Кримінологія: Загальна та Особлива частини

§1. Поняття і визначення кримінології як науки

Кінець XIX і початок XX століть позначився появам ряду природознавчих наук, які спираючись на емпіричні дослідження, намагатись надати аргументовані відповіді на питання про природу людину та її поведінку, суспільства, його структуру, позитивні і негативні сторони, шляхи подолання його вад і недосконалостей. Серед цих питань були і питання про природу злочинності, витоки суспільно небезпечних дій, особу злочинця, формуючих злочину мотивацію причин й умов тощо. Кримінальне право, як вчення про злочин і покарання, в силу своїх традиційних вихідних положень невзмозі було дати відповіді на зазначені питання. Потрібні були інші методи дослідження цих питань і пошук інших, ніж репресивні кримінально-правові заходи, які, за свідченням практики, виявилися недостатньо продуктивними, а іноді і недоцільними. Як альтернатива кримінально-правовим заходам, інтенсивно теоретично обгрунтовується запобіжний напрям протидії злочинності, для розробки і впровадження якого одних кримінально-правових знань і догматичного методу дослідження було недостатньо. Потрібна була нова динамічна наука, яка б зосередила свою наукову увагу, з одного боку, на розробці теорії і осмисленої практики нерепресивної протидії злочинності, а з другого, - інтегрувала і пристосовувала для цього наробки інших галузей знань.

Такою наукою з часом стала кримінологія. З її появою позначилися два напрями протидії злочинності: кримінально-правова репресія і кримінологічне запобігання злочинності.

Що стосується самого терміну «кримінологія», то в перекладі дослівно (від латинської «crimen» - злочин і грецької «logos» - вчення) означає вчення про злочин. Вважають, що свою назву сучасна наука про злочинність отримала у 1885 році, коли у м.Турині (Італія) була опублікована книга італійського вченого і судді Рафаело Гарофало (1852-1934рр.) під назвою «Кримінологія». Ця книга з підзаголовком «Природа злочинності та теорія покарання» складалася з трьох глав: «Злочинність», «Злочинець», «Репресія» і, за думкою вчених, констатувала нову за світоуявленням і методикою дослідження позитивну науку, спрямовуючи криміналістів на нові шляхи, і посилюючи впевненість, що на одних абстракціях і далеких від дійсності конструкціях неможливо побудувати належну систему протидії злочинності (М.П. Чубинський).

Отже, поступово наука вийшла за межі своєї назви і стала розглядатися як область упорядкованих знань про природу і сутність злочинності, про особу злочинця, систему детермінант, що її породжують або сприяють злочинним проявам, про соціальні, правові та інші за галуззю знань заходи їх запобігання.

Більш як 200 років кримінологія розвивається у різних напрямах в залежності від теорій злочинності, особи злочинця, детермінації злочинності. Віхами у кримінології є класичний, соціологічний, антропологічний, соціобіологічний, психологічний та інші напрями розвитку науки. Сучасна світова кримінологія, а в деяких країнах соціологія злочинності являє собою різну за змістом теорію і практику запобігання злочинності. Не дивлячись на певний різнобіг національних підходів до проблеми злочинності, кримінологів, як відмічається у спеціальній літературі, єднає 3 фактори:

- уявлення про кримінологію як позитивну емпіричну науку, основним завданням якої є отримання достовірних знань про злочинність, особу злочинця, причини й умови скоєння злочинів;

- прагнення адекватно оцінити, описати і пояснити ці феномени;

- забезпечення політиків ефективною стратегією впливу на злочинність, винахід фундаментальних принципів успіху у протидії злочинності, вирішення проблеми декриміналізації суспільства.