Канонічне право

ТЕМА 4. Внесення норм природного та надприродного права у канонічне право

План

Вступ.

  1. Результати наукових досліджень природного і надприродного права.
  2. Єдність церковних норм з природними нормами.
  3. Природно-правовий і канонічно-правовий зміст римського та візантійського права.
  4. Герменевтико-канонічні аспекти надприродного права.

Висновки.

Ключ - завдання

Ґрунтовну підготовку до семінарського заняття слід розпочати із вивчення досліджень природного та надприродного права. Частина результатів досліджень міститься у сучасній літературі [49, с. 1-224; 50, с. 1-120; 51, с. 104—184; 52, с. 96-103]. Потім ознайомитися зі змістом Біблії [4], Книги правил Святих Апостолів, Вселенських, помісних соборів і Святих отців [19], Кодексом канонів східних Церков [20]. Основний акцент треба зробити на закони природи, онтологічні закони поведінки людини, що висвітлені у Святому Письмі, і які становлять основу природного й надприродного права. Слід мати на увазі, що все (з самого початку) існує по Божій волі, Його законах і Провидінню. Деякий матеріал міститься У цьому навчальному посібнику, особливо це стосується розділу «Культурологія Церкви».

Методичні рекомендації

Ознайомлення із біблійними (природними й надприродними) нормами є найпершим завданням у підготовці питання «Результати наукових досліджень природного і надприродного права».

Вважається, що під нормами природного права слід розуміти ті постулати Природи, які людина свідомо, відповідно до власної совісті, обирає для своєї поведінки. Теоретичний ґрунт для вивчення природного права складався протягом не однієї доби і готували Його як стародавні мудреці, філософи, священнослужителі, так і Юристи. Наукові дослідження про природне право зводяться до філософії самої людини, її земного призначення, сенсу життя (буття), до вивчення можливості регулювати власну долю і щастя. Щоб

саме так будувати свою долю, слід додержуватися правила: жити за правильними, добрими, світлими думками й помислами. Адже не тільки поведінка визначає філософію правомірності, а й спонукальні чинники, «правильні» (чи «неправильні») думки,- помисли, почуття (любові чи ненависті) і т. ін. Вчення про природне право сприяє усвідомленню людиною того, що таке сенс життя, душа, якою має бути правомірна поведінка і т. ін. За весь період свого розвитку природне право не тільки еволюціонувало, а й зазнавало докорінних змін, у ньому виникали нові тенденції, з’являлися нові течії. Тому в сучасній науковій літературі існують різноманітні, часом навіть суперечливі, визначення і теорії природного права.

Для студентів початкових курсів достатньо зрозуміти природне право як систему норм (у вузькому та широкому розумінні).

У вузькому розумінні природне право як система норм - це сукупність законів природи і законів біологічного розвитку людини, на основі який функціонує світ.

У широкому розумінні, природне право як система норм - це сукупність метафізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватися людина, підтримуючи онтологічні принципи світопорядку й обґрунтовуючи трансцендентальність власної свобідної волі для активного гармонійного самозбереження у Всесвіті.

Слід зауважити, що норми природного права в нормативно-правових актах майже не зафіксовані, оскільки природне право є вимогою «здорового глузду». Всі норми природного права містяться в законах природи та суб’єктивному дусі людини, що висвітлює натурфілософія. Перед людиною стоїть завдання пізнати ці норми і діяти згідно з їх вимогами. Студент повинен знати, що вчення про природне право формує науковий світогляд людини.

Окрім природного права, у Всесвіті існує й надприродне (трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів Природи, законів дії природних сил - законів змінних (частково) і незмінних, постійних. Людина може частково впливати на природні закони, пристосовувати їх до своїх потреб (ідеться, наприклад, про внесення змін у вирощуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин, здатність людського організму адаптуватися У різних кліматичних умовах, спортивне тренування тощо). Але тізміни повинні бути в межах допустимих природою норм.

Надприродних законів людина змінювати не може (наприклад, таких, як рух планет, закони фізики, хімії, біології і т. ін..). Ці закони незмінні й існуватимуть доти, доки існуватиме Всесвіт. Юридична наука повинна досліджувати надприродне і природне право в інтеграції з прикладними науками, богослов’ям та філософією. Можна сказати, що надприродне право, порівняно із природним, існує в ірраціональному вимірі [49, с. 211-213].

Студент може використати й інші відомості про природне й надприродне право, інших дослідників, енциклопедій тощо.

Завдання для самоконтролю

  1. Назвіть деякі відомі Вам зі школи закони фізики, хімії, біології. Обґрунтуйте їх належність до природного права.
  2. У чому полягає зміст віри у природні й надприродні сили? Чи може віра бути двоякою?
  3. Чи можна суперечити нормам природного й надприродного права?

Логічним продовженням є друге питання семінарського заняття «Єдність церковних норм з природними нормами».

Насамперед, студент повинен усвідомити, що природні й надприродні норми - це Божі норми, а вчення про ці норми є Божим правом. На початку людського існування світської науки не було, була віра й поклоніння Богові, Божій силі. Хоча в цьому були й перекоси. Достатньо згадати поганську віру ідолопоклонство. Для цього Бог послав Свого Сина Ісуса Христа на землю, щоб наочно показати як треба вірити в Бога і поклонятися тільки Йому. Слід наголосити, що не всі люди змирилися з цим, не всі повірили. Тому, Щоб таких негативних думок, такої єресі не виникало, Ісус Христос започаткував Церкву з відповідними богослужіннями. Всі церковні норми випливають із природних норм. Адже діяльність Церкви не може суперечити природі. Однак проблема полягає у людському розумінні норм природного права. Це розуміння різне, в Результаті чого появилися різні релігії, віросповідування, конфесії та ін. Яке з них правильне - судити кожній людині, але виходити треба із природно-правових норм, віри у Бога.

Спільними для релігії і права елементами є віра в універсальність понять і смислів. Таку віру слід відрізняти від теорії природного права, яка може бути, у свою чергу, повністю незалежною від релігії. Тобто кожну віру потрібно перевіряти на природність, онтологічність. У цьому велику роль відіграє правовий звичай, мораль, християнське родинне виховання. Особливо корисним у висвітленні єдності церковних норм із природними нормами є Нагірна

проповідь Ісуса Христа. Відсутність природних норм у деяких церковних законах не тільки породжує, а може й помножує зло.

Всі ми, люди, створені Богом з відповідною метою. Ми - дивні істоти. Маємо розум, мову, можемо думати не тільки про те, що бачимо й знаємо, але, підготувавшись,- думаємо про речі, яких не бачили, а можемо навіть думати символами, знаками. Ми можемо видумати таке, чого досі не було, тобто - ми є міні-творці. З нашого думання щось виходить. Але часом наше мислення видає щось корисне, а часом - шкідливе [38, с. 5]. Все це залежить від дотримання природних і надприродних норм.

Студенти не повинні ототожнювати природні норми з церковними нормами. Це різні поняття. Усього-на-всього церковні норми всіх світових релігій необхідно перевірити, чи вони не суперечать здоровому глузду у розумінні Божих творінь, тобто Природі.

Завдання для самоконтролю

  1. Які елементи (приклади) із життя Ісуса Христа на землі можна назвати природними, а які надприродними?
  2. Назвіть деякі норми різних Церков, які суперечать природному праву.
  3. Чому філософія може підтримувати релігійні норми, а може і їх заперечувати?

У питанні «Природно-правовий і канонічно-правовий зміст римського та візантійського права» слід чітко уточнити поняття римського і візантійського права.

Зокрема, у Римській імперії, яка проіснувала до 395 року і розпалася на дві частини: Західну та Східну (падіння Західної частини сталося у 476 p., а Східної - у 1453 p.), існувало право Давнього Риму. Воно виникло у 451-450 pp. до н. е. у формі Законів XII таблиць, в яких були записані усталені звичаї римського суспільства тих часів. Римське право поділялося на публічне (регулювало державно-правові відносини) і приватне (регулювало цивільно-правові відносини). Істотний вплив на формування римського права справили римські юристи, яким імператори надавали право офіційного тлумачення законодавства. Такі тлумачення мали силу законів. Своє завершення, розвиток римське право дістав у реформах візантійського імператора Юстиніана І і Зведеному акті під назвою Корпус юріс цивіліс [64, с. 322].

Візантійська імперія - це держава, що виникла у Греції 395 р. під час розпаду Римської імперії в її східній частині та існувала до середини XV ст. Столиця - Константинополь - колишній давньогрецький поліс Візантії, перейменований у 330 р. імператором Константаном І. При Константані IX 29 травня 1453 р. Константинополь було взято турками і Візантійська імперія припинила існування. Правова система Візантії сприйняла чимало від римського права. Тут з 529 р. по 537 р. було проведено широкомасштабну кодифікацію - Звід законів Юстиніана. Це була найбільш систематизована збірка римського класичного права і римської юриспруденції в цілому [60, с. 453]. Крім того, за 1058 років існування Візантійської імперії було введено багато інших правових норм, які відображали правовий устрій Греції.

У ІХ-ХІ ст. велику роль у зовнішній політиці Візантії відігравали її зносини з Київською Руссю. У 1204 р. на території Візантіїї виникли незалежні грецькі держави, а у 1261 р. Нікейський імператор Михаїл VTII Палеолог відновив Візантійську імперію з центром у Константинополі [60, с. 454]. Ці дані необхідні для обґрунтування в подальшому греко-візантійських церковних обрядів.

Далі треба зупинитися на утворенні римо-католицької та православної церков.

Римо-католицька Церква (християнська) з центром у Ватикані, що визнає главою Римського Папу, утворилася у 1054 р. внаслідок остаточного розподілу східної і західної Церков, хоча насправді процес поділу Церков уже був помітним у III—V ст. У період Реформації XVI ст. від Риму відділилися протестантські Церкви, Папа Римський (духовний спадкоємець Св. Ап. Петра) визнається безгрішним у справах і вченні віри. Ієрархія духовенства є досить складною [12, с. 506]. Класичними католицькими країнами Європи є Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Польща, Португалія, Франція. Римо-католицька Церква має сильні позиції у громадсько-політичному житті цих країн, гуманітарній сфері. Діють розгалужені католицькі організації - релігійно-політичні об’єднання католиків, метою яких є залучення віруючих до активного громадсько-політичного життя, зміцнення і розширення впливу римо-католицької Церкви на внутрішню і зовнішню політику держави №4, с. 323].

Спочатку вся панівна християнська Церква називалася ортодоксальною (православною) і кафоличною (вселенською) на противагу єресям. Православ’я як церковний напрям склалося на території Візантійської імперії і слугувало ідеологічною опорою імператорської влади за принципом пріорітету світської влади над церковною. Православ’я не мало єдиного церковного центру, оскільки від початку свого формування церковна влада у Візантії зосереджувалася в руках чотирьох патріархів: константинопольського, олександрійського, антіохійського та єрусалимського. З розпадом Візантійської імперії кожний з названих патріархів став очолювати самостійну (автокефальну) Помісну Православну Церкву. Віросповідну основу православ’я становлять Святе Письмо і Священне Передання (рішення Вселенських і Помісних соборів IV—VIII ст., праці Отців Церкви). Догматику православ’я викладено в Нікео-Константинопольському «Символі віри» (IV ст.). З 1961 р. ведеться підготовка до Вселенського православного собору, попередня програма якого передбачає істотну модернізацію віровчення та обрядовості з урахуванням вимог сучасності [64, с. 49]. На сьогодні православ’я поширено переважно в Білорусі, Болгарії, Греції, Грузії, Кіпрі, Росії, Румунії, Україні, Сербії, Молдові, а також всюди, де живуть вихідці із православних країн.

Тепер студент повинен заглибитися у зміст католицької та православної віри, вивчити відповідну літературу, довідники, енциклопедії, відомості з Інтернету і виписати природно-правові та загальноканонічно-правові норми. Потім потрібно порівняти їх з римським правом. Дійти висновків з такого порівняння.

Завдання для самоконтролю

  1. Під час хрещення Русі у 988 р. яку віру прийняла Київська Русь? Чому?
  2. Які Ви знаєте особливості римського та візантійського обрядів богослужінь?
  3. Порівняйте ступінь духовності країн католицизму і православ’я.

Початок четвертого питання «Герменевтико-канонічні аспекти надприродного права» повинен бути присвяченим енциклопедичним відомостям насамперед про герменевтику, як певні підходи, правила тлумачення «букви», тобто змісту тексту.

Герменевтика (від грецьк - пояснюю, інтерпретую, тлумачу) f! термін, формування основоположного значення, який історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних насамперед тих, які стосуються Біблії. Існують такі основні різновиди герменевтики: 1) буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні текста мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірами авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення; 2) моральна інтерпретація, яка намагалася встановити екзегетичні (тлумачні) принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки; 3) алегорична (символічна) інтерпретація розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є «типологічне» тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як «тип» християнської церкви); 4) аналогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу [58, с. 114-115]. Тобто герменевтика є інтерпретацією не стільки букви тексту, як його духу, ідей, намірів впливу на людину.

Прикладом елементів надприродного права може слугувати:

1) Символ віри; 2) чудодійна сила освяченої води; 3) любов до Бога і т. д.

Зокрема, у 12-ти пунктах «Символу віри» визнається Триєдиність Бога, боговтілення, спокутна жертва, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа, віра в одне хрещення, прощення гріхів, майбутнє воскресіння мертвих і потойбічну винагороду, а також в Єдину Апостольську Церкву. Формально вважається, що ці догмати не підлягають будь-яким змінам і уточненням ні за змістом, ні за формою [64, с. 49].

Тепер студент повинен здійснити герменевтичний аналіз Символу віри і дійти висновку про наявність елементів надприродного права, яке людина своїм розумом не може осягнути, дослідити, а може прийняти на віру.

Завдання для самоконтролю

  1. Як використовує священик герменевтичний метод у СВОЇХ Проповідях?
  2. Що є надприродним у понятті Ноєвого ковчега?
  3. Які надприродні норми випливають з любові до Бога?