Канонічне право

1.3. Принципи канонічного права

Визначити принципи канонічного права - означає розкрити його зміст. Пошуки принципів мають ортодоксальний характер. Йдеться про вироблені релігійною практикою тверді переконання, неухильне дотримання вчення про Бога, догматичного богослов’я, Що вимагає від вірян послідовного та суворого дотримання. Це випливає із онтологічних засад природного права, моралі, церковних традицій, національних звичаїв тощо.

Доцільно окремо виділити принципи для природно-правового аспекту канонічного права і позитивно-правового. При цьому зауважимо, що принципи природно-правового аспекту є загальні й спеціальні.

До загальних принципів природно-правового аспекту належать: архаїчність, соборність, єдність Церкви, сенсибельність, гештальтність, герменевтичність, симетричність, самобутність, смирення, навернення та ін.

Принцип архаїчності відображає початок, первісність у канонічному праві, що випливає з доісторичного періоду. Це не спеціальне наслідування старовини у канонічному праві, а необхідна, онтологічна потреба, природна норма, яка ніколи не вийде з ужитку

церковно-канонічних процесів, буде вічним і незмінним, ортодоксальним. Без цього принципу Церква не може повноцінно реалізовувати передачу правових повноважень від Ісуса Христа у справі безперервної підтримки віри в Бога у святому храмі.

Однозначно цінним у канонічному праві є принцип соборності. Загалом ідея неподільності, об’єднаності виникла у 49-51 pp. після P. X. і була розвинена під час Апостольського Собору, а на сьогодні втілена у Символі віри (9-й член: «Вірую ... в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву...»), що підтверджує її природну й канонічну властивість.

Цей термін має слов’янсько-релігійне походження, відображає сутність Кафоличної Церкви, не має аналогів в інших мовах і відображає духовну єдність людей як у церковному житті, так і в мирянській спільності, зокрема спілкування у дусі братства та любові. Дух церковної соборності є одночасно і духом свободи, а єдність Церкви розуміється як добровільна згода особистих свобод об’єднаних у цій Церкві індивідів. Соборність Православної Церкви (єдність у свободі і свобода в єдності) протиставляється католицькій авторитарності (єдність без свободи) і протестантському індивідуалізму (свобода без єдності) [33, с. 580-581].

Соборність, одностайність, унітарність Церкви є задумом Божим про єдину, неподільну й монолітну віру, цілісну духовну реальність Церкви, узгодженість індивідуальних свобод. Насправді складно реалізоване, але дуже потрібне єднання людського духу віруючих та байдужих до віри допоможе людині зберегти свою індивідуальність, і при цьому зрозуміти зміст спасіння світу любов’ю і добром. Іншими словами, допоможе зрозуміти, що реальне спасіння можливе тільки у Христі (де соборний, а не індивідуальний дух має більшу силу), в органічній єдності Церкви як цілісног го тіла Ісуса Христа (єдине духовне тіло). Соборний дух найкраще проявляється у спільних молитвах (наприклад, ранішні недільні молитви Церков усього світу), богослужіннях з нагоди свят, всесвітніх чернечих правил (служба ранішня, вечірня, полуночниця та ін.), які приблизно починаються одночасно, що має велику глобальну гармонійну силу.

Апостольська Церква, яка скріплена любов’ю Христовою і Благодаттю Духа Святого, є тільки соборною і має бути єдиною на землі, звільненою від впливу державного насилля. Тому канонічне право ґрунтується на об’єднавчому аспекті, що полягає у духовному об єднанні, цілісності не тільки в межах однієї релігії чи конфесії, згуртуванні воєдино не тільки християнського світу, а й буддатського та ісламського (як основних світових релігій). Звідси вибиває, що церковно-канонічна соборність є вищою від народної, національної соборності; вона формує своєрідну онтологічно-релігійну ментальність, що відтворює Божу любов та Божу істину, втілену в Кафоличній Церкві, а не одній особі чи духовній установі. Така соборність, яка не обмежена ні простором або часом, ні народом чи нацією, ні живими чи померлими, здатна ліквідувати міжрелігійні конфлікти у множині різних аспектів життя (як духовного, так і матеріального контексту), нівелювати розпадання чи роз’єднання Церков.

Цей принцип соборності (внутрішньої єдності, цілісності, неподільності, об’єднаності, зближеності) реалізовується власне у канонічному, визнаному зразковим, чітко встановленому праві.

Про існування принципу єдності Церкви вірянину нагадує кожне богослужіння: єдність Бога, Його Сина й Духа Святого, єдине Євангеліє, єдині Таїнства, одні природні закони розвитку світу та ін. Тобто єдність Церкви була даною Богом, але вона розділена. Тому потрібне «повторне» об’єднання Церков, яке забезпечує екуменічний (всесвітній) рух, що виник на початку XX ст. Досягнення віросповідної єдності і створення екуменічної Церкви є складним, але необхідним процесом, оскільки активізується єритичине, фальшиве вчення про Бога, яке шкодить суспільному розвиткові і ставить під загрозу існування світу.

Сенсибельність як принцип формує канонічне право на почуттях, почуттях віри в Бога, що розумом осягнути неможливо. Адже земля не рівноцінна небесам, тому Бога потрібно відчути у своїй Душі, відчути Його близькість і віддалення, Його промислительну всемогутність і покладання себе на Його волю. Людина є недосконале творіння і ця недосконалість без сенсибельності робить її безпомічною, безсилою, тому їй потрібні особливі, надприродні відносини із Божою Силою.

Канонічне право не може творчо розвиватися без принципу гештальтності, який репрезентує цілісність сприйняття канонічно-правових понять у надприродному просторі. При цьому враховуються властивості тіла (плоті), душі й духу людини, які скеровані на відчуття Бога, віру в Нього. Зокрема, це відбувається у церковному співі, де проявляється канонічно-правовий акорд, який Підвищує ступінь сенсибельності відповідно до фізіологічного та Духовного стану людини. Такі гештальт-якості людина переносить 31 сфери раціонального у сферу ірраціонального (тобто трансцендентального) мислення, сфери земного у сферу небесного цілісно, а не окремими частинами.

Незаперечним принципом канонічного права є герменевтичність (екзегеза) як символічне, алегоричне тлумачення змісту Святого Письма, яке належить до сфери духовних предметів. Символічний (переносний) зміст як основний проглядається в образних порівняннях, поетичних зворотах, тайних пророчих видіннях, символічних діях, жанрах притчів і т. д. Центральним місцем дії герменевтики (екзеології) є роз’яснення євхаристії як основної таїни Церкви та інших відомих таїн взагалі. Важливо, щоб цей принцип зберіг «сенс» висловлювання, характер слова Божого (натхнення), догматичні критерії, що є складним завданням.

Принцип симетрії у канонічному праві полягає у незмінюваності (інваріантності) релігійних явищ, законів каноністики відносно церковних операцій (процесів). Всі богослужіння дотримуються симетричного принципу без спотворень чи заперечень одне одному. Симетрія свідчить про закономірний характер буття, першопричини Божих явищ, які відображають глибинні сторони створення та існування світу. Симетричним є, наприклад, Свята Божественна Літургія, в якій символічно відображені всі події Нового Завіту. Доповнення до Літургії чогось додаткового не допускає, оскільки таким чином порушується принцип симетричності.

Самобутність у канонічному праві означає, що віряни вирізняються такими властивостями тіла (плоті), душі, духу, які характерні тільки для кожного з них. Тобто людина у релігії, вірі не повинна намагатися уподібнюватися до іншої людини. Адже кожній людині Бог відвів індивідуальне місце у світі, персональне завдання, свій хрест і т. ін. Перекладати труднощі на когось іншого є порушенням норм природного права. Своєрідні підходи до кожної людини (навіть невіруючої) повинна шукати Церква. Людина у свою чергу має канонічне право - володіти свободою висловлювань, свободою думки та іншими видами свобод. Саме в цьому й простежується самобутність людини, яку канонічне право повинно підтримувати і скеровувати задля добра, навертаючи до Бога індивідуальними шляхами.

Важливим принципом канонічного права є смирення (смиренномудріє), яке відображає пасивну роль: покірливість, послушність, підвладність, відсутність гордості та стремління піднестися над іншими людьми й активна роль - сміливість, щирість і т. д. Смиренність проявляється у чотирьох випадках: перед Богом, перед членами релігійної спільноти, перед ближніми (світом), перед самим собою. Смиренномудріє вимагає прохання у Бога вселення в себе у потреб виконання Десяти заповідей. Людина, яка полюбила смирення, покрита від гріхів, хоча думати про свою погрішність потрібно глибоко, тоді Бог частіше посилає благодать, внутрішню зосередженість, духовну користь у виконанні заповідей. Смиренна людина володіє сильним духом, незважаючи, що зносить терпіння, але дає силу переносити приниження, мовчати, мати душу стражденного, каятися і молитися. Відсутність терпіння - це ознака слабкості духу. При вислуховуванні докорів на свою адресу до кінця і покаянні у гріху повертається Божа благодать й сили для реалізації життя за нормами природного й надприродного права.

Про принцип навернення доцільно згадувати з більшою рішучістю, оскільки йдеться про релігійно-моральну зміну, про правильну (природну) зміну віросповідання, про покладання на Бога. Зміна способу життя на краще завжди одобрюється Богом, але ця зміна повинна відбуватися якнайшвидше, оскільки людині відведено невідомий час перебування у земному житті. Своєчасне навернення, покаяння може дати людині високе духовне звеличення, яке потрібне для онтологічного самоутвердження і розпорядження Божого щодо подальшого життя й буття. Власне канонічне право всіма методами, засобами, способами й прийомами націлене на природно-правове навернення людини (навіть у малому значенні), на обрання нею праведного способу життя. Навернення пов’язане з відпущенням гріхів, що є прикладом заступництва Церкви у Бога, підтриманням правильних зусиль грішної людини.

До спеціальних принципів канонічного права природного правового аспекту відносимо: відповідальність перед Богом, благоговіння, тайність, сакральність, догматичність та ін. Спочатку зауважимо, що ці принципи більшою мірою стосуються надприродного права.

Принцип відповідальності перед Богом пов’язаний з поняттям страху Божого, святого страху перед абсолютним. Зрозумівши, що таке святе опасіння (страх), людина визнає себе грішною і повністю залежною від небесних сил у справі спасіння. Зникає байдужість щодо власних дій, думок, почуттів, пристрастей, з’являється Жаль за свої неправомірні дії і помисли та зміцнюється любов до Бога. Саме страх Божий впливає на людину, викликаючи почуття відповідальності за прожитий час. Якщо усвідомлюється страх, то відповідальність набуває високого морального змісту. Людина не може втекти від грішного світу, від власної свободи, тому потрапляє у вир духовних правопорушень. Ці правопорушення через духовне буття людина може нівелювати задля меншої буде відповідальності. Світ ніколи не знайде заспокоєння і щастя в самому собі, тому відповідальність перед Богом неминуча. Але страх Божий відіграє запобігальну роль у сфері порушень норм природного і надприродного права. Таким чином відповідальність перед Богом буде усвідомлена людиною, що дасть користь у спокутуванні гріхів.

Із відповідальності перед Богом випливає такий принцип канонічного права, як благоговіння, яке відображає не мислення, а почуття, волю до праведного життя як своє духовно-моральне завдання щодо відповідальності за все життєдіяльне буття на землі. Таке почуття здійснюється з любов’ю, повагою до Бога, Його святинь, вищих цінностей, з прагненням буття всіх людей у Божому осяянні. Так реалізується страх перед Богом, обережність, поклоніння, спасіння. Це, по суті, поєднання страху й уваги, смирення і покірливості, а найбільше благоговіння перед надприродним началом, яке породжує релігійні почуття, вищі моральні цінності. Канонічне право використовує принцип благоговіння у тому, що людина не повинна нічого робити, крім природного, постійно мати «умовний єлей» у своїх духовних відчуттях і діях, все робити і думати для добра, утримувати себе у смиренності та любові і все життя принести на пожертву Богові, на що Він і сподівається і до чого Він кличе.

Очевидним, але й надприродним за змістом, є принцип тайності. Мова йде про Божу тайну, яка недоступна людській свідомості і може бути розкрита за певних умов. Тайни у канонічному праві трапляються доволі часто: святі Таїнства, притчі Ісуса Христа, проповіді Апостолів та ін., практично все земне перебування Ісуса Христа. Його дива - це тайни, які людина може осягнути як норми надприродного права, норми віри в чистій совісті. Церква використовує символічне значення Христових Таїнств у спасінні світу Д сама є головним таїнством (пратаїнством), яке веде переможну ходу до повноти Царства Божого. Людина, яка заглиблюється не розумом, а почуттям у тайни Церкви, набирає образу Божого, стає такою, як була створена Творцем Всесвіту.

Принцип сакральності у канонічному праві відображає весь релігійно-обрядовий процес у Церкві. Справа в тому, що храм Божий містить сакраменталії (священні речі та дії), якими здійснюються церковні Таїнства, які наділені Божою благодаттю. За допомогою спеціальної молитви освячуються ікони, речі церковного вжитку, вода, олія тощо. Сакраменталії поширюються й на позацерковне приміщення: освячування будинку, автомобіля і т. ін., де людина повинна постійно перебувати у Божій благодаті, постійно

підтримувати сакральний стан своїми молитвами, правильними діями, помислами й почуттями. Освячені речі, отримавши Боже заступництво, канонічно-правову санкцію, віддані на розсуд кожного вірянина задля розуміння духовного осягнення святого місця чи святої речі. Процеси сакралізації все частіше трапляються у суспільному житті, державно-правових відносинах.

Надприродною властивістю характеризується такий принцип канонічного права, як догматичність (бездоказовість, без урахування конкретних умов життя, метафізичний спосіб мислення). Зміст догми покладений в основу віровчення, яке ґрунтується на надприродному походженню і дано Церкві для поширення та застосування. Релігійні догмати мають силу абсолютного авторитету, є вічними і незамінними істинами. Кожна віра, конфесія на своїх соборах формує свої догмати. Найдавнішим догматом є Символ віри. Всі релігійні догмати містять в собі всю повноту віроповчальної істини, яка необхідна для спасіння людини.

Принципами позитивно-правового аспекту канонічного права є: корпоративність, акривія, ікономія, обрядовість.

Визнаним принципом канонічного права є корпоративність у застосуванні правил поведінки вірян, які встановлює Церква в межах конституційних вимог, у формі статутів (уставів). Статут кожної релігійної громади має певний порядок реєстрації й діяльності і, як правило, релігійна ідеологія не встановлюється в якості державної або обов’язкової, хоча держава встановлює певні життєві ідеали й орієнтири. Тим самим корпоративні норми пов’язані з позитивним правом держави, незважаючи на внутрішню регламентацію (мета, завдання, функції, права й обов’язки вірян, умови вступу в клір і виходу, формування керівних органів, заходи відповідальності, стягнення, добровільні пожертви і т. д.). Специфіка корпоративних норм залежить від змісту релігії та конфесії.

Акривія (від грецьк.- суворість, точність) як принцип у канонічному праві є обов’язковим у будь-якій Церкві. Адже кожна Церква Має свої начала віровчення, які вимагають суворої визначеності (без жодних відхилень), свої догматичні визначеності, свій статут. Цей принцип дає можливість здійснювати наукове обґрунтування Релігії, Церкви, визначити її практичне застосування в межах установлених для себе норм.

Принцип ікономії (від грецьк - управління домом, домобудівнцтво) протистоїть попередньому принципові, оскільки містить у собі деякі поблажливості, полегшення, невимогливості, терпимості навіть лібералізм. Йдеться про немічних, інвалідів, тяжкохворих, дітей, суворість кліматичних умов, температурні режими, катаклізми, навіть державний режим та ін., де існує певне відхилення від установленого статуту і замість церковної законності застосовується доцільність та нагальна потреба, які обумовлені практичним богослов’ям і становлять своєрідне сингулярне (окреме, одиничне, єдине) право. Тобто норми ікономії мають не постійне, а разове застосування, обґрунтоване архиєрейськими, помісними соборами тощо. Ікономія спирається на акривію, доповнює її, але не заперечує. Цей принцип є важливим у церковній правотворчості, оскільки виражає людинолюбство, допомогу людині, а не її покарання.

Канонічне право не може обійтися без принципу обрядовості, який уведений Церквою або як звичаєм певний сакральний порядок ритуалів, церемоній, порядок церковного ужитку, облаштунку приміщення храму і т. ін. Важливою умовою обрядовості є канонічність. Творчість в обрядовості повинна не суперечити вимогам релігійного культу, культової діяльності, взаємовідносинам між вірянами та Божими настановами, нормам надприродного права. Обрядовість оживляє задоволення релігійних потреб, відображає місцеві традиції і має (значною мірою) локальний характер. Хоча локальна обрядовість не повинна суперечити загальновстановленій обрядовості. Якщо перший вид обрядовості є змінним, то другий - канонічно сталим. Важливо, щоб елементи творчості не тільки не суперечили канонам, але й не порушувати рамок і норм релігійного закону, певну релігійну поміркованість і логіку.

Отже, принципи канонічного права мають недержавний характер, хоча слугують державі й нації. Позитивне право держави спирається у своїй основі на значну частину принципів канонічного права. Такий зіставний етноментальний аналіз ще чекає своїх дослідників. Адже духовні цінності єднають позитивне і природне право у морально-правовій площині. Взнаки дається властивість природності принципів, їх ненасильницький характер, логіка тощо.