Канонічне право

2.1. Поняття культурології Церкви

У суспільному житті Церква є найбільшим еталоном культурологічної діяльності, людських здобутків, які випробувані історією. Незважаючи на нерівномірний, не однаково природно-пропорційний канонічно-правовий розвиток все ж таки він є найбільш ортодоксальним, зазнає найменше змін і слугує прикладом для наслідування в інших сферах духовного й культурного життя народу.

Сьогодні в Україні суспільний розвиток все більше нагадує неофеодальні відносини, в які намагаються втягнути й Церкву, особливо духівництво, суспільно активних вірян та ін. Такий стан загрожує переглядом (можливо, й на підсвідомому рівні) духовно- культурних цінностей, наносить шкоду народній культурі, фольклорній традиції, нівелюється поняття гріха у політико-економічних діяннях та ін.

Релігійна література сучасності намагається протистояти негативним тенденціям, які можуть проникнути у Церкву, але без державної підтримки це зробити досить складно. Насамперед це стосується хоча б об’єднання Церков в Єдину Помісну Українську Церкву, не кажучи вже про велику мрію - релігійну єдність світу.

Культурологія (вчення про культуру, культурознавство, теорія культури) має пряме відношення до Церкви, яка є первинним творцем необхідних суспільних інститутів (видів культур).

Культура, як результат надбання духовної діяльності людини, окремо не існує, в ній міститься незліченна кількість її видів, зокрема, два основних види - матеріальна й нематеріальна. Матеріальна культура в даному випадку більше стосується оформлення храмових приміщень, церковних речей, одягу священика тощо. Нематеріальна культура - це: релігійна культура, церковна культура, канонічна культура, моральна культура, звичаєва культура, ментальна культура, духовна культура, літургійна культура, євхаристійна культура і т. д. Ці та інші види культур мають пряме відношення до Церкви, її діяльності, діяльності церковного кліру, оскільки йдеться про здобутки людства у питаннях віри.

Звичайно, культурологія Церкви повинна досліджувати змішування (дифузію) цих і навіть комбінованих видів культур, їхній вплив на вірян, при цьому особливу увагу слід звернути на можливі культурні конфлікти. Так, складним питанням є з’ясування структурних елементів кожного виду культури. Виходячи з аналізу елементів культури взагалі, де компонентами є знання цінності та поведінка, можна твердити, що провідним постає знання з певної галузі культури. Однак ці знання не існують в «чистому» виді, а у «змішаному». Наприклад, у літургійній культурі одних знань літургіки замало. Потрібні й інші культурологічні знання норм, які б дозволили священику виконувати свій духовний обов’язок у повному обсязі.

Цінність як складовий елемент окремого виду культури для вірянина полягає в тому, що він містить певний перелік моральних якостей. Незважаючи на те, що до кожного виду культури входять всі загальні моральні якості (загальнолюдська мораль), особливе (провідне) місце у культурології Церкви належить онтологічним (релігійним) моральним якостям, які мають пряме або дотичне відношення до конкретної церковної культури. Йдеться про ті моральні норми, які не суперечать Святому Письму (біблійній моралі). Тобто цінність окремого виду культури дорівнює сумі загальнолюдської і біблійної моралі.

Поведінка людини в культурології відображає діяльнісний бік вияву культурних норм. Одна і та ж культурна норма у різних варіантах поведінки може бути узгодженою з біблійною нормою, а може й суперечити їй. Все залежить від того, як її подати, як продемонструвати у поведінці вірянина.

Завдання культурології Церкви полягає в тому, щоб дослідити «мирне співіснування» спільних елементів всіх культур у канонічній культурі. Це означає, що елементи всіх культур спочатку потрібно умовно перевірити на «канонічність». Тобто треба диференціювати ті норми культури, яких не заперечує каноністика. Потім може мова йти про їх використання.

Доречно зупинитися на понятті «цивілізація» {лат - суспільний, Хований). Це слово означає не тільки рівень суспільного розвитку матеріальної та нематеріальної культури, а й історичні типи культур. Культура за своїм змістом наближається до поняття «цивілізація», але це - різні речі. Слід зауважити, що цивілізація є результатом культури, її продуктом. Тому культура повинна постійно підживлювати цивілізацію, інакше остання буде заперечувати, руйнувати культуру. Тобто цивілізацію створює, породжує культура, хоча й сама може зазнати від неї нищення. В цілому рівень цивілізації не обов’язково повинен збігатися з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на необхідний духовний розвиток вірян, а цивілізація, як правило,- на модернізацію, осучаснення духовності, що, зрозуміло, для канонічного права є недопустимим.

У культурології Церкви велике значення мають такі категорії, як культурна норма, культурні процеси, культурна подія, культурне середовище, культурні контексти, культурний потенціал, культурні парадигми, культурні тенденції, контркультура, антикультурна підміна, окультурення Церкви і т. д. Розглянемо ці категорії.

Під культурною нормою Церкви розуміється кількісний та якісний рівень матеріальних і нематеріальних надбань, необхідних для природного релігійного життя людини на землі. Можна вести мову про культурну норму думки, почуття і пристрасті. Якщо сукупність цих норм відстає від Божих норм, то розвиток людства не має прогресу. Церква в такому випадку неспроможна врегулюватш онтологічне життя, бо люди перевершують допустимі культурні норми. Культурна норма має бути узгодженою з Божою нормою. В таких випадках говорять про надлишок культури у Церкві, що є шкідливим.

Культурними процесами в Церкві можна вважати рух (хід) Д послідовність накопичення релігійних норм, які відбуваються у кореляції із каноністикою. Це складні дії, які пронизують усі церковні структури без винятку. Культурні процеси проникають не тільки у зовнішній, а й у внутрішній світ вірянина, у свідомість і підсвідомість. Тому такі процеси мають бути контрольованими і ґрунтуватися на культурі почуттів, культурі віри.

Для дослідження церковних явищ велике значення має така категорія, як культурна подія. Це очікуване або неочікуване релігійне явище, яке внесло певні зміни у матеріальний чи нематеріальний розвиток вірян. Очікуваність підкреслює якість Сподівання результатів фізичних чи інтелектуальних зусиль вірян. Це очікуване або неочікуване релігійне явище, яке внесло певні зміни у матеріальний чи нематеріальний розвиток вірян. Очікуваність підкреслює якість сподівання результатів фізичних чи інтелектуальних зусиль вірян. Неочікуваність підкреслює певну стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність, яку, на перший погляд, важко помітити. Культурні події Церкви завжди вимагають канонічного регулювання, оскільки виникають нові, неповторні прецеденти (практичного богослов’я), які завершуються благословенням єпископів у кожному конкретному випадку.

Культурне середовище - це об’єднання однодумців (релігійна громада), що визначає культурні дії, домагається певних результатів церковної діяльності. Здобутки культурного середовища вірян рано чи пізно знаходять своє відображення на практиці у зв’язку з тим, що результат є підсумком поміркованої, виваженої, погодженої творчо - канонічної праці пресвітерів і єпископів.

Культурний контекст означає розуміння єдності всіх напрямів розвитку (формування) культури Церкви, характеризується множиною культур. По суті, культурний контекст визначає зміст загальної культурології Церкви, ідеальний зв’язок. Оскільки кожна галузь каноністики домагається своїх результатів, норм, культурний контекст допомагає зрозуміти єдність всіх релігійних норм.

Така категорія культурології Церкви як культурний потенціал означає ще не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її здатності. Іншими словами, культурний потенціал визначає здатність вірянина осмислити створені церковні цінності і використати їх у духовному житті. Можливо, поділ Церков є наслідком невикористання культурного потенціалу, а захоплення цивілізаційними нормами.

Під культурними парадигмами Церкви розуміємо визнані Отцями Церкви взірці, здобутки духовної праці й духовної боротьби з гріхами. Тобто, це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти.

Важливим у культурології Церкви є бачення культурних тенденцій. Тут простежується напрям розвитку надбань людства, його основні релігійні ідеї, які ведуть до успадкування Царства Небесного. Генератором культурних тенденцій є Святе Письмо, інтелект та почуття вірян, які формуються не стихійно, а завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом можуть бути ченці, монахи).

Слід зауважити, що з’ясовані культурологічні категорії дають Можливість зрозуміти інші, не розкриті нами категорії. Усе це допомагає кращому розумінню поняття «канонічно-правова культура».

Для цього необхідно зупинитися ще на деяких поняттях, запечених вище.

Під культурою Церкви слід розуміти «культуру у відповідь на культуру (нове створене у відповідь на старе створене). Тобто проти одного досягнення вірян спрямовується інше. Тут можливі два випадки: 1) якщо спочатку релігійна культура розвивається за біблійними нормами, то часто знаходяться сили, які це заперечують і спрямовують розвиток в інше, протилежне русло; 2) якщо розвиток релігійної культури здійснюється силоміць або підступно, незважаючи на біблійні, природні чинники, принципи, то рано чи пізно це приведе до виконання законів Божих, природних. Іншими словами, культурні надбання Церкви відбуваються: природно (стихійно), еволюційно або штучно (революційно). Причому у першому випадку це здійснюється за Божими законами, а у другому - за людськими.

Розвиток Церкви за людськими законами, імітуючи при цьому Божі закони, називається антикультурною підміною. Тому в даному випадку контркультура просто необхідна. Звідси випливає потреба здійснити своєрідну контркультуру (культурну революцію) хоча в Українській Церкві, наблизивши її до вимог Біблії, виключивши при цьому будь-які антикультурні підміни, можливі штампи тощо.

Окультурення Церкви (культурна Церква) - це максимальне використання результатів, здобутків інтелектуальної і почуттєвої праці вірян при формуванні канонічно-правових, церковних норм. Взагалі право будь-якої Церкви чи віри - це вже результат культури. Але йдеться саме про культуру, а не антикультурну підміну, тобто Христову Церкву, Апостольську віру. У протилежному випадку це не буде окультурення Церкви, а фальшива (некультурна) віра, яка не має ніякої цінності і приносить лише гріховні справи. Тобто некультурна віра й Церква буде шкідливою для суспільства, яке позбавлене етики ненасильства, призводить до єресі, духовного блуду і непоправимого гріха.

У Церкві відображаються культурні тенденції, які формують дух Церкви. Дух Церкви повинен мати канонічне обґрунтування, яке випливає з природного і надприродного аспекту герменевтики Божих законів.

Звідси, можна дійти висновку, що культурологія Церкви - це багатовимірна методологічна наука про динаміку й трансляцію релігійних цінностей, аналіз еволюційної й переінакшеної суті духовності людини, відокремлену перспективу закономірного отримання вічності відповідно до рівня життєвих надбань і людини на землі.

Багатовимірність методології полягає не тільки в тому, що культура має різновиди людських надбань (існують види культур), а й у тому, що вона стосується дій, думок, почуттів. Адже в релігії більше ціниться культура сенсибельності (чуттєвості), вміння відчути Бога у своїй душі. Крім того, церковна культура має свідомий і підсвідомий характери: культура свідомості, культура підсвідомості, емоційна культура тощо. Ці та інші фактори свідчать, що Церква потребує всесторонніх установок, які методологічно націлюють людину на виплекані особою почуття віри в Бога, що є великим культурологічним здобутком.

Також культурологія має динамічну й трансляційну властивості. Релігійні цінності мають духовну вартість тому, що вони розвиваються й поширюються. Адже чим більше людина вдумується хоча б лише в одну біблійну фразу, тим більше вона відкриває для себе більше нових цінностей, зокрема тих, що людина без Бога, Його допомоги нічого не творить, не реалізує жодних культурологічних дій. Такі поняття транслюються на всіх богослужіннях, у молитвах, різних проханнях і т. ін.

Для формування онтологічних установок культурології Церкви постійно потрібен аналіз духовного стану людини. Але цей аналіз стосується як і еволюційної, так і революційної (переінакшеної) духовності.

Йдеться про традиційну й нетрадиційну релігію: обидві сутності духовності потребують зіставлення, порівняння, вивірення, тобто аналізу у пошуках природної істини, яку проповідував Син Божий.

Вся культурологічна діяльність людини на землі має перспективне скерування - отримання вічного безтілесного життя. У християнстві це бажання потрапити у Царство Небесне. Але такі помисли є ізольовані, відокремлені від невіруючих, від щоденних, побутових справ. Людина повинна дбати про безгрішне земне життя, але щодня, щогодини думати про своє майбутнє. Ці думки формуються на основі того, які культурологічні надбання її характеризують, що вона зробила, чи подумала щось таке, що зашкодило б сягнути вічності. Виправданим залишається спосіб: радше подумати, ніж зробити, проявити почуття чи пристрасть, «ревізувати» таку культурологічну цінність для перспективного життя.

Отже, культурологія Церкви як наука про множину культур, які відображаються у канонічному праві, має філософсько-богословський зміст. Вона впливає на канонічну думку вірянина, формує її мислення і стимулює справжню віру в Бога, незважаючи

на нескінченний процес розвитку думок і почуттів у пізнанні релігійних явищ. Метою культурології Церкви є формування високоонтологічного рівня канонічно-правової культури, що є завжди актуальним універсальним.