Кримінологія: Загальна та Особлива частини

§1. Витоки кримінологічної думки

Кримінологія – відносно молода наука. Вона оформлюється як самостійна наприкінці 19 століття. Однак кримінологічні ідеї виникають задовго до формування науки у філософській літературі. В античні часи (приблизно VІІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.) багато філософів того часу розмірковували і над проблемами злочинності і шляхами її зменшення. Зокрема, Конфуцій (551 – 479 до н. е), Піфагор (580 — 500 до н. е.), Демокріт (приблизно 460 — 370 роки до н. е.) , Сократ (469 — 399 до н. е.), важливе значення надавали вихованню і моральним засадам, які можуть значно вплинути на окремі вчинки та поведінку дітей і молоді. Конфуцій, наприклад, наголошував на важливості виховання підданих прикладом правителя.

Сократ пов’язував моральність з розумом і відзначав, що доброчесність полягає у пізнанні добра. Він також вважав, що коріння злочинності слід шукати в поганому вихованні, недоліках системи освіти: людина поводить себе дурно тому, що не знає, в чому її благо.

З іншого боку, у Давній Греції особливе значення надавалось державному устрою як фактору, що зумовлює повагу до законів і їх виконання. Протагор (481 — 411 cт. до н. е.) відзначав, що суспільне життя є результатом політичного мистецтва. Мистецтво правителя полягає у створенні такого державного устрою, за якого всі люди будуть переконані в справедливості законів і будуть вважати за благо їх виконання.

Платон (427 — 347 або 348 до н. е.) у багатьох своїх творах розмірковував над проблемами права і законодавства. Він розвинув положення про соціальні перебудови як фактори, що перешкоджають злочинності, оскільки розглядав порушення законів як наслідок величезної хвороби держави, джерелами якої є міжусобиця і поляризація доходів бідних і багатих. На його думку, допустимим є чотирикратне перевищення майна заможних над бідними. Платон також вважав, що слід створювати законодавство, щоб випереджати події, тобто вперше звернув увагу на негативну роль безкарності як однієї із основних причин правопорушень. Він розглядав злочинців як морально хворих людей, а головним завданням правосуддя вважав лікування їх душ.

У підвалини своєї концепції Платон заклав три постулати. Перший постулат — прихильність до хиби є душевною хворобою, що руйнує і, зрештою, вбиває. Другий постулат — покарання за злочин слід розглядати як моральні ліки — не смачні, але корисні. Третій — для злочинця держава повинна бути "лікарем" чи джерелом і причиною його видужання.

Аристотель ( 384 — 322 до н. е.), описуючи в своїх працях практично всі галузі наукового пізнання, не залишав поза увагою і злочинність. До причин злочинів він зараховував бідність, необґрунтовані привілеї певних соціальних верств і політичне безправ’я інших, національні протиріччя. Він засуджував культ багатства, відзначаючи, що найбільш великі злочини вчиняються через прагнення до надміру, а не через відсутність предметів першої необхідності. Серед засобів впливу на злочинність він виокремлював наступні соціальні фактори: справедливий державний устрій, стабільність законів, беззаперечну їх перевагу над посадовими особами, боротьбу з корупцією, розвиток економіки, який повинен забезпечувати високий рівень життя, активну участь всіх прошарків населення в різних соціальних справах. Підвалиною стабільності державного ладу Аристотель вважав належну систему виховання.

Як пише С.М. Іншаков у своїй монографії “Зарубіжна кримінологія”, зразок державної системи виховання продемонструвала Римська імперія. в якій протягом століть випробовувалися різноманітні політико-правові моделі, моральні та релігійні системи. Стародавній Рим дав суспільству не тільки приклади жорстоких засобів впливу на злочинність шляхом застосування таких жорcтоких і публічних видів покарання як розп’яття на хресті, страта за допомогою диких тварин, засудження злочинців при великому скупченні народу, перетворення на рабів дітей за неслухняність батькові тощо.

У Римській державі було втілено багато ідей давньогрецьких філософів. У Римі у ході довготривалої війни з Карфагеном, яка потребувала надпотужних національних сил, сформувалася особлива система виховання, яка дисциплінувала чоловіків, прищеплювала їм з раннього дитинства поняття про воїнську честь та доблесть. У Древньому Римі був перейнятий досвід Спарти. Ця постійна готовність до війни тримала напоготові всю націю і виявилася засобом оздоровлення всіх сфер суспільного життя й ефективним засобом зведення до мінімуму протиправних ексцесів. Цей період, не дивлячись на його драматизм, історики називають золотим століттям великої держави.

У давньому Римі в період правління консула Помпея було проведено перший успішний кримінологічний експеримент, коли полонених піратів не страчували, а переселяли у віддалені від Середземного моря області і наділяли землею, що допомагало перетворити їх із злочинців на добропорядних слуг суспільства.

В епоху Середньовіччя ( а саме від 5 століття - падіння Римської імперії - до епохи Відродження та Реформації - кінець 15 століття - початок 16 століття) вчинення злочинів розглядалось як прояв зла, переважала концепція особливого внутрішнього та зовнішнього стану злочинця і можливість його раннього діагностування.

Християнський богослов і політик, один із батьків католицької церкви Блаженний Августин (354 - 430), свідок падіння Риму та його розгрому племенами вандалів, розвинув вчення про сутність боротьби людей як протиборства добра і зла, втіленого в людському образі. Августин заклав підвалини концепції свобідної волі, у відповідності з якою людина є вільною у виборі вчинків, і лише під впливом злої волі, в результаті «вселення» в неї диявольских сил, вона вчиняє те, що прийнято називати злочинами. У злочинців наявне значне зменшення добра, яке може мати зворотній характер (розкаяння і розпочинання нового життя багатьма раніше засудженими). У працях Святого Августина багато також психологічних і можна сказати кримінологічних думок щодо хибних поглядів і невірних понять як причин злочинів, мотивів злочинів, ролі співучасників у ґенезі злочину.

Слід звернути увагу на погляди Томи Аквінського (1225-1274 ), на думку котрого добропорядні особи в змозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закони природи. Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не підлягають переконанню. Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності - злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, порушує свої священні обов´язки перед Богом і народом, то його можна усунути насильно. У людей немає іншого вибору, адже монарх стоїть над законами, та їм не підкоряється.

Реформатори церкви - Мартін Лютер і Жан Кальвін - заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, волоцюг).

Томас Мор ( 1478 — 1535) і Томмазо Кампанелла (1568 — 1639) італійські філософи – утопісти у своїх найвідоміших творах “Утопія” і “Місто сонця” звернули увагу своїх сучасників на ідеї соціальних перетворень як засобу впливу на злочинність. Вони вважали, що приватна власність і гроші породжують злочини, які не можна зупинити жодними законами та санкціями.

У другій половині ХVII і протягом XVIII століття запановує епоха Просвітництва. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники були прихильниками теорії природного права і вважали, що метою суспільства є людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом.

Праці Вольтера ( 1694 - 1778), Монтеск’є (1689— 1755), Дідро (1713—1784), Руссо (1712— 1778) заклали підвалини ідей і поглядів учених, яких ми зараз називаємо представниками класичної школи кримінології. Зокрема, Вольтер виступаючи проти надмірно суворих покарань, обурювався їх безглуздою жорстокістю і рішуче виступав проти страти. Категорично засуджував переслідування людей за богохульство, блюзнірство, чаклунство, за незгоду з догматами віри. В той же час він вказував на необхідність вживання заходів для запобігання злочинам.