти трьох країн світу. У рейтингу корупції Тгапврагепсу Іпіегпаїіопаї Україна займає 144-те місце із 175 країн учасниць опитування. У переліку вісімнадцяти країн, яким загрожує дефолт, опублікованому американським виданням Вшіпе$8 Іпзісіег, країна посіла шосте місце. Окрім цього, Україна має один з найбільших показників зовнішнього боргу у розрахунку на одного жителя, що становить 2,5 тис. доларів США.

За різними оцінками, обсяг тіньової економіки в Україні становить від ЗО до 45% від величини внутрішнього валового продукту. Доходи, отримані від нелегальної економічної діяльності, частково переводяться на валютні рахунки за кордоном, частково легалізуються у виді інвестицій у банківську систему, виробництво товарів і надання послуг, а також витрачаються на нелегальне фінансування політичних партій, виборчих кампаній, підкуп представників органів влади, управління, правоохоронної і судової систем, вкладаються у прибутковий кримінальний бізнес (наркоторгівлю, виготовлення контрафактної продукції, гральний бізнес, контрабанду).

Характерною рисою вітчизняної економіки є кримінальний монополізм на найбільш прибуткові сфери суспільного виробництва (банківський сектор, паливно-енергетичний і гірничо-металургійний комплекси, хімічна промисловість, машинобудування, торгівля, фармацевтична промисловість). На підтримку вказаних секторів економіки йде левова частка міжнародних інвестицій, дотацій із держбюджету, видаються міжнародні кредити під гарантії уряду, запроваджуються програми пільгового оподаткування. Працювати на ринках фінансів, товарів і послуг, створених зазначеними галузями виробництва, можуть лише суб´єкти господарювання і підприємці, пов´язані із органами державної влади та управління корпоративними інтересами, родинними та корупційними зв´язками.

Зворотною стороною олігархічної моделі економіки є різка диференціація населення за рівнем доходів, низька частка зайнятого населення та бідність основної його частини. У рейтингу ООН за обсягами ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) Україна займає 103 місце (7233 дол. США) серед 181 країн світу. Повідомляється, що Україна залишається єдиною країною світу, яка не здолала кризу 2008-2009 рр., оскільки її економіка дотепер не вийшла на показники до кризового 2007 р. За даними ООН, розрив між доходами 10% найбагатших і 10% найбідніших громадян України становить 30:1 (за деякими оцінками навіть 40:1), тоді як оптимальним у благополучних країнах вважається показник 6:1, а гранично допустимими 10:1. Зростаюча поляризація суспільства за рівнем доходів і життєвих можливостей породжує соціальну напругу, стимулює нелегальні, у тому числі протиправні форми задоволення матеріальних потреб та інтересів значною частиною населення.

Сучасна політична система України не забезпечує вироблення та здійснення єдиної й ефективної державної політики у впровадженні демократичних засад та відкритості, принципів верховенства права, незалежності судочинства, гарантування прав і свобод громадян. Для політичної влади характерні такі криміногенні явища і процеси як клептократія, корупція і лобізм, маргіяалізація еліт, зрощення корпоративних інтересів фінансово-промислових груп, органів влади та управління і кримінальних структур.

Клептократична модель організації влади передбачає використання чиновниками владних повноважень з метою швидкого збагачення (примноження капіталів) шляхом розкрадання бюджетних коштів і привласнення майна. Становлення клептократії, головним чином, відбулося у роки роздержавлення власності та первинного накопичення капіталу кримінального походження. Внаслідок поєднання інтересів чиновництва та великого бізнесу сформувалися фінансово-бюрократичні групи, що поділили між собою сфери економіки і владного впливу. До таких груп на республіканському й регіональному рівнях увійшли окремі представники різних політичних партій, засновники фінансово-промислових груп, власники великих підприємств, кримінально орієнтовані підприємці, корумповані чиновники від органів влади і місцевого самоврядування, деякі керівники правоохоронної та судової систем, кримінальні авторитети, громадські діячі та інші впливові особи.

Показником криміналізації влади є рівень моральності її представників та справедливості законів, що нею приймаються в інтересах усього суспільства (В. М. Дрьомін, 2009). Нажаль, обличчя влади не завжди є еталоном порядності і високої моральності. Нерідко органи державної влади на усіх рівнях представляють особи із сумнівною бізнес-репутацією та кримінальним минулим. Мають місце і факти обрання у депутати різних Рад колишніх, а також діючих кримінальних авторитетів. Доводиться спостерігати маргіналізацію політичної еліти, що пов´язано із зрощенням представників корумпованого чиновництва, тіньових бізнесменів, їхніх родичів та наближених до кримінального середовища осіб. Це підриває авторитет самого інституту влади, довіру до неї з боку населення.

Неефективність діяльності влади проявляється у непослідовній державній політиці. Взяти, приміром, правову політику, виражену у системі національного законодавства. Низька якість законодавчої бази, перманентні зміни, доповнення та скасування діючих нормативно-правових актів, багато прогалин і протиріч, надмірна кількість підзаконних нормативних актів –

свідчать про нестабільність національного законодавства, відсутність стратегічного курсу його розвитку та низьку ефективність правового регулювання, як такого. У цьому плані показовим є кримінальне законодавство, зокрема Кримінальний кодекс України. За 12 років чинності, змін і доповнень зазнали понад 220 статей. Низка норм приймалися і скасовувалися на вимогу міжнародних інституцій, а загальний ліберальний курс на гуманізацію покарання, час від часу, змінюється посиленням кримінальної репресії. Неефективна нормотворчість зумовлена не тільки лобіюванням корпоративних інтересів фінансово-бюрократичних груп та асимільованих до них структур. Значною мірою вона пов´язана з існуванням у суспільстві паралельних регуляторів у формі нелегальних цінностей, норм, традицій і санкцій, вироблених для упорядкування системи нелегальних відносин між чиновництвом і бізнесом, кримінальними структурами і підприємцями, владою та громадянами тощо (В. І. Шакун, 2013). Йдеться про неправове регулювання тіньової частини суспільних відносин, пов´язаних із корупцією і лобізмом, існуючими можливостями задовольняти життєво необхідні потреби та інтереси необмеженого кола людей неправомірним шляхом. Насьогодні такі можливості існують фактично в усіх сферах суспільного життя.

Обслуговує інтереси політичних еліт управлінський апарат. У сфері його діяльності склалися розгалужені корупційні відносини між суб´єктами владно-розпорядчого впливу та залежними від їх рішень користувачами адміністративних послуг. Такі відносини отримали назву клієнтарні (А.П. Закалюк, 2007 - Т2). Найбільшого поширення явище клієнтизму набуло при здійсненні службових повноважень пов´язаних із: розпорядженням державними і бюджетними коштами; державними закупівлями; приватизацією державного майна; видачею дозволів, ліцензій, квот; перевіркою умов ліцензійної діяльності; постачанням енергоносіїв; фінансуванням загальнодержавних та регіональних цільових програм, у тому числі кредитних; землевідведенням; визначенням пільгових умов діяльності і

оподаткування; звільненням від сплати окремих обов´язкових платежів до бюджету тощо. Видами незаконного збагачення службових осіб органів влади є отримання регулярних грошових винагород від суб´єктів господарювання за покровительство, забезпечення монопольного становища на місцевих ринках товарів і послуг, захист від кримінального переслідування. Окрім цього, деякі керівники органів влади отримують стабільні доходи від кримінального бізнесу пов´язаного із нелегальною конвертацією готівкових коштів, торгівлею контрабандними підакцизними товарами, паливно-мастильними матеріалами, незаконним використанням надр та ін. Також практикується вимагання у власників великого бізнесу та підприємців відкриття накопичувальних банківських рахунків на підставних осіб, переказ коштів до благодійних фондів і на рахунки фіктивних фірм, примушування суб´єктів господарювання до продажу контрольного пакету акцій підконтрольним чиновникам структурам, вимагання частки доходів від підприємницької діяльності тощо. Поряд із системним незаконним збагаченням керівної ланки органів влади, масового поширення набуло отримання разової (періодичної) незаконної вигоди від пересічних громадян при зверненні до службових осіб виконавчої ланки органів влади та управління фактично з будь-якого юридично значущого питання.

Кризові явища і процеси в економіці, політиці та державному управлінні негативно позначаються на соціальній сфері, погіршують рівень і якість життя мільйонів громадян, підвищують соціальну напругу та радикальні настрої.

Для реальних оцінок добробуту населення різних країн британським аналітичним центром був розроблений рівень процвітання країн світу (ТЬе Ье§аІиш Ргозрегіїу Іпсіех) - комбінований показник, що включає заробітну плату, якість медицини і освіти, свободи для ведення підприємницької діяльності, рівень безпеки, екологія, рівень корупції, особиста свобода, соціальний капітал та ін. (всього 79 показників благополуччя). Серед 142 країн світу Україна посідає 71 місце. Для порівняння: Казахстан 46 місце,

Білорусь - 54, Росія - 62 місце у рейтингу. Найгірші показники наша держава має у сфері управління - 121 місце та в економіці — 110 місце.

За даними ООН, яка досліджує рівень життя в 160 державах світу, в Україні на межі бідності перебувають близько 80% населення. При цьому, у нас має місце таке ганебне явище як бідність працюючих людей. За підрахунками Держкомстату України трудова зайнятість населення становить трохи більше 60%, а рівень зареєстрованого безробіття - 8% від загальної кількості працездатного населення. Іншими словами, мінімум 40% економічно активних громадян виключені із сфери суспільного виробництва, не мають стабільних джерел доходів і утворюють групу ризику щодо пошуку нелегальних джерел засобів до існування, у тому числі кримінальних. На обліку у службі зайнятості в середньому перебуває понад 520 тис. безробітних громадян, хоча за оцінками незалежних експертів їх число у рази більше. Стабільно низькою залишається купівельна спроможність населення. Щорічні обстеження Держкомстатом домогосподарств засвідчили, що лише 10% опитаних мали доходи, необхідні для пристойного жити і заощаджень; 49% - повідомили про задоволення повсякденних потреб (у харчуванні, одязі, оплаті комунальних послуг, проїзді у транспорті), при цьому купувати товари тривалого користування, повноцінно відпочивати і лікуватися, не можуть собі дозволити; 38 % - постійно відмовлялися від найнеобхіднішого, крім харчування, а 3% - не змогли навіть повноцінно прохарчуватися. Реальна цифра щорічного індексу інфляції (споживчі ціни) в Україні сягає 18-25% проти 4-8% за офіційними розрахунками уряду. Строкатою виглядає соціально-статусна структура населення за можливостями доступу до ресурсів, необхідних для задоволення потреб та інтересів. За усередненими оцінками фахівців, в Україні приблизно 3-5% населення - це заможні люди, від 17 до 40% - середній клас і близько 60% - становлять бідні верстви населення.

Різка стратифікація населення за рівнем доходів, доступом до соціальних послуг, умовами та якістю життя, породжують криміногенно небезпечну соціальну нерівність, що у свою чергу детермінує соціальне напруження і знижує межу та міру законослухняності значної частини суспільства. В умовах, коли більша половина населення не може задовольнити елементарні споживацькі потреби за легальні доходи, люди масово вдаються до пошуку додаткових доходів, у тому числі шляхом вчинення правопорушень і злочинів. Взаємопов´язані економічна, соціальна та духовна депривації не тільки ослаблюють механізми соціального контролю, а й стимулюють масові відхилення громадян від моральних і правових норм, серед яких чинне місце посідають порушення кримінально-правових заборон.