Кримінологія

8.2. Соціологія самогубств

Для наукового аналізу причин самогубств насамперед слід досліджувати статистичні параметри цього явища, що дає змогу порівняти поширеність суїцидальної поведінки в різних популяціях.

За даним Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), щорічно у світі понад 500—600 тис. осіб позбавляють себе життя. Число тих, хто здійснював замах на самогубство, в 5—10 разів більше.

Аналіз даних ВООЗ та інших джерел свідчить про нерівномірність рівнів самогубств у різних країнах.

У багатьох країнах цей рівень досить високий. Наприклад, в Угорщині він становить 44,9 самогубства на 100 тис. населення, Данії — 31,6, Австрії — 27,6, Фінляндії — 25,7, Швейцарії — 24,5, Німеччині — 21, Швеції — 19,4, Японії — 18,1, Бельгії — 16,2.

Ці показники нижчі в Болгарії — 12,7, Канаді — 12,6, США — 12, Польщі — 11,7, Норвегії — 10,6, Нідерландах — 8,9, Португалії — 8,5, Італії — 8,3, Англії — 7,9, Іспанії — 4,4, Греції — 2,8, а на Філіппінах, наприклад, усього 0,9, у Мексиці — 0,7, Сирії — 0,38, Йорданії — 0,23, в Іраку — 0,1.

Звичайно, наведені дані не повністю зіставні, оскільки стосуються різних років. До того ж в усьому світі спостерігається постійне зростання рівня самогубств. Проте вони дають приблизне уявлення про стан проблеми.

Дані про рівень самогубств в Україні досить суперечливі, оскільки й досі немає належної процедури збирання таких даних і тому немає впевненості в достовірності наявних цифр. Наприклад, М.І. Ковальов ще в 1987 р. називав таку цифру — 19 на 100 тис. населення. Водночас у газеті “Комсомольская правда” за 1989 р. наводилися абсолютно інші дані — 30 самогубств на 100 тис. населення.

Втім аналогічні труднощі наявні у багатьох країнах світу. Адже суїцид належить до навмисного позбавлення себе життя, а за відсутності передсмертних записок, відповідних попередніх висловлювань або інших явних доказів він може інтерпретуватися як нещасний випадок.

Особливої уваги заслуговує проблема евтаназії, тобто забезпечення легкої смерті у безвихідних випадках.

Евтаназія (з грец. — хороша або легка смерть) — навмисне прискорення настання смерті невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Евтаназія в кримінально-правовому значенні — умисне позбавлення життя безнадійно хворої людини з метою полегшення його страждань.

Розрізняють активну евтаназію — навмисне спричинення смерті зі співчуття (або “метод наповненого шприца”), та пасивну — навмисне припинення заходів з продовження життя (метод “відкладеного шприца”).

В англійського письменника XX ст. Івліна Во є маленька повість “Любов серед руїн”, у якій автор зображує картину похмурого, непривабливого, позбавленого натхнення майбутнього, у якому люди перетворені на маси, а життя — на неймовірно нудне животіння. Коли газети виявляються нездатними підігріти інтерес до існування свіжими новинами і плітками, багато хто вважає за краще стати в чергу, що звивається перед воротами служби евтаназії, тобто вбивання.

Повість була написана на початку 50-х років, і якщо песимістичні передбачення автора щодо суспільно розвитку не збулися, то служби організованого відправлення на той світ все-таки з’явилися. Незважаючи на всі заборони і перепони, така “послуга” стала доступною людям. Звичайно, поки що не всюди, в усякому разі легально, але питання про її введення на офіційному рівні дебатується не в одній точці планети.

Батьком евтаназії вважається американський лікар Джек Кеворкян, який лише в 90-х відправив на той світ більше сорока осіб. Він улаштувався в штаті Орегон — єдиному, в якому надання допомоги при самогубстві не визнано незаконним чи антигромадським актом. Джек Кеворкян наполягає на тому, що істинний гуманізм виражається в його позиції, а небажання визнати його правоту диктується страхом перед помилковою, але традиційною мораллю і неправильним трактуванням клятви Гіппократа.

Схоже на те, що людська цивілізація повільно, але все-таки йде на поступки у своєму непримиренному ставленні до евтаназії. У липні 1996 р. в австралійській Північній території було прийнято законодавчий акт, іменований Правами невиліковно хворих. У ньому визначені такі умови: особа, що вимагає евтаназії, має бути старше 18 років; її хвороба не піддається лікуванню, а хворий відчуває нестерпні фізичні та моральні страждання. Окрім лікаря, до якого звернувся пацієнт, під таким діагнозом мають підписатися ще один фахівець того самого профілю та психіатр. Останній встановлює, що бажання покінчити з життям не викликане стресом або депресією.

Зазвичай проблема заборони або дозволу евтаназії є насамперед етичною проблемою. Вона може здаватися негуманною для японця, чиї предки — самураї — розпорювали собі животи, вирішуючи питання честі або на знак вірності своїм сюзеренам. Проте для християнина, а найбільше для католика, самогубство — гріх, що не має прощення. Важко однозначно встановити, де тут істина.

Здається, що сьогодні в Україні ідеї евтаназії передчасні, оскільки вимагають високого професіоналізму фахівців-медиків у кожному конкретному випадку і, головне, — наявності високого контролю з боку як близьких родичів, так і суспільства в цілому. На жаль, ні перша, ні друга вимога в Україні нині не виконується.