Кримінологія

5.1. Поняття механізму злочинної поведінки

Масив правопорушень складається з численних індивідуальних актів, конкретних вчинків. Чим викликані ці конкретні вчинки людей? Як впливають на їх поведінку фактори об’єктивної дійсності та внутрішні причини? Для відповіді на ці запитання необхідно проаналізувати механізм індивідуальної, водночас і антигромадської поведінки, розглянути, з чого складаються акти поведінки, як вони утворюються, тобто з’ясувати їх структуру і генезис.

Структура конкретного поведінкового акту може бути проаналізована з різних поглядів. Його прийнято характеризувати як діяння, що складається з чотирьох елементів: об’єкта (того, на що спрямовано діяння); об’єктивної сторони (способу здійснення діяння); суб’єктивної сторони (ставлення особи до діяння і його результату); суб’єкта (особи, яка вчинила діяння). Для кримінології, соціології та психології продуктивним динамічним підходом є такий, що дає змогу вивчати поведінку людини в розвитку. З цього погляду конкретне правопорушення є процесом, що розгортається як у просторі, так і в часі. Оскільки нас цікавлять причини визначеної поведінки, необхідно враховувати не тільки самі дії, що утворюють заборонений законом вчинок, а й деякі попередні події. Тим самим оскаржується генезис протиправної поведінки, тобто його походження і розвиток.

Таким чином, злочинна поведінка більш широке поняття, ніж злочин. Як відомо, злочин у кримінальному праві визначається як суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ст. 2 КК України). З цього визначення випливає, що йдеться про зовнішньо виражений акт людської поведінки, що завдав шкоди особі чи зазіхає на неї, ставить під загрозу заподіяння шкоди. Однак кримінолога цікавлять не тільки і не стільки зазначені самі по собі, скільки об’єктивні та суб’єктивні обставини, що передують злочину і з якими пов’язані мотиви його вчинення, постановка мети, вибір засобів, прийняття рішень і т. ін. Усі ці обставини в процесі їх формування ще не утворюють складу злочину як завершеного акту. Однак вони можуть бути включені в поняття злочинної поведінки, що у кримінологічному розумінні охоплює формування такої поведінки і її реалізацію. Отже, злочинна поведінка — процес, який розвивається у просторі та часі і включає зовнішні, об’єктивні діяння, що справді утворюють склад злочину, а також внутрішні, що передують їх психологічним явищам і детермінують вчинення злочину.

Все різноманіття чинників, які детермінують злочинну поведінку, можна поділити на дві категорії: вплив осіб і вплив зовнішнього середовища. Де варто шукати причину вчинку? У науковій літературі з філософії та психології переважає думка, що причинами злочинів слід вважати зовнішні несприятливі особисті обставини винної особи в умовах розвитку причинного зв’язку. З таким трактуванням важко погодитися: воно принижує роль особи, перетворюючи її на іграшку зовнішніх, незалежних від неї сил. “Адже якщо людина є рядовою ланкою причинно-наслідкових відносин, очевидно все залежить від причин, які стоять за нею, якщо все через деякі зовнішні обставини та умови, що її оточують, вирішено без неї, то вона не в змозі нічого змінити чи зробити самостійно”. Звичайно, зовнішні обставини формування особи і криміногенна ситуація у момент ухвалення рішення значимі, але вирішує все-таки людина і “на Страшному Суді буде запитано не про зовнішнє середовище, а про самовизначення наше на підставі волі кожного з нас”. Найближчою причиною вчинку варто вважати особу, оскільки від неї залежить вибір: діяти так чи інакше. А якщо вибору немає, якщо свобода особи заблокована зовнішніми силами, тоді немає вчинку та провини. В усіх інших випадках зовнішні обставини формують особу і сприяють або перешкоджають вчиненню конкретного злочину.

На підставі того, що механізм поведінки людини, в тому числі й антисуспільний, є процесом взаємодії особистості та зовнішнього середовища, можемо виокремити такі етапи чи ланки цієї взаємодії: а) мотивація антигромадського вчинку; б) планування антигромадських дій; в) їх реалізація. Зазначені ланки послідовно переходять одна в одну, однак це характерно не для кожного злочину. Наприклад, злочини, вчинені у стані афекту (сильного хвилювання), зазвичай не містять стадії планування: від виникнення мотиву суб’єкт одразу переходить до дії, а в злочинах, вчинених із необережності, немає і стадії мотивації. У цих злочинах механізм зводиться до помилкового ухвалення рішення чи до дефектів виконання вчинку, правомірного за своїм первісним задумом.

Аналіз змісту й особливостей функціонування механізму злочинної поведінки дуже важливий як з теоретичного, так і з практичного погляду. У науковому плані він важливий тому, що розкриває властивості особистості злочинця і тих сторін зовнішнього середовища, які утворюють причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, допомагає визначити заходи, які запобігатимуть злочину, змінюватимуть спрямованість особи правопорушника.

Аналіз механізму злочинної поведінки показує, що вона стає антигромадською і протиправною не в одній ланці причинного ланцюжка, що призводить до злочинного діяння. Тут слід зазначити дві обставини: по-перше, як правило, антигромадський характер вчинку формується поступово, починаючи з незначних відхилень від соціальних норм; по-друге, “критичний рівень” розвитку, після якого поведінка явно набуває злочинного характеру, може бути розташована в різних ланках розглянутого механізму. Тому зазвичай наявні досить великі можливості для запобігання небажаного розвитку подій. У багатьох випадках можна вчасно припинити злочинну поведінку, повернути наміри та дії особи в потрібному напрямі і тим самим запобігти злочинному діянню.