Актуальні проблеми кримінального права

1.2.3. Проблеми розуміння сутності об`єкта злочину в контексті сучасної доктрин кримінального права

У теорії кримінального права колишнього СРСР, у т. ч. України, з початку 1920-х років протягом майже семи десятиліть небезпідставно домінує точка зору про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини. У цілому ця концепція, навіть за висловленням її сучасних противників, відіграла позитивну роль у розвитку законодавства та кримінально-правової науки. На нашу думку, суспільні відносини є категорією універсальною, вони і сьогодні посідають центральне місце серед будь-яких інших цінностей, на які посягає злочин. Виявлення їх співвідношення з іншими як матеріальними, так і інтелектуальними цінностями дозволяє встановити характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних діянь різних видів, вибирати основні напрями кримінально-правової політики та шляхи її успішної реалізації через удосконалення правового врегулювання суспільних відносин.

Саме в межах координат останніх встановлюються правила щодо всіх інших цінностей — життя, здоров’я, свободи взагалі, волевиявлення зокрема, матеріальних і пов’язаних з ними нематеріальних благ людини, суспільства, держави. Вважаємо за необхідне наголосити, що все це — цінності, які тим чи іншим чином перебувають у межах системи координат «суспільні відносини». Відносини не є статичними, вони постійно змінюються — розвиваються чи деградують щодо будь-яких матеріальних, нематеріальних цінностей, духовних благ, життя, здоров’я тощо, а відповідно, потребують захисту через правове врегулювання того чи іншого сегменту суспільних відносин. Це в цілому забезпечує відносну ефективність кримінального законодавства. Саме тому ця концепція має прихильників і у наш час, у т. ч. і визнаних теоретиків кримінального права.

Водночас, у наш кон’юнктурно-перемінний час з’явились ідеї, в яких стверджується, що суспільні відносини не є універсальною категорією, яка містить всі елементи об єкта злочину. Нібито цим поняттям не охоплюються такі особисті блага людини, як життя та здоров’я. Окрім того, концепція визначення об’єкта злочину як суспільних відносин «...не зовсім відповідає сучасним поглядам щодо оцінки соціальних цінностей, які бере під захист кримінальний закон. Суттєвим її недоліком є певне перебільшення значення категорії «публічного» щодо категорії «приватного» у сфері соціального життя. З цієї причини людина з її потребами, інтересами, правами відсувалася на другий план», зазначає вельмишановний професор Є. В. Фесенко [7].

Як основний аргумент прибічники цієї концепції зазначають, що у Конституції України 1996 р. закладено нові ціннісні орієнтації. Стаття 3 наголошує на тому, що найвищою соціальною цінністю визнається людина, а її права і свободи, відповідно до цієї статті, визначають зміст та спрямованість діяльності держави. А відтак, такий принцип має бути втілений і у галузевому законодавстві, у т. ч. кримінальному.

На думку професора Є. В. Фесенка, з урахуванням наведених вище аргументів, існують підстави для того, щоб відмовитись від традиційного для кримінального права колишнього СРСР визначення суспільних відносин як об’єкта злочину. У той самий час він вважав, що не зовсім правильним є відносити блага до об’єкта злочину, як це пропонують окремі науковці (зокрема А. В. Наумов). Блага можуть бути лише частиною тієї сукупності компонентів, які утворюють об’єкт злочинного посягання.

«Оригінальна» точка зору була висловлена Г. П. Новосьоловим, який запропонував таке визначення: «Об’єкт злочину — той, проти кого він вчиняється, тобто окремі особи або ж певна множинність осіб, матеріальні чи нематеріальні цінності, які, будучи взятими під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, в результаті чого цим особам завдається шкода або ж створюється загроза заподіяння шкоди». Практично у цьому визначенні об’єктом злочину визнається потерпіла сторона та належні їй цінності. Однак, по-перше, сама потерпіла особа також є цінністю, причому найвищою. По-друге, запропонований комплекс ознак є далеко неповним.

О. Зателепін пропонує таке визначення об’єкта злочину: «Об’єкт злочину — це охоронювана кримінальним законом соціальна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, що піддається злочинному посяганню, за яке передбачена кримінальна відповідальність» [8].

Є. В. Фесенко для визначення сутності об’єкта злочину вважає за доцільне використовувати категорію цінностей. Саме цінності (особисті, суспільні, державні) повинні визнаватись, на його переконання, об’єктом злочину. За його визначенням, цінності — це різноманітні об’єкти матеріального світу, у т. ч. й сама людина, котрі мають суттєве позитивне значення для окремих осіб, соціальних груп та суспільства у цілому. Тому вони охороняються нормами різних галузей права, а найважливіші з них бере під захист кримінальне законодавство. Будь-яке злочинне діяння, спрямоване проти цих найважливіших цінностей, створює загрозу заподіяння чи заподіює їм шкоду. Саме тому, на думку Є. Фесенка, вказані цінності і виступають як об’єкт злочину.

Уся наведена аргументація, починаючи від переваги в минулому «публічного» над «приватним», того, що «найвищою соціальною цінністю стала людина, що шкода заподіюється саме цінностям як об’єктам матеріального світу», заслуговує на увагу і додатковий аналіз. Можливо, цей аналіз нам дозволяє глянути на ці проблеми дещо інакше. Без такого аналізу ці проблеми є, м’яко кажучи, непереконливими як з етимології змісту цих понять, так і в плані покращення забезпечення «нових цін- ностних орієнтацій» в новій Конституції країни.

У контексті етимології наведених аргументів слід зазначити, що «шкода» спричиняється, скоріше за все, власнику матеріальних цінностей, ніж самим цінностям. Останнім байдуже, законно чи ні їх перемістили від одного власника до іншого. Якщо так, то яку шкоду спричинено саме матеріальним цінностям як об’єкту посягання? Забезпечуючи різні аспекти недоторканності власності, житла чи інших об’єктів матеріального світу або життя, здоров’я, честі, гідності права, свободи та інших матеріальних та нематеріальних категорій, ми врегулюємо нормами права здоров’я, честь, гідність? Навряд чи це так. Скоріше суспільство через законодавчі органи встановлює правила суспільних відносин, за допомогою яких забезпечується недоторканність «її цариці», непомірно бажаної сьогодні всіма приватної чи будь-якої іншої власності, або недоторканність життя, забезпечення безкоштовного лікування, навчання, честі, гідності, свобод, рівності громадян перед законом, а також інших цінностей як природних, так і визначених суспільством складових суспільних правовідносин. Саме суспільні правовідносини, в межах яких врегульовується порядок їх відчуження чи недоторканність тих чи інших матеріальних чи нематеріальних цінностей, і є об’єктом посягання злочину.

Щодо «публічного і приватного у сфері соціального життя», то ці досягнення суспільства як категорії суспільних відносин, не слід протиставляти. Публічне та приватне як елементи правовідносин, впливають на людські відносини позитивно лише тоді, коли є гармонійно збалансованими. Історія і сучасна практика показують, що надання переваги «приватному» у сфері соціального життя породило не лише надмірну соціальну нерівність, а й порушення самих елементарних прав громадян, як з боку самої держави (непоодинокі випадки невиплати заробітної плати, пенсій, декларативність норм Конституції про безоплатне навчання, лікування, право на роботу і т. ін.), так і з боку злодійкуватої еліти, вирощеної державою шляхом перекачки у її «закроми» багаторічних заощаджень населення за рахунок змодельованих державою кредитних та інфляційних механізмів.

Учорашні рівні серед рівних товарознавці, завскладами, завмагами та інші «завідувачі» суспільної власності та чиновничих крісел стали елітою, олігархами, власниками — роботодавцями, які експлуатують визначену (їх) конституцією «найвищу соціальну цінність — людину» по 12—15 годин на добу, без вихідних, у спеку чи мороз, без елементарних умов праці, за мізерну зарплатню, яку не виплачують місяцями, а то й не платять взагалі. Користуючись безробіттям, розповсюдженим стало прийняття на роботу з безоплатним випробувальним терміном, який закінчується звільненням «найціннішого» — «маленького українця» відразу після того, як він наважився з’ясувати, коли закінчиться його безоплатна випробувальна робота і коли йому почнуть виплачувати заробітну плату. Криміналізація подібних діянь давно назріла, але держава не поспішає захистити свою «найвищу цінність — людину», яка звикла до іншої конституції, тієї, що зобов’язувала державу забезпечувати право на труд, восьмигодинний робочий день, на відпочинок тощо.

У межах цінностей «публічних суспільних правовідносин» підхід був не лише більш соціально ціннісним, а й реально забезпеченим. Замінена Конституція на «сучасну» не просто декларувала «надання права на труд, відпочинок, восьмигодинний робочий день, безкоштовне лікування, навчання» та інші природні права людини. Вона чітко визначала що, «... Держава забезпечує право на труд, відпочинок...» та ін. І держава, не протиставляючи «публічне» і «приватне», «суспільне» і «індивідуальне», через врегулювання законом відносин, забезпечувала право на восьмигодинний робочий день або подвійну оплату за роботу понад вісім годин, роботу у вихідні чи у святкові дні, не декларувала, а забезпечувала безкоштовне навчання або безкоштовне лікування тощо. Саме ця формула, що «держава забезпечує право...», спонукала доморощених псевдодемократів- реформаторів змінити конституцію на новітні «демагогічно-декларативні», «соціально ціннісні» формули «людина визнається найвищою соціальною цінністю», «громадянин має право на труд,...», які на тлі того, що фактично відбувається з усіма «природними», але «не забезпеченими державою правами», є декларативним фарсом. Однак це лише щодо прав «маленького пересічного українця». Олігарх зі своєю особистою охороною, корумпований чиновник зі своїми владними повноваженнями та ко- мандно-відданим державним репресивним апаратом забезпечать всі права, надані і не надані їм конституцією.

Таким чином, перемога приватного над публічним створила, а не розв’язала проблеми, а відповідно, у нас не має ні етимологічних, ні теоретичних, ні соціально-практичних підстав підміняти суспільні відносини як об’єкт злочину. Продуктивніше буде зосередити зусилля науковців і практиків на вдосконаленні правового врегулювання особистісних і публічних складових суспільних відносин та розв’язанні відповідним чином проблем протидії порушенням прав індивіда найбільшої цінності суспільних правовідносин. Реально захистити особистість можливо лише в межах суспільних відносин, гармонійно врегульованих законом. Відповідно, суспільні відносини є не лише об’єктом злочинного посягання, а й об’єктом вдосконалення правового врегулювання з метою підвищення ефективності захисту індивіда від злочину чи будь-яких інших видів протиправних посягань.