Кримінологія

13.1. Поняття політичної злочинності та її види

У кримінологічній науці питанню політичної злочинності приділяється недостатньо уваги. Перш за все немає кримінологічної концепції, яка б дала змогу систематизувати політичну злочинність. Досить рідко обговорюються політичні злочини, які вчинюються політичними діячами в державно-правовій системі демократичних країн, а також правопорушення проти них. Такий рідкісний зв’язок кримінології з політичною злочинністю перебуває в певній суперечності з тим значенням і тяжкістю, якими різняться політичні делікти. Вони заподіюють більш серйозну особисту, матеріальну і нематеріальну шкоду, ніж загальні кримінальні злочини, яким в кримінології приділяють так багато уваги.

Така епізодична увага кримінології до політичної злочинності має багато причин, дві з яких назвемо. По-перше, в усіх політичних системах є небезпека того, що суперечності в політичних процесах можуть призвести до кримінальних злочинів. Інакше кажучи, перед нами постає занадто чутливий об’єкт, про який мало що відомо. По-друге, концепція політичної злочинності може бути тісно пов’язана із самою системою, в якій ця злочинність існує та якою вона повністю визначається. Те, що в одній політичній системі може кваліфікуватися як політичний злочин, в іншій буде героїчним вчинком. Відносність концепції політичної злочинності поширюється і на політичні системи, які історично змінюють одна одну.

Поняття політичної злочинності можна визначити з трьох різних позицій. Найвужчою з них є кримінально-правова. Під політичною злочинністю тут розуміють усі делікти, які в Кримінальному кодексі визначені як політичні злочини — ГОЛОВНИМ чином злочини, передбачені в розділі І Особливої частини КК України (Злочини проти основ національної безпеки України).

Стосовно двох інших, більш поширених, позицій, практично кожен другий делікт можна віднести до політичної злочинності, навіть якщо в кримінально-правовому плані він таким не є. З позиції психології вирішальним моментом тут є мотивація злочинця. Політичні злочини вчинюються з метою збереження або зміни політичної системи, поділу влади в ній та її структурах з використанням злочинних методів і засобів. Подібне відмежування досить нечітке, оскільки важко виявити мотиви злочинця. Більш адекватною дійсності є третя позиція, що відображає психо- і соціодинамічну реальність і зводить все до встановлення того, якою мірою учасники цього процесу (тобто злочинець, жертва, суспільство та ін.) надають делікту політичного значення. Саме такі учасники визначають злочинний характер діяння в момент його вчинення і в подальшому (під час розслідування та кримінального судового процесу) розглядають як політичний акт. Таким чином те, чи є політичними ці діяння, залежить від їх “значення” і кваліфікації.

Політична злочинність у нашій країні була досить поширеною як у минулому, так і нині. Але з тих самих політичних причин цей вид злочинності ніколи не розглядався у вітчизняних підручниках з кримінології, хоч її суспільна небезпека набагато перевищує ту шкоду, яку заподіює, якщо можна так сказати, вульгарна кримінальна злочинність, котра фундаментально вивчається кримінологами.

Перші спроби осмислення кримінологією політичної злочинності з’явилися в Росії у 90-ті роки після розпаду СРСР¹. Деякі аспекти цієї проблеми (політичний тероризм, політична продажність) досліджуються в іноземній науковій кримінологічній і політологічній літературі та в окремих зарубіжних підручниках з кримінології.

Така ситуація у світовій кримінологічній науці склалася не лише у зв’язку з політичною неможливістю подібних досліджень, як це було в Україні і деяких інших країнах, а і внаслідок науково-практичної невизначеності юридичного розуміння політичної злочинності. Тому в демократичних країнах цією проблемою більше займаються політологи.

Як приклад, звернемося до однієї з найнебезпечніших і поширеніших форм політичної злочинності — політичного тероризму. Генеральна Асамблея ООН прийняла близько десяти резолюцій про національний, релігійний і міжнародний тероризм, але так і не змогла дати його більш-менш узагальнене юридичне визначення. Політичний тероризм багатоликий. З одного боку, він практикується тоталітарними режимами для придушення волі народів, політичних груп та їх лідерів, а з іншого — використовується пригнічуваними (в яких не залишається інших засобів) у боротьбі за свої права, свободу і незалежність. Поєднати ці діаметрально протилежні суспільно небезпечні дії, які вчинюються з обох сторін з політичних мотивів, в єдине поняття важко. Інші форми політичної злочинності ще більш невизначені. “Але це не повинно бути підставою для замовчування наявної кримінологічної проблеми, актуальність якої, як показує політична боротьба в різних країнах, не зменшується, а зростає,” — справедливо зазначає академік В.Н. Кудрявцев.

У чинному КК України, як і в законодавстві більшості країн, не міститься поняття “політична злочинність”. І за іншими підставами її правове закріплення не цілком узгоджується із Загальною декларацією прав людини (1948) і Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966), які проголошують права і свободи кожної людини на політичні та інші переконання. Ці положення конкретизовані також в інших міжнародних нормах. Наприклад, у Типовому договорі про видачу (ст. 3), прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН в 1990 p., прямо зазначається, що видача не дозволяється, “якщо правопорушення, стосовно якого надходить прохання про видачу, розглядається державою-заявником як правопорушення політичного характеру”. Проте це не означає, що в сучасному житті багатьох країн немає кримінальних переслідувань з політичних мотивів, які камуфлюються під ті чи інші кримінальні діяння.

У колишньому СРСР під політичною злочинністю розумілися контрреволюційні злочини (1918—1958), а після прийняття більш цивілізованого кримінального законодавства (1958— 1960) — деякі державні злочини, які скоювались з антирадянських мотивів і цілей. Останні є специфічним різновидом політичної мотивації. їх криміналізація передбачала захист “єдино правильної ідеології” шляхом кримінальних репресій.

У кримінальному законодавстві демократичних держав політична мотивація як така не криміналізована, хоча злочини з політичних мотивів вчинювались і вчинюються в будь-якому суспільстві. В демократичних країнах суб’єкти “політичних злочинів” несуть кримінальну відповідальність не за політичні переконання, а за об’єктивно і винно вчинене, якщо це передбачене законом. Наприклад, вбивство лідера держави або партії з політичних мотивів кваліфікується як посягання на життя державного чи громадського діяча або як вбивство, пов’язане з державною чи громадською діяльністю.

За доби СРСР, особливо після революції 1917 р. і в сталінські часи, існувала жорстка залежність масових репресій від політичної та ідеологічної кон’юнктури. Переслідували як за вчинки, так і за переконання, якщо вони суперечили політичній лінії партії. їх антирадянська мотивація, як правило, встановлювалася на основі політичних міркувань. Лише в поодиноких випадках осудна мотивація відображала реальні намагання особи, яка фактично вчинила те чи інше діяння. Значна частина репресованих насправді не скоювала жодних контрреволюційних дій, а лише тією чи іншою мірою виявляла певну незгоду з владою. Вони потрапляли під каток політичних репресій через соціальне походження, належність до інших партій окрім більшовицької тощо. Після смерті Й. Сталіна політичні репресії стали менш масовими і жорстокими. Вони прикривалися кваліфікаціями суто кримінального характеру, але їх політична спрямованість не змінилася. Це підтверджується хоч і неповною та закритою, але офіційною статистикою “політичних злочинів”.

З позиції сьогодення радянська “політична злочинність” була репресивною політикою влади проти свого народу, який не поділяв політичних настанов правлячої Комуністичної партії або опирався їм. Тому репресованих осіб слід розглядати не як суб’єктів злочину, а як жертв політичного свавілля. За міжнародними документами вони прирівнюються до жертв злочинів.

Сьогодні політичну злочинність можна розглядати як суспільно небезпечну форму боротьби правлячих або опозиційних політичних еліт за владу або за її неправомірне утримання.

Досить часті зміни постаті політичного злочинця в громадській думці сприяють тому, що дотепер так і не сформувалася більш-менш достовірна і стійка концепція політичної злочинності. Не дало результату для з’ясування цього поняття й оголошення всіх кримінальних діянь політичними деліктами, а всіх ув’язнених — політв’язнями. Політична злочинність завжди виникає там, де здійснюються спроби перешкоджати або сприяти політичним змінам (це норма демократичної правової держави) злочинними засобами і методами. Питання, чи є благопристойні політичні делікти, дотепер залишається спірним. Але серед демократів має бути єдність думок хоча б в одному — застосування насильства (стосовно осіб і матеріальних об’єктів) у демократичній правовій державі є незаконним. Держава володіє монополією на застосування насильства і користується ним за суворого дотримання норм і законів правової держави.

Розрізняють такі види політичної злочинності.

Злочини, які спрямовані проти держави і заподіюють їй шкоду, кваліфікуються в Кримінальному кодексі як такі, що мають особливі ознаки складу злочину. Йдеться про дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК України); посягання на життя державного або громадського діяча (ст. 112 КК України); шпигунство (ст. 114 КК України) тощо.
Злочинні діяння, які вчинюються правлячим угрупованням, що створило злочинну політичну систему, порушуючи конституційні права людини і громадянина. У тоталітарних державах, наприклад, політичних інакодумців висилають з країни або ув’язнюють на довгий строк. Політичних супротивників знищують у концентраційних таборах.
Злочини, які вчинюються правлячим угрупованням у межах демократичної системи правової держави, спрямовані або проти самої держави та її громадян, або проти іноземних держав і їх громадян (за порушення міжнародного права). Наприклад, певне урядове відомство може бути використане в корисливих особистих цілях (хабарництво, приховування податків тощо). Цю форму політичної злочинності включають також у професійну злочинність, оскільки вона пов’язана з легальною професією політика, яка покладає на нього особливі зобо- в’язання і відповідальність. Така форма зловживання службовим становищем ще й передбачає певні політичні передумови і наслідки, що також може бути віднесено до політичної злочинності. Відтак спеціальні служби, які покликані захищати державу, можуть бути використані для того, щоб стежити за внутрішньополітичними противниками режиму й організовувати їм перешкоди у процесі політичної конкуренції. Нарешті, як знаряддя проти політичних суперників застосовується система кримінальної юстиції, яка передбачає планування дій, що дають можливість випереджати дії внутрішніх суперників у політичному змаганні (наприклад, під час виборів).

Слід зазначити, що необов’язковим є те, щоб злочини з політичних мотивів вчинювалися безпосередньо тими, хто їх замислив. Досить значну роль у політичній злочинності відіграють “злочинці за письмовим столом” і злочинці, які стоять за спиною в інших злочинців. Достатньо пригадати Адольфа Ейхмана, який за часів нацистської держави насильства організував геноцид проти мільйонів євреїв і керував ним, не виходячи з-за письмового столу.

Дискусія про політичну злочинність певним чином страждає від змішування понять легального політичного протесту і злочинної поведінки в політиці. З одного боку, наявне намагання пригнічувати легальні демонстрації, оголошуючи їх злочинними, неправомірними тощо, з іншого — прагнення виразити свої неконформні політичні погляди шляхом злочинних дій, застосування насильства проти осіб, образ уряду, який слухняно виконує рішення парламенту. Маніфестації та політичні протести зумовлені соціальними й економічними кризами та політичною фрустрацією (через невдачі) населення.

Класичним деліктом проти держави завжди був замах на життя тих, хто очолює державу або займає в ній певне становище. Хоча такі замахи найчастіше спрямовані проти тих, хто особливо помітний у соціальному плані, а ті, хто здійснює його, бачать не особу, а символ шляху політичного розвитку, який вони відкидають. Тому за рахунок замаху вони намагаються вплинути на хід політичного процесу.