Кримінологія

12.3. Правове регулювання попереджувальної діяльності органів внутрішніх справ

Діяльність із попередження злочинності припускає її правову забезпеченість, регулювання.

Під правовим регулюванням розуміється здійснюваний за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних розпоряджень та ін.) результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до вимог економічного базису, суспільних потреб такого соціального ладу.

Таким чином, предметом правового регулювання є суспільні відносини певного виду.

Виникає питання, які саме суспільні відносини піддаються правовому регулюванню у сфері профілактики злочинів? Відповідь на це питання залежить від того, як тлумачиться поняття профілактики злочинів — у широкому чи вузькому розумінні.

Якщо ґрунтуватися на широкому розумінні профілактики злочинів як сукупності заходів, які об’єктивно сприяють забезпеченню безпеки основних соціальних цінностей, то до предмета правового регулювання варто зараховувати чи не всі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з цими цінностями.

Якщо за основу взяти обмежувальне тлумачення поняття профілактики злочинів як цілеспрямованої діяльності з попередження кримінально-правових діянь, предметом правового регулювання будуть тільки суспільні відносини, що формуються у сфері цієї діяльності. За такого підходу заборони, встановлювані кримінальним законом, набувають вигляду переліку найважливіших соціальних цінностей, забезпечення недоторканності яких є сенсом існування системи профілактики злочинів. Іншими словами, кримінальний закон не регулює суспільних відносин у сфері профілактики злочинів, а окреслює її межі, виокремлює її з усіх інших сфер соціального управління.

Зазначене жодною мірою не применшує загальнопревентивного значення кримінального закону. Однак лише проголошення певних діянь забороненими і кримінальними є недостатнім для забезпечення безпеки найважливіших соціальних цінностей. Із цих позицій профілактика злочинів є самостійним способом досягнення тих самих кінцевих цілей, що постають перед кримінальним законом, а тому не може регулюватися останнім.

Застосування норм кримінального права має безперечне попереджувальне значення. Відомо, що головна мета призначуваних відповідно до цих норм покарань полягає в тому, щоб не допустити або щонайменше серйозно ускладнити повторне вчинення злочинів особами, підданими покаранню (приватна превенція), та вплинути на інших осіб, схильних до протиправної поведінки (загальна превенція). Разом з тим очевидно, що безпосереднім предметом регулювання в таких випадках є суспільні відносини, породжені вчиненим злочином.

На відміну від цього суспільні відносини, що утворюють профілактику злочинів, формуються навколо потенційної можливості вчинення злочинів. Отже, у цьому випадку йдеться про різні предмети і, відповідно, про різні засоби правового регулювання.

Юридичні норми, що регулюють суспільні відносини у сфері профілактики злочинів, перетворюють останні на правовідносини, тобто зв’язок між особами за допомогою їх суб’єктивних юридичних прав й обов’язків. Таким чином, зміст правового регулювання профілактики злочинів полягає насамперед у визначенні прав і обов’язків усіх осіб, задіяних у цій сфері.

Аналізуючи реальний стан правового регулювання профілактики злочинів, варто визнати, що він не повною мірою відповідає сформованим соціальним потребам. Багато важливих аспектів цієї діяльності ще не врегульовані правом, незмірно великою є питома вага підзаконних нормативних актів у всій сукупності юридичних норм, що регулюють суспільні відносини у сфері профілактики злочинів. Ці обставини були підставою для розроблення і прийняття єдиного закону про профілактику злочинів.

Правове регулювання профілактики злочинів, безперечно, варто розглядати у світлі положень Конституції України і здійснювати в трьох основних напрямах: 1) матеріально-правовому; 2) процесуально-правовому; 3) організаційно-управлінському.

Кожен напрям включає ті чи інші сфери профілактики.

Матеріально-правовий напрям охоплює заходи впливу на об’єкти, що мають на меті запобігання злочинам, усунення причин і умов, які сприяють їх вчиненню, а також заходи, що забезпечують активну участь громадян у такому запобіганні.

Процесуально-правовий напрям включає систему заходів процесуального, чи точніше процедурного, характеру, що регламентують порядок виявлення об’єктів попередження злочинів, відносини між його суб’єктами й об’єктами, порядок застосування заходів впливу стосовно інших і т. ін.

Організаційно-управлінський напрям має певний зміст — нормативне закріплення кола суб’єктів профілактики та її об’єктів. В останньому випадку йдеться зокрема про те, стосовно яких категорій осіб можна здійснювати цю діяльність, які їх ознаки та категорії слід брати на облік для постійного чи періодичного спостереження за ними і попереджувального впливу на них, які мають бути форми обліку цих людей і т. ін.

З цього випливає, що переважна більшість правових заходів профілактики злочинів — це адміністративно-правові норми, правовідносини й індивідуальні розпорядження. Багато адміністративно-правових інститутів існують виключно чи переважно для досягнення попереджувальних цілей. Так, адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, має сенс лише як засіб профілактики рецидиву злочинів; дотримання правил дозвільної системи ускладнює, а в багатьох випадках і виключає, використання в злочинних цілях зброї, боєприпасів і т. ін.

Норми адміністративного права визначають правовий статус багатьох суб’єктів профілактики злочинів. У зв’язку з цим насамперед слід згадати Закон “Про міліцію” від 20 грудня 1990 p., що є основним джерелом правового регулювання попереджувальної діяльності ОВС. У ньому, зокрема у ст. 4, зазначено, що “правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України, Міжнародна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані в установленому порядку”.

Як бачимо, у цьому пункті Закону наведено вичерпний перелік джерел правового регулювання діяльності ОВС.

Не применшуючи ролі норм кримінального, кримінально-процесуального та іншого права, доречно припустити, що саме в процесі подальшого розвитку адміністративного законодавства можна розв’язати завдання вдосконалення правового регулювання профілактики злочинів.

Оцінюючи джерела правового регулювання суб’єктів профілактики злочинів, слід насамперед ґрунтуватися на таких критеріях:

• міра відповідності інститутів і норм того чи іншого права тим принципам законності, що за своєю суттю захищають не класові, а загальнолюдські, гуманістичні цінності, якими є такі: “немає правопорушення без вказівки на те в законі”, “немає правопорушення безвинно”, “немає правопорушення без покарання”, “думки не караються”, “не можна карати двічі за те саме”, “презумпція невинуватості, відповідно до якої особа визнається невинною, доки судом не буде доведено зворотне”, “рівність усіх перед законом”, “покладання тягаря доведення на органи обвинувачення” тощо;
• міра відповідності закону країни міждержавним договорам і міжнародно-правовим актам, прийнятим ООН;
• міра реалізації законодавством конституційних принципів відповідальності, покарання і звільнення від нього;
• міра відповідності законодавства, його судового і доктринального тлумачення найбільш прогресивним вченням права;
• міра логічної несуперечності всередині правових систем, погодженості їх Загальної і Особливої частин, а також усередині них.