Кримінологія

16.1. Поняття корисливої злочинності

Корислива злочинність — найпоширеніший кримінальний феномен у світі, нерідко частка якої в країнах із розвиненою економікою перевищує 90 %, а в тих, які розвиваються, — 60 % загального обсягу всієї зареєстрованої злочинності.

Згідно зі статистичними даними сучасна злочинність в Україні також переважно корислива. Її частка у структурі злочинності становить 65—70 %, не враховуючи латентних, а також інших, немайнових, злочинів, які нерідко мають корисливу мету. Будь-яка індивідуальна необхідність може стати джерелом користолюбства. Але не потреби самі по собі пояснюють поширеність і живучість корисливих спонукань, як стверджує професор А.Ф. Зелінський. “Лавиноподібне збільшення кримінального користолюбства викликане глибокою економічною і духовною кризою суспільства. Вплинула на національний менталітет і наша трагічна історія. Міжусобиці удільних князів, татаро-монгольська навала, щедре роздавання земель і кріпосних селян монархами, націоналізація (“відібрати і розділити!”), колективізація, реквізиції та конфіскації, “підкорення природи” і непосильні витрати — все це дощенту зруйнувало у людей шану до чужих майнових прав”.

Незважаючи на поширеність корисливої мотивації, наукове визначення корисливого мотиву не розроблено. Навряд чи можна вважати визначенням вислів, що корисливий мотив — це прагнення одержати вигоду матеріального характеру, оскільки користь і матеріальна вигода в усіх словниках ототожнюються. Якщо користь означає лише прагнення накопичення, то її важко виявити у бездумному марнотратстві чужих, довірених винній особі цінностей. Водночас така, досить поширена серед чиновників, поведінка завжди вважалася розтратою, тобто розкраданням — суто корисливим злочином. В одній кримінальній справі було встановлено, що громадянка М. із ревнощів таємно викрала у сусідки шубу, принесла додому і спалила в печі. Яка тут “вигода матеріального характеру”? Але вчинене цілком обґрунтовано було визнано судом крадіжкою, тобто корисливим злочином.

У подібних випадках, деякі криміналісти і кримінологи доходять висновку, що розкрадання та інші корисливі посягання на чужу власність можуть здійснюватись і безкорисливо (К.Є. Ігошев, А.П. Тузов, А.І. Долгова та ін.). Але це суперечить установленому розумінню розкрадань. Поняття користі тут розуміється досить вузько і відкриває можливість широкого тлумачення мотивів майнової злочинності.

Ще більше непорозумінь викликає широке тлумачення користі, відображене у визначеннях розкрадання як “звернення на свою користь або на користь інших осіб чужого майна” або “розпорядження ним як своїм власним” (С.А. Тарарухін, О.А. Пінаєв та ін.). У підручнику з кримінології, виданому в Москві у 1988 p., вводиться поняття “службової користі”, у зв’язку з якою посадовці порушують правові норми не “для себе особисто, а для свого власного підприємства”. Але якщо не для себе, а для “власного підприємства”, то де тут користь — спонукання суто егоїстичне?

Скільки ініціативних, спритних господарників були засуджені на тривалі строки позбавлення волі за розкрадання, які вони не вчиняли, ґрунтуючись на довільних тлумачень користі! Адже ще апостол Петро розумів, “що заслуговує поблажливості той, хто діє не для огидної користі, а зі старанності”.

Відомо, що мотив виникає на основі актуальної потреби. Корисливий мотив утворюється з індивідуальної необхідності. Таке твердження випливає з естетичного значення користі — вона завжди “огидна”. Тому не може вважатися корисливим прагнення надати допомогу ближньому, у долі якого суб’єкт особисто не зацікавлений, а також усі інші випадки незаконного розпорядження чужим майном, які здійснюються із загальнолюдських і колективних потреб.

Водночас будь-яка індивідуальна необхідність може породити корисливі мотиви: не лише органічні (в їжі, одязі, житлі, безпеці тощо), а і родові (сексуальний, турбота про сім’ю і родичів і т. ін.), пізнавальні і трудові, а також так звані соціогенні або соціабельні потреби у свободі, престижі, самовираженні, владі. Тому користь може поєднуватись і з ревнощами, і з жаданням влади, і з так званими хуліганськими спонуканнями, якщо відповідні індивідуальні потреби задовольняються за допомогою незаконного й аморального заволодіння чужим майном або майновими правами чи шляхом звільнення від майнових обов’язків і скорочення особистих витрат.

Тому, мабуть, має рацію А.Ф. Зелінський, який вважає, що “користь — це прагнення задовольнити індивідуальні життєві потреби за допомогою протиправного, передбаченого кримінальним законом заволодінням чужим майном або майновими правами, які не належать винному, чи шляхом звільнення від майнових обов’язків і скорочення витрат”.

“У найбільш загальному вигляді, — як справедливо зазначає професор С.В. Максимов, — корислива мотивація властива поведінці будь-якої людини, оскільки здійснення вчинків на ШКОДУ собі або без якоїсь користі для себе суперечить людській сутності”. Разом з тим деякі вияви користі традиційно розглядаються як такі, що суперечать інтересам суспільства (антисоціальні). У зв’язку з цим у праві (зокрема кримінальному) категорія користі вживається у вузькому значенні — як усвідомлене прагнення до отримання безоплатної протиправної майнової вигоди (корислива зацікавленість, корислива мета). Неусвідомлене прагнення до збагачення (що властиво, напевне, всім без винятку людям) законними або незаконними засобами, але з відшкодуванням збитків, не розглядається правом як користь. Тому український законодавець використовує прийом прямої вказівки у тексті статті Особливої частини КК України на корисливу мету або корисливий мотив злочину як засіб вираження підвищеної суспільної небезпеки злочину (наприклад, убивство з корисливих мотивів). Застосування цього прийому обумовлене попереднім дослідженням (зокрема кримінологією) мотиваційної природи суспільно небезпечного діяння. Разом з тим у багатьох випадках корислива мотивація прямо не зазначається у нормі кримінального закону як ознака злочину. Найбільшою мірою ця оцінка стосується злочинів у сфері економічної діяльності. Ця особливість зумовлена тим, що корислива мотивація внутрішньо властива злочинам, пов’язаним із незаконною економічною діяльністю і, насамперед, із незаконним підприємництвом.

Більшість видів корисливих злочинів стосується злочинів у сфері економічної діяльності, посягання на власність і злочинів проти інтересів державної влади, державної служби або служби в органах місцевого самоврядування.

Водночас корисливі злочини є і серед посягань на життя (вбивство з корисливих мотивів — п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України); на свободу і волю (наприклад, незаконне позбавлення волі або викрадення людини з корисливих мотивів — ч. 2 ст. 146 КК України); проти основ національної безпеки України (наприклад, державна зрада з корисливої зацікавленості — ст. 111 КК України); проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку (піратство — ст. 446 КК, участь найманця в озброєному конфлікті — ч. 2 ст. 447 КК України) та ін.

“Потреби теорії та практики боротьби зі злочинністю, а також інтереси побудови навчального курсу кримінології обумовлюють доцільність виокремлення поняття корисливої злочинності у вузькому значенні”, — справедливо помічає С.В. Максимов. Критерієм для цього, на його думку, може бути поєднання ознак корисливої мотивації й економічної сфери як найтиповішої соціальної цінності, на яку посягають корисливі злочини. Відповідно до такого подвійного критерію до корисливих слід віднести злочини проти власності (за винятком знищення або пошкодження майна умисно або з необережності), у сфері економічної діяльності і проти інтересів служби в комерційних та інших структурах. На основі цього, можна погодитися із запропонованим С.В. Максимовим визначенням корисливої злочинності, під якою він розуміє “сукупність кримінально караних діянь і осіб, які посягають на сферу економіки й обумовлені усвідомленим прагненням до отримання безоплатної протиправної майнової вигоди (користі)”.

Є підстава стверджувати, що зростання частки корисливих злочинів зумовлене насамперед амбітною мотивацією користолюбства. У суспільстві поширюється синдром користолюбства, що зумовлено не лише економічною, а й етичною кризою суспільства.

Духовний розвиток суспільства відстає від технічного прогресу, який створює все нові спокуси. І якщо навіть припустити, що в порівняно недалекому майбутньому ми подолаємо економічну кризу, підвищиться життєвий рівень населення, то кількість корисливих злочинів не зменшиться, швидше за все вона набуде більш організованого і цинічного характеру.

А.Дж. Тойнбі у всесвітньо відомій теорії історичного розвитку, виокремлюючи як найважливіші елементи в житті суспільства політику, економіку і культуру, пріоритетне значення надавав саме культурі. “Культурний елемент, — писав він, є душею, кров’ю, лімфою, суттю цивілізації; порівняно з

ним економічний і, тим більше, політичні плани здаються штучними, несуттєвими, рядовими утвореннями природи і рушійних сил цивілізації. Як тільки цивілізація втрачає внутрішню силу культурного розвитку, вона негайно починає вбирати елементи чужої соціальної культури, з якою має контакти... А це у свою чергу веде до занепаду і розколу суспільства, яке “втратило свою душу і змінило зовнішність”.

Про це також нагадував і одночасно попереджав П.І. Новгородцев у “Лекціях з історії нової філософії права XVI— XIX ст.”: “Коли Монтеск’є, — писав він, — виступив зі своєю теорією поділу влади, заявляючи, що він відкрив таємницю політичної свободи, його вчення було прийняте з надзвичайним піднесенням. Тепер зрозуміли, що знають не лише, що слід змінити, а й як необхідно це зробити. Стали думати, що теорія поділу влади є певним філософським каменем, за допомогою якого можна поганий державний устрій перетворити на добрий”.

Наскільки сильним було враження від теорії поділу влади зрозуміло, між іншим, з того, що французьке суспільство не помітило її головної думки. ПІ. Монтеск’є ніколи не видавав теорію поділу влади за той чудодійний принцип, яким його сприйняли. Він вбачав основу всіх законів у народних звичаях і в тій сукупності умов — природних, політичних і побутових, які визначають їх характер і те, що він називав “духом законів”. Ця історична думка ПІ. Монтеск’є не була засвоєна його сучасниками: її оцінили пізніше, в XIX ст. ...

Таким чином, найосвіченіші особи попереджали і попереджають, що неможливо розв’язати соціальні питання, коли ігноруються етичні ідеали.