Канонічне право

2.3. Принципи канонічно-правової культури

Канонічно-правова культура ґрунтується на певних принципах. Логічно, що принципи канонічно-правової культури випливають із принципів канонічного права, навіть збігаються, але вважаємо, що існують свої специфічні, які випливають із культурології Церкви.

Основними принципами канонічно-правової культури є: звичаєвість. ментальність, дифузійність, доконечність, впливовість.

Принцип звичаєвості канонічно-правової культури полягає в тому, що кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків, що утворює своєрідний культурний родовід, з якого випливає звичай. При цьому цей родовід більше тяжіє до транснаціональних характеристик, ніж до національних, на чому й ґрунтується церковне законодавство. Тобто транснаціональний звичай може отримати силу церковного закону. Таке явище здійснюється за певних умов.

Зокрема, звичай не повинен суперечити релігії, він повинен відповідати церковному віровченню, тоді такий звичай може набути статусу канонічного. Канонічний звичай випливає з Апостольських вчень шляхом переказів, проповідань і стає основою постанов вселенських соборів, джерелом церковної правотворчості у вигляді правил, статутів, які набирають обов’язкової сили й загального переконання. Таким способом починає формуватися канонічно-правова культура.

Також Церква може вводити у своє законодавство нові звичаї, які підкреслюють, відображають транснаціональний релігійний дух. Йдеться про історичні події, які стали продуктом істинно церковної свідомості. Це стосується Богоявлення в окремих місцях, звідки з’явились особливі способи шанування їх як святих місць.

У результаті цього такі способи пошанування за давністю переросли у звичаї, які узаконені Церквою.

Існують випадки появи звичаїв як ретрансляторів канонічно- правової культури, як засобів переконання у вірі, засобів інтеграції вірян навколо Церкви, доповнення до канонічно-правових норм та ін. Такі звичаї набирають канонічної сили, викликають особливу повагу (оскільки відсутнє протиріччя між духом сприйняття і правилами). Вони (звичаї) часто набувають автономності та усталеної практики дії не тільки в церковному, а й позацерковному середовищі.

Крім того, принцип звичаєвості канонічно-правової культури має місце у кожній єпархії, релігійній громаді; монастирі та ін. Якщо вони не суперечать канонічному праву, то такі корпоративні і звичаї збагачують канонічно-правову культуру, примножують любов до Бога, підвищують ступінь духовності вірян.

Принцип ментальності канонічно-правової культури випливає j з національного духу права, народного духу моралі. Між канонічними національними, народними нормами морально-правової поведінки виникає ментальна комунікація, яка відображає реальний стан речей, реальну думку про панування релігійної сутності, адже національний дух канонічного права, національно-релігійне мислення формують індивідуальні, унікальні духовні почуття особи, релігійно-національної історичної особистості, які належать до розряду святих. У цілому принцип ментальності є своєрідним культурним кодом каноністики, який відображає істинний процес творчості у духовно-релігійному житті будь-якого народу.

Дифузійність (взаємне проникнення) як принцип полягає в тому, що на канонічну культуру різні інші види культур не впливають самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище дифузії, змішування культур. Адже між усіма видами культури існують і спільні структурні елементи. Ці елементи у кожній культурі відіграють належну роль, виконують певне завдання. Внаслідок цього вірогідне виникнення культурних конфліктів у канонічному праві, які можна вирішити методом урівноваження (згладжування). У позитивному праві суть цього методу полягає в тому, щоб у конкретній ситуації надавати перевагу якомусь одному, більш сприятливому для неї елементу культури, нехтуючи іншими. У канонічному праві віддання переваги одному виду культури та нехтування іншими не відбувається, потрібен гештальт, цілісність. Культурна норма повинна бути одна: дифузійно-канонічна. Наприклад, кожне слово священика, кожен його рух тіла, кожна думка чи почуття мають великий вплив на вірянина. Тому дифузійний принцип канонічно-правової культури характеризується необхідною універсальністю, яка є гештальтною до каноністики.

Доконечність у канонічно-правовій культурі відображає той принцип, який забезпечується обов’язковістю, неодмінністю, неухильністю і т. п. Тобто, якщо канонічно-правова норма існує, то вона доконечна, тобто дуже потрібна, необхідна, її обійти неможливо (наприклад, причастя після сповіді). Таке досягнення людства У каноністиці є постійним і незмінюваним, оскільки воно ґрунтується на засадах Святого Письма.

Важливим принципом канонічно-правової культури є впливовість. Ідеться про те, що канонічно-правовий звичай є джерелом авторитетності, загального визнання. Загальне визнання канонічно-правової культури не існує само по собі, воно має вплив на осіб, які сповідують цей вид культури. Результати такої дії позначаються на частоті відвідування вірянами богослужінь, їх релігійній комунікації та й вірі взагалі. Впливовість такого виду культури є невимушеною, ненасильною, а духовно необхідною і потрібною.

Людина відчуває, що канонічно-правова культура її природна складова, без неї вона почувається ніяково, а оволодівши нею, завойовує загальне визнання, певний духовний авторитет, духовне зростання, потрібне для життєдіяльного процесу.

Отже, принципи канонічно-правової культури мають ортодоксальні властивості і не піддаються значним впливам загальної культурологічної діяльності людства, однак за своєю суттю переплітаються з нею.