Кримінологія

12.1. Поняття попередження злочинності

Останнім часом у всьому світі спостерігається, як це не сумно, значне зростання злочинності, що викликає природну заклопотаність усіх органів, які ведуть боротьбу з нею. Зокрема у підсумковому документі, підписаному членами Комітету ООН із попередження злочинності на одинадцятій сесії, сказано: “Настав час, коли терпіння перестало бути чеснотою, коли одних добрих намірів мало, коли людська трагедія стає настільки глибокою, що чесні люди повинні або знайти дійові заходи для боротьби зі злочинністю, або втратити повагу до самих себе”.

Особливу тривогу викликає зростання злочинності маргінальних прошарків, головним чином молодіжних, що залишилися на узбіччі реформ і приватизації, навчання і престижних форм праці, а також біженців та незаконних емігрантів з інших країн. Багато хто з них уже нині добре освоїв кримінальні уроки нецивілізованого ринку.

Домінуючою кримінологічною тенденцією на найближчі роки залишається зростання злочинності у світі, що триває, підвищення її значення і суспільної небезпеки з одночасним відставанням соціально-правового контролю від мобільної криміналізації суспільних відносин, що зростає та мімікрує. Ефективність і гуманність знову зіштовхуються “лобами”, а за їхнім протистоянням ховаються більш глибокі причини.

Саме тому людське співтовариство наприкінці XX ст. опинилося в кримінальному капкані, вирватися з якого без критичного перегляду усталених стратегій не вдається.

Тоталітаризм різного роду (комуністичний, фашистський, націоналістичний, релігійно-фундаменталістський і т. ін.), для якого характерні жорстокість і насильство, може подолати традиційну кримінальну злочинність, але він сам кримінальний за внутрішньою природою і методами управління суспільством, що по суті є злочином влади проти свого народу.

Ліберальна демократія, що є магістральним напрямом політичного та гуманістичного розвитку людського співтовариства, сьогодні відкидає дискреційні зловживання (злочини) влади проти свого народу і порушення його невід’ємних прав, але вона все менше справляється зі злочинністю, що інтенсивно зростає і діє без правил. Демократична влада, борючись зі злочинністю, діє в межах демократично прийнятих законів, але це не рятує її від корупції та інших посадових зловживань, хоча вони менш небезпечні, ніж репресії тоталітарного режиму. Явно безпомічним у боротьбі зі злочинністю на сучасному етапі виявився український лібералізм, що відкидає (у зв’язку з острахом докору в авторитарних устремліннях) ефективний соціально-правовий контроль.

Найближче майбутнє людства — вільне демократичне суспільство, але з надійним диференційованим і жорстоким соціально-правовим контролем за реальними і можливими кримінальними процесами. Саме за процесами, а не за людьми. Тільки на цьому шляху можна буде утримувати злочинність та інші девіації на соціально терпимому рівні. Невипадково девізом X Конгресу ООН про попередження злочинності та кримінальне правосуддя був вислів: “Менше злочинності, більше правосуддя”. У ньому виражена основна стратегія боротьби зі злочинністю нашого часу.

Слід зазначити, що в процесі історичного розвитку людство використовувало два основні способи протидії злочинним зазіханням: покарання за вчинення злочину та попередження злочинів.

Незважаючи на незаперечне значення справедливого, своєчасного і невідворотного покарання злочинця, для стримування злочинності та забезпечення громадського спокою у міру розвитку людської цивілізації все більше зміцнювалося усвідомлення того, що саме попередження злочинності — найперспективніший спосіб боротьби з цим явищем. Уже великі просвітителі XVIII ст. сформулювали положення, що законодавець має піклуватися не стільки про покарання за злочин, скільки про те, щоб їх попередити, і насамперед шляхом покращання звичаїв (ПІ. Монтеск’є, Ч. Беккаріа); про те, що попередження злочину має бути справжнім змістом юстиції цивілізованого співтовариства (Вольтер). Справедливість цих положень підтверджували і наступні покоління теоретиків і практиків боротьби зі злочинністю.

Три основні моменти переконують у пріоритетності попередження злочинів (злочинності).

По-перше, не дати відбутися злу завжди краще для можливих жертв зазіхань (як і для суспільного спокою та безпеки в цілому), ніж карати за вже вчинене.

По-друге, ефективність протидії вчиненню конкретних злочинів і їх певних груп (видів). Держава і суспільство впливають на сам ґрунт, на якому вони виникають, отже, запобігають виникненню подібних злочинів і надалі.

По-третє, велика економія ресурсів суспільства за рахунок зменшення його непродуктивних “витрат”. Розрахунки в Росії показали, наприклад, що попередження тільки одного вбивства запобігає економічним збиткам на суму близько 1,5 млн деномінованих рублів, не говорячи вже про збиток для відтворення населення, виховання дітей, обороноздатності країни і т. ін.

В юридичній літературі немає єдиної думки з приводу визначення понять “попередження” і “профілактика” злочинів. Одні автори вважають, що за змістом поняття “попередження” ширше за поняття “профілактика”, інші — навпаки. Не вдаючись до полеміки з цього питання, зазначимо, що в практичній діяльності суб’єктів у боротьбі зі злочинністю, як правило, ці два поняття трактуються як тотожні.

У кримінології попередження злочинності розглядається як багаторівнева система державних і суспільних заходів, спрямованих:

а) на з’ясування й усунення будь-якого ослаблення і нейтралізацію причин злочинності, окремих її видів, а також умов, що їй сприяють;

б) з’ясування й усунення ситуацій на визначених територіях чи у визначеному середовищі, які безпосередньо мотивують чи провокують вчинення злочинів;

в) виявлення в структурі населення груп підвищеного кримінального ризику та зменшення цього ризику;

г) з’ясування осіб, поведінка яких свідчить про реальну можливість вчинення злочинів, і здійснення на них стримувального та коригувального впливу, а за необхідності — і на їх близьке оточення.

Як і будь-яка інша сфера соціального управління, профілактика злочинності має відповідати принципам законності, демократизму, гуманізму, справедливості, науковій обґрунтованості.

Формування профілактики злочинів як наукової та навчальної дисципліни в Україні бере свій початок у другій половини 60-х років.

На жаль, у 80-ті роки минулого століття, коли міністром внутрішніх справ було призначено В.Ф. Федорчука, профілактиці злочинів була заподіяна істотна шкода. Як відомо, служби профілактики визнали малоефективними, у зв’язку з чим взагалі було вирішено скасувати їх у структурі органів внутрішніх справ. Треба зазначити, що подібне ставлення до профілактичної діяльності серед працівників міліції і сьогодні не рідкість, хоча робота з удосконалювання цієї діяльності продовжується.

Предмет попередження злочинів включає такі елементи:

саме поняття попереджувальної діяльності;
суб’єкти й об’єкти цієї діяльності;
її види, форми та методи;
організаційні та правові основи;
тактику та методику здійснення запобіжних заходів;
особливості профілактики окремих видів злочинів.

Мета попереджувальної діяльності має бути співмірна зі станом і можливостями суспільства. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства ставити завдання на перспективу, а тим більше в цей момент (ліквідацію злочинності, її подолання і т. ін.), є утопією.

На жаль, період історії України після 1917 р. надає безліч прикладів, коли політичне керівництво країни висувало нереальні цілі боротьби зі злочинністю. Так, у середині 30-х років ставилася мета покінчити зі злочинністю неповнолітніх; у 60—80-ті роки матеріали з’їздів правлячої комуністичної партії містили низку волюнтаристських формулювань про те, що в країні створено всі передумови для ліквідації злочинів, або вимагали негайно викорінити ті чи інші види злочинів. Наприклад, М.С. Горбачов обіцяв до початку 90-х років покінчити з організованою злочинністю. Безсумнівно, подібні “цінні вказівки” компрометували створену в радянський період і в принципі досить ефективну систему попередження злочинності; практика відповідала на них масовим приховуванням злочинів задля позитивних звітних показників.

На сьогодні, враховуючи стан криміногенної обстановки в Україні, реальними є такі цілі на найближчі 3—5 років (динаміка соціальної ситуації не дає змоги сформулювати науково обґрунтовані цілі на більш тривалий період):

протидія криміногенним процесам і явищам у суспільстві на всіх рівнях — глобальному, локальному, індивідуальному; стримування злочинності;
попереджувальне усунення погроз правам, свободам і законним інтересам громадян, інтересам суспільства і держави у зв’язку з можливістю переходу частини членів суспільства на шлях вчинення злочинів;
корекція життєвої позиції та поведінки цих членів суспільства, умов їх життєдіяльності для забезпечення ресоціалізації; сприяння створенню і зміцненню в суспільстві демократичної, економічної, політичної, соціальної і психологічної стабільності, атмосфери спокою і громадської безпеки.