Кримінологія

15.3. Природа тероризму: чинники виникнення і розвитку тероризму

Тероризм як соціальне явище має дуже складну природу, його виникнення і розвиток залежать від багатьох чинників, серед яких, на наш погляд, найбільш важливі — геокультурополітичні, соціально-економічні, релігійні і психологічні. Вони, безумовно, не вичерпують усього різноманіття чинників, які впливають на генезис і розвиток цього соціального феномену, але створюють контур тієї соціокультурної матриці, в якій сегментується найбільш істотне у тероризмі.

А. Геокультурополітичний вимір тероризму. Цілий спектр передумов активізації тероризму в сучасному світі лежить у геокультурополітичному вимірі, який ґрунтується на логічному продовженні та трансформації з урахуванням реалій сьогоднішньої геополітики.

Думки, що життя держав і народів у всій його різноманітності великою мірою зумовлене географічним оточенням і кліматом, супроводжують соціальне буття людини впродовж усієї її історії. Вже за часів античності батько медицини Гіппократ, батько історії Геродот, римський історик Полібій і багато інших розглядали питання про вплив географічного середовища (в першу чергу клімату) на звичаї, навички, образ правління і деякі суспільно-історичні процеси суспільства, в якому вони жили.

До батьків — засновників класичної геополітики кінця XIX — першої половини XX ст. можна віднести таких авторів, як Фрідріх Ратцель (Німеччина), Юхан Рудольф Челлен (Швеція), Харольд Маккіндер (Велика Британія), Ніколас Спікмен (США), які почали відводити центральне місце у детермінації міжнародної політики тієї або іншої держави його географічному положенню. Сам термін “геополітика” був уведений у науковий обіг Ю.Р. Челленом у праці “Держава як форма життя” (1916).

У другій половині XX ст. основні геополітичні дослідження були присвячені впливу науково-технічного прогресу на географічне і військово-стратегічне положення держав, яке різко змінилося у зв’язку з появою бомбардувальної авіації на далекі відстані, ядерної зброї, атомних підводних човнів із необмеженим радіусом дії як найважливішого засобу доставки міжконтинентальних балістичних ракет тощо.

Ще з давніх часів люди усвідомили поділ на “ми” і “вони”, на “моє” і “чуже” плем’я, на “близький” і “чужий” світ. І це було не випадково, адже такий поділ відображав реальні умови буття. Для давнього грека або римлянина, наприклад, було Природним протиставлення свого поліса, общини, держави варварській периферії, вільних — рабам. За тих умов навіть не виникало думки про єдність людства, тим більше, що уявлення про далекі країни було розпливчастим, а значна частина світу взагалі не була відомою.

Великі географічні відкриття, розвиток мореплавства і торгівлі₎ колонізація, що їх супроводжувала, розширили кругозір європейців і виявили, з одного боку, наявність загальних рис у різних народів, а з іншого — значні відмінності в культурі, навичках, способі життя, релігії, соціальному ладі, рівні економіки, навіть у зовнішньому вигляді людей. Тому матеріалу для зіставлення країн, народів, регіонів, культур було більше ніж достатньо. І якщо поставала соціальна необхідність у теоріях, в яких дні гілки розвитку протиставлялися б іншим, вони негайно виникали. Загальною парадигмою таких теорій є ідея самобутності розвитку певної країни або народу, їх абсолютної несхожості” на інших або несумірності і незіставності розвитку цілих регіонів (наприклад, Сходу і Заходу) чи самобутності на рівні культур і цивілізацій.

Культурологічний підхід уже давно посідає важливе місце у наукових дослідженнях у сфері геополітичних досліджень, але особливо інтерес до проблем культурних чинників у світовій політиці зріс після закінчення холодної війни. Культура як специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної та духовної праці, системою соціальних норм і установ, духовними цінностям^ ставленнями людей до природи, один до одного і самих до себе, має як цивілізаційну, так і національно-державну специфіку. Врахування культурного фактора, як правило, змушені звертати увагу не на риси схожості між окремими ситуаціями, а на унікальні особливості кожної з них, що особливо важливо в XXI ст. Якщо раніше геополітику визначали як “напрям, що вивчає взаємозалежність зовнішньої політики державних міжнародних відносин і системи політичних, економічних, екологічних, військово-стратегічних й інших взаємозв’язків, зумовлених географічним розташуванням країни (релігію) та іншими фізико- й економіко-географічними чинниками, то сьогодні, на наш погляд, доцільно розглядати геокультурополітику, де змістоутворювальною основою є саме культура, безумовно, пов’язана з географічною складовою, оскільки “нині набагато доречніше групувати країни не за їх політичними або економічними системами, не за рівнем економічного розвитку, а за культурними і цивілізаційними критеріями”.

Тероризм уже став частиною історії різних народів, країн, цивілізацій, сегментувався в їх культуру. Терористична субкультура має ентропійний, руйнівний характер як для особи терориста, так і для будь-якої культури, представником котрої він є, і для нашої планети в цілому, оскільки в основі певної субкультури лежить деструктивність — результат утисків і спотворень.

Основними характеристиками сучасного тероризму є глобалізація, міжнародна спрямованість, політична багатогранність і динамізм у зміні зовнішнього вигляду. Глобальний характер тероризму визначається як за охопленням країн, у яких функціонують терористичні організації, так і за наслідками його діяльності для людства, що виявляються в усіх сферах буття людини: політичній, економічній, соціальній і духовній.

Говорячи про геокультурополітичний вимір тероризму, необхідно звернути увагу на його зв’язок з війною. У сучасних умовах імовірність виникнення світової війни достатньо низька, але війна була і є незламним елементом світової спільноти. Е. Кант не без підстав говорив, що історія в цілому не свідчить про людську мудрість, а є швидше літописом людської недосконалості, безумства, пихатості і пороку. І найяскравіше це виявляється у війнах, які людство вело впродовж усієї історії. XXI ст. супроводжується війнами, про які в кінці минулого тисячоліття попереджала держсекретар США Мадлен Олбрайт, називаючи їх майбутніми війнами — війнами з тероризмом і терористами.

Геокультурополітичний вимір досить багатоплановий, тому всебічно проаналізувати його на кількох сторінках неможливо. Для нас важливо те, що цивілізаційні, культурні відмінності в сучасному світі зберігаються, вони незламні в майбутньому. І таке різноманіття і відмінність культур та народів роблять життя на нашій планеті прекраснішим і багатшим. Але для людей з деструктивним модусом буття це ще одне джерело образ і утисків, ще один привід взятися за зброю для досягнення щастя. Зближення націй і народів у планетарному масштабі, процес глобалізації відобразилися у тероризмі. Він трансформував процес глобалізації по-своєму, що матиме по-терористичному серйозні наслідки у XXI ст.

Б. Соціально-економічний вимір тероризму. Під час вивчення тероризму варто розглянути і соціально-економічний вимір. Бідність, убогість, несправедливість, пригноблення є основою для виправдання вчинених терактів, тими символами, які легко засвоюються і терористами, і людьми, котрі їм співчувають. Проте слід визнати, що явно вираженої залежності тут немає. Відсутність жорсткої зумовленості, наявність альтернатив дають можливість сподіватися, що, незважаючи на цілий комплекс причин, який створює умови для розвитку терористичної діяльності, у суспільства є можливість мінімізувати це зло.

Ознайомившись з біографіями найвідоміших терористів, можна відмітити таку особливість: серед них велика кількість осіб, які виросли швидше у розкошах, а не навпаки. Найвідоміший терорист Усама бен Ладен народився в сім’ї Саудівського мільярдера. За оцінками ЦРУ, тільки від свого батька Усама успадкував від 250 до 500 млн дол. СІЛА. Відомий терорист Карлос (Шакал) — син венесуельського адвоката-мільйонера. Серед батьків багатьох лівих і правих терористів 1970—1980-х років — власники і керівники магазинів, невеликих, а іноді і великих фабрик, державні службовці середнього рангу, університетські професори, лікарі, священнослужителі, літератори, діячі мистецтв.

Хоча соціальний склад лідерів терористичних рухів не свідчить про прямий зв’язок між бідністю і схильністю до терористичної діяльності, ми все-таки стверджуємо про його наявність. Він виявляється, по-перше, в тому, що саме осмислення становища своєї країни, народу, релігії у певному конкретному соціумі спонукає майбутніх лідерів терористичних рухів вступати в боротьбу за владу з представниками іншого етносу, цивілізації, релігії для встановлення справедливості, для чого використовується стара формула: “Мета виправдовує засоби!”

Виконавці терактів переважно рекрутуються із соціального середовища, яке на собі відчуває вплив голоду й убогості. Без сумніву, кількість таких людей в умовах зростання глобальних проблем сучасності збільшуватиметься. Не можна не зважати на небезпеку розширення тероросередовища. Політичний діяч Збігнев Бжезинський зазначає: “Ця небезпека, ймовірно, посилюватиметься з перспективою погіршення умов людського існування. Зокрема, в бідних країнах світу демографічний вибух і одночасна урбанізація населення призводять не тільки до швидкого зростання кількості бідних, а й до появи мільйонів безробітних і незадоволених молодих людей, рівень розчарування яких зростає значними темпами. Сучасні засоби зв’язку збільшують розрив між ними і традиційною владою і водночас формують у їх свідомості відчуття несправедливості, що панує у світі й обурює їх. Тому вони найбільш сприйнятливі до ідей екстремізму і легко поповнюють ряди екстремістів”.

Отже, аналіз глобальних проблем сучасності (голоду, убогості, неписьменності, хвороб) є важливим з погляду розуміння тих проблем, які потребують вирішення задля зменшення рівня тероризму в суспільстві.

В. Релігійний вимір тероризму. У соціокультурній матриці тероризму важливе місце посідає релігійна складова, яка, по суті, має квазірелігійний характер, оскільки релігія є “величиною особливого роду” — результатом взаємозв’язку між Богом і людиною. В основі будь-якої релігії, що ґрунтується на пошані, любові й терпимості до всього живого, лежить віра в Бога, єдиного для всього сущого.

Заповідь “Люби ближнього свого, як самого себе” (Рим. 13:9) ^є з дуже незначними варіаціями у формулюванні основним Принципом, загальним як для християнства, так і для ісламу, буддизму, даосизму, іудаїзму, конфуціанства. Навряд чи про це думали ті терористи, які спрямовували “Боїнги” в будівлі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, захоплювали жінок і дітей в заручники, висаджували бомби в житлових будинках, на концертних майданчиках. У них свій, абсолютно інший від істинно релігійного світ цінностей. У контексті цих міркувань слушною є думка німецько-американського психоаналітика Еріка Фромма про те, що “людина, яка любить тільки одну людину і не любить свого ближнього, насправді бажає покорятися або панувати, але не любити. Крім того, той, хто любить ближнього, але не любить самого себе, доводить, що любов до ближнього не є справжньою”.

Добро об’єднує людей, воно озброює їх вірою у світле майбутнє не тільки для тіла, а й для душі. Проте світ не складається з одного добра, зло наявне в ньому також. Е. Фромм у праці “Психоаналіз і релігія” зазначав: “Ми створили чудові речі, але не змогли стати істотами, які були б гідні величезних зусиль, витрачених на ці речі. У нашому житті немає братерства, щастя, задоволеності; це — духовний хаос і мішанина, близькі до безумства”. Свою недосконалість людина часто прикриває боротьбою за віру, чистоту релігійних догм. Хрестові походи, релігійні війни, вогнище інквізиції — частина, хоч і не найкраща, історії світової цивілізації.

Важливо усвідомити зв’язок тероризму з релігійним екстремізмом і фундаменталізмом. Релігійний фундаменталізм зазвичай розглядається як сучасний феномен, породжений історичною атмосферою XX ст. Тенденція до фундаменталізму більшою чи меншою мірою характерна для всіх головних світових релігій: ісламу, християнства, іудаїзму, індуїзму, буддизму, а також для сикхізму і неоконфуціанства. Фундаменталізм — реакція організованої релігії на породжені сучасністю проблеми, які постали перед традиційними суспільствами. Адепти фундаменталізму прагнуть зберегти віру в надприродну реальність у період історії, коли подібні вірування, мабуть, зазнають занепаду. “Захисники Бога”, як себе іноді називають фундаменталісти, є переконаними супротивниками сучасного суспільства з його культом індивідуального розуму, орієнтацією на матеріальні цінності та вірою в лінійний історичний прогрес. Фундаменталізм сформувався як рух, спрямований проти панівної в сучасному світі секулярної ідеології. В різних релігійних традиціях фундаменталісти намагаються створити і підтримувати інститути, які були б альтернативними щодо інститутів секулярного суспільства — шкіл, судів, медичних клінік, добродійних закладів, дитячих садків, воєнізованих ПІДРОЗДІЛІВ тощо.

Тактика фундаменталістів полягає у функціонуванні так званих груп протесту, які використовують драматичну символіку, а іноді — пряме насильство, терористичні акти, виправдовуючи це тим, що вони становлять більшість “істинно віруючих”. У своїх вимогах фондументалісти постають хранителями історичних традицій, основи яких вони захищають, зміцнюють й інституціоналізують перед загрозою секуляризму і в періоди криз.

Фундаменталізм залучає представників різних економічних класів і соціальних груп. Більшість членів фундаменталістських організацій становлять інженери, медичні техніки, високоосвічені, але недостатньо затребувані ринком праці випускники університетів, часто з досвідом роботи. Це люди, які знайомі не тільки з сучасними технологіями, а й з нинішніми політичними процесами, з новітніми стратегіями впливу на широкі маси людей. Молоді люди внаслідок економічних чинників часто не мають навіть можливості одружитися і виконати традиційний обов’язок, який диктує ісламський спосіб життя. В інших випадках фундаменталістська пропаганда концентрується на моральних і духовних прорахунках нефундаменталістської правлячої еліти, яка допустила ерозію традиційних норм організації дому і сім’ї, громадського життя, чи то молитви в школах перед уроками, чи виключно домашня роль жінок, чи буквальне розуміння догматів віри. Подібні протести Часто виражають фундаменталісти, що живуть у достатку і належать до середнього класу, як, наприклад, активісти Християнської коаліції в Сполучених Штатах Америки.

Незалежно від свого економічного і соціального становища всі фундаменталісти вважають, що релігія вирішує всі проблеми суспільства й індивіда. Взяті з історичного контексту релігійні вірування та уявлення використовуються як підстава для сучасних бюрократичних, політичних або військових доктрин, тобто інтерпретуються у найбільш зручному розумінні з погляду ідеологічних цілей руху, в тому числі і явно терористичного характеру.

Фундаменталісти “приватизовують” право на істину й істинну віру, відмовляються від будь-якого компромісу заради найбільшого добра. Така позиція приводить до їх абсолютизму й авторитаризму, звідки випливає радикалізм сикхських екстремістів, заяви сіоністів з організації “Гуш Еминім”, що Західний берег річки Йордан і сектор Газа — це біблейські Іудея і Самарія.

Фундаменталісти проводять розмежування і в іншому. Сикхи, наприклад, не стрижуть волосся і носять короткі штани, щоб їх можна було відрізнити від індусів, з якими вони ворогують. Єврейські радикали з “Гуш Еминім” носять молитовні накидки з джинсами або військовими брюками, щоб підкреслити єдність своїх релігійних переконань і військової доблесті.

Але, по суті, вони повторюють ту саму помилку в історії їх власної релігії, про яку Е. Фромм сказав так: “Трагедія всіх великих релігій у тому, що вони порушують і перекручують принципи свободи як тільки стають масовими організаціями, керованими релігійною бюрократією. Релігійна організація і люди, які її представляють, певною мірою починають займати місце сім’ї, племені і держави. Вони зв’язують людину, замість того щоб залишити її вільною, і людина починає поклонятися не Богу, а групі, яка претендує на те, щоб говорити від його імені. Це трапилося в усіх релігіях. їх засновники вели людину в пустелю, геть від Єгипту, але потім інші вожді вели її назад, ДО нового Єгипту, хоч і називали останню Землею Обітованою”.

Фундаменталісти проголошують себе носіями особливої місії, дорученої їм Богом. Звідси характерні риси фундамента_лістських рухів, зокрема безперервні добре організовані спроби залучити до своєї віри нерелігійних і нефундаменталістськи налаштованих людей. Така місіонерська діяльність фундаменталістів супроводжується пропагандою, яка представляє їх супротивників як людей морально неохайних або таких, що навіть володіють демонічними рисами.

Соціально-економічна, геокультурополітична обстановка, яка склалася, призвела до того, що одними з найбільш організованих і активних терористичних організацій в сучасному світі є угруповання, які пов’язують свою діяльність з ісламом. Хоча те, що вони діють, жодним чином не пов’язано ні з аллахом, ні з пророком Мухаммедом. Називаючи себе справжніми мусульманами, вони насправді є яскравими представниками квазірелігійного вчення, яке має мало спільного з ісламом.

Іслам (з араб. — покірність, віддання себе Богу) є сьогодні однією з найбільш поширених релігій світу. Мусульманські общини існують більш ніж у 120 країнах і об’єднують понад мільярд осіб. У 35 країнах мусульмани становлять більшість населення, а в 29 країнах є впливовими меншинами. У 28 країнах іслам визнаний державною або офіційною релігією. Переважна більшість мусульман зосереджена в Західній, Південній, Південно-Східній Азії та Північній Африці, але вони починають посилено освоювати й інші регіони світу.

Основні положення віровчення ісламу викладені у Священному Писанні — Корані (араб, куран — читання). Іслам вчить, Що Аллах передав Коран пророку Мухаммеду ангелом Джабраїлом окремими одкровеннями, переважно вночі, через бачення.

Порівнявши пророків, можна побачити, що Мухаммед на відміну від Заратустри (засновника зороастризму), Будди або Лао-цзи (засновника даосизму) “сіяв розумне, добре, вічне” не тільки словом, а й мечем. Народившись у Мецці близько 570 р., він у 610 р. виступив з проповіддю нового вчення, за що був вигнаний з рідного міста. Переселившись у 622 р. зі своїми послідовниками до Медини, Мухаммед заснував там мусульманську общину. У 630 р. він на чолі війська повернувся до Мекки і підкорив її та за допомогою зброї запровадив іслам у значній частині Аравії. Що було далі, також добре відомо.

І Ісус, і Будда, і JIao-цзи, й інші пророки діяли словом, а не зброєю, тому завойовувати нові території їх ім’ям було складно. “Коли лицарі-хрестоносці поширювали християнство вогнем і мечем, вони відхилялися від лінії поведінки Ісуса, коли ж це робили мусульмани, вони дотримувалися вчення Мухаммеда”.

Ось чому багато дослідників називають джихад шостим стовпом мусульманської релігії. Джихад (“зусилля”) — озброєна боротьба з невірними заради торжества ісламу й у цьому значенні його синонімами у мусульман є слова “фатх” і “газават”, а у немусульман — священна війна. Джихад вважається одним із головних обов’язків мусульманської общини й означає ведення війни з невірними шляхом нанесення їм ударів, вилучення їх власності, руйнування їх святилищ, знищення їх ідеалів і т. ін.

Серед різних релігійно-політичних рухів ісламу останнім часом привернув загальну увагу ваххабізм. Цей рух з’явився в сунітському ісламі в Аравії в середині XVIII ст. на основі вчень Мухаммада бен Абд аль-Ваххаба, який народився у 1703 або 1704 р. Серйозний аналіз терористичних основ ваххабізму здійснив доктор філософських наук, провідний експерт НДІ соціальних систем МДУ ім. М.В. Ломоносова Олександр Ігнатенко, який констатував той факт, що ваххабізм є результатом селекції (відбору) й адаптації (пристосування) положень Корану і Суни до ваххабітських уявлень та ідей.

Ваххабіти абсолютизують поняття “невірні” (араб, куфр) і “багатобожжя” (араб, иіирк). Вони проголошують сувору єди- нобожність, тобто єдиність Аллаха. Це — головне положення ваххабізму.

Ваххабіти приписують собі абсолютну непогрішність у питаннях єдинобожності й узурпують право суду і санкцій щодо “невірних”, “багатобожників”, “лицемірів”. Вони вважають, до тільки араби можуть бути “врятованою групою”, що суперечить і духу, і букві Корану, бо іслам — наднаціональна релігія, яка змогла перетворитися на світову.

Ваххабіти стверджують, що головним свідоцтвом єдинобожності людини є абсолютне підпорядкування ваххабітському угрупованню і ворожість до всіх неваххабітів. Належність до ваххабітського угруповання встановлюється прийняттям ідентифікаційних ознак — особливим зовнішнім виглядом (наприклад, чоловіки голять вуса і не голять бороду) і особливим одягом (носять короткі, вище щиколоток, брюки і т. ін.). Найголовніше, що мусульманин, який прийняв ваххабізм, повинен підтверджувати свою єдинобожність “ненавистю і ворожнечею” до “невірних”. Головна санкція стосовно всіх “невірних” — позбавлення їх життя. Вбивати “невірних”, на думку ваххабітів, потрібно системно й організовано — у формі джихаду проти “невірних”.

Отже, ваххабітське вчення містить положення і норми, які можуть трактуватися як достатньо екстремістські і такі, що підбурюють до діяльності, спрямованої на посягання на права і свободи громадян, пропаганду війни, розпалювання національної і релігійної ворожнечі. Достатньо скрупульозно проаналізувавши положення і норми ваххабізму, можна побачити серйозні підстави для неспокою з погляду можливості використання цього напряму ісламу в терористичній діяльності.

Критична оцінка релігійної складової соціокультурної матриці тероризму і здатність розрізняти справжню та уявну релігійність, яка випливає з неї, є істотними для вмілого ведення роз’яснювальної роботи серед великої кількості віруючих щодо того, що терористична діяльність, якими б святими іменами вона не прикривалася, по суті, є квазірелігійною. Тому завдання віруючих і атеїстів — зупинити тероризм, виявити його справжню квазірелігійну суть.

Г. Психологічне коріння тероризму. Все зазначене вище пов’язане з об’єктивними складовими тероризму. Але сам терористичний акт вчинюють люди. Саме вони беруть в руки кинджал, бомбу, гвинтівку, щоб позбавити життя іншої людини заради “священної мети”. Чому люди стають терористами, що штовхає їх на шлях тероризму, які психологічні норми цього явища? Дати однозначну відповідь на ці питання дуже складно, оскільки тут переплітається цілий комплекс причин. Е. Фромм у своїй праці “Мати чи бути?” зазначав, що “жива істота — не мертвий, застиглий образ, а тому не може бути описана як річ. Фактично живу людську істоту взагалі неможливо описати”. Але необхідно проникнути в модус буття терористів, оскільки без нього неможливо створити цілісну картину тероризму як соціального явища.

Якраз менш розкритими (тобто заплутаними) є психологічні, соціально-філософські та футурологічні параметри тероризму, без яких його “розшифрування” навряд чи можливе. Зазначимо найважливіші складові модусу буття терористів. Це перш за все яскраво виражена деструктивна аксіосфера, авторитаризм, відчуття винятковості, орієнтація на домінування групового етносу, “театральність”. Деструктивному модусу буття відповідає певний тип особи, який можна назвати терористичним.

Деструктивна аксіосфера ґрунтується на характерному для більшості терористів антиномічному баченні світу і суспільства (“ми — вони”) і виявляється в крайній нетерпимості до будь-якого інакодумства, коливання і сумнівів. Для більшості терористів характерна тенденція до екстремалізації, пошуку джерел своїх проблем зовні.

Для правих терористичних груп ворог є представником іншої раси (євреї, араби, турки, неарійці в цілому) або іншого політичного руху (комуністи, соціалісти). Терористичні організації релігійного фундаменталістського спрямування обирають об’єктом ненависті прихильників іншого віровчення (“невірних”, мусульман і т. ін.). Для терористичних організацій, що ґрунтуються на етнічній ідентичності, ворогом є представники іншої нації. При цьому ворог як об’єкт ненависті дегуманізується, позбавляється яких-небудь людських якостей, ддепти тероризму мають справу не з реальними, конкретними людьми, а із “символами”, “представниками”.

Важливим мотивом удавання до тероризму є сильна потреба у зміцненні своєї ідентичності, яка досягається належністю до групи терористів. Ідея ідентичності переплітається з ідеєю служіння цілі, що додає особливої значущості ідентичності. Оскільки належність до групи є однією з вищих цінностей, групові норми ідеалізуються, а збиткова самосвідомість і слабке “Я” лише сприяють експансії групової свідомості. Суспільство інферналізується, активно заперечуються загальнолюдські цінності, насамперед право інших людей на життя. Насильство, агресивність стають цінностями, привабливість яких полягає у дозволі орієнтованим на діяльність, імпульсивним, душевно дисгармонічним людям за короткий час втілити на практиці власні уявлення про добро і справедливість, покарати тих, хто заважає їм реалізуватись у житті.

У світі накопичений певний досвід дослідження психологічних аспектів насильства, агресивності. 3. Фрейд і К. Лоренц пов’язували агресивність з природними інстинктами людини. Фрейд писав про “інстинкт смерті”, який зумовлює деструктивну поведінку людини³. Лоренц так пояснював агресивність людської натури: “Перш за все потрібно відмітити, що згубна енергія агресивного інстинкту дісталась людині у спадок, а сьогодні вона пронизує її до мозку кісток; найімовірніше, ця агресивність була зумовлена процесом внутрішньовидового відбору, який продовжується протягом багатьох тисячоліть (зокрема пройшов через ранньокам’яне століття) і спричинив значний вплив на наших предків. Коли люди досягли такого рівня, що змогли завдяки своїй зброї, одежі та соціальній організації позбавитися певною мірою від зовнішньої загрози загинути від голоду, холоду або диких звірів, тобто коли ці фактори перестали виконувати селективну функцію, тоді, ймовірно, і вступила у свої права зла та жорстока внутрішньовидова селекція”.

Як бачимо, обидва вчені не пов’язують насильство з будь-якими індивідуальними властивостями особистості, а наголошують на тому, що агресивна поведінка людини має філогенетичне коріння, вона запрограмована в людині, пов’язана із вродженим інстинктом, який чекає свого місця і часу та використовує будь-який привід для свого вираження.

На противагу суто теоретичним концепціям інстинкту виникає фрустраційна теорія, вперше представлена в монографії Джона Долларда та його співавторів у 1939 p., згідно з якою “виникнення агресивної поведінки завжди зумовлене наявністю фрустрації, і навпаки — наявність фрустрації завжди тягне за собою яку-небудь форму агресивності”.

Психоаналітичну концепцію агресивності розробляв Е. Фромм. Величезне методологічне значення має розрізнення ним “доброякісної” та “злоякісної” агресивності. Перша частково походить зі світу людських інстинктів, друга укорінена в людському характері, людських пристрастях, за якими стоять мотивації далеко не природного, але екзистенціального характеру. На думку Е. Фромма, інстинкти є категорією суто натуралістичною, тоді як пристрасті, укорінені в характері людини, є категорією соціобіологічною та історичною. Пристрасті зовсім не забезпечують фізичного виживання, але вони не менш стійкі та глибокі, ніж інстинкти. Вони формують фундамент людського інтересу до життя, поривів людини. Пристрасті — це матеріал, з якого формуються не лише сновидіння та фантазії, а й мистецтво, релігія, міф, драма. Витоки пристрасті своїм корінням сягають основ буття.

Е. Фромм виокремлює характерні психологічні механізми, які створюють основу кожного класифікованого ним типу орієнтації — мазохістського, садистичного, деструктивного та конформістського.

У психіці кожної людини (це одна з найважливіших констатаций Е. Фромма, викладена в його найбільшому та одному з найкращих творів “Анатомія людської деструктивності”) закладені дві тенденції: любов до життя і любов до смерті. Однак конкретна людина схиляється до тієї чи іншої орієнтації. Інакше кажучи, вона може стати біофілом або некрофілом. Коли людина втрачає прагнення до життя, перемагає інстинкт смерті. Якщо згасає потенція до життя, в людині починають переважати некрофілічні тенденції.

Деструктивний модус буття терористів не буде зрозумілий до кінця, якщо не розкрити таку його складову, як “театральність”, схильність до прославлення як окремих терористів, так і цілих терористичних організацій. У цьому терористам допомагають засоби масової інформації, які в гонитві за рейтингом, отриманням фінансового прибутку готові надати свої газетні смуги, ефірний час кому і чому завгодно, аби це було цікаво читачеві, телеглядачеві та радіослухачеві.

Терористи стали переймати з кінематографа способи здійснення терористичних актів, так би мовити механіку процесу їх вчинення. В одному з американських бойовиків інопланетяни дали точний розрахунок знищення Всесвітнього торговельного центру: стріляючи по хмарочосах, необхідно цілитись у верхню третину будівлі. Якщо знищити нижню частину, вона утримається на міцних стовпах, якщо “відрізати” “тарілкою” п’яту або четверту частину зверху, то впаде лише вона. А от якщо вдарити так, щоб зверху лишилась третина будівлі, то вся вона розвалиться до основи.

Неймовірно, але “близнюки” загинули саме так: стодесятиповерхові хмарочоси були атаковані на рівні вісімдесятого та шістдесят п’ятого і тридцять верхніх поверхів “сіли” точно в задане місце, поховавши під собою тисячі людей.

Очевидно, тероризм затягує людей, схильних до театралізованого насильства, або прищеплює смак до нього у своїх адептів. Особливість сучасного тероризму у тому, що основна мета політичного вбивства полягає не в усуненні конкретної, нехай навіть найвпливовішої, особи, а в резонансі, викликаному цим убивством.

Важливим для розуміння тероризму в контексті деструктивного модусу буття є поняття “терористичний тип особистості”. Щоправда, деякі дослідники висловлюють сумнів, чи взагалі доцільно говорити про певний єдиний тип особистості терориста. Так, В. Вітюк зазначає, що індивідуальні характери і персональні внутрішні мотиви терористів доволі різноманітні. Коли деякі політологи намагаються сконструювати певний загальний образ терориста на основі патології, природної агресивності, романтичного індивідуалізму або ще чогось, вони елементарно абсолютизують один з багатьох наявних його типів.

Характеризуючи терористичний тип особистості, ми, безумовно, спрощуємо картину, абстрагуючись від багатьох індивідуально-психологічних властивостей суб’єктів, які активно використовують терор у своїй діяльності. Водночас більшість індивідуумів, схильних до вчинення терористичних актів, об’єднують деякі спільні, найбільш типові психологічні риси, незалежно від їх мотивів, політичних переконань тощо. Так, контент-аналіз автобіографічних матеріалів учасників нацистського руху показав значні подібності з лівими терористами за такими характеристиками, як авторитаризм, ідеалізм, упевненість у власній правоті, почуття винятковості, заперечення панівної політичної та суспільної системи. Тому і самі автори, які з сумнівом ставляться до можливості виведення єдиного типу особистості терориста, намагаються це зробити, назвавши деякі “середньостатистичні домінуючі характеристики”.

Які є риси терористичного типу особистості? Ф. Форсайт, наприклад, зазначає, що для терористів характерне сприйняття світу в чорно-білих тонах, наявність надвеличної ідеї. Він вважає, що терорист — завжди дитина, одновимірна і проста людина. Тому хочеться наголосити, що терористи — це патологічні особистості, які мають певні помітні розумові, психологічні відхилення. Однак маючи добре психічне здоров’я, терористи вирізняються певними особливостями розвитку ПСИХІКИ (вольовими характеристиками, складом розуму, специфікою емоційної сфери та направленості тощо). їм властиві занадто розвинута емоційність, яка іноді превалює над раціональним сприйняттям дійсності. Безумовно, серед екстремістів є особистості зовні малоемоційні (Усама бен Ладен, Шаміль Басаев). Однак серед людей, схильних до терористичних виявів, превалюють різкі, імпульсивні, пристрасні натури. Збудливістю, чутливістю характеризується одна з найзловісніших постатей XX ст. — Адольф Гітлер. Після того, як його було оголошено канцлером Німеччини у лютому 1933 p., він навіть заплакав. Підвищена емоційність Гітлера нерідко призводила до нападів істерії, готовності покінчити з власним життям.

Емоційність ініціаторів терористичних актів пояснюється не лише їх психологічними особливостями, а й молодістю (в терористичних організаціях домінують особи, молодші 30 років).

Крім того, не можна не помітити, що жінки становлять значну частку серед лідерів терористичних угруповань. Д. Шварц зазначає, що жінки (насамперед освічені) більш схильні до активного відчуження та готові вітати насильницькі зміни. Значною мірою це пов’язано з підвищеною емоційністю жінок, їх схильністю до екзальтації, афектів.

У Виконкомі “Народної волі” з 29 членів нараховувалося 9 жінок. Лідером лівоекстремістської “Червоної армії Японії”, яка вирізнялася особливою жорстокістю, в 1970-х роках була Фусако Сікенобу.

Багатьох терористів можна назвати душевно невлаштованими, неблагополучними людьми. Чимало з них росли у сім’ях, У яких не було одного з батьків, або взагалі були сиротами. Софія Перовська, активістка “Народної волі”, пішла з дому в юності після сварки з батьком.

Травматичний досвід дитинства має декілька психологічних наслідків. Особистість формується із серйозними вадами, вона переповнена комплексами, страхами перед світом, який сприймає як ворожий. Особистість терористичного типу намагається компенсувати свою самотність, біль і приниження дитячих років мрією про владу над іншими. Вона вирізняється авторитарністю, тобто здатністю підкорятися більш сильним та панувати над слабшими.

Водночас авторитарна особистість характеризується схильністю до бунтарства проти слабкої влади. Насильство дає їй можливість відчути свою владу, таким чином самоствердитися, повернути собі високу самооцінку. Душевне неблагополучия, самотність, характерні для носіїв терористичного типу особистості, переростають у жорстокість, певну нечутливість до страждання своїх жертв, часто неусвідомлене бажання завдати шкоди всім іншим. Приниження, душевні рани, пережиті у дитинстві, змушують індивіда шукати винних, які мають відповісти за причинені йому горе і біль. Такими винуватцями нерідко стають політичні супротивники: класові, етнічні, релігійні тощо.

Внаслідок своєї душевної організації терористи не відгукуються на страждання конкретних людей, а скоріше стають поборниками певних абстрактних понять (“боротьба з невірними”, “щастя народу”, “інтереси нації” тощо). Прагнення врятувати й ощасливити масу (людство, пролетаріат, народ) у терористів поєднується з байдужістю або жорстокістю до конкретних, реальних людей. Вони переконані у своїй особливій місії, тому відчувають перевагу стосовно маси (свідомо або несвідомо), яку покликані “цивілізувати”, “звільнити”, не враховуючи її власної думки.

Для терористичного типу особистості характерна і недорозвиненість світосприйняття, виражене у поверхневому розумінні дійсності, життєвому, теоретичному і практичному дилетантизмі. Серед радикалів усіх ідейно-політичних напрямів рідко зустрічаються великі філософи, політологи, економісти. Хоча слід зазначити, що в терористичних організаціях є чимало освічених людей (педагогів, психологів, вихователів дитячих садків, медсестер, художників, мистецтвознавців), вибір професії яких нерозривно пов’язаний з такими якостями, як емоційна сприйнятливість, здатність до співчуття. Однак багато з них певною мірою обмежені та належать до розряду людей, які воліють судити, а не аналізувати.

У терористичних організаціях чимало невдах-студентів або учнів, які покинули навчання заради служіння “великій ідеї”, р. Фігнер, російська терористка кінця XIX ст., покинула Женевський університет. Не став інженером і відомий терорист Хаттаб.

Терористи перебувають поза реальною дійсністю, у світі власних уявлень. Для них характерні максималізм, прагнення до ідеального, бездоганного рішення, абсолюту. Лідери якобінської диктатури не допускали жодної незгоди зі своїми поглядами, нетерпимим до опонентів був Ленін, а Сталін віддавав перевагу їх фізичному знищенню. За спостереженнями вчених саме фанатики більшою мірою є ініціаторами насильства, ніж усі інші типи революційних лідерів. Не лише максималізм, а й нетерпіння становлять ментальність терористичного типу особистості. Така особистість прагне здійснити свої наміри негайно або в найкоротші строки.

Терористичний тип особистості — це сукупність суперечливих, іноді зовні несумісних (наприклад, соціальна співчутливість і жорстокість), але разом з тим тісно взаємопов’язаних і взаємозумовлених психологічних рис, результатом чого є вчинення терористичних актів.

Розглянувши деструктивний модус буття тероризму можна констатувати той факт, що він стає реальністю за наявності великої кількості факторів, які актуалізують соціальний час. Ми не знаємо точно, чому політично або соціально розчарована особистість іде у підпілля, бере в руки зброю, оголошує війну суспільству, тотальну війну, яка не визнає невинних і непричетних, перетворює тероризм на модус свого буття. Якщо не вивчимо архетипне у тероризмі, він залишиться для нас абсолютною таємницею.