Актуальні проблеми кримінального права

4.2.3. Проблеми кримінальної відповідальності за насилля в сім`ї та торгівлю людьми

Досліджуючи проблеми удосконалення норм особливої частини КК, що впливають на відповідальність за насилля в сім’ї, П. Пономарьов та А. Ільяшенко порушують низку питань [3], які доцільно розглянути через призму їх актуальності щодо КК України.

Практика застосування КК України 2001 р. показує, що з’явилося чимало нових проблем, які пов’язані з недосконалістю конструкцій тих кримінально-правових норм, які частіше за все використовуються при кваліфікації насильницьких діянь, які вчиняються щодо членів сім’ї. Розглянемо ті з них, які викликають найбільший науково-практичний інтерес з точки зору більш надійного кримінально-правового захисту членів сім’ї від насильницьких посягань.

Важливою теоретико-прикладною проблемою слід вважати питання про поняття насильницького злочину, яке відсутнє в чинному кримінальному законодавстві України. В ст. 11 КК України дається визначення тільки загального поняття злочину.

Розмежування насильницьких та ненасильницьких злочинів має важливе значення як у плані теорії кримінального права, так і з позиції слідчо-судової практики, зазначають дослідники.

У кримінальному законодавстві деяких іноземних країн є роз’яснення поняття насильницького злочину. Наприклад, у § 16 ч. 1 («Злочини») розділу 18 («Злочини і кримінальний процес») Зводу законів США встановлено, що термін «насильницький злочин» означає:

а) посягання, елементом якого є застосування, спроба застосування чи погроза застосування фізичної сили чи б) будь- яке інше посягання, котре є філонією (злочин, за який може бути передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 1 року), яке за своїм характером містить у собі значну небезпеку того, що в ході вчинення посягання щодо особи чи майна іншого може бути застосована сила. Виходячи з вищесказаного та погоджуючись з думкою проф. Пономарьова, варто визначити поняття насильницького злочину в новій ст. 11^і КК України: «Насильницьким визнається злочин, який посягає на життя чи здоров’я іншої людини, що вчиняється шляхом протиправного безпосереднього впливу на її організм, органи, тканини або фізіологічні функції чи шляхом реальної загрози такого впливу, який містить протиправний вплив на її психіку».

Новою проблемою є застосування до осіб (які вчинили насильницькі злочини проти своїх дітей та підопічних) специфічного покарання, яке здатне позбавити потерпілих від подальшого кримінального насилля з боку батьків, опікунів та піклувальників. З цією метою варто доповнити статті 51 та 52 КК України новим видом додаткового покарання: позбавлення батьківських прав, прав на опіку та піклування.

Позбавлення батьківських прав, прав на опіку та піклування існує як кримінальне покарання в деяких країнах (ст. 131²⁶ КК Франції, ст. 46 КК Іспанії).

Застосування цього додаткового покарання дозволить захистити неповнолітніх від насильства батьків, опікунів та піклувальників, що буде суттєвим етапом кримінально-правової охорони їх прав та законних інтересів від кримінального насильства в сім’ї.

Вивчення слідчо-судової практики показало, що нерідко насильницькі злочини вчиняються в процесі захисту членів родини або інших близьких родичів від злочинних посягань. Однак судами ця ситуація далеко не завжди визнається обставиною, що пом’якшує покарання винного. Сформоване положення, на думку авторів, не відповідає принципу соціальної справедливості.

Варто доповнити ст. 66 КК України новою обставиною, яка пом’якшує покарання — «вчинення насильницького злочину при захисті члена своєї сім’ї чи іншого близького родича».

Залишилася невирішеною в КК України 2001 р. проблема вчинення насильницького злочину щодо членів сім’ї та інших близьких родичів як обставина, яка обтяжує покарання. На даний час аналогічні обставини враховуються як обтяжуючі в ряді зарубіжних країн.

Наприклад, згідно зі ст. 24 КК Іспанії зазначається, що обставина є обтяжуючою, якщо потерпілий є чоловіком або особою, що перебуває в близьких відносинах подібного характеру з потерпілим, а також перебуває у спорідненні по висхідній та низхідній лініях, за походженням або усиновленням.

Отже, виходячи з вищесказаного, пропонуємо доповнити ст. 67 КК України новою обставиною, яка обтяжує покарання — «вчинення насильницького злочину щодо члена своєї сім’ї чи іншого близького родина».

У чому полягають проблеми застосування кримінальної відповідальності за торгівлю людьми (ст. 149 КК), розглядає В. А. Козак [4].

Автор наголошує, що аналіз ч. 1 ст. 149 КК дозволяє стверджувати, що діяння як обов’язкова ознака об’єктивної сторони торгівлі людьми може виражатися в таких формах: 1) вербування людини; 2) переміщення; 3) переховування; 4) передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Вербування — це дії, пов’язані з набором осіб для роботи чи надання послуг на певних умовах. До таких дій слід віднести психічний вплив на людину в формі запрошення, умовляння, переконання чи іншого спонукання для подальшого її набору, а також сам набір осіб. Наприклад, запрошення працювати танцівницями, офіціантками, покоївками, охоронцями, різноробо- чими тощо. Ці запрошення можуть вчинюватися як щодо неви- значеного кола осіб (наприклад, по радіо чи телебаченню, в друкованих засобах масової інформації, через мережу Інтернет), так й адресуватися певній особі чи певному колу осіб (наприклад, при особистій зустрічі винного з потерпілим).

Злочин у цій формі слід визнавати закінченим з моменту вчинення дій, пов’язаних із набором потерпілих осіб для роботи чи надання послуг на певних умовах.

На думку автора, викладене дозволяє стверджувати, що віднесення вербування людини безпосередньо до ознак об’єктивної сторони торгівлі людьми навряд чи є виправданим. Адже вербування — це дії, які лише передують самій торгівлі людьми, тобто передачі потерпілого однією особою іншій за винагороду або без такої, наголошує В. А. Козак. Ми не приєднуємось до його пропозиції щодо виключення із проекту нової редакції ч. 1 ст. 149 КК такої дії як вербування й розглядання цих випадків як готування до торгівлі людьми (тобто застосовувати положення ст. 14 КК), бо визначення такої ознаки надає чіткості нормі, об’єктивізує передбачений в ній склад злочину й буде сприяти підвищенню ефективності її застосування.

Наявність у запропонованій редакції ч. 1 ст. 149 КК мети експлуатації людини може унеможливити застосування цієї статті у тих випадках, коли de-facto торгівля людьми все ж таки має місце (наприклад, купівля малої дитини сім’єю, яка не може мати своїх дітей, без мети експлуатації такої дитини). В цій частині ми приєднуємось до думки автора, що торгівля людьми повинна визнаватися у будь-якому випадку злочином незалежно від поставленої злочинцями мети.