Кримінологія

13.4. Характеристика найбільш небезпечних політичних злочинів

Зловживання владою. Кримінологія більше 200 років ґрунтувалася на тому, що все, що здійснюється урядом і від імені держави для придушення злочинності, є правильним і законним. Проте створені державою органи контролю за злочинністю самі потребують контролю, що стало відкриттям кримінології тільки в новітній час. Протягом тривалого періоду політичні злочинці вважалися ненормальними людьми. Це не дозволило реально побачити те, що кожен політик, у тому числі і в демократичній правовій державі, цілком здатний у зручний момент вчинити політичний злочин, використовуючи своє становище. Політиків, які зловживають наданою їм правовою державою тимчасовою владою, можна вирізнити за трьома характерними ознаками, за якими вони:

— вчинюють правопорушення “в ім’я права і закону”, використовують свої повноваження в злочинних цілях, тому й так важко виявити зловживання політичною владою і припинити їх;

— використовують громадську думку, яка завжди довіряє відповідальним політикам, оскільки інакше держава стає просто некерованою (панує думка, що держава та її установи повинні діяти тільки легально і мати кримінальний захист);

— нерідко використовують заради своїх злочинних цілей державний апарат, призначений для боротьби зі злочинністю, тому зловживання владою буває досить небезпечним.

Є достатньо хитромудрих способів, щоб звести політичних інакодумців в очах громадськості до стану злочинців. Так, політично небажаних людей часто перетворюють на підозрюваних у вчиненні загальнонебезпечних злочинів, проти них порушують кримінальні справи. Деякі політики використовують секретні служби, щоб зібрати на неугодних компрометуючі матеріали, певним чином спровокувати їх на кримінальні діяння.

До зловживання владою належить також злочинне перевищення повноважень міліцією стосовно підозрюваного (наприклад, фізичне катування) або органами виконання покарання щодо ув’язнених, за яким причому порушуються їх конституційні права. Використовуючи апарат державної влади для досягнення власних політичних цілей, відповідальна особа може використати свою державну посаду і для того, щоб особисто одержати фінансову “винагороду”, тобто хабар. Надалі підприємці компенсують ці хабарі збільшенням цін на товари і послуги і, врешті-решт, їх оплачують платники податків. Високопоставлені чиновники різних країн ще і сьогодні ніяк не можуть зрозуміти, що за реалізацію покладених на них державних функцій вони мають одержувати тільки жалування і нічого більше. Політичні злочинці досі не бачать відмінності між особистими і суспільними інтересами, а ставлять їх в один ряд із партійними, урядовими і загальнодержавними інтересами.

Тероризм. Політичний тероризм слід розуміти як застосування насильства або загрози насильства проти осіб або майна заради досягнення політичних цілей. Він здійснюється окремими особами або групою осіб, які діють за дорученням або проти певних урядів¹. Завдаючи шкоду своїм безпосереднім жертвам, терористи намагаються вплинути на певні “цільові групи” (непрямі або прямі жертви) так, щоб змусити їх вчинити дії, які б відповідали інтересам терористів. Отже, терористичний акт — це завжди подія, в якій беруть участь щонайменше три сторони — злочинці, жертви і власне “цільові групи”, що піддаються психологічному тиску. “Цільовою групою” найчастіше є уряд, який завдяки світовій і громадській думці країни змушений діяти на користь терористів. Здійснюються також спроби за допомогою засобів масової інформації впливати на громадськість відповідної країни, змушуючи її підтримувати терористів у їх вимогах. Без сучасних засобів масової інформації та всесвітньої мережі комунікацій тероризм був би немислимий. Проте громадськість спостерігає зазвичай тільки за сенсаційними і драматичними операціями “терористичних командос”, які насправді є лише “верхівкою” айсберга.

Тероризм має різні цілі. Наприклад, націоналістичний тероризм спрямований на досягнення незалежності певного народу, на відокремлення однієї етнічної групи від іншої чи, навпаки, на їх об’єднання.

Від націоналістичного тероризму необхідно відрізняти тероризм соціал-революціонерів, який не так давно виник і розвинувся в Південній Америці. Терористи ставили мету здійснити соціальну революцію “ні з чого”, раптово. Інструкцією з тактики ведення терактів для італійських, японських і західнонімецьких терористів стала брошура “Міні-посібник для міських партизан” 1969 р. бразильця Карлоса Марігеллі, вбитого в Сан-Паулу в перестрілці з поліцією.

Терористична діяльність “тупамарос” (міські партизани) в Уругваї стала моделлю для західноєвропейських терористів. Поряд із соціал-революціонерами — ліворадикальним тероризмом — серйозну небезпеку становлять також і правоекстремістські угруповання (неофашистського і неонацистського напряму) в Італії та Німеччині.

Із середини 60-х років і до сьогодні тероризм в усьому світі привертає увагу скандальними і трагічними актами. Терористи здійснюють вибухи бомб на аеродромах і в літаках, на залізницях і шосе, під час народних свят і гулянь, на військових базах і складах. Вони вбивають видатних діячів, викрадають літаки і морські судна. їх широкі “злочинні конфіскації”, як, наприклад, пограбування банків, крадіжки зброї, документів і машин, менш відомі, проте не менш небезпечні.

Терорист примітивно поділяє все у світі на дві половини — чорну і білу, на друзів і ворогів, на добро і зло. За допомогою актів насильства, замахів, вибухів бомб терористи намагаються посіяти страх серед населення і тим самим викликати в народу незадоволеність урядом. Своїми насильницькими діями терорист-революціонер, наприклад, хоче завербувати нових соратників.

Раптовість вчинення насильницьких терактів викликає помилкове, але дуже поширене уявлення, нібито тероризм виникає одразу, без підготовки. Насправді він народжується і визріває в довгих соціальних і особистих процесах. Типового терориста також немає. Причини тероризму лежать у суспільному розвитку, групових явищах та індивідуальних кар’єрах.

Терористи нечутливі до страждань своїх жертв, дистанціюються від них і наперед визначають особисту злочинну поведінку, яка заподіює шкоду жертвам. Для них жертви тероризму — це в кращому випадку предмети торгу, інструменти для досягнення мети. У цьому і виявляється їх зневажливе ставлення до людини.

Ставши заручником — жертвою терористичного акту, людина впадає в стан шоку, збентежується, стає схвильованою, не може повірити в те, що з нею відбулося, переживає винятково важку душевну травму. У неї з’являється страх перед тією невідомістю, яка її чекає.

За такої ситуації жертві необхідно зберігати спокій, не виявляти злості чи ненависті до терористів, не заводити з ними суперечок і сперечань, сприймати їх серйозно, одним словом, жертві потрібно тримати себе в руках. Вона повинна повністю усвідомити те, що певний час не зможе сама визначати свою поведінку, а перебуватиме під контролем терористів.

Тоді як терористи мають нагоду використовувати міжнародні шляхи сполучення і засоби зв’язку для здійснення своїх насильницьких акцій, поліцейські органи країн серйозно обмежені в боротьбі з тероризмом національними кордонами. Боротьба з тероризмом ще більш ускладнюється, якщо одна або кілька країн більш-менш відкрито або таємно підтримують тероризм. Міжнародні санкції стосовно країн, які допомагають терористам, як правило, не можуть бути застосовані, тому що економічним вигодам надається перевага над інтересами потенційних жертв терору. Водночас замкнуте коло “насильство — контрнасильство” призводить до ще більшої агресії, яка посилюється послідовними поштовхами. Засоби масової інформації жодним чином не повинні сприяти терактам ні шляхом прямого втручання, ні їх “смакуванням”, ні їх перебільшенням і драматизацією.

Надання надмірного значення тероризму не свідчить про його придушення. Ефективність досить суворого законодавства в цьому плані сумнівна не лише тому, що це може призвести до неправомірного використання законоположень до реакції, яка не відповідає обстановці, з боку державних органів забезпечення правопорядку, а й тому, що це підтримує установку на те, що соціальні проблеми, які лежать в основі тероризму, можна розв’язати за допомогою репресій і шляхом посилення законів. Політичний тероризм — це симптом неблагополуччя в соціальній і політичній сферах суспільства. Саме їх потрібно рішуче усувати.

Водночас окремі країни останнім часом достатньо рішуче і наступально розпочали боротьбу з тероризмом. Так, жовтень 1997 р. можна вважати відправною точкою наступу на тероризм з боку офіційної влади США по всьому фронту. Першою ознакою цього стало обнародування американським Державним департаментом за узгодженням з міністрами юстиції та фінансів Сполучених Штатів переліку з ЗО радикальних озброєних організацій, дії яких підпадають під дію Закону про боротьбу з тероризмом 1996 р. і застосування за ним смертної кари. Слід нагадати, що прийняття в 1996 р. цього Закону стало реакцією на спроби іноземних терористичних організацій збирати кошти на свою діяльність безпосередньо в Сполучених Штатах. Деякі з них за рахунок цього намагалися розширити власну фінансову базу, оскільки держави, які спонсорують терористичну діяльність, у зв’язку з постійно зростаючим міжнародним тиском на них стають усе менш надійними джерелами надходження фінансів.

Окремі терористичні організації намагалися замаскувати таку діяльність збиранням грошових коштів на добродійні цілі, наприклад, на підтримку клінік або шкіл. Такого роду діяльність сприяла появі в цих організаціях прихильників і активістів з числа законослухняних громадян, які й не підозрювали, куди насправді йдуть кошти, що збираються.

Появу своєрідного “чорного списку” не залишив без уваги і президент США. У заяві з цього приводу Білл Клінтон зазначив, що цей перелік став частиною боротьби офіційного Вашингтона “з тими, хто за допомогою актів насильства підриває засади свободи і добробуту”. Офіційне повідомлення про такий перелік було вміщене в державний регістр США, при цьому міністерство фінансів США дало вказівку фінансовим інститутам блокувати рахунки, на яких розміщені грошові кошти організацій, включених у перелік.

Виступаючи на брифінгу, присвяченому публікації переліку, тодішній державний секретар Медлін Олбрайт пояснила, що його поява приводить до трьох наслідків.

По-перше, згідно з чинним законом надання грошових коштів, зброї та інших видів матеріальної підтримки будь-якій з організацій, включених до зазначеного переліку, класифікується як злочин. По-друге, члени і представники таких організацій не можуть розраховувати на отримання візи на в’їзд до Сполучених Штатів, а ті, хто опинився на території США, мають бути вислані. По-третє, мають бути блоковані будь-які грошові кошти таких організацій на території США.

Медлін Олбрайт закликала інші країни наслідувати США — у межах їх власної юрисдикції здійснити кроки, аналогічні тим, які зробили американці. Держсекретар висловила надію на те, що, послідовно скорочуючи середовище перебування тероризму, світова спільнота зможе перетворити терористів спочатку на надзвичайно рідкісний, а потім і на зниклий вид живих істот.

Геноцид. Геноцид (знищення, винищення народу) — протиправний процес символічної інтеракції, який полягає у позбавленні будь-якого народу його людських достоїнств і в саморозпаді певного суспільства. Він допускає перевагу певної агресивної, могутньої і наділеної формальною владою групи більшості, а також наявність підлеглої, безсилої і такої, що тяжіє до віктимізації, групи меншості. В цьому випадку розвивається синдром переваги-підпорядкування. За Конвенцією ООН “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього”, яка набула чинності 12 січня 1951 p., до злочинів такого роду належать: убивство членів групи меншості за їх належність до цієї групи, заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу, умисне створення життєвих умов, розрахованих на часткове або повне фізичне знищення цієї групи, а також заходи із запобігання дітонародження і насильницька передача дітей із групи меншості в групу більшості або якусь іншу групу. Геноцид учинюється зі злочинною метою — об’єднати більшість населення під гаслом, що група меншості становить для більшості серйозну загрозу. Разом з реалізацією такої стратегії основна група населення оголошує членів групи, яка дискримінується, неповноцінними, позбавленими людських якостей і не вартих життя. Групи більшості та меншості розрізняють найчастіше за культурними, релігійними і расовими ознаками. У прийнятому в 2001 р. КК України прямо зазначено: “Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи або спричинення їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання цьому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей із однієї групи в іншу” (ст. 442).

Факти геноциду мали місце ще в давнину. Вони не припинялися ні в епоху Середньовіччя, ні в епоху колоніалізму. Під час першого Хрестового походу (1096—1099) у Шпейрі, Вормії, Трирі, Кельні, Нойсі і Кеантені відбувалися серйозні єврейські погроми. В рік початку чуми (1349) євреїв звинувачували в отруєнні колодязів, їм приписували поширення “чорної смерті”.

Під час захоплення колоній іспанські конкістадори проводили політику геноциду проти інків, ацтеків і тольтеків. У період 1800—1850 pp. унаслідок воєнних кампаній і поширення інфекційних захворювань чисельність північноамериканських індіанців скоротилася з 600 до 250 тис. осіб. Вони виявилися слабшими за білих поселенців тому, що їх племена були розрізнені та позбавлені єдності, білі перевершували їх в чисельності, озброєнні й у загальному розвитку (індіанці займалися тільки полюванням і рибальством). Білі поселенці успішно “насаджували” уявлення про індіанців як про нецивілізованих, первісних “нехристів”, які створюють загрозу для білих, хоча насправді вони хотіли привласнити їх землі, а політика укладення договорів із ними застосовувалася як засіб їх повного вигнання.

Два важкі злочини геноциду відбулися під час Першої і Другої світових воєн (у першому випадку турки винищували вірмен, у другому — німецькі нацисти розправлялися з багатьма європейськими народами, особливо з євреями). Число знищених вірмен оцінювалося щонайменше у 800 тис. Жертвами нацистської політики знищення народів у Європі стали мінімум 11 млн осіб різних етнічних груп, з яких 5,5—6 млн — євреї. Після закінчення Другої світової війни, у 70-ті роки, масові вбивства вчинювали в Уганді глава держави їді Амін та “червоні кхмери” у Кампучії.

Віктимогенність у групах вірменської та єврейської меншин можна зрозуміти тільки за ознайомлення з відповідними історичними процесами, які мали місце протягом досить тривалого часу.

Століттями турки поважали професії військових, чиновників і землеробів, які мали високий соціальний статус. На противагу цьому заняття, пов’язані з торгівлею і промисловістю, оцінювалися низько. Презирство турків до торгівлі і фінансових справ з роками створило серйозний вакуум в економіці. Ці “ганебні професії” вони самі віддали в руки вірменської меншини, яка почала освоювати їх принаймні як засіб виживання, що, врешті-решт, завдяки старанності та діловитості вірмен забезпечило їм панівне становище в банківській справі та лихварстві, а частково й у промисловості та гірській справі. Як наслідок, вірмени зосередилися на професіях, важливих для збереження та розвитку турецького суспільства і водночас вигідних, соціально помітних. Крім того, турецька більшість і вірменська меншина відрізнялися етнічними і релігійними відносинами: турки — мусульмани, а вірмени — християни. Оскільки вірмени домогтися монопольного становища в торгівлі та банківській справі і від них значною мірою став залежати добробут країни, вони виявилися груповим об’єктом геноциду.

Приблизно такий самий соціальний процес відбувався між євреями і німцями, які дуже сильно відрізнялися одні від одних у релігійному плані та способі життя. Ця неоднаковість підкреслювалась їх територіальним розподілом і відмінностями в одязі: євреї жили в окремих районах міста, так званих гетто і єврейських кварталах; у Середньовіччі євреї-чоловіки змушені були носити велику широкополу або жовту загострену шапку. Євреї були виключені з купецьких і ремісничих гільдій та цехів. Вони могли обирати тільки професії лахмітників і торговців худобою, а також займатися лихварством як особливою сферою діяльності, чого не могли собі дозволити німці внаслідок суворого дотримання ними канонів християнської релігії. Завдяки своїй винахідливості та старанності у справі євреї багатшали, але водночас все більше ставали об’єктами і жертвами геноциду. Прикриваючись різними приводами, в тому числі релігійними, позичальники не виплачували їм відсотки, не повертали позики, їхні будинки часто грабували або влаштовували у них погроми.

Такими є історичні приклади геноциду, які визначають передумови і генезис цього виду політичної злочинності.