Актуальні проблеми кримінального права

1.3.2. Дослідження понять «співучасть у злочині» та «причинний зв`язок», «необхідна оборона», «темпоральна дія проміжного закону», «звільнення від покарання» в публікаціях українських та російських вчених

Наука кримінального права не створила особливого поняття причинного зв’язку. Зважаючи на належність цієї категорії до методології вищого фундаментального рівня наука кримінального права для розв’язання своїх проблем успішно екстраполює філософське, діалектико-матеріалістичне поняття причинності. Злочинна діяльність особи, що спрямована на спричинення наслідку, ніколи не відбувається сама по собі, злочинний результат завжди викликається взаємодією сил людини і численними силами природи.

Для того щоб вчинити найменше діяння, необхідно привести в дію масу сил природи, а поза ними жодна дія не призведе до результату. Коли ми говоримо, що людина спричинила злочинний результат, то цим ми стверджуємо, що її діяльність є однією із умов даного наслідку. Зв’язок категорій «причина», «наслідок», їх методологічна функція і значення у кримінальному праві в цілому чи для окремих інститутів, таких, наприклад, як співучасть чи боротьба із злочинністю в цілому, має не просто велике, а неперехідне методологічне значення. Детермінізм — категорія багатозначна. Вона охоплює безліч зв’язків: станів, структурних, динамічних, фізичних, інформаційних. Усі ці зв’язки є причинними: мають місце як при вчиненні одноосібного злочину, так і при співучасті.

Причинно-наслідкові зміни можуть мати фізичне співвиконавство (передача рухів, матерії, енергії) та інформаційне (інтелектуальне пособництво) — наводка крадія, організація, підбурювання до вчинення злочину тощо. Детермінізм особливо прозоро проявляється у інституті співучасті.

Значення цього інституту полягає в тому, що він обґрунтовує відповідальність не тільки осіб, які безпосередньо виконують діяння об’єктивної сторони злочину, тобто виконавців злочину, а й осіб, які прямо нібито не беруть участі у вчиненні такого діяння, проте, тим не менш, іншим способом сприяють його вчиненню як організатори, підбурювачі чи пособники.

Більш детально слід розглянути, якими є особливості співвідношення категорій причинного зв’язку та співучасті для вирішення питання про обґрунтування підстав кримінальної відповідальності співучасників.

Перше. Причинний зв’язок при співучасті має той самий зміст, що й при вчиненні злочину одноособово, проте характеризується низкою особливостей.

Друге. Оскільки «спільність» є об’єктивною властивістю співучасті, то причинний зв’язок між діяннями кожного із співучасників і спільно спричиненими наслідками є невід’ємною її складовою ознакою. Злочинні наслідки є спільними, неподільними, оскільки спричиняються спільними зусиллями всіх співучасників. Причинний зв’язок є об’єктивною межею, що і відрізняє співучасть від простого збігу обставин у злочинній діяльності кількох осіб.

Третє. Причиною завжди є явище, що здатне через свою об’єктивну сутність породити інше явище, переносячи в нього свій матеріальний зміст. У причині завжди є реальна можливість настання наслідку. У співучасті поведінка виконавця безпосередньо породжує нове явище — злочинний результат, поведінка всіх інших співучасників (організаторів, підбурювачів, по- собників) опосередковано пов’язана із породженням злочинного результату. При більш детальному вивченні функціональних зв’язків співучасників видно, що одні співучасники або створюють, породжують інших співучасників, або допомагають існуючим уже співучасникам більш ефективно виконувати їх функції. У вказаних варіантах існують різного роду об’єктивні зв’яз- ки. Тобто дії кожного співучасника, з одного боку, є необхідною умовою для дій інших співучасників, з другого — причиною злочинного результату, досягнутого спільними діями.

Четверте. Встановлення причинного зв’язку між діяннями кожного співучасника і спільним злочинним результатом дозволяє обґрунтувати кримінальну відповідальність співучасників злочину. Кримінальна відповідальність співучасників обмежується тими суспільно небезпечними наслідками, причиною яких є їх спільні діяння, вчинені умисно.

Російський науковець С. Пархоменко серед проблем кримінального права порушує питання про те, що називати оборону «необхідною» є недоцільним. Він ставить запитання: «Для кого і чому оборона є необхідною і яке кримінально-правове значення має ця обставина?».

Зміст терміна «необхідна» в зарубіжному кримінальному законодавстві відрізняється від його значення у вітчизняному правознавстві. Сама по собі оборона у ньому не називається «необхідною». Це слово використовується у тексті закону в дещо іншому контексті: «якщо виконавець вважає, що така сила є необхідною для захисту», «дія, продиктована необхідністю законної оборони». У цьому контексті оборона характеризується визначеннями якісно нового порядку — «законна», «правомірна». Звідси можна зробити висновок, що вирішення питання про те, наскільки є необхідною оборона, стосується <компетенції*- того, хто обороняється. І дійсно, з точки зору етимології, «необхідний» — це «такий, без якого не можна обійтися; потрібний, обов’язковий». Однак у автора роботи виникає запитання: «Кому оборона необхідна»? Тому, хто обороняється, чи державі, яка хоч і проголосила гарантованість захисту прав і свобод людини та громадянина, однак не здатна повноцінно виконувати цю функцію? Якщо оборона вважається «необхідною» з точки зору інтересів держави, то очевидно, що і вирішення питання про те, наскільки вона необхідна у конкретній життєвій ситуації, держава залишає за собою. Якщо ж оборона називається «необхідною» з точки зору визнання її такою тим, хто обороняється, то державі залишається вирішувати уже інше питання: наскільки уже реалізоване право на необхідну оборону є законним (правомірним). Слід також наголосити, що неприпустимим є робити акцент на оцінці дій того, хто обороняється, не давши оцінки діям ініціатора цього конфлікту — того, хто посягає, злочинця. Не встановивши наявність підстави

оборони правозастосовник не має права оцінювати її необхідність. При цьому він повинен чітко проводити межу між відповідями на два основних запитання: був чи не був стан оборони, і лише у першому випадку розмірковувати про перевищення її меж. Якщо не було підстави оборони або ж не дотримані її умови, вчинене «тим, хто обороняється» оцінюється як звичайний злочин». Якщо ж стан необхідної оборони мав місце, але були перевищені її межі, оборона оцінюється як неправомірна.

Таким чином, вирішення розглядуваної проблеми має зовсім не етимологічне чи суто теоретичне значення. Воно важливе у контексті гарантованості інтересів того, хто обороняється від свавільної оцінки (кваліфікації) його дій, що стали відповідною реакцією на суспільно небезпечне посягання; дій не просто допустимих з точки зору права, а й схвалених суспільством та державою. А якщо це так, то, на думку С. Пархоменка, від традиційної для вітчизняного правознавства назви слід відмовитися, або ж доповнити кримінальний закон формулюванням, що розкриває справжнє значення необхідної оборони, наприклад наступного змісту: «Використання сили проти суспільно небезпечного посягання є правомірним, якщо особа вважає, що вона є необхідною для оборони...».

На нашу думку, запропоноване формулювання не покращує, а погіршує конструкцію цієї категорії, оскільки веде до безкарного перевищення меж необхідної оборони. Щодо етимологічного значення поняття «необхідна оборона», методологічно воно не заважає, а навпаки допомагає гарантувати інтереси того, хто законно обороняється. В ідеалі тільки законодавець у законі має визначити ознаки та межі необхідної оборони, а не той, хто застосовує цей інститут свавільно всупереч «букві і духу» закону.

Проблему темпоральної дії «проміжного» кримінального закону порушив російський вчений А. Єрасов у однойменній публікації [5]. Термін «темпоральний» (від «темпора» — міра швидкості, перебігу часу чи чогось іншого) застосовано в контексті категорій для закону в часі, зворотної дії закону тощо. У цьому контексті проблема розв’язана, однак періодично її порушують знову і знову.

«Проміжним» є кримінальний закон (конкретна його норма), який, вступивши в силу під час вчинення злочину, втратив її до моменту прийняття правозастосовного рішення. Незалеж- но від того, які причини лежать в основі процесу зміни кримінальних законів — об’єктивний динамізм суспільних відносин чи прагнення законодавця виправити допущений «промах», — перед правозастосовними органами завжди виникає практично важливе запитання: чи підлягає такий закон застосуванню.

Як зазначили вище ми і зазначає автор публікації, дане питання не є новим і обговорювалося у вітчизняній та зарубіжній кримінально-правовій науці ще на межі XIX—XX ст. При цьому думки наукової спільноти розділились: одні вчені вважали, що гарантії, що надаються кожним законом винному, не можуть бути відмінені наступними законами, а повинні лише сумувати- ся. Сповільненість правосуддя не може слугувати підставою обмеження права винного на застосування до нього більш м’якого закону. Інші науковці, навпаки, жодних юридичних підстав для застосування «проміжного» закону не вбачали — media tempora non nocet.

Науковці радянського часу M. І. Блум і А. А Тіллє, В. Н. Кудрявцев, І. Ляпунов, С. П. Мокринський, А. Е. Якубов та ін. обґрунтували наступний висновок: «Злочин кваліфікується за законом часу вчинення злочинного діяння, але при призначенні покарання його рівень обмежується межею більш м’якого «проміжного» закону із посиланням на нього». Пізніше ця пропозиція була підтримана й іншими вченими, насамперед із мотивів, що випливають із правил про зворотну дію закону.

Однак і таку позицію критикує А. Єрасов, вважаючи, що вона не є ідеальною з точки зору юридичної логіки. На думку вченого, «уявляється сумнівною рекомендація посилатися у пра- возастосовному акті на «закон, що не підлягає застосуванню» при призначенні покарання. У якій формі тоді реалізується дія «проміжного» закону? Не можна забувати також про те, що від самої кваліфікації діяння можуть залежати не тільки вид та розмір покарання, а й ціла низка інших кримінально-правових наслідків...», наголошує автор.

На нашу думку, при кваліфікації злочину можна послатися лише на той закон, що діяв на момент вчинення злочину, оскільки жодного іншого закону на той момент просто не існувало. Щодо відповідальності та покарання, то правила зворотної дії є загально визнаними, конституційними і, безсумнівно, саме вони мають бути пріоритетними. Все решта є порушеннями зазначених фундаментальних принципів.