Канонічне право

2.2. Канонічно-правова культура

З позиції філософських інтерпретацій висвітлимо певний орієнтир розвитку сучасних церковних відносин, який зосереджений передусім у канонічно-правовій культурі.

Дослідження канонічно-правової культури перебуває у зародковому стані, хоча окремі поняття у найрізноманітніших формах такого феномена мають достатній розвиток у каноністиці. Зосередимо увагу на релігійному понятті культури.

Культура означає як формування самої людини, так і формування світу людиною, яка з цією метою використовує свій розум і свободу. Оскільки людина завжди і конче існує як втілення Господнє (об’єктивізуючись у своїй тілесності та її оточенні) та як особа, що звершується у свободі і ніколи не може бути позбавленою свободи, то культура постає основною формою реалізації людини (Бут. 1, 28), виконання якого водночас є реалізацією її зв’язку з Богом. Тому, християнська екзистенція ніколи не може бути ворожою культурі, взагалі не може обійтися без культури [45, с. 235]. Йдеться про духовне формування і формування людиною як онгологічні християнські екзистенції.

Щодо формування самої людини, то слід мати на увазі, що після створення людини Богом починається культурологічний процес самовдосконалення (у межах природно-правових норм) плоті (тіла), душі й духу. Тому окремо слід розглядати культуру плоті, культуру душі й культуру духу як самовдосконалення, висвітливши спочатку зміст понять: плоть, душа, дух.

У релігійній літературі під плоттю розуміється тілесна сутність людини, «матеріал», з якого вона створена [46, с. 728]. Тобто плоть - це не тіло, а його властивість, яка буває позитивною і негативною. Позитивна плоть формується під впливом життя за приписами Природи й розуму, благодаті й волі Божої, а негативна плоть - це гріховна частина сутності тіла людини, слабкості тіла, що, власне, відображає людську природу на землі. Людина може жити у плоті з іншими людьми. Це стосується подружжя, близької родини, національності (скоріше етнічності) і т. д. В етнічному розумінні плоть нагадує деякі аспекти менталітету. Тобто йдеться про плотські пристрасті, які відстають від духовного життя і над якими потрібно постійно отримувати перемогу. Результати перемоги здобуваються завдяки вмінню утримувати плотські похоті у природно-правових і надприродно-правових нормах, що визначають напрям культури плоті людини.

Душа людини - це образ і дарунок Божий, Його дихання в людині, тому вона перебуває в руках Божих. Як елемент і сила Природи, душа - це людина в цілому у вигляді субстанційних мікроелементів у крові. Природна субстанційність має векторну властивість, тобто прямувати до чогось засадничого, онтологічного. В даному випадку образ Божий прямує до подоби Божої. Цю онтологічну природну дію здійснює людина, утворюючи внутрішні культурологічні процеси, в результаті чого можна вести мову про змінні аспекти душі людини (оскільки всю душу змінити неможливо). Внаслідок таких процесуальних дій отримуємо культуру душі.

Досягти подоби Божої у земному житті людині не вдається. Можна лише максимально наблизитися до цієї подоби, що є субстанційною достатньою метою людини. Враховуючи сутність людини, безсмертність душі, пізнавальні й емоційні властивості душі змінювалися або в бік добра або зла, плотські похоті та життєдіяльні процеси навколишнього світу, завданням культури душі є її спасіння, виведення із зони земної небезпеки життя. Це оберігання й зміцнення відбувається шляхом не стільки інтелектуальних пошуків Бога, як пізнання, прислуховування до Бога, який «живе» у людській душі, вироблення й удосконалення почуття совісті, яке підтримує життя і спрямовує до подоби Божої. Оскільки носієм Душі є кров, протікання і тиск якої забезпечує серце, то серце є координатором душі. Звідси часто несвідомо прирівнюють культуру Душі до культури серця. Культуру серця творить людина своїм розумом, почуттями, пристрастями, які постійно повинні перебувати У надприродно-правовому (хоча б природно-правовому) просторі. Ці онтологічно-культурологічні завдання повинен виконувати дух людини, який інколи ототожнюється з душею.

Дух людини як нематеріальна онтологічно-субстанційна засада є Дарунком Божим у вигляді благодаті Святого Духа, вищою здатністю душі, її істиною, вищою цінністю, вищим інтелектуальним Регістром душі. Звичайно, дух має метафізичну природу і є потенціалом творчої ефективності людини, принципом саморуху, об’єднує гармонію розуму і тілесність речей та існує у двох формах: Надособистій, антропологічній.

Надособисту форму духу досліджує ангелологія як наука про безплотну святу силу невидимого світу. Ангели як вісники, носії інформації між світом небесним і світом земним існують для підтримання гармонії Всесвіту.

Антропологічна форма духу вказує на те, що людина має духовну природу, що має в собі ангела, який скеровує її прямувати до абсолютного духовного світу, не підкоряючись законам фізіології. Тобто людині пропонується культурна діяльність у сфері руху. Власне дух людини і призначений творити єдиний космос цивілізації, який не суперечить (а навпаки підтримує) тонким духовним структурам Всесвіту. Відтворення духу людини у культурі є онтологічним, але цей процес стикається зі складними перешкодами, які чинять невидимі, злі сили.

Йдеться про те, що надособистісний дух має дві надприродні сили: чисті (добрі) і темні (злі). Чисту силу творять ангели, а темну - демони. У науці демонології досліджується двояка свобода ангелів: любити Бога або відмовитись від цієї любові. Відмова від любові до Бога випливає із зловживання ангелів такою свободою, що призводить до свавілля, скупчення темних (злих) намірів проти Божої дійсності. Утворений злими ангелами бунт на небесах перенісся на землю і ще не завершився. На Землі ведеться розпочата на небі боротьба між добром і злом, між позитивною енергією добрих сил і негативною енергією злих сил, між духами світла і духами темряви. Різниця полягає лише в тому, що демони ведуть боротьбу^ не тільки з Богом, а й із Його творінням, людьми шляхом спокус. Завдяки великій винахідливості демонів, активному втручанню у повсякденне життя людей відбувається скерування, націлювання на гріхи. Це означає, що у духовному житті людини повинна бути така творчість, такі культурологічні дії, які були б онтологічну скерованими до Бога, до добра.

На землі плодами дії злого духа виступають різні негативні думки, почуття, пристрасті, які впливають на розум і волю. Серед них: гордість, тривога, брехня, критика, заздрість, осуд, гнів, неприязнь, непрощення, нерішучість, перелюб, сріблолюбство, черевоугодництво, пияцтво, смуток і т. д. Ці та інші вороги людини потребують культурологічних дій, виливів у формі культурної профілактики та культурної боротьби.

Зміст культурної профілактики духу людини полягає в тому, що людина повинна постійно бути з Богом (молитися, відвідувати богослужіння і т. д.), а також утримувати свій дух у сфері добра. Тобто потрібно дивитися на світ крізь призму любові, добра, думати про високі духовні цінності, ідеали. Це своєрідна наперед складена духовна програма очищення, програма пам’яті, що у людській душі с Бог, Його сила. Цю силу потрібно спрямовувати на культурологічні дії думки, слова, почуття, пристрасті, що є застереженням, профілактикою злих намірів.

Складним є випадок, коли злі духи опанували людиною. Тут уже потрібна така духовно-культурологічна сила, як боротьба проти зла, ліквідація й нейтралізація негативних духів. Складність полягає не тільки у невмінні організувати наступ, знищення, руйнації, ліквідації темних сил, а в тому, що злі духи мають прихований характер і непомітно впливають на свідомість людини, її волю. Самій людині скласти гаку духовно-культурологічну програму боротьби надзвичайно важко. Тут на допомогу приходить Церква, яка організовує запрошення Святого Духа шляхом богослужінь, постів, сповіді, причастя та інших таїнств. Це надприродно-правові норми культурології життєдіяльності людини, які потрібно реалізовувати кожній людині.

Другий зміст релігійної культури означає формування світу людиною.

Бог створив людину, в якій міститься цілий Космос для прикраси світу, життя в раю й мистецької творчості з наданим культурологічним даром Божим. Людині, як мікрокосмосу, з самого початку Бог запропонував унікальну можливість - продовжувати, творити разом з Ним світ, світовий комплекс. У цьому грандіозному мегаплані Божому мікрокосмоси отримали творче інтелектуальне завдання і сувору відповідальність. Тобто людина мала можливість творити небесну культуру (підкультурою якої є й земна культура). З цим завданням людина не справилася, внаслідок недосконалої свобідної волі, гріхопадіння, що призвело до онтологічної зміни у Божому плані й отриманні меншого за об’ємом завдання (^е не менш відповідального) - творити земну культуру, бути відповідальним лише за мікросвіт. У випадку успішного виконання культурологічного завдання людина буде повернута у первинний стан - рай. Таким чином, людина отримала цілковиту самостійність у розпорядженні своєю свобідною волею, своїм інтелектом тощо, але замість суто духовної діяльності вона отримала ще й важку фізичну діяльність,- повсякденну творчість для організації проживання: житло, їжу, одяг, турботу про здоров’я, виховання, Розвиток творчих нахилів і т. ін. Звідси беруть початок різні види культур і саме культурознавство. Але землеробська праця стала Новою людського існування, проживання на свій розсуд. У результаті цього крім мега- (небесного) і мікро- (земного) світу почав активно проявляти себе й мікросвіт (власний світ людини).

Культурологічна діяльність небесного, земного і людського світів повинна бути синхронною, що завершиться великою нагородою на небі. Зрозуміло, що найбільшу небезпеку мегасвітові приносить неприродна, несинхронна з природою культурологічна діяльність людини як мікросвіту. Основною причиною такої неприродної життєдіяльності є відсутність очевидності райського порядку, як взірця культурологічної земної діяльності. Для цього людина відповідно до своєї уяви й розуму створила Церкву, яка б нагадувала умовне Царство Небесне і вказувала праведні шляхи до його повернення. Допомога Бога у цьому - зішестя Святого Духа для надання сили й енергії у церковному творінні.

У людському творінні Церкви людина допускала (допускає й тепер) різноманітні перегини, деформації, неточності. Це послужило причиною ще одної допомоги Бога людині у посланні Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа на землю. Тобто Ісус Христос став Главою Церкви для людини на землі. Але після Його вознесіння почалися різні єресі - неправильне тлумачення щодо церковної організації й діяльності. В результаті людина знову допускає гріх у поділі Ісусової Церкви. Цей поділ призводить до різних світоглядів, які суперечать єдиному Божому погляду, великомасштабному планові - замислу щодо світобудови. Власне, з цього й випливає поняття канонічно-правової культури людини у форму-\ ванні світу.

Канонічність як природна культурна тенденція бере свій початок з Божого замислу, культурологічної діяльності ангелів, а згодом - і святих Ісусової Церкви - Апостолів, ченців та ін. Проблема полягає в неоднаковій герменевтичній інтерпретації канонічності Церкви, що спотворює фундаментальні основи віри. Причиною цього є те, що світ виступає предметом зацікавленості людини.

У процесі зацікавленості людина змішує земне завдання й небесне покликання. Адже доповнення світу залишається справою ласки Божої, тобто культурологічна діяльність не повинна віддалятися від Бога. Олюднена природа потребує автентичності, тобто первинного, ортодоксального, дійсного світопорядку, справжньої віри як дару Божого для методологічної культурологічної діяльності у формуванні Церкви.

Формування Церкви поставлене в пряму залежність від волі Божої, Божої благодаті, яку треба заслужити, одержати для реалізації у формах: використання, виконання, дотримання, застосування, що є окремими видами канонічно-правової культури. Але цим формам передує поняття одержання Божої благодаті.

Божу благодать отримує спочатку плід в утробі матері, потім у хрещенні. Божу благодать отримує особа під час і після хіротонії як священик. Протягом життя благодать стає духовним теплом у серці, сонячним світлом, утихомиренням помислів. Вона може раптово очистити людину і зробити її досконалою. Тобто благодатна сила - це небесна сіль, яка очищує думку людини, перебуває у ній після того, як людина просить Господа ввійти в себе у вигляді Духа Святого. Божу благодать найшвидше можна отримати у Церкві, де є мощі святих, читається Слово Боже, звершуються церковні таїнства, здійснюються різні богослужіння й молитви і т. д. У храмі Божому невидимо служать сили небесні. Отримавши Божу благодать, людина повинна вміти її реалізовувати.

Першою формою реалізації є використання Божої благодаті. Звичайно, вона потрібна для духовно-культурологічної діяльності, для задоволення своїх духовних потреб та життєвих інтересів певного канонічного варіанту поведінки, думки, пристрасті. Зокрема, благодать допомагає побороти пристрасті, негативні, шкідливі думки тощо. Благодать може використовуватись активно й пасивно, що залежить від душевного стану людини, від наявності нагальних прохань допомоги. При активному використанні Божої благодаті звичайні грішні люди ставали і стають святими, що підкреслює вершину, апогей культурологічної діяльності у сфері духу.

Виконання Божої благодаті є такою формою реалізації канонічно-правових норм, які покладають на людину релігійні обов’язки активного типу, і тому вимагають від неї здійснення дій і думок, Що становлять зміст взятих на себе духовних зобов’язань. У виконанні благодаті культурологічний процес скеровується на подолання в собі гріховного начала і досягнення високого ступеня духовності. Тобто, якщо людина вже отримала благодать, то повинна ¹¹ виконувати, проявляти свою волю, творчість, якщо така творчість відсутня, то Сам Бог нічого не творить в людині. Звичайно, Щоб виконувати волю Божу у вигляді благодаті, потрібно знати, в чому вона полягає.

Насамперед, благодать скерована на розсіювання, розрідження гріховної темряви, яка заважає людині пізнати своє місце в житті, можна також вести мову про роль благодаті у спасінні людства, оскільки повне виконання благодаті однією людиною може вплинути на велику групу людей. Потрібно лише глибоке і щире виконання благодатної сили, що є культурологічною творчістю людини.

Дотримання Божої благодаті полягає в тому, що вона є формою реалізації канонічно-правових норм. Йдеться про відмову людини від заборонених Богом видів поведінки, думок, пристрастей. Адже воля Божа скерована на дотримання людиною певних постулатів, які не допускають (застерігають) від її гріха, від нищення того, що Ним створено. Отримавши благодать, людина повинна усвідомити, як дотримуватись норм світопорядку і пам’ятати про це постійно. Крім того, недотримання благодаті призводить до її втрати і людина знову потрапляє в попередню помилковість.

Перебування у благодаті як окремий вид канонічно-правової культури - це особлива форма її реалізації і стосується вона здебільшого духівництва (спеціальних канонічно-правових суб’єктів). Пресвітери, єпископи здійснюють своє духовне призначення ніби в «чужих інтересах» не одноразовим канонічно-правовим актом, а цілою системою канонічних актів, послідовних стадій, передбачає особливою частиною канонічного права. Однак привертає увагу вміння, культура застосування, усвідомлення вірянином наданої йому сили Божої у ліквідації власної немочі. Людина як грішник потребує Божої допомоги, енергії, Дух Божий робить її храмом, якщо вона цього бажає. А заблукавшись духовно в житті, людина здебільшого хоче опам’ятатися, духовно відродитися, повернути віру у власні сили. Хоча й благодать повністю не звільняє людину від гріха, пресвітер застосовує надані йому канонічні права для навернення людини до дій по волі Божій. У цьому й полягає основний зміст взаємодії благодаті й людини. Тобто застосування благодаті скеровано на індивідуальне регулювання духовних відносин людини з Богом, на постійне духовне відродження людини.

Таким чином, культурологічний розвиток Церкви вимагає невтомної праці у формуванні цілісності феномена духовності. Канонічно-правова культура розпочинається з сім’ї, родинного виховання, в якому здійснюється заохочення до духовної культурологічної діяльності. Церква допомагає в цьому, скеровує в онтологічний простір за настановами Ісуса Христа. В подальшому виховані сім’єю, Церквою віряни зберігатимуть і примножуватимуть вартості, надбання Церкви у сфері канонічного права.

Розглянемо дефініцію канонічно-правової культури, відомостей про яку у літературі ще недостатньо.

На нашу думку, канонічно-правова культура — це акмеологічні надбання Церкви у вченнях Ісуса Христа, Апостолів та святих про праведне життя для формування природно-правової духовності людини та її онтологічно-культурологічної творчості з метою гармонійного існування Всесвіту.

Надбання Церкви, без якої канонічно-правова культура не формується, є завжди акмеологічними (найвищими, вершинними, досконалими), оскільки вони ґрунтуються на Святому Письмі, законах Божих, в яких закладені регулятори не тільки поведінки людини, а й її думок, почуттів, пристрастей. Кожна Церква має свій сутнісний зміст, надбання, з якими постає у проповідництві, реалізуючи методику осягнення Божих намірів. Універсалізація також бажано, щоб була б як єдиною у світі, Божому, була б бажаною і постає метою та перспективним завданням людства.

Першими канонічно-правовими культурними діячами після Апостолів (епоха патристики) були Святі отці Церкви, які вели чернечий спосіб життя і найкраще бачили проблеми людської поведінки, оскільки були відмежовані від спокус світу, плотських пристрастей тощо. Христова Церква не закликає (хоча й не заперечує) до аскетичного способу життя. Людина повинна творити таку культурологічну норму, взірцем у якій були б чернецькі норми у супроводі життєдіяльних потреб у вирі людських бажань. Таке життя буде праведним з природно-правовою духовністю.

Культурологічний аспект життєдіяльності людини є онтологічним, активним, творчим. Але у цьому процесі повинно панувати верховенство Божого права, природно-правова канонічність, діалог різноманітних культур та їхня єдність. Тим самим твориться канонічно-правова культура, яка має глибокий духовно-моральний зміст і спрямовує людину бути собою.

Мета канонічно-правової культури - гармонійний розвиток, існування Всесвіту. Бог створив людину для того, ш;об вона синхронно з Ним творила частину світу, не порушуючи Його (природної) рівноваги. Її видозміна такої має допустимі норми, які віруюча людина відчуває і здійснює як прощення у Бога. Звичайно, може настати такий момент, коли реверсні дії уже не в силі встановити рівновагу, гармонію Всесвіту, що призведе до кінця світу. У цьому випадку наявною буде деформація канонічно-правової культури, її спотворене, єретичне розуміння, що сприяє загибелі людства.