Канонічне право

2.4. Функції канонічно-правової культури

Канонічно-правова культура виконує певні функції. Вважаємо, що до основних функцій канонічно-правової культури належать: релігійно-виховна, інтегративно-пізнавальна, комунікативно-семіотична, духовно-моралетворча, естетико-правова, інформативно-трансляційна.

Розглядаючи релігійно-виховну функцію канонічно-правової культури, зазначимо, що сучасна глибока криза духовності породжує духовне каліцтво людства, частіше виникає проблема сповідування норм духовності; осмислення законів духовного світу, на що й повинен бути скерований духовний творчий поклик людства. Тобто потрібне цілеспрямоване виховання, яке б націлювало на засвоєння норм духовності, які виступають регуляторами духовного оздоровлення людей.

Зміст релігійно-виховної функції полягає у правильно вибраному імперативному процесі. Необхідно збагнути, що першим Учителем був Ісус Христос. Він був і Вихователем Апостолів. Мета такого виховання полягала в тому, щоб підготувати вибраних людей до всесвітньо-історичної місії - проповіді Євангелія. Таке виховання було як теоретичним (розповіді), так і практичним (звершувалися дива), ґрунтувалося на великій любові до людини, підготовки до її Царства Небесного.

Ісус Христос виховував Апостолів у засвоєнні вищих абстрактних та віронавчальних істин про Небесного Отця і Його абсолютну надмірну благодать, про Сина, про Його спасаючу місію у світі і Воскресіння, про Святого Духа, Утішителя, який наставляє людину на всяку істину [42, с. 462-463].

Наступним кроком канонічно-релігійного виховання були Апостольські Послання. Апостоли здійснювали виховання людей на прикладах життя Ісуса Христа, оскільки вони були очевидцями і самі брали в цьому активну участь.

Важливим етапом канонізованого релігійного виховання була епоха патристики (епоха Отців Церкви). Патрологія подає істинний зміст виховання, хоча єдина думка зазнавала все частіше нових напрямів (навіть суперечливих) - почалися розколи на Східну і Західну Церкви.

Нарешті нинішній етап релігійного виховання здійснює сучасне духовенство, яке належить до різних Церков та конфесій. Кожна Церква має свої канонічні норми виховання, які вважає догматичними. Власне таке творіння духовенства, така канонічно-правова культура потребує все частіше звертатися до герменевтики перших (зазначених вище) двох-трьох етапів релігійного виховання.

Інтегративно-пізнавальна функція канонічно-правової культури скерована на проблему об’єднання східної і західної культур в питаннях виховання. Власне культурологічна модель Церкви XXI ст. полягає в тому, щоб на основі розвитку національних звичаїв, традицій здійснити інтеграцію віровчень, щоб пізнавальний процес мав одні джерела і одні концептуальні засади. Людство відчуває все більше, що інтегративно-пізнавальна функція у сфері релігій не реалізовується повною мірою, що породжує світські, державні й міждержавні проблеми. Тобто початок мирного і щасливого життя на землі - в об´єднанні релігій, в якій буде єдиний Пастир і єдинооб’єднані віруючі.

Зміст комунікативно-семіотичної функції випливає з того, що людина завжди спілкується з іншою людиною за допомогою мови, знаків, символів тощо. Канонічно-правова культура виконує цю функцію, надаючи перевагу спілкуванню людини з Богом через молитви, богослужіння, євхаристичні канони і т. д. Адже символічне, семіотичне прийняття євхаристійного хліба відображає духовне причастя, яке зміцнює єдність з Ісусом Христом, а потім єдність з усіма віруючими і невіруючими. Кожна Церква має свої здобутки У такій комунікативно-семіотичній субкультурі, але зміст зводиться до одного: навернення людей до життя відповідно до природно - правових норм згідно з Божими приписами.

У духовно-моральній функції звичним є твердження, що моральні норми формуються стихійно, що на загал правдиво. Проте у процесі формування, розвитку канонічно-правової культури з’являються культурні норми, які передусім є моральними. Вони виникають внаслідок герменевтичних процесів (зрозуміло, що інтерпретації бувають різні) і мають різну диспозицію. Тобто культура творить різні моральні норми, а якісні норми вибирає цивілізація.

Тільки це повинна виконувати не світська цивілізація, а духовна. Хоча духовна цивілізація має різні канонічні бачення, тому єдина духовна цивілізація, яка ґрунтується на єдиному віровченні, може вибрати ту моральну норму, яка відповідає Божій істині. Наприклад, духовно-моральна норма щодо сімейного стану пресвітера на даний час є неоднозначна, що породжує різноманітні проблеми. А справжня норма - у Божому замислі, плані, тільки культурологічні дії людини породили суб’єктивні розуміння цього плану.

Канонічно-правова культура виконує естетико-правову функцію на основі діалогу різних культур. Різні культури, субкультури своїми нормами поділяють ціле на частини, які після умовного складання не можуть утворити те саме ціле. Справа в тому, що у цьому процесі відсутній естетичний вимір-гармонія, баланс, рівновага. Цю естетичну місію виконує канонічно-правова культура, яка кожну культурологічну норму зіставляє з каноном. Хоча таке зіставлення знову не утворить цілого (не буде вистачати частин), але будуть відкинуті суперечливі, єретичні норми, які вважаються не канонічними. Така естетико-правова функція забезпечує дієвість канонічного права, його легітимність та рецепції (визнання).

Важливу місію у канонічно-правовій культурі виконує інформативно-трансляційна функція. Справа в тому, що Церква, як і все людство, постійно перебуває в інформаційному середовищі^ Комп’ютеризація у світі призвела до утворення інформаційного суспільства, яке має впливи на всі сфери життєдіяльності людини, в тому числі й на духовно-релігійну. Виходячи з того, що інформація й трансляція сучасності набрала великого розмаху і безпроблемних дій в їх організації, вона стала у багатьох випадках неконтрольована. У значних випадках виробництво й поширення інформації про церковне життя ніби випливає від «прихильників», а насправді є сатанинською, викривленою, єретичною. Розповсюдження неправди про Церкву з’являється тому, що Церква має найбільше ворогів, тому різні приховані, підступні інформаційні технології використовують релігію для пропаганди зла, насилля. Деяка частина людства, на перший погляд, не усвідомлює небезпеки. Тому індивідуальна праця у сфері канонічного права з використанням природного й надприродного права є найбільш безпечною тоді, коли дотримуватися релігійно-церковної культури. В цьому й полягає важливість такої функції канонічно-правової культури як інформаційно-трансляційної.

Отже, у житті людини (як метафізичного утворення) провідну роль відіграють природні й надприродні духовно-правові акти, без яких вона існувати не може. Це онтологічні акти, які потрібно творчо розвивати і в результаті чого утворюється духовна культура і культура взагалі. Канонічно-правова культура є результатом онтичним як сущим, самоутвердженим, предметно-чуттєвим, зовнішнім утворенням. Така культура утворена в епоху патристики Отцями Церкви як «друга природа» у сфері релігії, її норм. Цей початок канонічно-правової культури людина взяла за основу і намагалися забезпечувати її подальший розвиток. Проте при цьому не завжди узгоджувався людський розум з Божою волею, що призводило до порушення світової гармонії й появи різних релігій та конфесій. Тому творчість у сфері релігії - це уявне буття, як правило, не онтологічне, яке веде у невідомість.