Кримінологія

7.1. Поняття віктимології та її розвиток

Із середини XVIII ст. кримінологія вивчає злочинну поведінку людей, а з кінця XIX ст. — проблеми особи злочинця. Жертву злочину почали розглядати як об’єкт кримінологічних досліджень лише після Другої світової війни. І класики права XVIII ст. (наприклад, Чезаре Беккаріа, який розумів кримінально-карне діяння як порушення морального порядку, а також правопорядку, яке базувалося, на його думку, на вільній волі злочинця), і позитивісти права XIX ст. (наприклад, Чезаре Ломброзо, Зигмунд Фрейд) зосередили увагу на аналізі особи злочинця. Для них злочин — симптом порушення структури особи злочинця, що було, на думку біокримінологів, наслідуванням чи якістю, за теорією психоаналізу, результатом невдалої соціалізації дитини. На передньому плані були проблеми “соціального захисту” від злочинців, їхньої небезпеки, а також питання дослідження особистості злочинців, спілкування з ними, їх реабілітації, стримування (залякування) чи забезпечення суспільної безпеки. Жертву злочину розглядали як механічне, статичне поняття.

Німецький кримінолог Ганс фон Гентіг (1887—1974) у роботі “Зауваження стосовно інтеракції між злочинцем і жертвою” у 1941 р. вперше протиставив такій думці динамічну концепцію виникнення злочинності. Злочинність — індивідуальне психопатологічне явище. Жертва злочину, за Гентігом, має розглядатися не як пасивний об’єкт, а як активний суб’єкт процесу криміналізації. Жертва (потерпілий) бере участь в ініціюванні та здійсненні делікту. Під час кримінального судочинства йдеться не лише про права злочинця, а й про права жертви.

Зазвичай віктимологію (з лат. victima — жертва) визначають як наукове вивчення жертв злочинів, процесів, етіології та наслідків віктимізації (тобто перетворення людини на жертву злочину).

Слідом за Гентігом у 1947 р. у Бухаресті Бенджамін Мендельсон зробив вражаючу доповідь (“Нові біопсихосоціальні обрії: віктимологія”), в якій звернув увагу наукової громадськості на науку про жертви злочинів. Але ще більше розвив цей напрям Ганс фон Гентіг, який опублікував у 1948 р. книгу “Злочинець і його жертва”. Встановити відносини між злочинцем і його жертвою намагався в 1954 р. Генрі Елленберг. “Людина, — писав він, — послідовно стає злочинцем чи жертвою... Якщо проаналізувати життя стійких злочинців, то виявиться, що над ними в дитинстві часто знущалися, від них багато вимагали, експлуатували та ними не опікувалися”. У 1956 р. Ганс Шульц увів поняття злочину на ґрунті особистих відносин між злочинцем і його жертвою.

У Новій Зеландії в 1963 р. було прийнято перший у світі закон про відшкодування збитку жертвам злочинів. За Новою Зеландією це зробили Англія, деякі штати США, провінції Канади та Австралії.

У 1972 р. в Австрії був прийнятий федеральний закон про надання допомоги жертвам злочинів.

У багатьох країнах, зокрема у ФРН, виникли об’єднання на підтримку жертв злочинності (“Біле кільце”).

У 1982 р. у США було прийнято федеральний закон про кримінально-правовий захист жертв і свідків злочину, за яким потерпілому, що проходив як свідок у кримінальному процесі, забезпечувався судовий захист. Відшкодування матеріального збитку злочинцем стає самостійним видом кримінально-правових санкцій.

У 1983 р. Рада міністрів Європейської ради у Страсбурзі прийняла Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів, у якій були визначені принципи відшкодування збитку жертвам злочинів з боку держави і міжнародного співробітництва в цій сфері країн — членів ЄС.