Кримінологія

16.3. Характеристика найпоширеніших корисливих злочинів

А. Крадіжка і шахрайство. Крадіжки є одними з найпоширеніших і найдавніших корисливих злочинів. Недаремно за ними закріпилася загальна назва злочину і злочинця: “крадіжка”, “крадій” (злочинець).

Як свідчить статистика, серед усіх зареєстрованих крадіжок переважають посягання на особисту власність (понад 60 %), половину з яких становлять квартирні крадіжки. Кишенькові крадіжки — привілей еліти крадійського світу і бич великих міст у 20—30-ті роки XX ст. — зустрічаються все рідше (у середньому близько 2 % зареєстрованих крадіжок індивідуального майна). Проте різко зросло порівняно з 80-ми роками минулого століття кількість крадіжок і викрадень автомобілів. Серед крадіжок індивідуального майна поширились крадіжки з городів і дачних ділянок, крадіжки на транспорті, на підприємствах зв’язку.

Небезпечного поширення набули пошкодження нафтотрубопроводів із викраденням нафтопродуктів, що, як правило, супроводжуються забрудненням природного середовища і вибухами.

Щороку збільшується кількість викрадань вогнепальної зброї і вибухових речовин із військових частин, складів, інших сховищ.

Квартирні крадіжки вчинюються переважно в містах, у районах новобудов. Використовуються слабкість дверних і віконних рам, примітивні стандартні замки й інші умови, які сприяють крадіжкам і стали традиційними: незакриті кватирки, залишений біля вхідних дверей ключ тощо.

Більшість крадіжок вчинюються в період з 10 до 16 години. Більше половини — у літні місяці.

Способи здійснення квартирних крадіжок за останні 20— 30 років мало змінилися. До найпоширеніших відносять: зламування дверей і замків, розбирання стельових перекриттів, видавлювання шибок, застосування відмичок тощо.

Багато зафіксовано випадків проникнення в квартири з відома потерпілих.

Не переводяться крадіжки за участю красивої дівчини, запрошеної в гості чоловіком. У результаті використовується клофелін і, коли господар перебуває в безпорадному стані, дівчина подає сигнал через вікно співучасникам, які чекають її в машині.

Наводником може бути хто завгодно: сусід, медсестра з поліклініки, слюсар-сантехнік, навіть власна дитина, яка розхвалює досягнення батька у бізнесі чи новий телевізор, адже діти крадіїв теж ходять у школу.

Є категорія злочинців, які зустрічають дітей, що йдуть зі школи: “Гей, малий, почекай, як твоє прізвище?” — “Петров”. — “А батька твого як звуть?” — “Володимир Михайлович”. — “Ну де треба! Син Володьки Петрова! Я-то дивлюся, кого ти мені нагадуєш. Ми з твоїм батьком великими друзями були. Ну, розказуй, як у вас справи? Пішли, додому проводжу...”. І дитина, щаслива від зустрічі зі старим батьковим другом, охоче все йому розповідає, ще й додому запрошує, щоб татові сюрприз зробити. Якщо вдома нікого немає і найближчим часом не передбачається, то довірливого школяра зв’язують, замикають у ванні, туалеті, а квартиру “чистять”.

Перелік викрадених предметів певного мірою відображає рівень добробуту народу і професіоналізм квартирних крадіїв. Якщо в 40-ві — 50-ті післявоєнні роки з будинків і квартир виносили головним чином одяг і продукти, то сьогодні крадії надають перевагу коштовностям, валюті, антикваріату, електроапаратурі. Разом з тим останніми роками, як у голодному 1947 p., крадуть із холодильників, грабують курники, вчинюють набіги на городи і т. ін.

Крадіжки автомобілів відбуваються зазвичай уночі з дворів і стоянок, які не охороняються. Нерідко викрадені автомобілі в ту саму ніч знищують. Іноді крадії пропонують потерпілим викупити їх власні машини.

З кожним роком збільшується кількість крадіжок на залізничному транспорті: зламують контейнери і товарні вагони, головним чином мешканці прилеглих до доріг поселень, у тому числі й залізничники.

Особливої уваги заслуговують так звані кишенькові крадії. На жаль, історія не зберегла точної дати виникнення цієї своєрідної “професії”. Власне, представники такої “спеціальності” належали до одного з “різновидів” кримінально-крадійського світу, хоча і не дуже шанобливого. Як випливає з назви “професії”, процес вилучення грошей, мобільних телефонів та інших більш-менш цінних речей здійснюється з кишень громадян.

Слід зазначити, що якщо 20—25 років тому 80 % кишенькових крадіїв затримували у торгових точках, то сьогодні для 90 % крадіїв основне місце роботи — громадський транспорт. Одягаються вони звичайно, щоб не привертати до себе уваги. Втім під час уважного спостереження, як стверджують практичні працівники, кишенькового крадія можна “вирахувати”. Особливості їх “професії” вимагають певних правил поведінки. Кишеньковим крадіям властиві, як правило, такі характерні риси.

• У громадський транспорт він сідає останнім. Із кількох дверей обирає ті, біля яких утворюється найбільший натовп пасажирів. Поки люди сідають у тролейбус або автобус, він встигає оглянути сумки, пакети, кишені й обрати можливих жертв. Стоячи на підніжці транспорту, крадій має перевагу — сумки і кишені опиняються біля нього на рівні рук, що полегшує справу.
• Узимку “трудиться” без рукавиць, а влітку на передпліччя, як правило, накидає светр або куртку, що прикриває п’ясть руки. Для кишенькового крадія непомітні рухи рук — найголовніше.
• Майже на кожній зупинці виходить із салону і знову пропускає попереду себе людей, а також кидається від одних дверей до інших, обираючи жертву.
• Якщо маршрут закінчується, переходить на іншу сторону і знову продовжує “працювати”, що на сленгу оперативників називається “оборотка”.

Кишенькові крадії діють групою від 2 до 4 осіб, у якій кожен має своє завдання: один — відволікає, другий — підштовхує, третій — “тягне”. Зазвичай вони не розмовляють один з одним, навіть навпаки — можуть посваритися (мов, не штовхайся, хлопче!), створюючи враження, що вони абсолютно незнайомі люди. Найчастіше вкрадений гаманець передається з РУК у руки.

За словами оперативників уже за поведінкою крадія видно, коли він вчинив свою ганебну справу. Зазвичай вони прагнуть щонайшвидше “скинути” випотрошений гаманець. І лише в тому випадку, якщо річ красива і дорога, її можуть залишити, наприклад, для продажу.

Найчастіше жертвами кишенькових крадіїв стають жінки. Як правило, гроші вони носять у сумочках, які або легко відкриваються, або розрізаються лезом, заточеною монетою чи маленьким ножиком.

Окремо варто згадати про циганів, які в основному працюють на ринках, рідше — у транспорті. Кишенькові крадії" цигани працюють швидко, непомітно та вміло, а тому, за визнаннями самих оперативників, їх надзвичайно важко зловити. їх вважають майстрами крадійської справи споконвіку. На відміну від звичних кишенькових крадіїв вони не віддають рекетирам частину своєї здобичі.

Слід зазначити, що крадійська діяльність — одна з найстійкіших і “рецидивонебезпечних”. Починається вона часто з ранніх років. Більше 60 % осіб, уперше засуджених за крадіжки, знову постають перед судом з обвинуваченням у таких самих злочинах. А після двох судимостей за крадіжки умовна вірогідність спеціального рецидиву збільшується до 80 %. Серед засуджених переважають чоловіки, жінки становлять 13 %. Більше третини крадіїв — неповнолітні. 18—20-річні становлять 27 %, у віці 25—29 років — 14 %. Лише кожен п’ятий з осуджених був старшим 29 років. Таким чином, у середовищі крадіїв переважає молодь. Але серед засуджених за крадіжки державного і колективного майна помітно зростає віковий рівень: тут частка осіб середнього віку (30—49 років) удвічі більша. Майже половина крадіжок здійснюється групою.

Інші демографічні статистичні дані свідчать про соціальну дезорганізованість крадіїв. Понад 40 % із них раніше були засуджені, 2/3 з яких — за корисливі злочини. Серед них багато не зайнятих трудовою діяльністю, відносно мало осіб, які досягли шлюбного віку, мають сім’ї і т. ін.

Цицерон стверджував, що “несправедливість досягається двома способами: насильством або обманом”.1 хоча з того часу люди придумали багато способів незаконного збагачення, в їх основі залишаються саме ці два як найдавніші. Класичним злочином корисливого обману є шахрайство. Обман широко використовується і в іншій злочинній діяльності. На відміну від крадіжок, які можуть вчинюватися неумисно й імпульсивно, шахрайство — завжди злочинна діяльність, що включає систему цілеспрямованих дій. У структурі зареєстрованої злочинності в Україні воно становить трохи більше 2%. Проте порівняно невеликі статистичні показники шахрайства не повинні заспокоювати: латентність різних видів кримінального обману — одна з найбільш значимих.

Шахрайство часто поділяється на дві категорії: професійне і побутове. До кримінальної статистики потрапляє в основному останнє.

Слід зазначити, що люди в усі часи намагалися знайти протидію шахрайству і дійшли до одного незаперечного практичного висновку: навіть найдовірливіша людина не стане жертвою шахрая, якщо знатиме якомога більше як про них, так і про способи, які вони використовують.

Ще в XV ст. у німецьких державах були видані збірки “Базелер ратсмандат” і “Лібер ваготорум”, в яких перераховувалися види шахрайства і способи здійснення крадіжок. У 1720 р. в Європі Г.П. Хен випустив книгу “Лексикон шахрайства” з описом багатьох видів обману.

Як бачимо, вже тоді вважалося, що знання про злочин — це своєрідний захист від нього. Саме на впевненості, що майбутня жертва нічого не знає про його прийоми, і провертають операції шахраї.

Варто звернути увагу на той факт, що шахрайство завжди каралося досить суворо. Вже римські юристи відносили цей злочин до числа найтяжчих. Судебник Іоанна Грозного “велів шахраю ту саму страту, що і татю” (тобто крадію). Суворо карають за шахрайство і сьогодні. Особливо, якщо воно вчинено неодноразово або групою осіб. Проте шахрайство зустрічається чи не найчастіше з усіх інших злочинів. Чому? Це заняття для злочинця водночас прибуткове, відносно легке і порівняно безпечне, у зв’язку з чим пропозиції шахраїв надзвичайно вигідні для людей, через що жертви самі охоче допомагають себе обдурити. Крім того, самих “аристократів” злочинного світу, як правило, вирізняють зовнішня привабливість, хороші манери, ненав’язлива товариськість, тобто саме ті якості, які подобаються людям, що допомагає їм швидше зав’язати знайомство, викликавши прихильність до себе.

Життя показує: шахраї завжди йдуть “у ногу з часом”, чітко вловлюючи зміну обставин, умонастроїв і моди. Але багаторічний аналіз їх практики свідчить про те, що, незважаючи на всі хитрощі, є відпрацьований набір схем, які потрібно знати кожній людині, щоб успішно уникнути матеріального і морального збитку. Тому надалі розглянемо деякі види шахрайства.

Ігрове шахрайство. Гра цікавить людей із дитинства. Спочатку це гра заради гри, згодом додається бажання виграти, яке часто переходить в азарт, який іноді стає невгамовною пристрастю і до самого процесу гри, і до виграшу. Саме на цій особливості людей і побудовані шахрайські ігри.

На вулицях, у парках, у метро, на зупинках, вокзалах, ринках стоять люди, які веселими, бадьорими голосами запрошують узяти участь у грі, обіцяючи однозначний успіх.

Перехожому здається, що, вступивши в гру, він виграє певну суму грошей, яка перевищує ставку у кілька разів, або ж коштовний приз, якщо це лотерея або атракціон. Але вступати в гру якраз і не потрібно.

Річ у тому, що, створюючи імітацію чесної гри та можливості виграти, шахраї втягують сторонню людину в гру й обігрують її за допомогою обману, що відбувається приблизно за однією і тією самою схемою.

Навколо кожного, хто проводить гру, постійно перебувають одна-дві групи підставних гравців, які весь час грають із ведучими. Вони, і лише вони, виграють. У разі потреби ці гравці також виконують і функції “групи прикриття”, “вишибал” тощо. Повз ведучого, який грає з підставними, проходять тисячі людей. Зазвичай серед них трапляються й кілька десятків, охочих спробувати зіграти, чим і користуються шахраї.

Якщо хтось досить довго затримується біля грального столика, ведучий проганяє його, оскільки добре знає, що тривале спостереження за грою видасть її секрет: грають одні й ті самі люди. Ось чому ніколи не можна побачити вуличних гравців у Маленькому містечку, а тим більше в селі, оскільки підставних гравців там виявити набагато легше, а без них гра для шахраїв неможлива — обман не відбудеться.

Розглянемо деякі з таких ігор докладніше.

“Експрес-лотерея”. На підставці стоїть барабан із пронумерованими кульками типу лототрона. Таке устаткування додає починанням шахраїв певної солідності. Ведучий експрес-лотереї продає жетони, які відповідають номерам кульок на барабані. Гравець, у якого номер жетона збігається з номером кульки, що випала з барабана, виграє.

Секрет такої лотереї-обману дуже простий. Він полягає в тому, що кульку, яка виграла, повертають у барабан через спеціальне віконце. У той момент, коли чергові жертви відраховують гроші, щоб зробити ставки, ведучий повертає через це віконце кульку, саме тоді він і бачить номер кульки, яка стоїть в іншому отворі і викотиться як наступний виграш.

У метушні, яка створюється підставними особами, одному з них ведучий непомітно повідомляє виграшний номер певним умовним знаком, яким може бути деталь одягу, частина тіла або обличчя ведучого, на яку він вказує, або іншим умовним рухом. Наприклад, вказівка на вухо означає цифру десять, на шарф — двадцять п’ять і т. ін. Дізнавшись таким нехитрим способом виграшний номер, підставний встигає викупити потрібний жетон. Якщо раптом виграє особа зі сторони — починається спектакль із подвійним виграшем.

У таких іграх замість барабана можуть використовуватися гральні кубики (кості). На жетонах або квитках, які треба викупити, щоб узяти участь у розіграші, написані номери, які відповідають сумам чисел, що випадають під час викидання кубиків. Коли ставки зроблені, ведучий викидає кубики і називає виграшне число. Якщо пощастило випадковому гравцеві, то така сама сума, як завжди, буде й у підставної особи. Розігрується відома сцена: або простак відмовляється продовжувати гру і позбавляється виграшу відразу, або продовжує грати доти, доки не пропаде азарт або не закінчаться гроші. Звідси висновок: “Якщо не втримався і вступив у гру, не піддавайся азарту. Краще програти мало, ніж усе”.

Багато було сказано й написано в газетах і журналах про “наперсників". На телебаченні транслювалися декілька передач, в одній з яких “майстри-наперсники”, що покаялись, продемонстрували на скляному столі весь процес обману, показуючи всі стадії гри.

Проте багато хто й дотепер попадається на таке шахрайство.

“Наперсники” діють так. Поки ведучий і підставні грають між собою, все чесно: кулька завжди буде під тим наперстком, куди її поклали. Як тільки в гру вступає людина зі сторони, ведучий непомітно забирає кульку з-під наперстка. Процес вилучення і повернення кульки під наперсток відпрацьовується ведучим до досконалості. Необізнана людина ніколи не помітить моменту заміни кульки, наскільки це вправно робиться,

“Наперсники”, як і всі шахраї, дуже чутливо реагують на зміну обстановки навколо себе. Після шумного викриття їх обману, “наперсники” швидко пристосовуються до нової ситуації. Замість маленьких наперстків вони використовують високі ковпачки або стаканчики для гоління, а невелику кульку замінили на маленький м’ячик. Це робиться для того, щоб переконати гравців, що з великим м’ячиком і стаканчиком обману бути не може.

Але принцип обману залишився той самий, що й з наперстком і, як раніше, виграти у шахраїв неможливо.

Говорячи про ігрові шахрайства, не можна не пригадати про картярських шулерів, які діють у потягах, готелях, на курортах — там, де незнайомі люди часто сідають пограти в карти.

Шулер, працюючи поодинці або з напарником, пропонує зіграти на гроші чи підсідає до компанії, де вже йде гра “по маленькій”. Спеціально програючи спочатку, шахрай втягує своїм програшем партнера в гру, “будить” у ньому азарт. Коли ставка стає по-справжньому великою, шулер обманним способом і з віртуозною легкістю виграє. Вигравати — його професія.

Способів шахрайства дуже багато, тому перераховувати всі немає необхідності. Треба тільки твердо усвідомити, що не можна грати на гроші з незнайомими людьми, навіть на перший погляд незацікавленими, привабливими і скромними.

Побутове шахрайство.

1. Шахрайство, пов’язане з продажем товарів, самі шахраї називають “кидаловом” або “кидняком”, а тих, хто на них спеціалізується, — “кидалами”.

Наводити конкретні приклади тут безглуздо, оскільки способів “кидка” у шахраїв досить багато і перерахувати їх практично неможливо. Принципи ж усіх способів досить прості, знання яких допоможе уникнути шахрайства, щоб не стати жертвою винахідливості злочинця.

Шахраї привертають покупця дефіцитним товаром або його низькою ціною, що останнім часом використовується частіше, або незвичністю товару, або його екзотичністю. Продемонструвавши свій товар, беруть за нього гроші, але покупку не віддають, а під сприятливим приводом зникають. Часто обдурену людину просто переконують почекати, іноді залишають заставу, яка нічого не коштує, або просто “ляльку”. Щоб не стати жертвою шахрайства, слід дотримуватися під час покупки певних правил, основними з яких є такі:

• намагайтеся купувати потрібний товар у магазині безпосередньо у продавця;
• товар із рук купуйте тільки у знайомих;
• якщо ви все-таки вирішили купити товар з рук або на ринку, візьміть із собою надійну людину;
• під час купівлі важливо переконатися, що купив і одержав те, що хотів; не платіть, доки не переконаєтеся у достовірності, цілості і збереженні речі;
• після розрахунку ніколи не віддавайте річ назад продавцю, навіть на короткий час — можуть підмінити;
• ніколи не беріть замість купленої речі заставу;
• якщо виникає необхідність в оформленні покупки, займайтеся цією справою самі, не звертайтесь до послуг сторонніх осіб;
• не платіть нікому грошей до завершення процедури оформлення.

2. Надання послуг. Отримати гроші шахраї намагаються і за сприяння у наданні різних послуг. Із цією метою вони часто пропонують свою допомогу в отриманні, купівлі або процесі обміну квартири. Поширений спосіб шахрайства — надання “допомоги” під час вступу до ВНЗ, пошуку роботи або лікувальної установи, яка відома хорошою репутацією та ін.

Особливо слід побоюватися різних махінацій з розміном і обміном грошей. Розміняти великі купюри на дрібні можуть будь- якому місці, де відбуваються грошові розрахунки.

Шахрай, як правило, мотивує своє прохання тим, що вам все одно, які гроші платити, а йому нібито потрібно далеко їхати або терміново сплатити за машину, меблі або апаратуру велику суму. Кожен знає, що дрібні гроші для такої мети є незручними. В обманщиків (зазвичай це або “ломщики”, або “лялькарі”) у запасі є й інші переконливі приводи і термінові невідкладні справи.

“Ломщики” — шахраї, які перегинають частину грошових купюр — “ламають” їх, роблячи з одного папірця нібито два, і прикривають з двох сторін пачки незігнутими купюрами. Іноді гроші ламають прямо на очах у жертви.

“Лялькар” використовує для обману форму банківських упаковок грошей. Але в упаковках шахраїв грошові банкноти лежать тільки зверху і знизу пачки, а всередині — простий папір. Зазвичай спочатку дають перерахувати справжню пачку. На фальшивку — “ляльку” — шахрай замінить її пізніше.

“Циганське” шахрайство. Різноманітність способів шахрайства можна пояснити ще тим, що шахраї прагнуть використовувати для обману будь-яку людську слабкість, а їх у людей досить багато.

Деякі дотепер вірять у різні потойбічні сили, ворожбу, чаклунство, пристріт і всякого роду ворожіння. Такі люди зазвичай дуже вразливі, довірливі, збудливі і схильні до навіювання, у зв’язку з чим вони стають жертвами обманщиків. Використовують таких людей для своєї наживи частіше всього циганки-ворожки.

Не можна не помітити, що сприятливий фон для шахрайства створюють передачі на радіо і телебаченні різних астрологічних прогнозів, розповіді про чаклунів, провидців, магів.

Слід зазначити, що циганки, які ворожать на вулицях, прекрасні психологи. Вони умудряються в натовпі перехожих на основі свого досвіду візуально обрати найбільш піддатливих, Довірливих людей.

За рухом пальців, прискореним пульсом, розширеними зіницями й іншими суто нервовими виявами, за певними пове- дінковими ознаками циганка визначає ступінь навіюваності людини, її сприйнятливості й водночас фіксує, які з тверджень під час ворожіння потрапили в ціль. У результаті цієї перевірки ворожки встановлюють деякі подробиці характеру і факти із життя обраної жертви. Потім вони починають планомірно і посилено нагнітати страх. Наприклад, переконують свою жертву в тому, що хтось із родичів смертельно хворий, що необхідна термінова допомога — щось на зразок чаклунства. Зрозуміло, для здійснення “таїнства” потрібні гроші, коштовності або дорогі речі.

Часто шахраї “працюють” під виглядом цілителів (екстрасенсів, гіпнотизерів і т. ін.), представників влади (правоохоронних органів із підробленими документами, кербудів та інших псевдочиновників), військових (для отримання вигоди, пов’язаної з пільгами для ветеранів збройних сил, учасників Великої Вітчизняної війни, воїнів-афганців, інвалідів і т. ін.), збірників (збір пожертвувань), наречених (їх називають “шлюбними” шахраями) та ін.

У кримінологічній літературі відзначається висока інтенсивність і відносно велика тривалість злочинної діяльності шахраїв. О.І. Гуров пише: “Вибіркове вивчення у 1985 р. способу життя картярських шахраїв, які перебували на обліку... ще в 1970 p., ...показало, що впродовж подальших 15 років вони систематично займалися протиправною діяльністю. За цей час із 300 шулерів притягнуто до кримінальної відповідальності за ігровий обман усього кілька осіб”.

Як уже було сказано, в детермінації шахрайства помітна роль належить віктимній поведінці потерпілих. Але далеко не завжди обдурені є жертвами власної жадібності або етичної неохайності. Часто потерпілий погоджується на сумнівні операції з малознайомими людьми під впливом украй несприятливих життєвих обставин, що характерно для квартирних афер і медичного шарлатанства.

Попередження крадіжок і шахрайства значною мірою зводиться до роз’яснювальної роботи серед населення. Необхідно якомога частіше і за допомогою засобів масової інформації нагадувати про правила безпеки у спілкуванні з незнайомими людьми, про недоцільність тримання при собі великих сум грошей, коштовностей, залишення без нагляду на вокзалах, пляжах, інших громадських місцях цінних речей.

Відомо, що кількість крадіжок із квартир і будинків зменшується насамперед заходами технічного характеру, які вимагають певних матеріальних витрат: зміцненням дверних рам в отворах, установленням металевих або дубових дверей, віконних і балконних грат тощо. Ефективно діє електронна сигналізація, яка встановлюється підрозділами міліції охорони, але далеко не всі власники квартир і будинків можуть нею скористатися. Певною мірою ускладнюють проникнення сторонніх осіб у багатоквартирний будинок кодові замки у під’їздах.

У деяких містах набуло поширення чергування мешканців удень, коли найчастіше можливі крадіжки з квартир і будинків.

Від угону і крадіжок автомобілів, які залишаються на подвір’ях, інших місцях без нагляду, оберігають противикрадні пристрої. Проте їх якість не завжди може протистояти хитрощам злодіїв.

Радикальнішим засобом стало будівництво сучасних капітальних гаражів, зокрема підземних. Але це вимагає великих витрат, що сьогодні для більшості власників автомобілів не доступно.

Б. Розкрадання чужого майна шляхом привласнення, розтрати і зловживання службовим становищем. Розкрадання, передбачені ст. 191 КК України, належать до категорії економічних злочинів поряд з корисливими господарськими злочинами. їх за американським зразком іноді називають “білокомірцевою” злочинністю з урахуванням особливостей суб’єктів — посадовців, які управляють майном (термін “білокомірцева” злочинність уперше використав американський кримінолог Е. Сатерленд).

Він був першим, хто довів до свідомості суспільства феномен “білокомірцевої злочинності”, яку визначав як комплекс правопорушень, що вчинюються поважними особами з високим соціальним статусом у межах їх професійних обов’язків і з порушенням довіри, яка до них виявляється. Господарський злочинець не вважає себе злочинцем. Він просто не відповідає тому стереотипу, який сформувався про злочинця в суспільстві. Жертви господарських злочинів, як правило, анонімні і нерідко самі сприяють своєму перетворенню на них. У новітній літературі кримінології замість поняття “білокомірцева злочинність” усе частіше вживаються терміни “службові злочини” і “корпоративна злочинність”. Під службовими злочинами розуміються всі правопорушення, які вчинюються у процесі виконання службових функцій: невиправдана комерціалізація медичного обслуговування (наприклад, прописування непотрібних медикаментів та ін.), виконання непотрібних робіт під час авторемонту і т. ін. Див.: Шнайдер Г.И. Криминология / Г.Й. Шнайдер ; пер. с нем. — М., 1994.

Крадіжки, вчинювані робітниками і службовцями, що мають легальний доступ до цінностей, об’єднують з крадіжками, вчиненими особами, які займаються привласненнями, в одну кримінологічну групу. Так звані “несуни”, які роками крадуть на “рідному” підприємстві, заподіюють йому величезний збиток. Але після декриміналізації дрібних розкрадань, облік їх не ведеться, чим вони фактично легалізуються, особливо в умовах систематичних простоїв підприємств і багатомісячних затримок у виплаті заробітної плати. Тому визначити певну статичну закономірність тут важко: латентність цих злочинів настільки велика, що статистика певною мірою відображає активність боротьби з ними, а не їх дійсну кількість.

Для попередження посадових розкрадань і виробничих крадіжок рецепт має бути один — активізація державного та громадського контролю за виробництвом, зберіганням і розподілом ресурсів й, особливо, за зовнішньою торгівлею, де зловживання і розкрадання здійснюються у великих розмірах. Це всім зрозуміло. Проблема полягає в людях, у порядності чиновників. Ще в період непу в спеціальному дослідженні особи розтратника рекомендувалося здійснювати професійний відбір на заміщення матеріально відповідальних посад за участі лікаря- психіатра для визначення психологічної стійкості претендента, його здатності протистояти спокусі.

В. Інша корислива злочинна діяльність посадовців. Йдеться про такі зловживання владою і службовими повноваженнями, які здійснюються з користі, але без ознак розкрадання чужого майна: отримання хабара, зловживання службовим становищем, посадова фальсифікація, обман покупців, а також багато господарських злочинів, суб’єктами яких є посадовці або функціонери (наприклад, продавці магазинів і т. ін.). Маються на увазі також ухилення від сплати податків, фіктивне підприємництво, розголошення комерційної таємниці, порушення правил торгівлі, фіктивне банкрутство, деякі екологічні злочини.

В опублікованих статистичних таблицях більшість із названих злочинів потрапляє у графу “інші” і відомостей про їх кількість немає. Але відомо, що хабарництво в структурі злочинності становить від 0,5 до 1,5 % усіх зареєстрованих злочинів. Зрозуміло, ця цифра ні про що не говорить, оскільки латентність хабарництва, як і обману покупців (замовників) або ухилення від сплати податків, дуже велика.

Корупція чиновників і господарників набуває загрозливих для української державності розмірів. Підприємці відверто кажуть, що вони піддаються двом формам рекету — бандитському і чиновницькому. А витрати перекладаються зазвичай на покупців. Корупція проникає у вищі сфери державного управління, у спорт і навіть у високе мистецтво.

Найбільш уражені корупцією банківська фінансово-кредитна система, приватизаційні установи, митна служба, Державтоінспекція, санітарний нагляд.

Необхідно зазначити, що казнокрадство і хабарництво процвітали у нас століттями. Вже в грамотах Стародавньої Русі згадується про найстаріше зловживання посадовців — лихварство, тобто незаконні побори.

Петро І сам як людина чесна і безкорислива нещадно (але безуспішно) боровся з казнокрадством. Він випробував усі засоби — батіг, плаху, конфіскації та висилання. Перебували під судом і втратили голови багато його соратників, але все було Марно. “Всі грали в закон як у карти, підбираючи масть до масті і невпинно підводили міни під фортецю правди”, — писав сучасник.

Та чи могло бути інакше? За Петра І Росія прокинулася, заворушилася, почали розвиватися промисловість і торгівля, суспільні і культурні зв’язки. Будувалися не лише фабрики, гавані і дороги, а й розкішні палаци і маєтки. В обмін на будівний ліс і пшеницю завозилися не лише гармати і солдатське сукно, а й золотий посуд, тонкі шовки і заморські страви. Палаци вельмож були заповнені рідкісними колекціями книг, статуй, картин.

Сановники, відкупники, губернатори, справники наживали величезний капітал. Наприклад, світлий князь Олександр Меншиков мав капітал, який оцінювався у три рази більше державного бюджету. Йому належали цілі міста: Оранієнбаум, Копор’є, Раненбург, Почеп, Батурин. Він, не соромлячись брав зі скарбниці десятки тисяч рублів, а також хабарі з іноземних послів і купців. Цим, правда, справа й обмежувалася. “Вина чимала, та колишні заслуги більші за неї”, — казав імператор.

Іншим таланило менше. Князя Гагаріна, колишнього губернатора Сибіру, повісили в Санкт-Петербурзі, недалеко від Нової Біржі, за те, що цей багатющий вельможа “дико розтратив казну”. Барон Шафіров (Шапіро) був позбавлений чинів і майна та засланий до Сибіру за те, що вкрав конфісковане у Гагаріна майно, підроблював підписи сенаторів, призначив своєму брату підвищену плату, збільшив на власну користь почесні такси.

Загальне лихварство змусило Петра І заснувати посади генерал-фіскала і його помічника — обер-фіскала, яким були підпорядковані фіскали в губерніях і містах. Вони мали “таємно перевіряти, провідувати, доносити і викривати” зловживання, казнокрадство і хабарництво чиновників. Причому половина штрафів ішла на користь фіскала.

Але і цей захід мало допоміг. У 1724 р. було страчено самого обер-фіскала А. Несторова за те, що “не лише за іншими огидних справ за посадою своєю не бачив, але і сам через хабарі та для дружби велике у справах занедбання чинив. У провінційні міські фіскали багатьох призначив недостойних, а за це то грошима, то кіньми, запасами та іншими різними речами взятки з них брав...”.

Інший обер-фіскал М. Желябужський складав підроблені духовні заповіт, за що був битий батогом і засланий на каторгу. Ось тому з тих пір слово “фіскал” стало означати щось принизливе, підле, корисне. Хоча, слід сказати, фіскали і розкривали багато зловживань високопоставлених чиновників.

Петро І з гіркотою сказав якось про свого найближчого сподвижника: “Треба ж, навіть князь Яків Долгоруков не без причини...”.

А вже про інші царювання і говорити нічого. У Катерини Великої опускалися руки, Олександр І говорив, що оточений негідниками, що чиновники вкрали б у нього і флот, якби знали, куди його дівати.

Окрім казни, урядовці годувалися і від населення. “Безгрішний дохід”, “подяка”, тобто хабар, підношення і подарунки панували в побуті. Тоді (втім як і нині) частими були затримки з виплатою жалування. Наприклад, архангельським приказним у 1720 р. видав жалування тільки за 1717 p.! Не приказним коштів для життя зі скарбниці, приказні стали брати гроші з обивателів. Брали всі — комісари, воєводи, судді. Коли їх викривали, вони прямо говорили: “А жити нам на що? Окрім хабарів брати нізвідки”.

Катерина І указом від 1726 р. змушена була узаконити хабарі, наказавши: “Приказним людям жалування не давати, а задовольнятися їм від справ за попереднім звичаєм, з чолобитників, хто що дасть за своєю волею...”.

До речі, якщо не давали за власною волею, то брали і силою. У Нерчинську начальник заводів Наришкін, витративши казну, став силою оббирати багача Сибірякова. Розоривши Нерчинськ, Наришкін створив гвардію з каторжників і відправився грабувати Верхньоудинськ, але дорогою був заарештований.

За часів правління Петра І та Олександра І велася систематична торгівля місцями у міністерствах. Сучасник писав: “приказні в Петербурзі ще терпимі, а в провінції це справжні кровопивці. Хижі татарські орди не заподіяли нації стільки зла, як Це люте поріддя”.

У Тобольську при губернаторі Бруне поліцмейстер тримав двох біглих каторжників, які за його дорученням грабували і вбивали людей. В Іркутську правитель канцелярії Бакулін зі своєрідним гумором писав, наприклад, такі записки: “Государю мій, прошу вас за докладні при цьому нібито гроші купити і прислати мені гарну куничу чи рисячу шубу”. Сибірський чиновник Трєскін навіть відкрив у Москві лавку, куди відправляв цілі обози всякого добра.

Була створена чітка організація: дрібні чиновники платили більшим і всі покривали один одного. Будь-яка лавка, трактир, магазин, фабрика були обкладені певними поборами на користь чиновників, поліції, казначейства, лікарів.

У вимаганні хабарів чиновницька винахідливість була невичерпною. Взагалі будь-яка елементарна справа, доручена чиновникам, негайно ставала прибутковою статтею. У 1830 р. начальство вимагало від влади Моршанська різні статистичні відомості. Тут же відчайдушний хабарник — засідатель Федюхін — зайнявся дослідженням бджільництва: приїжджав на пасіку і грізно наказував пасічнику вигнати з вуликів бджіл, але неодмінно по одній, оскільки йому потрібно було їх перерахувати. Звичайно, пасічник одразу давав відступні і Федюхін їхав далі збирати нові “статистичні матеріали”.

Хабарництво отруювало весь суспільний організм країни. Розвивалися жорстокі порядки, злочини, божевільна розкіш, боротьба за здобич, доноси і наклепи. Словом, за висловом адмірала Мордвінова, було “нелепообразный” великої імперії стан”.

Минули століття, але стан справ особливо не змінився.

Обманюють покупців і замовників безпосередньо працівники торгівлі, які не мають статусу посадових осіб, але кримінологічно вони прирівнюються до корисливих посадових злочинців. Як і хабарництво, вони створюють умови для розкрадань і підкупу. В сучасних умовах, коли майже половина працездатного населення торгує, ціни змінюються навіть протягом дня, а система громадського контролю фактично зруйнована, покупець практично залишився без захисту від усе гнітючішого тотального обману. Кримінальні справи за ст. 225 КК України виникають зазвичай у зв’язку із завищенням цін на велику партію товару або у разі обрахунку покупця на значну суму. Така, практично безкарна, злочинна діяльність є джерелом збагачення і підкупу посадовців підприємств торгівлі, державного управління та органів контролю. Триває вона, як показують кримінальні справи, роками.

Г. Умисні господарські й інші корисливі злочини, які вчинюються без ознак розкрадання і використання службового становища. Скорочено їх іноді називають “злочинними промислами”. їх об’єднує прагнення до збагачення за допомогою протиправного здійснення забороненої діяльності або такої, яка вимагає спеціального дозволу (ліцензії). Це велика група різноманітних, переважно господарських, злочинів, зокрема: фальшивомонетництво, порушення правил грошових операцій, контрабанда та ін. Особливе місце в цій групі належить наркобізнесу. Цим терміном слід позначити незаконне виготовлення, придбання, зберігання, пересилання або збут наркотичних речовин, а також інші злочини, передбачені статтями 305—327 КК України в розділі XIII “Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення”. Необхідно також зазначити, що наркобізнес є одним з найбільш прибуткових злочинних промислів, економічною базою тіньової економіки.

За всієї різноманітності згаданих вище злочинних промислів їм властиві такі загальні риси:

1) вчинюються вони систематично, будучи вагомим джерелом доходу винних осіб;

2) громадська думка до них окрім, мабуть, наркобізнесу і фальшивомонетництва досить терпима;

3) відповідна діяльність може бути легальною, якщо здійснюються державою або за ліцензією.

Перелічені особливості цих злочинів визначають їх специфічний етично-психологічний статус. Правопорушники, які притягуються до відповідальності за їх вчинення, як правило, винними себе не визнають, вважаючи, що їх поведінка не є суспільно небезпечною, а їм просто не пощастило.

Серед таких злочинів найбільш небезпечним звичайно є наркобізнес. Якщо не буде вжито дієві заходи щодо боротьби з цим злом, наркотизм загрожує захлеснути Україну, яка є перевалочною базою освоюваного світовим наркобізнесом нового трансконтинентального шляху доставки наркотичних речовин із Південної Азії до країн Західної Європи.

Підвищення ефективності боротьби з наркобізнесом пов’язане з посиленням митного контролю на кордонах України, зокрема на “прозорих” кордонах із країнами СНД, а також насамперед зі скороченням споживчого ринку наркотиків. А цього можна досягнути медичними і соціальними засобами — ефективним лікуванням і підвищенням якості життя населення, зокрема молоді.

Рецидивність злочинних промислів достатньо висока, що свідчить про професіоналізм значної частини осіб, засуджених за їх здійснення.

Д. Насильницькі корисливі злочини. У кримінологічній класифікації насильницькі корисливі злочини разом з корисливими і насильницькими називають “корисливо-насильницькими”, що не узгоджується із законами формальної, логіки: класифікація має здійснюватися за однією підставою. Якщо такою підставою є спосіб реалізації корисливих прагнень, то, на думку А.Ф. Зелінського, “краще і точніше говорити про насильницькі корисливі злочини”.

Чинне кримінальне законодавство до таких відносить грабежі, розбої, вимагання, умисне вбивство, вчинене з користі. Грабеяй, вчинені без насильства, доцільно зарахувати до цієї групи на основі міркувань зручності використання кримінальної статистики, а також психологічної близькості відкритого викрадання з насильницьким. Майже завжди корисливий і бандитизм.

Ми перелічили лише склади злочинів, у яких корисливі мотиви і насильницькі способи їх реалізації є обов’язковими ознаками. Але зв’язок насильства та користі багатоликий і не завжди вміщується у склади злочинів. Між злочинними угрупованнями подекуди виникають перестрілки. Бандити і крадії усувають небезпечних або дуже “активних” свідків. Таким чином, облік лише названих вище видів корисливої злочинної діяльності, яка вчинюється за допомогою насильства, далеко не повністю відображає її реальну поширеність, навіть якщо не брати до уваги латентність. А рівень її порівняно з латентністю інших корисливих посягань є невисокий.

За місцем вчинення розрізняють три види грабіжництва і розбою. Перший — вуличні, нічні (щодо перехожих, які запізнюються або напідпитку). Особливо частішають “ривки” у зимові місяці — зривають дорогі хутряні шапки, віднімають сумки і т. ін. За вибірковими дослідженнями вуличні грабежі і розбої становлять близько 70 % усіх епізодів.

Друга група — напади організованих бандитських і розбійних груп на туристські автобуси, вантажівки дальніх перевезень, водіїв легкових автомобілів. Особливий різновид — напади на таксистів. Ступінь небезпеки такого розбою дуже високий, оскільки часто в подібних випадках застосовується зброя у поєднанні з викраденням машин і нерідко з убивством водія.

Третя група — напад із проникненням у приміщення організації або квартири. Пограбування офісів комерційних підприємств, магазинів і банків супроводжується застосуванням вогнепальної зброї або її імітації. Не менш небезпечні і розбійні напади на квартири. Побоюючись викриття й усуваючи свідків, бандити іноді вбивають всіх потерпілих, навіть малих дітей. Жертвами бандитських і розбійних нападів останніми роками часто стають заможні люди із сумнівними доходами бізнесмени, розбагатілі діячі торгівлі тощо з розрахунком на те, що потерпілі не стануть звертатися до міліції. Трапляються також і “робінгудівські” мотиви, спрямовані на примусовий перерозподіл майна.

Останніми роками почастішали такі злочини, як вимагання. Вимагачі діють, як правило, у складі організованих груп і контролюють певні територію або вид бізнесу (наприклад проституцію). Наперед обумовлені суми злочинці одержують регулярно і не допускають конкуренції, тобто повторного вимагання з боку інших рекетирів. Це, так би мовити, “мирне” вимагання, з яким більшість бізнесменів змирилася. Але трапляються і випадки “агресивного” здирництва, коли злочинці вчиняють напад на жертву, відвозять у безлюдне місце і катують, вимагаючи видати цінності. Зазвичай такі випадки кваліфікуються як вимагання, що необґрунтовано полегшує відповідальність винних осіб. А.Ф. Зелінський вважає, що тут, залежно від обставин, наявні ознаки розбою або сукупності розбою з вимаганням.

Розкриваність корисливого насильства достатньо висока — до 75 % розбоїв і до 40 % грабежів, чому сприяє відкритий характер посягань, тяжкість наслідків і підвищена у зв’язку з цим зацікавленість кримінального розшуку. Але і тривала безкарна злочинна діяльність зграй і банд також не рідкість, особливо якщо в них беруть участь особи, раніше не судимі.

Попередження вуличних грабежів і розбійних нападів здійснює міліція громадської безпеки. Злочинній діяльності вимагачів, грабіжників і розбійників мають своєчасно покладати край працівники кримінального розшуку, за наявності ознак організованості — відділи (управління) і спеціальні підрозділи з боротьби з корупцією й організованою злочинністю. При цьому використовується весь арсенал процесуальних і оперативно-розшукових заходів, зокрема попереднє затримання із санкції прокурора на строк до 30 діб осіб, які підозрюються в активній злочинній діяльності.

Важливими напрямами профілактики залишаються роз’яснювальна робота серед населення і контроль за дотриманням правил зберігання вогнепальної зброї.