Канонічне право

ТЕМА 1. Канонічне право як філософське та юридичне знання

План

Вступ.

1. Канонічне право в процесі пізнання правової дійсності.
2. Методологічні аспекти богослов’я.
3. Методологічні парадигми канонічного права.
4. Метод канонічно-правового акорду та методика його використання у богослов’ї.

Висновки.

Ключ - завдання

При підготовці до семінарського заняття потрібно вивчити матеріал «Методологія канонічного права», який розглядався на лекції, а також матеріал «Християнська етика», який вивчають у середній школі. Необхідно глибоко вникнути в основний зміст світових релігій, зосередивши основну увагу на християнстві. Бажаним є повторення матеріалу «Методологія юридичної деонтології» [52], «Методологія теорії держави та права» [14] та ін. Потрібно глибоко вникнути в поняття методологічної науки. Для цього додатковим завданням є ознайомлення з відповідним матеріалом «Філософії права» [51].

Методичні рекомендації

З’ясування першого питання «Канонічне право в процесі пізнання правової дійсності» необхідно розпочинати із розкриття понять «релігія», «світові релігії», «релігійні норми», «канон», «церква».

У філософському словнику зазначено, що релігія (від лат.- побожність) - духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Витоки релігії тлумачаться по-різному, відповідно до певних світоглядних орієнтацій [58, с. 545]. Інші автори зазначають, що релігія (від лат - «уподобувати, зміцнювати, повторяти» і «ретельно дотримуватись чогось») - світогляд і поведінка, яка визначається вірою в існування Бога, божества: почуття поєднаності, залежності і повинності по відношенню до таємної сили, яка дає опору і гідної покоління [56, с. 38]. Також існує думка, що етимологія слова «релігія» залишається спірною. Частіше всього його виводять із лат. religio — «благочестя, святиня, предмет культу», пов’язують його з лат. religere - «збирати, знову обдумувати, дотримувати», «пов’язувати, з’єднувати». Зазвичай релігію визначають як світосприйняття, звід моральних норм і тип поведінки, які обумовлені вірою в існування «іншого», надприродного світу й істот - духів, богів чи Бога, які розумно створили і творять всі моральні й духовні форми буття, а також сукупність ритуалів та магічних дій (культ релігійний), що забезпечує зв’язок людини з потойбічними силами, і відповідні (церковні) організації й об’єднання вірян [33, с. 436-437].

Студент може ознайомитись з іншими дефініціями (особливо з релігійної літератури) і дійти висновку, що у слові «релігія» закладений великий методологічний зміст. Тобто сама релігія є методологією канонічного права.

Світові релігії - це релігії, які в ході історичного розвитку подолали етнонаціональні межі, умови та політичні зв’язки й набули відкритості для всіх. Такими релігіями, поширеними серед кількох або багатьох народів, є християнство (І ст. н. е.— більше 750 млр вірян), іслам (VII ст. н. є - більше 400 млн вірян), буддизм (VI ст. до н. є - 550 млн вірян) [58, с. 569; 56, с. 276]. Виникнення християнства мало певну соціально-економічну й політичну основу. Християнство виникло як різновид іудаїзму, при цьому успадкувало визначення Старого Завіту - давньої частини Біблії [8, с. 16]. З часом християнство як первинна віра розкололося на гри течії: православ’я, католицизм, протестантизм. Студентам потрібно пояснити причини такого розколу.

Під релігійними нормами розуміють регулятори духовного життя і соціальної поведінки людей, які належать до певної конфесії. Нормативна структура релігійної свідомості визначається змістом і ціннісною орієнтованістю базових імперативів, в яких поєднано сакральні та людські начала [2, с. 257]. Релігійні норми - первинні елементи релігійної системи, що є обов’язковими, формально визначеними правилами поведінки загального характеру, встановлені та закріплені у нормативних актах та офіційних релігійних джерелах: Біблії, Корані, Кодексі канонічного права, у формі рішень пап, Вселенських Соборів або керівництва релігійних організацій (Церкви), виступають як рівний, однаковий масштаб для всіх і кожного з суб’єктів релігійних відносин, які перебувають у сфері їх дії, надають учасникам регульованих релігійних відносин суб’єктивні релігійні (культові) права та обов’язки, з метою упорядкування релігійних суспільних відносин, визначають устрій Церкви з іншими організаціями та державою, і є обов’язковими до виконання кліром та віруючими як у межах церковного устрою, так і поза ним [28, с. 8].

Канон (від грецьк - палиця, переносно - правило, норма, зразок) в широкому розумінні - правило або система правил будь-якого виду людської діяльності (мистецтва, музики, літератури, архітектури, естетики і загалом культури). В європейській культурі поняття «канон» найчастіше вживають в релігійному контексті - як традиційні настанови щодо віровчення, догматики, культу, церковної організації, що ведуться від Апостолів, Отців Церкви або вироблені церковними Соборами. У християнстві канонами називаються: а) Символ віри; б) вчення Ісуса Христа та Апостолів; в) книги Святого Письма; г) сукупність правил у галузі богослужіння, ієрархічних стосунків; д) церковні піснеспіви [58, с. 267].

Канон - це: 1) постанови Церкви, які належать до віровчення, церковного устрою і т. ін.; 2) Священний, або біблійний, канон, склад книг Старого і Нового Завітів, які визнані богонатхненнимг є і джерелами віри, на відміну від апокрифів [16, с. 330]. Апокриф (від грецьк.- таємний, прихований) - 1) релігійно-міфологічні твори на біблійні теми, які не визнавалися Церквою канонічними і заборонялися; 2) твори сумнівної історичної вірогідності, часом свідома містифікація; 3) твори невідомого походження, безпідставно приписувані якомусь авторові [54, с. 74]. Канон - це висловлення Апостолів, Вселенських і Помісних соборів, та Отців Церкв про віру і церковні обряди. Книга «Момоканон» містить у собі церковні канони. Церковний піснеспів, на похвалу святого чи свята Церкви, що читається чи виспівується на утренях і вечірніх [12, с. 84] середньовічній юриспруденції під каноном розумілося ПИСЬМОВО Укладене правило, встановлене або затверджене Церквою з меток Регламентації правових відносин у сфері її компетенції [62, с. 33].

Тобто йдеться про твердо встановлену норму, яка набрала жорсткого узагальненого правила у вигляді догмату, який Церква піднесла до рівня закону. Склад канонів є неоднаковим у канонічних кодексах православних і католицьких Церков.

Для глибшого розуміння канонічного права необхідно уточнити зміст поняття «Церква». Церква (від грецьк - Божий дім) - це:

1) релігійна організація духівництва і віруючих. Існує практично в усіх релігіях; 2) у вузькому розумінні - це культова споруда, будинок, де відбуваються релігійні відправи [54, с. 917]. Вважається, що Церква як Господній дім, при якому розуміється зібрання, вибрання, вилучення, образ містичного тіла; це святе місце, Свята Земля; Вифлеем, Назарет, Єрусалим, Голгофа [7, с. 68]. Церква - це соціальний інститут, який має давню історичну традицію, складну ієрархічну структуру та власну нормативно-правову базу (канонічне право, церковне право, священне право), яка обслуговує її внутрішні відносини. Одна з головних функцій Церкви по відношенню до суспільства і держави полягає в нормативній регуляції поведінки людей. Для цього вона володіє канонами віровчення, заповідями релігійного, етичного і правового характеру, які містяться у священних книгах і в різноманітних коментованих додатках до них, а також відповідними статутами. Володіючи великим авторитетом в очах мільйонів віруючих, маючи великий духовний потенціал і розроблену протягом століть методику впливів на нормативно-ціннісні структури людської свідомості, Церква активно сприяє підтриманню цивілізованого правопорядку у сучасних державах [2, с. 353-354].

Поняття «Церква» як Царство Небесне на землі походить від двох грецьких слів, які вказують на Божественну і людську сторони в природі Церкви, де відображені суспільні або народні зборц. Церква - це Тіло Христове, це Божественна установа, в якій Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обожнення, вона перекриває все земне і ніяким земним законам не підлягає, але як людське суспільство вона підкоряється загальним умовам земного порядку: вступає в ті чи інші відносини з державами, іншими суспільними утвореннями. Свої основні закони Церква отримала від самого Ісуса Христа, інші закони вона видавала сама, владою, яку Він її дав. Цими нормами, правилами, законами Церква оберігає як Боголюдська природа свій Богоутворений устрій [59, с. 5-6].

Заснував Церкву як храм Духа, як духовний простір для спасіння людей, Ісус Христос. Зшестя Святого Духа в день П’ятдесятниці на Апостолів було звершеним Божественним актом заснування Церкви Христової на землі як «небо на землі», яка має вселенський характер. Ствердивши вселенськість, всенародність Церкви Христової, перший же день її існування, після зшестя Святого Духа на Апостолів, ствердив і призначення в християнстві національних особливостей в релігійному житті народів. Воля Божа об’явлена, щоб усесвітність Церкви гармонійно поєднати з народністю, з національністю її членів, тобто є недопустимим заперечування національного моменту в житті Церкви в ім’я її універсальності та вселенськості [8, с. 10-11].

Храм відрізняється від молитовного дому освяченим престолом, антимінсом єдиної та ін. Сюди приходить спільнота єдиновірців, односповідників єдиної християнської віри тощо [12, с. 331].

Студентам необхідно обґрунтувати призначення Церкви у пізнанні правової дійсності, розрізняти Церкву як соціальний інститут і церкву як приміщення для богослужінь.

Завдання для самоконтролю

1. Яке існує співвідношення між релігійними нормами і мораллю?
2. У чому полягає сутність пізнання правової дійсності крізь призму релігії?
3. Як Церква впливає на формування цивілізованого правопорядку в суспільстві?

Розкриття другого питання «Методологічні аспекти богослов’я» слід розпочати з того, що філософія канонічного права має релігійний характер і ґрунтується на богослов 7 (теології, теїзмі). Богослов’я поділяється на теоретичне і практичне.

Теоретичне богослов’я - це наука про пізнання Єдиного Істинноuj Бога Творця і створеного Ним світу людини; це наука про Його Закони і правила Його Церкви, про правильне прославлення Бога і правильного життя людини для її спасіння і вічної блаженності. Теоретичне богослов’я складається з догматичного богослов’я (утвер ДЖує істини про Бога і надприродну сутність. Його властивостях пре світ і про відношення Бога до світу і відношення людини до Бога): Морального богослов ’я (показує, який спосіб життя веде до блаженства); порівняльного богослов ’я (розглядає спільні та відмінні риси Монотеїстичних релігій) та ін. Практичне богослов’я - це церковний досвід богослужіння віруючих в Бога людей [24, с. 38, 46].

Богослов’я як елемент канонічного права - філософське віровчення, яке ґрунтується на вірі в Бога, яке відстоює первинність Божого розумного начала у створенні світу. Це - сукупність догматичних приписів, які є базовою основою для формування і розвитку канонічно-правових інститутів, тобто філософською основою вивчення канонічного права. Системи богослов’я різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням.

Православне богослов’я, зокрема, включає: основне, або апологетичне, богослов’я, покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з іновірцями; догматичне богослов’я, що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський Символ віри; моральне, або практичне, богослов’я, яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне, богослов’я, спрямоване на обґрунтування переваг православ’я серед інших християнських конфесій.

До православного богослов’я входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія.

Історично так склалося, що термін «богослов’я» вживається на означення богословської теорії православ’я, а термін «теологія» - католицизму, протестантизму та ін. Основоположниками теології були Арістотель, X. Аквінський, за вченням яких почали розрізняти істину віри та істину розуму, природну і надприродну теологію антиномії природи і благодаті. Для XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери [58, с. 60].

З усіх видів богослов’я є найбільш складним догматичне богослов’я. У філософії його ще іменують релігійними догматами.

Релігійні догмати - основні положення віровчення тієї чи іншої конфесії, що мають силу абсолютного авторитету, є вічними і незамінними істинами, встановленими Богом, і обов’язковими для віросповідання. Християнська догматика, що в основі своїй була оформлена на двох перших Вселенських Соборах у вигляді «Символів віри», утверджує триєдність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі тощо. Пізніше додалися такі релігійні догмати, як учення про божественну і людську природу Христа, про наявність у нього двох воль і двох дій, іконовшанування. Специфічно католицькими релігійними догматами є вчення про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішність Папи Римського. В протестантизмі відсутня єдина система догматів, головним серед них визнається «спасіння вірою». В християнстві розроблена ціла наука обґрунтування і витлумачення догматів [58, с. 167].

При цьому зауважимо, що в католицизмі існує поняття «доктрина Церкви»: спочатку «августинізм» (вчення про Бога тільки через віру), тепер - «юмізм» (вчення про Бога шляхом гармонійного поєднання віри і розуму (науки, прогресу)).

Детальну інформацію про богослов’я студенти повинні отримати з відповідної літератури, довідників, енциклопедій, інтернету.

Завдання для самоконтролю

1. У чому полягає методологічність богослов’я?
2. Звідки випливає (з якого джерела) догматичне богослов’я?
3. Який розвиток отримує моральне богослов’я в науці, зокрема філософії?

Підготовка до третього питання «Методологічні парадигми канонічного права» вимагає спочатку висвітлення питання методології права.

Методологія визначає інтегроване поняття певних установок методів і методик [51, с. 10]. Необхідно вияснити, які установки формує канонічне право, які методи притаманні цьому праву і якої методики слід дотримуватися у дії канонічного права.

Щодо установок, то вони випливають із призначення людині) на землі із Десяти заповідей Божих, із вчень Ісуса Христа (Нагірна Проповідь) та його Апостолів. Тому студентам треба хоча б у загальних рисах знати біблійні вимоги (Старий і особливо Новий Завіти і вивести перелік методологічних установок канонічного права Також потрібно врахувати й ті установки, які формує кожна релігія та конфесія зокрема.

Із установок випливають завдання канонічного права:

1) відновлення історичного процесу формування чинного церковного права одночасно з історією розвитку церковних інститутів

2) викладення норми права, в основу якого повинні були по кладені не абстрактні схеми, які раціоналістично випливають і апріорних принципів, а та норма, ця догма права, яка збігається з позитивним законодавством Давньої Церкви - Правилами Апостолів, Соборів та Святих отців;

3) викладення чинного нині позитивного права окремих помісних Церков;

4) критичний аналіз існуючого церковного устрою, критерієм для якого є, з одного боку, давні канони, а з іншого - реальні потреби сучасного життя [59, с. 26].

Що стосується методу канонічного права, то найкращим має бути визнаний метод історико-догматичний. Цей метод ясно покаже нам, що слід визнавати у праві Церкви істотним і незмінним і що випадковим та неістотним, і як далеко можна йти в церковних перетвореннях, не торкаючись сутності Церкви і не розхитуючи основ її права [59, с. 26-27].

Звичайно, існують й інші методи церковного права, які студенти повинні дослідити.

Зокрема, можна назвати аксіоматичний метод. Це спосіб побудови теорії, за яким деякі її твердження приймаються за вихідні як аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркувань.

Методика церковного права відображає якісний процес його реалізації (використання, виконання, дотримання, застосування). Тут необхідно висвітлити закономірності реалізації канонічного права, звернувши увагу на пізнання світу, життєдіяльний процес згідно з Божих настанов.

Завдання для самоконтролю

1. Які методологічні установки випливають із Нагірної ПроповідіІсуса Христа?
2. Які, крім історико-догматичного методу канонічного права, Ви можете ще запропонувати?
3. Розкажіть про методику канонічного права, яку використовує знайомий Вам священик у своїй духовній діяльності на парафії.

Цікавим є зміст четвертого питання «Метод канонічно-правового акорду та методика його використання у богослов’ї»

Акорд (від італ- узгодженість, злагодженість) як гармонійна єдність деяких музичних тонів, одночасне поєднання різних за висотою (не менше трьох) звуків застосовується у канонічному праві. Завдяки музиці, церковному співу людина більше наближається до Бога, сприяє духові поклоніння, одкровення, свідчення. Церковний спів відповідає канонічним нормам святості й гідності має позитивний вплив на психічну природу людини, відроджує жагу до вічності, подає істинний голос молитви.

Дослідники церковного співу зазначають, що всі церковні мелодії поділяються на вісім груп (голосів), кожна з яких має визначену область звуків і відому послідовність інтервалів, а також свій пануючий звук і кінцівку. Перевага людському голосу над звуками музичних інструментів встановлена наукою. Наприклад, верхні гони людського голосу пізнаються неозброєним вухом більш важче, ніж верхні тони інших інструментів. Це сприяє більш уважному слуханню віршами богослужіння. Людський голос не здатний опанувати обсягу всіх октав струнного і духовного оркестру, проте він володіє можливістю і потенцією утворювати багатоголосу гармонію в обсязі трьох октав, де можуть розміщуватися всі види акордів. За характером вираження думок і почуттів церковний спів відрізняється від світського співу. У світському співі відчувається рельєфне вираження почуттів, абсолютно чужих благочестю: збентеження духу тілесними пристрастями і виправдання вчинків, які противні і Божому, і громадському (публічному) законові, відчайдушність через втрату земних благ і вигуки відчаю, безтурботну розсіяність і необдумане буйство, гордувате усвідомлення своїх чеснот, самонадіяність, саркастичний сміх над ближніми і т. д. На противагу цьому мотиви церковних піснеспівів відзначаються характером відкладення земних турбот, благодатно-непорушного спокою і примирення людини з собою, святістю і благістю Бога і небожителів, осяйно-високої величності або зосередження і самозаглиблення, смирення і каяття, теплої молитви, твердої віри, міцної надії і відданості Божій волі [66].

Таким чином, метод канонічно-правового акорду ґрунтується на основному законі церковного восьмиголосся із варіантами мелодичних рядків одного і того ж розспіву має певну виховну мету. Зокрема, співаючи у церкві не голосом, а серцем здійснюється своєрідне навчання своєї душі. Характер церковного співу розвиває сенсибельні (почуттєві) сприйняття відповідно до фізіолог!´ людини, впливає на думки, частина яких згодом переходить у дії, не допускає самовільних, неправомірних вчинків.

Щодо методики використання канонічно-правового акорду у богослов’ї, то слід проаналізувати основи християнської та родинної етики Поведінки людини в церкві і висловити свої рекомендації щодо цього

Завдання для самоконтролю

1. Чому музичний акорд має канонічно-правові властивості?
2. Наведіть приклади світських пісень, які провокують на неправомірні дії.
3. Проаналізуйте виховну силу відомих вам церковних хорів.