Канонічне право

1.1. Помисел методології канонічного права

Звернімо увагу на те, що на даний час поняття методології канонічного права не сформовано в науці. Це досить кропітка і відповідальна справа, яка потребує часу і відповідної апробації на науково-практичних семінарах, лекційних і семінарських заняттях. Проте про таку методологію необхідно мати деякі знання, які й будуть висвітлювати тільки помисел, задум щодо його перспективної реалізації.

Канонічне право ґрунтується на внутрішньому релігійному світогляді, який сформував для себе кожен вірянин зокрема. В результаті різновекторного світогляду виникає плюралізм думок, ідей, прагнень, які потребують незмінних засадничих концепцій щодо духовної корекції, яка випливає тільки з Божих законів. Однак самі засадничі концепти отримують різне тлумачення засновників тієї чи іншої релігії. Тому, використовуючи порівняльне богослов’я, потрібно диференціювати універсальні (для всіх релігій) установки, методи й методику, які й будуть складати основу методології канонічного права.

Отже, вважатимемо, що методологія канонічного права - це визнане вчення про підходи формування онтологічної релігійної свідомості, які сповідує конкретна етнічна спільність людей Для задоволення духовних потреб з використанням відповідних методів та методик.

Здійснимо аналіз цієї дефініції канонічного права на основі принципів буття людини на землі та її призначення.

Передусім зосередимося на релігійній свідомості як природному світогляді, способі відношення до створеного Богом світу. Людина, яка наділена мозком, що є Божим даром, даром створеної Ним природи, повинна через почуття й погляди так усвідомлювати навколишній світ, пізнавати явища дійсності, контролювати своє уявлення, щоб не порушити олюднений та неолюднений Всесвіт. Йдеться не тільки про духовно-моральний вплив на інших людей, суспільство, а й на природні закони розвитку рослинного, тваринного світу, закони неживої природи. Це означає, що повинна бути така свідомість у людини, яка не суперечить метафізичній, надприродній свідомості, пов’язана з Божим задумом і творінням. Видається, що такий підхід відображає практичну свідомість певної релігії. Питання полягає у виборі релігії, тобто духовного цілепокладання (цілеформування, цілереалізації) духовної установки. Духовна установка керує свідомістю, скеровує на вибір релігії, яка відповідає уявному природному буттю. Саме цілепокладання є основним у будь-якій методології, в тому числі методології релігії і релігійних норм, які канонізовані вищим єпископатом.

Цілепокладання у релігії, як смислоутворюючий зміст практичного бачення світу, повинно випливати з буття, онтології. Потрібно постійно задаватися питанням про те, як насправді повинно бути і відповідно знаходити відповідь у пізнанні. Пізнання скероване на освоєння тих відомостей, які лежать поза свідомістю, воно може бути врахованим і неврахованим. Випадок неврахованого пізнання призводить до непередбаченого змісту, тобто до можливого вибору не онтологічної релігії, не природно-канонічної віри.

Для методології канонічного права цілепокладання є свідомий вибір віросповідання, що є найвищим виявом активності людини її свободи. Вибір віросповідання є початковим етапом формування методології канонічного права. Незважаючи на самостійний вибір віросповідання, воно (віросповідання) диктує народові мету духовного розвитку, який перетворюється на засіб, а засіб - на самомету. Тобто вибір релігійних установок, релігійного цілепокладання має узгоджуватися з метою розвитку суспільства, причому цей розвиток повинен бути тільки природним, еволюційним. Жодні революційні установки в методології релігії, канонічного права не приживуться і будуть недієвими.

Методологічне значення свідомості полягає в емоційному ставленні до пануючих незбагненних небесних сил, які є Надприродними, незвичайними та непідвладними закономірностям матеріального світу. Саме такі емоції обґрунтовують земні явища метафізично, синегретично, не прямолінійно. Тому цінність релігійної відомості в тому, що вона підноситься над будь-якими земними явищами і трактує їх із природних позицій.

Релігійна свідомість функціонує, щонайменше, у двох підходах: церковної і позацерковної свідомості. Для канонічного права обидва розуміння є актуальними, хоча методологічні підґрунтя і першого, і другого мають деякі відмінності й різну ціннісно-життєву орієнтацію. Зокрема, методологічні аспекти церковного розуміння скеровані на позаземне життя (Царство Небесне), позацерковного - зорієнтоване на матеріальний добробут, здоров’я у земному житті. Це - різні методологічні установки, які впливають на формування людських потреб, надання переваги земному чи позаземному життю, матеріальним чи духовним потребам.

Духовні потреби є більш методологічно значущими, вони створюють модель бажаного майбутнього, визначають мету й засоби, формують програму життєдіяльності у життєвих ситуаціях. Стратегічною у духовних потребах є форма мислення, яка вибирає доцільну діяльність. Для методології канонічного права важливе уточнення про раціональне чи ірраціональне мислення, яке має емоційно оцінкове ставлення людини до світу. Раціональне мислення здебільшого породжує матеріальні потреби, ірраціональне - духовні потреби. Відчуття найповнішого задоволення духовних потреб відбувається за умови дії канонічного права.

Канонічне право з певною особливістю спроектоване на суспільство, свідоме об’єднання людей, які живуть спільними духовними інтересами і сповідують однаково сформовані релігією цінності. У релігійному вимірі суспільство не існує лише у біологічному способі життя, не обмежується лише біологічними задоволеннями, а живе реалізацією надбіологічних вартостей. Тобто суспільство так чи інакше має щось непізнане у біологічному існуванні, що постійно турбує людину. Людина свідомо чи несвідомо збуджує свою активність, не мириться зі становищем невизначеності і намагається, життєстверджуючись, знайти відповіді і на всі мирські питання. Матеріальні потреби не тільки не дають відповідей, а ще й духовні спричиняють додаткове проникнення задля реалізації пізнавальних людських потреб, віднайдення сенсу дарованого нам життя.

Пізнавальні потреби є методологічними у канонічному праві, вони забезпечують сакральну дію, напрям. Особливо актуалізуються пізнавальні потреби із досягненням суті надбіологічного способу життя людей. Людина задумується над всесильністю Божого творіння, яке спонукає нас - таких різних - бути праведними.

Стає очевидним, що слухати потрібно Бога. Певна методологія, що лягає в пріоритети релігійної свідомості людей, закладена в канонічне право. Звідси й випливають пізнавальні потреби канонічно- правової методології, які мають різне тлумачення: християнське, ісламське, буддистське, які, своєю чергою, утворили окремі течії. Тому кожна її релігія, кожна течія чи конфесія формує свої конотативні потреби, створюючи окрему методологію, сформоване догматичне бачення, яке осягнути глибоко може лише та людина, яка сповідує одну релігію, її норми, догматичні установки. Універсальність у канонічному праві найповніше репрезентована у методах та методиці віросповідання.

Канонічно-правові методи випливають із природних потреб спільного життя людей. Ці потреби зумовлюють вибір методів з урахуванням етнічно-ментальної специфіки, звичаїв, традицій національної культури. Хоча сучасні методології набувають ознак транснаціонального характеру. Звичайно, ці методи є правовими, зокрема природно-правовими, оскільки канонічне право внормовує й соціальний порядок дією Божого права. Таку соціальну впорядкованість можна забезпечити методами священного права, тобто права непорушного, норми якого для людини є святими канонами.

Методи канонічного права є автономними по відношенню до позитивного права держави. Ця автономність випливає з онтологічного обірунтування канонічного права. Тільки канонічне право* повністю відображає онтологію людини, що позитивному праву не під силу. Звідси й випливає поява автономних методів Церкви, які скеровані на спокутування гріхів і спасіння людини. Зміст методів канонічного права відображає правові відносини людини з Богом, а не регламентує норми покарання. Тобто методи канонічного права повинні бути сотеріологічними, скерованими на допомогу вірянинові, на заспокоєння, захист від почуття самотності чи по- кинутості у бурхливому житті, на що, власне, й скерована методологія канонічного права.

Необхідним елементом будь-якої методології є методика, спеціальні правила застосування методів реалізації релігійних установок. У канонічному праві методика випливає з таїнств Церкви, які мають природно-правову й надприродно-правову структуру, хоча не доступні людській свідомості. Тому методика канонічного права вибудувана на отриманні вірянами дарів Святого Дука з метою розуміння, рокриття Божих тайн у метафізичному вимірі. У фізичному, земному вимірі ці тайни не розкриваються жодними методиками. Для цього потрібне Боже провидіння, одкровення, яке можна отримати лише у щирій вірі.

Основну методологічну засаду канонічного права становлять сакральна сентенція. Церква є таїнством спасіння світу. З допомогою методико-канонічних розробок обрядів, літургійних дій та ін. реалізовується релігійна методологія. Причому така методика є сталою, незмінною, що підкреслює її всесильність, онтологічність і незворушність. Таїнство спасіння світу ґрунтується на методиці прояву любові. Саме вона утверджена як ще одна засаднича мета сакральної семантики у канонічному праві. Любов як реалізація найвищого духовного пориву - зуміти любити своїх ворогів, кривдників, правопорушників - потребує витонченої священнодійної методики впливу на свідомість, яка дає позитивний результат.

Отже, пропонований опис евристичного потенціалу методології канонічного права потребує подальшого творчого розвитку, очікує нових спеціальних пізнавальних процесів. Хоча вже відомим є те, що методологія канонічного права складається з релігійних догматів (установок), які потребують правової реалізації канонічними методами.