Кримінологія

3.3. Латентна злочинність

Під латентною злочинністю розуміється сукупність ЗЛОЧИНІВ, не включених під час аналізу злочинності в статистичні дані унаслідок відсутності щодо них до певного моменту офіційних зведень.

Із самого початку кримінологічних досліджень прихована злочинність була “каменем спотикання” карної статистики. Робилися спроби вивести її за межі карної статистики і знайти якісь аргументи, щоб не враховувати її. Це вдалося зробити Адольфові Жаку Кетле, що винайшов “закон постійних відносин”. Він виходив з того, що між “світлою сферою” (офіційно зареєстрованою злочинністю) і “прихованою сферою” (злочинністю, що залишилася невідомою правоохоронним органам) є постійне, незмінне співвідношення; і якщо в певних деліктах “світла сфера” велика, то і “прихована сфера” у них виявляється настільки ж великою, а якщо в складі злочину “світла” частина мала, то настільки ж малою є і “темна його частина”. Однак згодом “закон постійних співвідношень” був визнаний помилковим.

Разом з тим емпіричні дослідження, проведені американськими вченими, частково підтвердили висновки А. Кетле. І пробні проекти дали такі основні результати:

прихована сфера невиявлених злочинів удвічі перевищує кількість офіційно зареєстрованих злочинів, а її обсяг у різних видах деліктів украй неоднаковий;
у великих міських агломераціях насильницькі злочини відбуваються вдвічі частіше, ніж у малих містах чи сільській місцевості.

В Японії зроблено кілька спроб для визначення величини латентної злочинності (там вона називається “темною цифрою”). Найефективнішим, на думку японських кримінологів, нині визнано метод, що полягає у визначенні пропорції між кількістю заяв щодо злочинів, які надходять у поліцію від потерпілих.

Хоча дослідження частки поданих заяв мають обмежений характер у зв’язку з їх складністю, вони все-таки досить ефективні для визначення розміру латентної злочинності. Взявши кількість зареєстрованих злочинів за 100 % і зробивши відповідний підрахунок, японські вчені дійшли висновку, що загальне число латентних злочинів становить 105 %. Із поділом за конкретними складами злочинів “темна цифра” має такий вигляд: вандалізм — 2536 %, вторгнення до житла — 421, присвоєння — 395, шахрайство — 236, нанесення тілесних ушкоджень — 42 % тощо. Очевидно, що реальний обсяг злочинності принаймні в два рази перевищує дані статистики.

Таким чином, латентна злочинність не виникає мимоволі, а є породженням різних обставин, пов’язаних з позицією жертв і довільним обліком злочинності правоохоронними органами.

У зв’язку з цим у юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та суміжну.

Під природною латентністю мається на увазі сукупність випадків, коли правоохоронним органам не стали відомі факти вчинення злочину (наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин, хабарництво, розкрадання і т. д.).

На думку Г.І. Шнайдера, є багато причин утримання від подання заяв про злочини. Злочинне діяння може стосуватися жертви як співучасниці (обопільне заподіяння шкоди), тому жертва могла погодитися зі злочином. Жертва може розглядати злочин як малозначну, тривіальну подію, оскільки діяння не завдало великого збитку. Жертві невигідно чи неприємно ставити злочинця в незручне становище (злочини серед родичів, друзів, знайомих, колег). У жертви немає часу на кримінальний процес, він здається занадто обтяжливим, неприємним чи не відповідає її бажанням. Вона нічого не виграє від повідомлення (у випадку, наприклад, повернення вкрадених у неї речей). Жертва вважає, що заява пов’язана з непомірною витратою часу, фінансів і сил. Вона боїться відплати з боку злочинця і вороже ставиться до поліції, системи кримінальної юстиції (якщо злочин вчинюється в колі злочинців).

Штучна латентність охоплює випадки, коли правоохоронні органи, володіючи необхідною інформацією щодо вчиненого злочину, не ставлять його на облік, щоб створити видимість благополуччя у боротьбі зі злочинністю.

Латентність суміжних ситуацій наявні тоді, коли факт злочину виявляється, але з різних причин не усвідомлюється як злочин особою, яка його виявила (наприклад, пожежі, кишенькові крадіжки тощо).

Методи вирахування латентної злочинності:

аналіз припинених чи “відмовних” справ;
вивчення суспільної думки про стан латентної злочинності;
опитування експертів і потерпілих;
інформація бюро судово-медичних експертиз, ДАІ, медичних установ;
економічні дані про спожиту електроенергію, воду, сировину, газ під час виробництва продукції та ін.

Можна виокремити такі рівні латентності:

а) низький — злочини, вчинені очевидно, в результаті чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбій тощо);

б) середній — злочини, вчинення яких неочевидне такою мірою, як першої групи, а саме: потерпілі за різних мотивів звертаються до правоохоронних органів за захистом порушеного права, хоч і не приховують факту злочину;

в) високий — злочини, вчинення яких у більшості випадків відомі тільки злочинцю і потерпілому, причому останній часом зацікавлений у приховуванні самого факту злочину з мотивів сорому, хвороби, помсти і т. ін. (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо).

Варто зазначити, що латентна злочинність як частина всієї злочинності має відмінні риси, детерміновані тими самими причинами й умовами.