Кримінологія

13.2. Соціологія політичної злочинності в СРСР та її ідейні витоки

Політичні репресії зазвичай пов’язують з Й. Сталіним. Сьогодні є достатньо неспростовних доказів того, що ідейно вони передбачалися К. Марксом і Ф. Енгельсом, а почалися ще за В. Леніна. Червоний терор у 1917—1923 pp. поглинув 1,7 млн жертв. За Сталіна репресії досягли апогею, але ще тривали, хоча в меншій і видозміненій формі, за правління М. Хрущова, Л. Брежнєва, Ю. Андропова і навіть М. Горбачова. Колишній член Політбюро А. Яковлев писав: “За 70 років більшовицького режиму змінювалися форми репресій, але причини і суть свавілля залишалися незмінними. Режим, лідери панівної верхівки йшли на будь-які злочини проти людяності в ім’я зміцнення моновлади, моноідеології та моновласності”. Репресії пов’язані не стільки з іменами генеральних секретарів керівної партії, скільки із самою насильницькою природою соціалізму.

К. Маркс і Ф. Енгельс, проголосивши в “Маніфесті Комуністичної партії” досягнення своїх цілей шляхом “насильницького скинення наявного суспільного устрою”, передбачали можливість організованого насильства. “Я думаю, — писав Ф. Енгельс І. Вейдемейєру, — що одного прекрасного ранку наша партія, внаслідок безпорадності і млявості всіх інших партій, змушена буде взяти владу... Ми будемо змушені проводити комуністичні досліди і робити стрибки, про які самі добре знаємо, наскільки вони невчасні. При цьому ми втратимо голови... настане реакція і, перш ніж світ зможе дати історичну оцінку таким подіям, нас будуть вважати не тільки чудовиськами... Важко уявити собі іншу перспективу...”.

Ідея диктатури пролетаріату закономірно вела керівників комуністичних партій до масових політичних репресій у будь- якій країні світу, де їм вдавалося здобути владу, оскільки соціалізм (комунізм) як штучно, а може і передчасно, насаджувана система міг вижити тільки в такому нещадному варіанті. У “Катехізисі революціонера”, написані за участю М. Бакуніна, спочатку передбачено політичне насильство, а саме зазначено, що: 1) “у революціонера все поглинене “єдиною пристрастю — революцією”; 2) революціонер розірвав будь-який зв’язок із громадським порядком і освіченим світом, пристойністю, загальноприйнятими умовами і моральністю цього світу; 3) він знає одну науку — науку руйнування; 4) етично для нього все те, що сприяє тріумфу революції, а аморальне і злочинне все, що перешкодить йому”¹. Навіть М. Горький, незважаючи на багаторічну дружбу з В. Леніним, після перемоги революції попереджав: “Ленін, Троцький та інші вже отруїлися гнилою отрутою влади, про що свідчить їх ганебне ставлення до свободи слова, особи й усіх тих прав, за торжество яких боролася демократія”.

Політичне насильство в революційній Росії з самого початку прямувало з центру через заклики, а також відомчі вказівки, декрети і директиви. Вже на другий день після революції (19 листопада 1917 р.) Народний комісаріат юстиції видав докладну інструкцію “Про революційний трибунал, його склад, справи, які підлягають його веденню, покарання, які ним накладаються, і про порядок ведення засідань”, що замінила Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси. В ній наказувалось у разі призначення покарання керуватися не законами, а “обставинами справи і веліннями революційної совісті”. Це і поклало початок практиці підміни репресивними органами законодавчих установ і видання важливих правових норм у вигляді закритих відомчих актів і рішень. У цей час був створений репресивний орган — Всеросійська надзвичайна комісія (рос. ВЧК), якій було надане “право безпосередньої розправи для припинення злочинів, ізоляції класових ворогів у концентраційні табори, розстрілу всіх осіб, причетних до ворожих організацій”. У 1922 р. ВЧК була скасована, а її функції передані НКВС, а потім ГПУ (Головному політичному управлінню), в декреті про яке від 16 жовтня 1922 р. йому надавалося “право позасудової розправи аж до розстрілу відносно всіх осіб, які були затримані на місці злочину...”

23 травня 1922 р. прийняли перший КК РСФРР, в якому вперше було визначено поняття контрреволюційних злочинів і подано їх перелік (ст. 57—73). Наприклад, контрреволюційним злочином визнавалася будь-яка діяльність, спрямована на повалення завоювань пролетарської революції. Такий широкий і невизначений підхід доповнювався можливістю об’єктивного втручання (ст. 58, 66, 68, 69 і 73), надання деяким нормам зворотної сили (ст. 67); застосуванням кримінально-правових санкцій за недоведення контрреволюційних дій (ст. 73); розпливчатістю диспозицій конкретних складів, що давало змогу репресувати будь-яку неугодну особу. В цьому кодексі вперше були сформульовані чотири статті з антирадянської пропаганди й агітації із санкціями до вищої міри покарання. З їх уведенням почалась організована і масова розправа за інакомислення. Як би потім не змінювалася кримінальна відповідальність за це, всі основні положення КК 1922 р. зберігалися практично до вересня 1989 p., коли із чинного КК 1960 р. були виключені ст. 70 (Антирадянська агітація і пропаганда) і 190^і (Поширення завідомо неправдивих вигадок, які порочать радянський державний і суспільний лад).

Прийняття Кримінального кодексу 1922 р. не усунуло застосування кримінальних покарань в адміністративному порядку. Через два місяці після його введення ВЦВК видав декрет про адміністративну висилку. В цей час під безпосереднім керівництвом В. Леніна була здійснена насильницька адміністративна висилка за кордон і в північні губернії еліти російської і світової науки: М. Бердяева, І. Франка, Н. Лосського, С. Булгакова, Ф. Степуна, І. Ільїна, С. Трубецького, П. Сорокіна і багатьох інших. Точних даних про кількість депортованих немає. Вважається, що вона наближається до 300 осіб. Причина одна — небажання чути політичних опонентів. Л. Троцький в одному з інтерв’ю так і сказав: “Ми вислали цих людей тому, що розстріляти їх не було мотиву, а терпіти було неможливо”.

Ще через два місяці інститут висилки розширився і став більш жорстким. Комісії при НКВС було надане право в адміністративному порядку не лише висилати, а й ув’язнювати соціально небезпечних осіб у табори примусових робіт. Після утворення СРСР у 1922 р. і прийняття Конституції 1924 р. цей інститут відповідно до основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік поширювався на всю територію Союзу і фактично діяв до 1989 р.

Наймасовішими були адміністративні висилки і висилки на поселення куркулів і членів їх сімей, неугодних народів, військовополонених і переміщених осіб.

Активна боротьба з куркульством розпочалася в 1929 р. 2 лютого 1930 р. у наказі ОДПУ (Об’єднання державного політичного управління) зазначалося: “3 метою найбільш організованого проведення ліквідації куркульства як ворога суцільної колективізації йому має бути завдано нищівного удару. Винищування і виселення кулаків було проведене оперативно і з перевиконанням: кількість жертв перевищило 20 млн осіб”.

Другим масовим виселенням було вигнання зі своїх земель німців, чеченців, калмиків, інгушів, балкарів, карачаївців, греків, кримських татар, турків-месхетинців та ін. За ознаками національної належності політичним репресіям піддалися близько 15 народів і етнічних груп, частково — майже 55 народів і народностей. Загальна кількість репресованих становила 5,2—5,5 млн осіб.

Третьою хвилею адміністративних спецпоселенців були репатрійовані військовослужбовці та цивільні особи, які потрапили в полон чи оточення або перебували на тимчасово окупованій території під час Великої вітчизняної війни. Всі вони, як правило, направлялися на спецпоселення на основі закритих постанов без жодного доведення їх вини. Згідно з офіційними даними Уповноваженого РНК (РМ) СРСР у справах репатріації¹ від 10 квітня 1945 p., кількість радянських громадян, які були насильно вивезені фашистами, становила 4 109 304 осіб, а на 1 жовтня 1951 р. за кордоном у стані переміщених осіб залишалося понад 450 тис. осіб, які боялися повертатися до своєї країни.

У 1926 р. був прийнятий новий КК РСФРР, а потім і кримінальні кодекси інших союзних республік. Особлива частина КК РСФРР відкривалась, як і в колишньому кодексі, главою про контрреволюційні злочини (ст. 58 зі значками від 1 до 18). Поняття цих діянь було розширене, передбачалося пряме об’єктивне втручання. Істотно розширилася кримінальна відповідальність за антирадянську агітацію і пропаганду. В подальшому була встановлена кримінальна відповідальність для членів сімей зрадників Батьківщини у вигляді позбавлення виборчих прав і виселення у віддалені місцевості на п’ять років.

Дослідження тенденцій репресивної нормотворчості показує, що до 1937 р. був створений добре налагоджений, оперативний та “ефективний” репресивний механізм, який допомагав “законно” розправлятися з будь-якою небажаною особою і перетворювати будь-яке явище або подію, яка відкидає щонайменшу тінь на владу, на контрреволюційний злочин, що підлягає нещадному придушенню.

Зростання “політичних злочинів” відбулося вже у 1918— 1922 pp. Вище наводилися дані про те, що тільки “червоний терор” забрав близько 1,7 млн людських життів. Це був період запеклої громадянської війни. У 1925—1926 pp. після перемоги комуністичного режиму в громадянській війні спостерігався деякий спад політичних репресій. Після святкування “великих десятиліть” XV з’їзд ВКП(б) взяв курс на колективізацію сільського господарства. У 1929—1933 pp. були характерні насильницька колективізація, боротьба з троцькістами і правими ухильниками, наступ соціалізму по всьому фронту, підсилена репресивна діяльність режиму в 6—8 разів, особливо великою була частка куркулів у структурі репресованих осіб, яка переважно не відображалась у статистиці ОДПУ.

Куркулів поділяли на три категорії:

1) контрреволюційний актив, який підлягав знищенню за рішенням “трійок”;

2) багаті куркулі та їх сім’ї першої категорії, що висилалися у віддалені райони з конфіскацією майна;

3) решта куркулів, а також середняки, бідняки і навіть батраки з “прокуркульськими настроями”, які виселялися всередині республік, країв і областей. Серед виселених була висока смертність від голоду, холоду, хвороб і знущань.

Загальна чисельність реальних жертв від розкуркулення згідно з публікаціями ЦК КПРС 90-х років перевищувала 20 млн осіб. Розправа над куркулями була генеральною репетицією перед ще більш кривавими історичними подіями. Вона переконала вождів у колосальних можливостях режиму з насильницького перевлаштування світопорядку.

На цьому “переможному фоні” XVII з’їзд ВКП(б) у 1934 р. ухвалив рішення про остаточну ліквідацію капіталістичних елементів, під якими розумілися всі, хто хоча б побічно сумнівався в більшовицьких авантюрах. Слова академіка І.П. Павлова, який написав у грудні 1934 р. листа В.М. Молотову, не були почуті, а саме: “Ви сієте по культурному світу не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До вашої революції фашизму не було”. Він залишився в живих, мабуть, завдяки світовій популярності. А ось делегатам історичного з’їзду не пощастило. З 1966 його учасників 289 проголосували проти Й. Сталіна, у зв’язку з чим 1108 делегатів (56,4 %) потім знищеними як ворогів народу. 1937—1938 pp. були новим “піком” репресивної більшовицької діяльності. Смертна кара домінувала.

В. Молотов у кінці свого життя стверджував, що 1937 р. був необхідний. Логіка елементарна: революція відбулася у відсталій країні, великою була небезпека фашистської агресії, тому необхідно усунути залишки ворожих сил, тобто знищити найбільш дієздатну частину народу.

У 1992 р. в архівах були знайдені документи про планову організацію масових репресій у 1937—1938 pp. План був розписаний по республіках, краях і областях. І це був тільки початок. Місцеві керівники, змагавшись один з одним, просили збільшити “ліміти” за першою і другою категоріями на десятки тисяч осіб.

Зловісний 1937 р. з часом отримав друге життя як серйозний політичний жупел. Звичайно, його повторення було маловірогідним після 1956 p., але політичні репресії продовжувалися в новій формі репресивної психіатрії. Будь-які пропозиції, спрямовані на цивілізований соціально-правовий контроль над організованою злочинністю, корупцією тощо, і дотепер відкидаються під приводом цього жупела. Експлуатується людський страх перед сталінізмом у корисливих або політичних цілях нової влади.

Особливе значення мають політичні репресії за антирадянську пропаганду та агітацію. їх частка у структурі контрреволюційних злочинів у різні роки коливалася в межах ЗО—50 %. Усі вони без винятку є злочинами влади проти свого народу, який намагався мислити і говорити не за комуністичними пропагандистськими трафаретами.

Кримінологічний інтерес до цього виду “політичної злочинності” в Україні пов’язаний також із вивченням впливу тотального контролю, частиною якого були політичні репресії, на рівні кримінальної злочинності. Всеосяжний сталінський контроль виходив за межі репресій і містив низку складових: економічну (повна залежність особи від єдиного працедавця — держави); організаційну (повний і жорсткий централізм влади); ідеологічну (придушення інакомислення); соціально-психологічну (безкомпромісне нав’язування пропартійної громадської думки); оперативну (таємне і явно державне та суспільне стеження); репресивну (масова розправа над неугодними). Всі ці складові контролю були політично обумовлені.

Політичні репресії разом з іншими складовими тотального контролю, з одного боку, стримували реалізацію кримінальних мотивацій, з іншого — з лишком компенсували низький рівень кримінальної злочинності масовою злочинністю влади проти свого народу. Побічно це підтверджується кореляційною залежністю (близько 0,8) між статистичними рядами рівня ідеологічних репресій та рівня кримінальної злочинності. Зниження рівня ідеологічних репресій супроводжувалося відповідним зростанням кримінальної злочинності. Ідеологічні репресії в цьому випадку є індикатором тотальності контролю за поведінкою і діяльністю людей.

Завершуючи короткий аналіз “політичної злочинності”, ми змушені залишити без відповіді питання про загальну кількість постраждалих від комуністичного режиму. Російський письменник А.І. Солженіцин, який глибоко займався цією проблемою, вважає, що жертвами державних репресій і тероризму з 1917 по 1959 р. стали 66 700 тис. осіб. Аналогічну цифру — більше 60 млн осіб — називає А.М. Яковлев, колишній голова комісії з реабілітації репресованих осіб². Як би не приголомшувала ця цифра, вона не так далека від реалій, якщо врахувати всіх постраждалих від радянського режиму: вбитих, покалічених, арештованих, засланців, тих, які перебували в “робочих батальйонах”, померлих під тортурами, з голоду і холоду з вини влади, тих, які страждали в “психлікарнях”, сиріт і т. ін.