Канонічне право

1.2. Предмет канонічного права

Деякі дослідники вважають, що канонічне право є позитивним правом Церкви, оскільки воно отримує формальне визнання з певними постулатами, нормами поведінки, яких необхідно неухильно дотримуватися. За таких умов стверджують, що такі церковні правила є канонічними. В загальних рисах із подібними твердженнями можна частково погодитися, оскільки людська регламентація (у вузькому розумінні), яку здійснює здебільшого єпископат на основі герменевтичних ретроспекцій вчення голови Церкви Ісуса Христа та його Апостолів не завжди збігаються зі священнотворенням. Певні регулятивні норми у церковній діяльності вносить держава, суспільство, національний дух позитивного права. Відомо, Що канонічне право має два змісти: історико-богословський, юридичний. Перший із них постає предметом вивчення і об’єктом аналізу в духовних семінаріях, академіях та богословських інститутах, факультетах світських університетів, які переважно готують кандидатів у пресвітери (священики); другий - для майбутніх юристів. Відповідно до цих двох напрямів є окремі програми навчальних дисциплін. Якщо богословському напряму канонічного права світська наука особливо не приділяє уваги, то й із програмою навчальної дисципліни «Канонічне право» юридичного характеру, а тим більше філософсько-правового, існують науково-навчальні проблеми. Адже основні призначення пресвітерів і юристів в державі різні.

Канонічному праву притаманні впливи елементів позитивістської концепції, хоча вони лише до певної міри є позитивістськими. Важливими є процеси, правозастосування після встановлених церковно-позитивістських норм, які є головними регуляторами, основними у Церкві у широкому розумінні. В аналізі, очевидно, слід виходити зі спільних функцій (які корисні суспільству) пресвітера і юриста. Варто брати до уваги як їхні статуси, так і віковий ценз. Якщо пресвітер здійснює таке виховання на духовних, релігійних (християнських) нормах, то юрист - на нормах позитивного права (чинного законодавства). Зауважимо, що юрист зобов’язаний знати не тільки державне (світське) право, а й духовне. Духовне право повинно бути первинним для юриста, оскільки воно запобігає зловживанням позитивного права. Духовне право є першоджерелом формування особистої та професійної правосвідомості. Не є таємницею, що при правореалізаційній роботі юрист використовує як законодавчу базу, так і власну правосвідомість, внутрішнє переконання. Для членів суспільства духовні і позитивістські напрями правового виховання вкрай необхідні, адже одні із задоволенням виконують поради (щодо власної поведінки) пресвітера, інші - юриста, а треті - і першого, і другого (бувають і протилежні дії жодного). Для правового виховання, яке здійснюють в державі не тільки ці дві категорії осіб, цінним є спільна множина богословських і позитивістських норм. Такою множиною є універсум моралі, в тому числі християнської і світської. Вивченням множини моральних норм займається етика, яка є розділом філософії, звідки закономірно випливає поняття філософії моралі.

Філософія моралі проростає на ґрунті Законів Божих, особливо Нового Завіту, на яких визрівало римське й візантійське право. На римсько-візантійському праві впродовж віків здійснювалось правове виховання людей різного покоління Європи. Воно продовжується й тепер, хоча здебільшого це відбувається на підсвідомому рівні. Слід сказати, що до появи позитивного права в Європі (початок XIX ст.) всі нормативно-правові акти (більшою чи меншою мірою) мали богословський характер. Достатньо згадати «Руську правду», на якій виховувався давньоукраїнський народ досить тривалий період, в результаті відзначалося високою ефективністю у вигляді зразкової для Європи правової культури, Відродження цих давніх правових традицій з урахуванням специфіки розвитку сучасних правових відносин на даному етапі особливо актуалізується. Підставами є: аморальний зміст взаємин в умовах розвитку нецивілізованої, прогресуючої ринкової економіки, що може призвести до всесвітнього і духовного, і економічного, і правового колапсу (ослаблення, звалення). Позитивне право все більше втрачає силу у правовому регулюванні суспільних відносин, відтак панує правовий нігілізм, неповага до права, мораль - не в пошані, духовність стає скептичною нормою, а провідні пріоритети здобувають матеріальні установки, культ матеріального в суспільстві. В релігійній та природничій літературі обґрунтовується критична ситуація, яка називається кінцем світу. Науковці і державотворці акцентують увагу на тому, що правовий нігілізм є актуальною проблемою сучасного суспільства. Саме духовне начало, яке лежить в основі канонічного права, може виправити фатальний рівень неповаги до права в Україні.

У релігійній та юридичній літературі церковні відносини інколи кваліфікують переважно як корпоративні. Подібні думки звучать у працях таких науковців, як: В. Бачинін, О. Лагодич, Є. Місевич, О. Павлов, В. Певцов, В. Тимошенко, В. Ципін, П. Яроцький та ін. Ми ж ставимо за мету довести, що канонічному праву властиві природні й метакорпоративні аспекти, які утворюють транснаціональну систему духовно-матеріальних цінностей.

Відомо, корпорація - це товариство, спілка, сукупність осіб, об’єднаних на основі професійних або станових інтересів [54, с. 455]. Суспільство не є однорідним, воно об’єднується завдяки соціальним зв’язкам: спільні історія, інтереси, майбутнє. У різні часи воно поділялося на різні верстви - за походженням, фахом, статтю, вірою та іншими ознаками. Ці соціальні групи існували за своїми правилами, мали власні звичаї і традиції. Відносини між людьми, які об’єднані в одну корпорацію, потребували особливого регулювання, оскільки тут ішлося про колектив осіб, а не одного індивіда. Одним із засобів, за допомогою якого стало можливим регулювання відносин щодо створення та діяльності корпорацій, стала конструкція юридичної особи. Саме відносини між юридичними особами та їх учасниками визначають поняття корпоративних відносин, які, своєю чергою, врегульовані нормами права [2, с. 5-7]. Отже, корпоративне право — це: 1) складова частина цивільного права, якою регулюються правовий статус, порядок утворення і Діяльності та інших господарських товариств і організацій (корпорацій); 2) система внутрішніх організаційних правил акціонерних та інших господарських товариств і організацій (корпорацій), обов’язкових тільки для членів корпорацій [62, с. 366]. Зауважимо, що юридична особа - це об’єднання осіб та/або майна у відокремлене підприємство, установу або організацію. Має майнові та особисті немайнові права і несе відповідальні обов’язки, може бути позивачем та відповідачем у суді [63, с. 352].

Церква у загальних рисах відповідає деяким вимогам юридичної особи, на яку поширюються: державна реєстрація статуту, податкова звітність, підконтрольність таким державним органам, як Держгюжежнагляд, міліція, комунальні служби і т. ін. Держава надає можливості віросповідання, охороняє майно, приміщення Церкви та ін. Тобто, за зовнішніми ознаками Церква є юридичною особою в державі, і правовідносини між державою та Церквою підпадають під загальні вимоги корпоративних правовідносин. Але за внутрішніми ознаками Церква не може бути реальною корпорацією, і церковне право не можна назвати корпоративним правом у повному розумінні.

Справа в тому, що корпоративне право - це витвір держави, який так чи інакше підкоряється їй. У розмовній мові хоча і вживається слово «корпоративний» (до прикладу, «корпоративні інтереси», «корпоративні ідеї» і т. ін.), проте в офіційному розумінні корпоративне право відображає волю держави, є її інструментом, за допомогою якого меншою чи більшою мірою здійснюється обмеження свобідної волі, а в нашому випадку - релігійної совісті оскільки Церква насильно поставлена в рамки юридичної особи.

Слід звернути увагу, що у позитивістському розумінні канонічне право - це система релігійних та юридичних норм, що склалася на основі канонів, якими іменуються акти церковних влад, що мають для вірян силу закону [2, с. 133]; сукупність правових норм, установлених церковними канонами (правилами) [62, с. 33]; це - сукупність правомочностей і обов’язків окремих членів церковного суспільства у відношенні один до одного і до Церкви в цілому, що однаково, та цілого - у відношенні його членів і до інших людських спілок [34, с. 11]. У цих та інших дефініціях йдеться про норми, канони, обов’язки, які визначають правила (встановлені церковними особами) реалізації віри.

Щодо визначення предмета канонічного права, то він викликає такі міркування. Якщо його (право) віднести до такої філософської категорії, як одиничне, тоді загальним буде природне право, а особливим — позитивне право. Значить, канонічне право (як одиничне) є формою реалізації природного права (загального) в позитивному праві Церкви (особливому). Тобто предмет канонічного права визначає ознаку конкретних галузей знань, яка відмінна від ознак всіх галузей, які входять у поняття право. Видається, що канонічне право не повністю відображає позитивне право Церкви, оскільки є норми (наприклад, у таїнствах), які регулює людина (пресвітер, єпископ) сама для себе шляхом почуттів віри, внутрішньої налаштованості. Звідси випливає закономірне питання: чи канонічне право є взагалі правом? Звичайно, що у класичному позитивістському розумінні відповідь буде неоднозначною. Найбільш вірогідно, що канонічне право - це окультивоване природне право, яке ґрунтується на вірі і підпорядковане спеціальним канонам. Звичайно, у канонічному праві є певні елементи людської творчості, тому в загальних рисах воно виявляє ознаки позитивного права Церкви.

Для досягнення поставленої мети щодо природного та метакорпоративного порівняльних аспектів канонічного права використаємо нетрадиційну методику: здійснимо поділ поняття канонічного права на частини. Вважаємо, що канонічне право складається з двох груп елементів: природно-правових і позитивно-правових (це стосується й галузей права), які після активного втручання людини стають нормами.

Природно-правові норми випливають зі Старого і (особливо) Нового Завітів. Людина, знаючи своє призначення у Всесвіті, сповідуючи біблійні норми, пам’ятаючи про можливу кару Божу, стає вірянином. Це означає, що вона на основі сформованих переконань, віри створює для себе індивідуальні норми поведінки й життя, що є природною властивістю людини. Ці природні норми зазнають певної корекції під час богослужінь, священнодійств та інших факторів, які регулюють її релігійну свідомість, формують праведну підсвідомість. Процеси формування релігійних норм у кожній людині є метафізичними, зокрема антропологічними. Тобто виходячи з уміння впливати своїм духом, душею на тілесні матеріальні потреби, залежить міцність природно-правових норм у релігійній свідомості й підсвідомості. Цю міцність може підсилювати позитивне право. В результаті утворюється антропологія права як відтворення функціональної залежності інтелекту і духу людини від норм позитивного і природного права [51, с. 26]. Пізнанню антропних властивостей допомагає метафізика.

Метафізика (від грецьк- те, що йде після фізики) - назва праць Арістотеля, в яких розглядається те, що можна пізнати нам тільки після конкретних явищ природи (того, що лежить «позаду» них), само собою є першим; тому метафізику називають також «першофілософією» [56, с. 270]. Конкретним явищем природи в даному випадку є земне життя Ісуса Христа, прояви Його чудодійних прикладів та подібні дії Його учнів - Апостолів. Ці та інші фактори сприяли появі Церкви, яка має вищу цінність, ніж сфера практичного досвіду, дає вище знання про першопричини буття, сприяє усвідомленню логізації буття, закономірності дійсності, спонукає до одкровення та осмислення ситуації буття людини у світі та ін. Тобто у Церкві формується метаправо для кожного вірянина.

Отже, метаправо - це вищі аксіоматичні правові цінності, які випливають із надчуттєвих релігійних принципів пізнання людиною світу з метою гармонійного завершення культури власного розуму, реалізації права на безсмертя. Тим самим доводимо, що природно-правові норми канонічного права сприяють постійному відновленню культурологічної діяльності людини, «олюдненню» людини, є опорою для трансцендентального, морального вибору і надемпіричного досвіду.

Таким чином, в цій частині канонічного права прослідковується метакорпоративізм, який має особистий характер, умовно кажучи «право власності». Цей метакорпоративізм, який використовується вірянином упродовж життя, має спільні й відмінні природно-правові позиції з іншими вірянами, має свої межі, які інколи й порушуються.

Метакорпоративізм, який перебуває поза природно-правовимщ межами, утворює крайні екстремуми, які формують так зване ультраправо. Ультраправо як право у його крайніх природних точках має такі позиції: радикально права, радикально ліва позиція. Праві гіперболізують біблійні твердження, ліві - заперечують, що породжує єресь, сектантство і взагалі розколи в релігії. Для цього сющ- калися Вселенські собори, які творили герменевтичний концент до настанов Ісуса Христа та Його Апостолів щодо діяльності Церкви. Звідси й появилося так зване позитивне право Церкви, яке спочатку формували собори єпископів, а потім (в багатьох випадках) державні органи. Канонічне право не можливо повною мірою порівняти з позитивним (світським) правом (тут швидше доцільно вживати термін «божественне позитивне право»). Причина основна у вірі, природній суб’єктивній потребі людини. Тому можна лише розглядати позитивістські (світські) концепції канонічного права, де основною методологічною основою є віра у Бога, догматизм.

Позитивне право в повному розумінні з’явилося лише на поч. XIX ст., коли у філософії визріла течія позитивізму. До того часу панувало право світське, яке в різних державах утверджувало себе за своїми національними ознаками. Однак дух канонічного права «диктував» світському праву, «скеровував» його до природного розуміння. Можна сказати, що позитивне (світське) право розвивалося під впливом канонічного права, вийшло з нього і на сьогодні розвинулося на досить високому рівні як наука юриспруденція, правознавство. Тому помістити канонічне право в межі (рамки) позитивного права не видається можливим (радше навпаки, що було би природним).

Ці міркування констатують, що канонічне право не є ні приватним, ні публічним, ні національним, ні міжнародним, ні звичаєвим, ні державним і т. д. Ці поділи є творінням позитивного права, яке в більшості випадків суперечить канонічному праву. Для канонічного права за світськими мірками характерним є розгалужена складна система вселенських корпорацій, які випливають окремо з кожної віри та конфесії. Вселенська корпорація вірян має значну кількість різновидів, які не всі підпадають під ознаки Церкви чи канонічності. Ми розглядаємо одну з релігій - християнство, яка розгалужена на православ’я і католицизм, а це полегшує здійснювати дослідження. При цьому будемо пам’ятати, що і християнство не можливо помістити у встановлені юриспруденцією рамки, оскільки канонічне право не є повністю творінням держави. Тобто, позитивно-правові норми канонічного права можна поділити на дві групи: норми Церкви і норми держави про Церкву (позитивно-правовий аспект канонічного права може мати ще й свої, додаткові принципи і функції).

Позитивно-правові норми Церкви відображають регламентацію природного права для вірян та церковних діячів через герменевтичну ретроспекцію методами. Виходячи з позицій метаправа, використовуючи його принципи, єпископські собори здійснили (умовно кажучи) кодифікацію зовнішніх проявів релігійних норм та їх реалізацію. Адже реалізація права передбачає такі форми використання, виконання, дотримання, застосування. Для цих форм створені межі права, межі компетенції Церкви, духовно-етичні обмеження вірян, дияконів, пресвітерів і єпископів.

Це означає, що індивідуальні корпоративні природно-правові норми релігійної людини підвладні позитивно-правовим нормам Церкви, що створює межі реалізації природного права. Слід зауважити, що у реалізації цих норм є свобода вибору, дозволи й заборони. Але виходячи з давності Вселенських соборів, настала необхідність здійснити фактичну, нову кодифікацію канонічного права ля Єдиної Вселенської Церкви і на основі цього провести об’єднання, яке існувало за апостольських часів. Власне, через відсутність об’єднання найбільше спостерігається неканонічність церковного права, оскільки різні релігії, конфесії утворюють штучні, неприродні перешкоди, незгоди до визнання того чи іншого церковного права.

Крім того, необ’єднані Церкви утворюють такі корпоративні проблеми, які не вдається жодним чином вирішити. Але незважаючи на певні розбіжності у різних регламентаціях, суть діяльності Церкви залишається одна: її духовна складова - організація підтримки людей у вірі в Бога. Така природно-правова діяльність і називається метаправом, у тому числі й метапозитивним правом. Тобто канонічне право у широкому розумінні є метаправом, яке суттєво відрізняється від світського, державного права, тобто від позитивного права. Також деякі корпоративні аспекти можна вважати метакорпоративними, оскільки в них відображена правова герменевтика духовних інтересів окремих релігій та конфесій.

Позитивно-правові норми держави про Церкву також нагадують корпоративність (юридичну особу в державі - Церкву) із наперед визначеними відносинами), але у формі квазінорм. Справа в тому, що ці юридичні норми не є метанормами, вони формують уявне право, інколи й несправжнє, фальшиве. У науці доводиться, що право і юридичні норми не можна ототожнювати, право не повинно зводитися до волі держави, оскільки цим принижується^ людина, заперечується методологічний плюралізм у праві, не враховується філософська антропологія [40, с. 33-37]. Тобто, якщо канонічне право розглядати як різновид корпоративного позитивного права, що це право буде юридизованим, одержавленим, навіть якщо в його основу покладено релігійні (канонічні) норми. Для глибшого розуміння цього правового явища з метою недопущення квазіправа необхідно вдаватися до філософії - виявляти філософську природу канонічного права.

Важливо визначити місце канонічного права у державно-правовій творчості, передусім в Конституції. А це стосується питань генезису походження Церкви у сфері світського права, що зводиться до державно-церковних відносин. У світі існує п’ять різновидів таких відносин: теократія (повнота влади в державі належить главі панівної Церкви - Ватикан), цезаропапізм (Церква повністю залежить від світської влади - Візантія, Московія), державна Церква (привілейований стан певної конфесії - Греція), відокремлення Церкви від держави (І різновид — Церква не втручається у справи держави при активному втручанні держави у справи Церкви - СРСР; II різновид - невтручання Церкви у справи держави і держави у справи Церкви, але максимальна свобода релігії та толерантності - Україна), поєднання моделі державної Церкви і моделі певного відокремлення Церкви і держави - Німеччина). Зокрема, у ст. 35 Конституції України зазначено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від Церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

На практиці таке положення Церкви в Україні є невизначеним, що породжує діяльність шкідливих самій державі релігійних течій, знижує ступінь правової культури, породжує байдужість церковних організацій до правового виховання громадян.

Канонічне право в Україні формують закони, які мають відношення до свободи совісті, до релігійної громади тощо. Церква повністю залежна від держави у питаннях податкової, земельної політики. Державні контролюючі органи мають вплив щодо контролю розподілу використання приміщення культових споруд. Однак держава не турбується про особу священика, його статус, пенсійне забезпечення, не зважаючи на те, що він працює виключно на державні інтереси. Тобто державні засади Церкви в Україні потребують суттєвого перегляду. Суть цього полягає в тому, що Україна повинна брати активну участь у створенні єдиної Помісної Церкви, яка була б на позиціях державної Церкви. Такі Церкви існують У понад 40 державах світу, що забезпечує насправді реальне формування правової держави з єдиною метою, але альтернативними впливами на громадян.

Цю альтернативу висвітлює особлива частина канонічного права, що богопочитання основного змісту стосується природного та надприродного права. Основна увага каноністики у природному та надприродному праві зосереджується на релігійному вимірі природного права. Йдеться про природне право, витлумачене Церквою. Це тлумачення полягає в тому, що кожна людина Потребує духовного керманича, оскільки її розум є до певної міри (подекуди) доволі слабким, обмеженим, і не може повністю осягнути своє місце у Всесвіті й правильно вибирати життєвий шлях у морально занепалому світі. Позитивне право покликане скеровувати людину до праведного життя, але в силу відступу цих

норм від природних норм ненаситності людини належного ефекту отримати складно.

Варто наголосити, що канонічне право визначають паралельні бінарні (а не окремі) природно-правові й позитивно-правові позиції. Ці дві групи норм скеровані на дотримання божественних правил людиною, на охорону правил віри і взагалі на таку складну проблему, як екологія релігії. Основне завдання цих норм - праведно прожити відносне тілесне життя і отримати право на абсолютне - душевно-духовне життя.

Виникає необхідність сформулювати власну дефініцію канонічного права, виходячи із проаналізованих вище його ознак. Найбільшим рівнем аргументації вирізняється думка про те, що канонічне право - це самостійна транснаціональна система права, що має юридичну природу, богословський характер, власну структуру, спеціальні процедури та власну систему джерел. На наш погляд, доцільно врахувати й інші методологічні позиції, для збагачення науки канонічного права новими технологіями, які мають право на існування. Виходячи з порівняльно-правових досліджень таких дефініцій може бути декілька, залежно від того, які методологічні аспекти взяті за основу. Один із варіантів має таке трактування: канонічне право — це транснаціональна система духовно-моральних цінностей вірян, сформована герменевтикою природного права та метакорпоратйен им правом Церкви з метою продовження позатілесного життя.

Схиляємося до твердження про те, що канонічне право (як і право взагалі) є цінністю, а не системою норм. Ці цінності як метафізична досконалість полягають у вищих моральних чеснотах, які проповідує релігія. Йдеться про смиренність, щедрість, чистоту, доброзичливість, поміркованість, лагідність, працелюбство не тільки в проявах, а й думках. Саме ці чесноти формують особливий стан людини, яка має право називатися вірянином, який сформував для себе правила з питань віри, на основі чого оволодів релігійною свідомістю, що має приватний характер у вигляді вищого метаприватного права. Тобто дух вірянина визначає зміст канонічного права, який є основою духу народу, духу існуючої релігії. Але цей дух є транснаціональним, він не замикається в середині ] однієї нації, яка найбільш причетна до створення духовно-моральних цінностей, а виходить за межі цієї нації. Це відбувається об’єктивно (міграція населення). Видається, що це пов’язано із усталеними загальносвітовими цінностями, сформованими на підставі найвищої духовної цінності - Біблії, а також з етносом, уподобанням (що не знає меж), без насильного нав’язування чи пропаганди. Тим самим канонічне право не є міжнародним чи інтернаціональним, а тільки транснаціональним, оскільки його норм можуть дотримуватися (а не зобов’язані) й інші (не обов’язково сусідні) нації.

Духовно-моральні цінності випливають із тлумачень Старого і Нового Завітів, в яких сформована абсолютно вся система природного права. Але вірянин володіє не всією цією системою, а лише гештальтами природного права. Він переносить гештальти із Біблії на гештальти життя (прагне до їх реалізації), тому й іменується вірянином. За допомогою цього гештальт - зв’язку вірянин має значний вплив на функціонування Всесвіту, його гармонійність. У цьому випадку сприятливу роль відіграє релігійна метаісторія, якій притаманні щонайменше три складові: духовно-моральний, національно-етнічний, церковно-корпоративний.

Зрозуміло, що духовно-моральний аспект релігійної метаісторії у вірянина переходить у його метажиття у формі благочестивих умовиводів, релігійного переконання, формування Церкви. Кожна людина, навіть за наявності свого обмеження, здійснює пізнання тоді, коли вона культивує не матеріальну, а духовну їжу, коли вірить в те, що несвідоме і недоказове, але природне, перевірене тисячолітньою практикою наших предків, існує. Пізнання набирає особливої ваги, коли людина використовує свою природну здатність - молитися. Результативність досягається за умови моління не індивідуального (приватного), а колективного (церковного). У церковних молитвах людина більше асорбує богословські інтерпретації природного права, глибокий символізм природних (онтологічних) настанов на життя та поведінку людини на Землі; засвоює природну науку церковного (канонічного) права. Природні Церковні зібрання притягують людину, оскільки Церква - це природне місце присутності Бога на землі, тому активну участь вірянина у богопочиганнях відкривають йому широкий духовний природно-правовий простір. У цьому просторі здійснюється життя людини, яке полягає не тільки у пізнанні, а й культурологічній Діяльності - реалізації суб’єктивного права. Тобто частини природи Перетворюються на людський продукт діяльності (культуру), що є природним завданням людини. Але ця культурологічна діяльність Повинна здійснюватися в межах природно-правових норм. Для Цього існує церковне, літургійне (євхаристійне), ритуальне, партикулярне, міжцерковне, міжритуальне право, що є творінням єпископату. Ці норми між собою поєднані і випливають одна з одної.

Національно-етнічний аспект вносить у метаканонічну науку певні особливості, пов’язані з умовами буття на землі. Тому не дивно, що Церква одного народу (навіть в межах однієї конфесії) відрізняється незначними (не канонічними елементами) від іншого народу. Ці відмінності мають звичаєвий характер і слугують лише утвердженням благочинства Церкви.

Церковно-корпоративний аспект Біблійного гештальту безпосередньо скерований на формування метакорпоративного права Церкви. Зауважимо, що Ісус Христос створив єдину Церкву, але люди її поділили на різні Церкви, що є великим гріхом. Неписані церковні таїнства набули значення квазінорм, які допускають спотворення, деформації форм єдиної релігійної правосвідомості у вигляді церковних квазікорпорацій. Тому необхідна єдина мета- церковна корпорація, єдина теорія канонічного права, яка б випливала з єдиної релігійної метаісторії.

Всі три аспекти об’єднує правова герменевтика, особливо герменевтичне коло, де розкриття компонентів цілого допомагає його розкрити, його частини, що потім дасть поштовх до нового дослідження цих частин.

Протягом літургійного процесу людина перебуває у надприродному середовищі, яке дає їй розуміння свого неправедного життя, своїх провин і можливості потрапити у правомірне позаземне, потойбічне життя - Царство Небесне. Його на землі «намагаються» побудувати у вигляді правової держави, громадянського суспільства і т. ін. Цьому сприяють Таїнства Церкви, Святі зображення (ікони), Святі місця, монастирі, внутрішня богопослушність пресвітерів та ін. Реалізатором природних аспектів канонічного права є система пресвітерів. Адже пресвітери (священики трьох рангів) і диякони зі своїм єпископом утворюють єдиний иресвітерій, духовенство яке несе відповідальність за діяльність Церков у своїй єпархії. Важливо особливу увагу звернути на особу пресвітера, який повинен мати високі духовні, моральні, а також риторико- педагогічні якості, бездоганну репутацію і, як мінімум, духовну та музичну (можливо, й юридичну) освіту, вокальні здібності. Канонічне право щонайменше диференціює три види перешкод до сакрального свячення: фізичного, духовного та соціального характеру. Але навіть за умови відсутності тих перешкод три ступені свячення (дияконат, пресвітеріат, єпископат) є не стільки правом, скільки божественним даром, благодаттю, природним покликання, внутрішньою потребою (подібно до чернецтва). Якщо ченці відмовляються від світових, сімейних турбот, то священик може користуватися суспільними дарами, вирішувати свої особисті, сімейні, а іноді й громадські потреби, перебувати в певних світських зобов’язаннях, турботах. З цієї причини пресвітеру інколи складніше виконувати духовні обов’язки з повною внутрішньою віддачею, інколи в нього знижується внутрішній рівень богословської культури та природно-правової свідомості. Причиною є матеріальні потреби сім’ї, родини та ін. За таких умов набуває ваги постійний внутрішній імператив духовного обов’язку, який дасть можливість здійснювати священнодійство згідно з отриманим божественним благословенням та божественним даром. Тут і потрібна державна підтримка священика.

Отже, канонічне право є формою впливу на суспільну релігійну свідомість із метою забезпечення праведного земного життя й отримання природного права на вічне душевно-духовне життя. Власне для цього вірянин поєднує (утворює гештальт - зв’язок): формує власні соціальні норми із природним та метакорпоратив- ним аспектами канонічного права.