Кримінологія

3.4. Злочинність та судимість

Засудження винного є передостаннім етапом карного правосуддя, якщо включати в нього відбування покарання. Число осіб, що фактично вчинили злочини, виявлених правоохоронними органами, відданих суду і засуджених, проходячи через систему правосуддя, спадає від стадії до стадії, залишаючись у латентній злочинності, нерозкритих злочинах, сукупності звільнених від відповідальності нереабілітуючими обставинами і навіть виправданих. Кількісне зменшення осіб під час проходження через “фільтр” правосуддя і становить суть коефіцієнта спадання, характеризуючи, з одного боку, рівень гуманності, а з іншого — рівень ефективності системи карної юстиції. Чим менше осіб (звичайно, до оптимальної межі) з числа виявлених правопорушників засуджують до реального карного покарання, особливо до позбавлення волі, тим гуманніше і більш індивідуалізоване правосуддя. І, навпаки, чим більше осіб з числа тих, які фактично вчинили злочини, буде притягнуто до кримінальної відповідальності і засуджено, тим результативніше працює система карної юстиції.

Гуманність і ефективність, як бачимо, не зовсім узгоджуються між собою. Маючи різні точки відліку, вони стикаються на рівні судимості осіб, що вчинили злочин. Теоретично віднайти “золоту” середину між ними не просто. У реальному житті їхнє співвідношення ще складніше. У 50—60-х роках усупереч здоровому глузду число виявлених правопорушень було вище від рівня врахованих злочинів, а кількість засуджених наближалася до числа виявлених осіб. Усі ознаки “надвисокої ефективності” наявні, але де не узгоджується не тільки з гуманністю, а й із законністю. В останні роки картина змінилася: між рівнями врахованої злочинності, виявлених правопорушень і засуджених утворилися великі розбіжності (“ножиці”), що свідчить про низьку ефективність правоохоронних органів. Хоча це ще не означає, що вітчизняне правосуддя стало гуманнішим.

Намагаючись статистично співвіднести злочинність і судимість, варто нагадати, що це не зовсім порівнянні явища. Злочинність обчислюється у фактах, а судимість, як і виявлені правопорушники, — в особах.

Розбіжність “кривих” злочинності та судимості, як би їх не розглядали, створює враження, що зниження правового та соціально-правового контролю над злочинністю зумовлено неадекватною судовою діяльністю.

Ця версія особливо активно підтримувалася і підтримується слідчими органами. Суддів звинувачують у завищеній вимогливості доказу провини, в усуненні від розгляду складних кримінальних справ, у необґрунтованому поверненні на додаткове розслідування, у м’якості вироків, що виносяться, у виправданні небезпечних злочинців і т. ін. Такі факти були і є.

Проте правовий та кримінально-правовий контроль за злочинністю в країні ослаблений в основному не на стадії судових рішень, а на етапі попереднього слідства та дізнання. Цей висновок підтверджується фактичними даними.