Кримінологія

8.1. Виникнення і поняття суїцидології

Донедавна ми прагнули з добре відомих сьогодні причин обійти гострі кути нашої дійсності. “За дужки” виносилися небажані для обговорення проблеми проституції, наркоманії, організованої злочинності і багато інших негативних явищ. До числа таких недоторканих тем належали і самогубства.

Вивченням самогубств і дій, пов’язаних з ними, займається наука суїцидологія. Проте навіть поверхове знайомство з суї- цидологічною проблематикою у світовій літературі, а також із суїцидальними проявами на практиці показує, що ця проблема виходить далеко за межі цієї науки. Сьогодні вже не викликають сумніву її міждисциплінарний характер, обов’язковість її вивчення не лише психіатрами, а й соціологами, психологами, педагогами, а також фахівцями інших галузей знань, зокрема і юристами, які працюють у системі органів внутрішніх справ, оскільки останні безпосередньо розслідують випадки самогубств, відмежовують їх від інших соціальних явищ.

Відомості про самогубства ведуть до витоків цивілізації. Серед сучасних народів і народів минулого не відомо жодного, в якому не було б цього явища. Вражає строкатість соціально-психологічних поглядів на суїцид в історії людства. У різні історичні епохи, в різних суспільствах і в різних прошарках одних і тих самих суспільств самогубство мало і має вельми різні, інколи діаметрально протилежні, етичні оцінки. В деяких стародавніх народів (германців, римлян, зулусів) самогубство розглядалося як природний спосіб гідно померти. Таку позицію можна прослідкувати і в етиці античних філософів (Епікура, Сенеки), і в деяких сучасних переконаннях.

Самогубство як соціальний феномен практикувалося давно: жертовне мучеництво ранніх християн, масові самогубства полонених і переможених у релігійних війнах, ритуальні самогубства вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії і т. ін.

Історично так склалося, що в країнах християнської й ісламської традицій самогубство завжди належало до числа соціально незаохочувальних форм поведінки. Гріх самогубства вважався одним із найтяжчих. Самовбивцю не хоронили за церковним обрядом, а тому, хто переступив основну заповідь християнства “Не убий”, не надавалася навіть надія на загробний порятунок. Світські закони були також нещадними: заповіт самовбивці після смерті визнавався недійсним. Якщо ж він залишався живий, його притягали до кримінальної відповідальності як такого, що вчинив замах на людське життя. За царювання Петра І у Військовому і Морському артикулах з’явився досить суворий запис для самовбивць: “Ежели кто себя убьет, то мертвое его тело, привязав к лошади, волоча по улицам, за ноги повесить, дабы, смотря на то, другие такого беззакония над собой чинить не отваживались”¹.

Сучасними дослідженнями встановлено, що в цілому в державах, де вплив релігії слабший і релігійні норми, зокрема пов’язані з самогубством, м’якші, відсоток суїцидальних дій вищий. Тому не випадково в Італії, Іспанії та латиноамериканських країнах, де католицизм суворо переслідує спроби позбавлення себе життя, найнижчий рівень самогубств. Невеликий рівень самогубств і в Польщі (в середньому 12—15 осіб на 100 тис. населення). Детальніше про соціологію самогубств ітиметься в наступному підрозділі.

Термін “суїцидологія” виник більше 40 років тому. Ним позначається багатопланова сфера теоретичних і практичних досліджень самогубства. Початок наукового підходу до проблеми датується 80—90-ми роками минулого століття, коли вперше з’явилися об’єктивні відомості, що висвітлювали її статистико-соціологічні сторони. У цей період спостерігалося неухильне зростання самогубств у багатьох країнах Європи й Америки. Було встановлено співвідношення числа психічнохворих і практично здорових самовбивць як 1 : 3 — 1 : 4, а також те, що найвищим є відсоток суїцидів у військовослужбовців і працівників поліції. Цей первинний етап завершився в капітальній праці Е. Дюркгейма, який висунув соціальну (“анемічну”) теорію самогубств і класифікацію суїцидів, яка дотепер широко інтерпретується.

Слід зазначити, що ще в 1823 р. (на 10 років раніше, ніж у Західній Європі, це зробив Каспер Геррі) дійсний член Російської академії наук К. Герман зробив доповідь на тему: “Дослідження про число самогубств і вбивств у Росії за 1819 і 1820 роки”. Вже тоді, порівнюючи кількість самогубств і вбивств у різних регіонах, він намагався встановити їх зв’язок із різними соціальними явищами, такими як війни, економічний стан, пияцтво і т. ін. Крім Германа, істотний внесок у вивчення соціально-психологічної сторони проблеми зробили російські автори В. М. Бехтерев, М.Н. Гернет, А.Ф. Коні,Е.Д. Тарновський.

До початку XX ст. було три основні визначення вчення про самогубство: а) соціологічне; б) антропологічне; в) психіатричне. Проте надалі представники різних галузей знань усе більше переконувалися в необхідності міждисциплінарного підходу до вивчення такого багатогранного явища, як самогубство.

Найбільші центри з вивчення самогубств діють у США, де існує національна програма з вивчення і попередження самогубств. Працює Міжнародна організація з попередження самогубств (центр у Відні), яка кожні два роки проводить симпозіуми з цієї проблеми і координує діяльність суїцидологів низки країн.

На основі аналізу загальної літератури головними аспектами сучасної суїцидології можна назвати теоретичний, спрямований на створення комплексної теорії суїциду, і практичний, націлений на профілактику самогубств.

У теоретичному плані можна виокремити два основні взаємопов’язані рівні досліджень вивчення самогубств: як суспільного явища (соціальний) і як поведінки конкретного індивідуума (особовий).

На першому (соціальному) рівні досліджуються історико-культурні, економічні, соціальні, правові, екологічні чи інші чинники зовнішнього середовища, які спричинюють самогубства.

На другому (особовому) рівні вивченню підлягають індивідуально-психологічні, психопатологічні, конституційно-біологічні аспекти.

У практичному плані виокремлюють два основні напрями:

а) пропаганда знань, які сприяють психічному оздоровленню суспільства;

б) організація практичної допомоги для “психологічної реанімації” та соціально-трудової реабілітації особи.

Самогубство має рухомі вікові піки. Порівняння статистики безлічі країн виразно встановлює два основні піки: “пік молодості” — від 15 до 23, і “пік старості”, або інволюції, — після 60 років. У різних країнах і в різні періоди цей розподіл є нерівномірним.

Матеріали службових розслідувань і медична документація за фактами суїциду серед співробітників органів внутрішніх справ свідчить про те, що кількість суїцидів залишається також досить високою — в середньому 10 % від усіх випадків смерті та загибелі співробітників, а іноді й перевищує кількість загиблих під час виконання службових обов’язків. Більше 60 % суїцидентів — особи рядового і молодшого начальницького складу, далі — співробітники кримінально-виконавчих установ, ненабагато поступаються їм підрозділи ДАІ, карного розшуку та інших служб. На перші п’ять років служби припадає більше 40 % із числа самовбивць. Більше 80 % — сімейні. На момент вчинення суїциду майже 60 % були в середньому ступені сп’яніння. Понад половину суїцидів і спроби їх вчинюються до 30 років, близько третини — від 30 до 40.

Аналіз показує, що суїцид серед співробітників ОВС, як правило, ґрунтується на особисто-сімейних і побутових конфліктах із провокуванням алкогольним чинником.

Стосовно чоловічого чи жіночого суїцидів, то, за даними JIoc-Анджелеського центру з попередження самогубств, завершені суїциди серед чоловіків спостерігаються в 3—5 разів частіше, ніж у жінок.

Слід звернути увагу на ще один достатньо цікавий зв’язок, який статистично простежується між убивствами і самогубствами. За даним М.І. Ковальова, в колишньому СРСР співвідношення кількості жертв убивств і самогубств мало такий вигляд відповідно: 1980 р. — 20,3 і 79,7%; 1984 р. — 23 і 77; 1986 р. — 23,1 і 76,9; 1987 р. — 23 і 77 %.

З наведених даних можна зробити висновок, що співвідношення між кількістю вбивств і самогубств на одиницю населення майже завжди однакове — 1:3, тобто кількість самогубств перевищує число вбивств приблизно втричі. Можна також статистично підтвердити таємничий зв’язок, який установив ще Е. Дюркгейм — зі збільшенням числа вбивств майже автоматично зростає і кількість самогубств. Але якщо кримінально-правові і кримінологічні проблеми вбивств досліджуються досить інтенсивно, то стосовно самогубств усе зовсім інакше.