Кримінологія

15.4. Шляхи протидії тероризму

Боротьба з тероризмом — справа всього людства незалежно ^від расової, релігійної, соціальної приналежності. Зло не має ані кольору шкіри, ані віросповідання, ані класової ідентичності. Воно безлике, але всепоглинаюче, деструктивне для соціуму, тому лише разом його можна перемогти. Людство пройшло довгий шлях до усвідомлення цього.

До Другої світової війни світове співтовариство досить пасивно ставилося до проблеми боротьби з тероризмом. Хіба що у 1934 p., після вбивства міністра закордонних справ Франції Луї Варту та короля Югославії Олександра І Карагеоргієвича, питання про об’єднання зусиль було винесено на розгляд органів Ліги Націй. 16 листопада 1937 р. держави — члени Ліги Націй підписали у Женеві дві конвенції: “Про попередження і покарання тероризму” та “Про створення міжнародного кримінального суду”.

Після Другої світової війни міжнародне співробітництво у галузі боротьби з тероризмом продовжувало збільшуватися. Було прийнято низку документів, які регламентували діяльність у цій сфері, зокрема: Конвенцію про злочини та деякі інші акти, які вчинюються на борту повітряних суден (1963), Конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970), Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971), Конвенцію про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом (1973), Міжнародну конвенцію про боротьбу з захопленням заручників (1979), Конвенцію про фізичний захист ядерного матеріалу (1980), Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства (1988) та ін.

На універсальному рівні проблемою тероризму загалом та міжнародного тероризму безпосередньо займається ООН та її спеціалізовані установи — Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ).

На регіональному рівні питання тероризму вирішують як регіональні організації безпеки, створені відповідно до положень глави VIII та ст. 51 Статуту ООН — Організація американських держав, Організація африканської єдності, Ліга арабських держав, Організація Північноатлантичного договору (НАТО), так і різні політичні форуми та організації — Організація безпеки і співробітництва в Європі, ЄЕС, Рада Європи,

Дсоціація регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК) та ін.

Найвагоміший внесок у боротьбу з тероризмом належить ООН. Генеральна Асамблея ООН двічі засудила тероризм на своїй XXV сесії у деклараціях 2625 від 24 листопада та 2734 від 16 грудня 1970 р.

18 грудня 1972 р. на XXVII сесії Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію 3034, в якій передбачалося створення комітету з тероризму з кваліфікованих юристів. Асамблея затвердила Спеціальний комітет у складі 35 членів.

Перший склад комітету (11 серпня 1973 р. — 25 березня 1977 р.) поставив такі завдання:

визначити поняття тероризму як міжнародного злочину;
встановити причини, що його породжують;
розробити заходи боротьби з ним.

Спецкомітет розглянув низку проектів визначення поняття тероризму як злочину міжнародного характеру, не досягнувши однак консенсусу щодо схвалення жодного з них, у результаті чого Генеральна Асамблея у Резолюції, прийнятій за звітом Спецкомітету, обмежилася тим, що закликала держави — членів ООН приєднатися до вже наявних міжнародних угод з боротьби із різними аспектами тероризму, рекомендувала урядам висунути конкретні пропозиції, зокрема з приводу укладення додаткової конвенції або конвенцій з боротьби з тероризмом.

У 1977 р. після чотирирічної перерви Спецкомітет з тероризму відновив свою роботу.

Суттєвий внесок у боротьбу з міжнародним тероризмом зробила Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення, підписана у Монреалі 1 березня 1991 р. Необхідність її прийняття була зумовлена тим, що під час вчинення терактів на повітряних суднах та в інших місцях терористи використовували пластичні вибухові речовини. Позитивних результатів у виявленні вибухових речовин досягли американські вчені, що винайшли хімічну речовину, яку слід було додавати до пластикової вибухівки, щоб її потім можна було виявити за допомогою спеціальних приладів або навчених собак.

Генеральна Асамблея ООН 9 грудня 1994 р. затвердила Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму, в якій беззастережно засуджувалися як злочинні, так і не виправдовувані акти, методи і практика тероризму, де і ким би вони не були вчинені.

У ст. З Декларації зазначено: “Злочинні акти, спрямовані або розраховані на створення обстановки терору серед широкої спільноти, групи осіб або конкретних осіб з політичною метою, ні за яких обставин не можуть бути виправдані, якими б не були міркування політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або будь-якого іншого характеру, що можуть наводитися на їх виправдання”.

17 грудня 1996 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила ще одну Декларацію, яка доповнювала Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. У ній були розглянуті питання про сприяння у видачі осіб, які підозрюються у вчиненні терористичних актів, тією мірою, якою національне законодавство держави допускає. Було наголошено на важливості вживання заходів щодо обміну спеціальними даними та інформацією про терористів, їх пересування, підтримку, яка їм надається, а також щодо обміну інформацією про розслідування терористичних актів і судове переслідування за їх вчинення.

16 грудня 1997 р. Резолюцією 52/164 Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, у якій зазначено, що терористичні напади із застосуванням вибухових та інших смертоносних пристроїв набувають усе більш широких масштабів (у наявних багатосторонніх положеннях міжнародного права вони не розглядаються належним чином). Були уточнені окремі поняття, зокрема: “вибухові та інші смертоносні пристрої”, “місце громадського користування”, “система громадського транспорту” та ін.

Однією з найважливіших проблем, яка потребує вирішення, є вдосконалення міжнародного співробітництва у сфері перекриття фінансових потоків, спрямованих на підтримку терористів.

Не прагнучи фінансової вигоди як кінцевої мети, терористичні організації потребують грошей для організації та проведення терористичних акцій, залучення нових прибічників, забезпечення підтримки на місцях і за кордоном, тому перекриття шляхів фінансування терористичної діяльності стало суттєвою проблемою світового співтовариства.

У 1999 р. була прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму. Згідно зі ст. 8 Конвенції “кожна держава застосовує для цілей можливої конфіскації відповідно до принципів внутрішнього права заходи для того, щоб визначити, виявити, заблокувати або арештувати будь-які кошти, що використовуються або виділені з метою вчинення злочинів, які входять у сферу дії Конвенції, а також кошти, отримані в результаті таких злочинів.

Кожна відповідна держава-учасниця може розглянути питання про укладення угод про розподіл з іншими державами на регулярній основі або у кожному конкретному випадку коштів, отриманих у результаті конфіскації, а також розглядає можливість створення механізмів, за допомогою яких кошти, отримані в результаті конфіскацій, використовувалися б для виплати компенсацій постраждалим від злочинів або членам їх сімей”.

У рамках Конвенції були розроблені практичні заходи зі створення ефективної системи контролю за фінансовими потоками як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівнях. Про пріоритетність такого напряму міжнародного співробітництва у боротьбі з тероризмом свідчить Резолюція 1373, прийнята Радою Безпеки ООН 28 вересня 2001 р. на 4385-му засіданні, яка серед основних заходів протидії тероризму визначила спільні дії з ліквідації його фінансових потоків. У ній зазначається, що “всі держави мають:

а) попереджати та зупиняти фінансування терористичних актів;

б) ввести кримінальну відповідальність за умисне передання або збирання коштів будь-якими методами, прямо або опосередковано, їх громадянами або на їх території для використання (або з наміром використання) на вчинення терористичних актів;

в) негайно заблокувати кошти та інші фінансові активи або економічні ресурси осіб, які вчиняють або намагаються вчинити терористичні акти, або беруть участь у вчиненні терористичних актів, або сприяють їх вчиненню; організацій, які прямо чи опосередковано перебувають у власності або під контролем таких осіб, а також осіб і організацій, що діють від імені чи за наказом таких осіб і організацій, включаючи кошти, отримані або набуті за допомогою власності, що прямо чи опосередковано перебувають у власності або під контролем таких осіб і пов’язаних з ними осіб та організацій;

г) заборонити своїм громадянам або будь-яким особам та організаціям на своїй території надання будь-яких коштів, фінансових активів, економічних ресурсів або фінансових та інших відповідних послуг, прямо чи опосередковано, для використання в інтересах осіб, які вчиняють або намагаються вчинити терористичні акти, або приймають участь у вчиненні терористичних актів, або сприяють їх вчиненню; організацій, що прямо або опосередковано перебувають у власності або під контролем таких осіб, а також осіб і організацій, що діють від імені або за наказом таких осіб”.

Більшість країн світу, дотримуючись норм міжнародного права, мають своє законодавство з проблеми боротьби з тероризмом. Так, Верховна Рада України 20 березня 2003 р. прийняла спеціалізований нормативний акт у сфері боротьби з тероризмом — Закон України “Про боротьбу з тероризмом”, який містить визначення “тероризму” як суспільно небезпечної діяльності, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, вбивств, катувань, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я невинних або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.

Згідно із законодавством України терористичною визнається діяльність, яка охоплює:

планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів;
підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях;
організацію незаконних збройних формувань, злочинних груп або злочинних організацій, організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, а також участь у таких актах;
вербування, озброєння, підготовку та використання терористів;
пропагування та поширення ідеології тероризму;
фінансування завідомо терористичних груп (організацій) та інше сприяння їм.

Згідно з положеннями зазначеного Закону Україна може брати участь у спільних антитерористичних операціях шляхом сприяння іноземним державам або міждержавним об’єднанням у передислокації військ (сил), спеціальних антитерористичних формувань, перевезенні зброї або шляхом надання своїх сил і засобів.

Закон України “Про боротьбу з тероризмом” визначає органи, що ведуть боротьбу з таким особливо тяжким злочином або беруть у ній участь, наділяє їх спеціальними повноваженнями, встановлює права й обов’язки органів виконавчої влади, організацій та посадових осіб у сфері боротьби з тероризмом, закріплює основи координації діяльності всіх зацікавлених державних інституцій та основи міжнародного співробітництва у цій сфері.

Кримінальна відповідальність за терористичний акт, створення терористичної групи або терористичної організації, керівництво або матеріальне, організаційне чи інше сприяння їм передбачена у ст. 258 КК України. Вона містить визначення терористичного акту, яке повністю відповідає нормам міжнародного права, передбачає низку обтяжувальних обставин (вчинення повторно чи за попередньою змовою групою осіб, заподіяння значної матеріальної шкоди, інших тяжких наслідків, загибель людей).

За вчинення вказаних у цій статті дій передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 15 років або довічне ув’язнення.

При цьому Кримінальний кодекс України передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які добровільно повідомили правоохоронному органу та сприяли припиненню існування або діяльності терористичної групи чи організації або розкриттю злочинів, учинених у зв’язку зі створенням або діяльністю такої групи чи організації.

Це, безумовно, не стосується керівників та організаторів терористичних груп. Наявність цієї норми Закону істотно полегшує оперативну роботу антитерористичних підрозділів, спрямовану на залучення до співпраці рядових членів терористичних груп та організацій, документування злочинної діяльності, розрізнення та ліквідацію злочинних угруповань.

Варто також зазначити, що законодавство України містить норми про кримінальну відповідальність і за інші дії, які мають ознаки тероризму:

Стаття 147. Захоплення заручників.
Стаття 260. Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань.
Стаття 443. Посягання на життя представника іноземної держави.
Стаття 444. Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист.

Згідно зі ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України кримінальні справи про терористичні акти розслідує Служба безпеки України. Органи прокуратури здійснюють нагляд за розслідуванням цієї категорії кримінальних справ, а також підтримують державне обвинувачення у разі їх розгляду в суді.

Однак в Україні немає практики розслідування злочинів, пов’язаних із терористичною діяльністю.

Не менш важливим нормативним актом, що регулює відносини у сфері попередження та боротьби з тероризмом, є Закон України “Про попередження і протидію легалізації (відмиванню) прибутків, отриманих злочинним шляхом” від 28 листопада 2002 р. Цей Закон регулює відносини у сфері попередження та протидії введенню в легальний обіг прибутків, отриманих злочинним шляхом, і спрямований на боротьбу з фінансуванням тероризму.

Варто зазначити, що пошук, “замороження” та конфіскацію активів міжнародних терористичних угруповань ми розглядаємо як один із найефективніших методів їх “знекровлення” та подальшої ліквідації.

Згідно з положеннями зазначеного вище Закону відмова чи відстрочення у виконанні уповноваженими органами України запиту стосовно міжнародного співробітництва у сфері попередження і протидії фінансуванню тероризму допускаються виключно на основі та відповідно до умов Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.

Центральними органами, на які Законом покладені повноваження зі здійснення міжнародного співробітництва у сфері попередження та протидії фінансуванню тероризму, є Міністерство юстиції України (щодо судових рішень, які стосуються конфіскації доходів) та Генеральна прокуратура України (щодо здійснення процесуальних дій під час розслідування кримінальних справ, проведення окремих процесуальних дій у справах про виявлення доходів).

До прийняття Закону України “Про боротьбу з тероризмом” Указом Президента України 11 грудня 1998 р. був створений Антитерористичний центр при Службі безпеки України, основною функцією якого є координація діяльності правоохоронних та інших органів державної влади, у тому числі спеціальних підрозділів із попередження і припинення терактів та інших злочинів політичної спрямованості.

Україна також бере активну участь у діяльності Антитерористичного центру держав СНД, створеного у червні 2000 р.

З метою вдосконалення системи протидії відмиванню доходів і фінансуванню тероризму 22 червня 2003 р. Президент України підписав Указ “Про заходи щодо розвитку системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму” № 740/2003.

Робота з удосконалення законодавства у цій сфері триває. Зокрема на сьогодні розроблені проекти законів України:

“Про реабілітацію осіб, постраждалих від терористичного акту”;
“Про внесення змін та доповнень у деякі закони України” (має на меті вдосконалення правового регулювання міжнародного співробітництва у сфері попередження фінансування тероризму).

Такі заходи вживаються на національному рівні.